Восени мені завжди хочеться читати й дивитися щось чарівне. І, якщо з читанням зазвичай не виникає жодних проблем, то з “дивитися” трапляються сезони сумної дієти. Тому потенційне видиво вишукую завчасно й потім з нетерпінням чекаю-чекаю-чекаю. Цього року я отак чекала на британську серіальну екранізацію “Трилогії всіх святих” Дебори Гаркнесс.
Ні, самі книжки я не читала, хоча на початку 2010-х перші два томи видав КСД і – зненацька – аж одразу українською. Якось оминула увагою та й на той момент сюжет “Заборонене кохання до вампіра” викликав… складні почуття (окей, Ксеню, час бути чесною – хто тоді прочитав дев’ять томів “True Blood”? отож-бо). Але відтоді мода на вампірів трохи вщухла, фентезійних серіалів маємо небагато, пристойних фентезійний серіалів ще менше, а тут за роботу взялися британці, знімають в Оксфорді, а за головного героя вампіра у них Метью Ґуд. Ні, встояти тут би не вийшло. Я й не намагалася.
Коротенко про сюжет: спадкова відьма Даяна Бішоп – сквиб не успадкувала від предків жодних магічних талантів, але дуже цікавиться історією – і історією магії зокрема. Вона – науковиця, яка вивчає алхіміків єлизаветинських часів, провідна спеціалістка з теми, “наймолодша людина, яка колись отримувала теньюр у Йєлі” (тут я заплакала, а це ж перші сцени першого епізоду). Молода жінка повертається до Оксфорда, щоби попрацювати над наступною книжкою. Для цього їй потрібен певний манускрипт, і вона його отримує. Проблема в тому, що зачакловану книжку ніхто не бачив вже протягом століть. А вона, за легендами, містить пояснення, як саме колись відьми створили вампірі і – отже – як їх можна знищити. І тепер за Даяною полюють всі – відьми, вампіри, Конгрегація (всенелюдський орган співуправління), хіба що демони не полюють, вони тут взагалі нереальні няшки. Ну, а близьке знайомство з Метью Клермоном – вампіром-біохимиком, який вивчає причини послаблення крові вампірів (молодші покоління вже не можуть перетворювати людей на собі подібних) та виродження відьомських талантів – швидко стає дуже близьким. А далі – все як годиться: пристрасне кохання, таємниці, інтриги і приховані таланти.
Перші епізоди “Сповіді відьом” (не дуже подобається цей варіант, але це офіційний книжковий переклад, то нехай буде) у мене викликали шалений захват і несміливу віру в майбутнє. Правильно, що несміливу, бо під останні епізоди сезон вже розгубив і темп, і чарівливість свіжості. І все ж таки на загальному тлі – це цілком пристойний телевізійний продукт, який підсолодив мені половину осені. Ну, і як годиться – про плюси і мінуси.
Що хорошого у A Discovery of Witches?
- По-перше, це красиво.
- По-друге, це красиво.
- По-третє, це красиво.
- Окей, окрім шикарних локацій (Оксфорд, Венеція, Овернь, Нова Англія, Шотландія), гарної операторської роботи і приємних оку акторів, там ще є переваги. Мені дуже сподобався первинний образ Даяни – безталанної, але розумної дівчинки із сім’ї відьом, сподобалися стосунки в її родині (після смерті батьків героїню виховали тітка та її партнерка) і навіть любовна лінія із загадковим красенем Метью спочатку цілком влаштовувала – принаймні, там достатньо швидко відбувалися події.
- Мені сподобалася сама “обгортка” сюжету та характерне для неї поєднання магії та технологій. Там навіть спочатку відверта сатира на адресу західної академії проривалася (“Здається, Даяна приховує свої магічні здібності, вони в неї є” – “Ну звісно, а як, ти думала, вона досягла таких успіхів в такому молодому віці, як не магією?”), але далі сюжет пішов у скандали-інтриги-розслідування і дещо розгубив шарм.
- Сподобалося майже все, що стосується “нелюдської” політики. Три сили, серед яких відьми очевидно домінують, вампіри, які утримують політичні важелі, але розбрат між кланами може покласти цьому край, забиті під плінтус демони, котрі несміливо обговорюють можливості повстання проти звичного ладу. Більше, більше політики! Бо: а) так цікавіше; б) там все ж таки прикольні персонажі. Оце моя улюблениця – фінська “земляна” відьма Сату Ярвінен.
- Але там ще є інші відьми (Оуен Тіл не сильно перевзувся після “Гри престолів“, але знову його побачити було дуже приємно), інші вампіри, про няшних демонів я вже казала… Коротше кажучи, там дуже симпатичний акторський ансамбль, шкода, іноді їм доводиться грати щось дивне.
З чим у A Discovery of Witches поганенько?
- Власне, із сюжетом та самою сторітелінговою моделлю. Кажуть, книжки об’ємні, повні дрібних подробиць та зосереджені на почуттях. Якщо це правда – то зробити з цього матеріалу динамічний короткий сезон, може, й справді було непросто. От і вийшло, що в одних сюжетних лініях відбувається купа подій, а Конгрегація у Венеції сидить і чекає. Кінець кінцем уся історія пішла в подієво-емоційний штопор – розповісти про багато що одночасно вийшло не дуже добре. Тим не менш, зафіналили все це діло класно, а специфіка подій другого сезону, гадаю, допоможе чіткіше розділяти сюжетні лінії (і потреба в синхронізації там суттєво підкорегується). Тож дивитися далі буду. Може, ще й на деякі питання відповідь отримаю.
- Питання здебільшого прості: чому герої в певних обставинах поводяться ммм… як дуже нерозумні люди? Особливо ті з них, які вже багато сотень років на світі живуть. Інші стосуються світу і того, що про нього (поки що) не розповіли: характер відьомських сил, роль демонів, зрештою, особливості вампірських перетворень (і чому рід де Клермон, історія якого сягає середини першого тисячоліття, з виду – типова трипоколіннева родина, вони собі “нащадків” суто за віком обирають?).
Сонячний Оксфорд, сонячна Венеція, виразно осіння атмосфера (із гелловінськими атрибутами), місцями адекватна історія кохання (причому питання щодо не – не до Даяни, а до Метью), цікавезний другий план і прикольні маленькі дрібнички – насправді A Discovery of Witches цілком непогана сезонна розвага. А тепер навіть хочеться почитати першоджерело. Хоча б для того, щоб з’ясувати: можна було зробити ще краще, чи деякі “генетичні” ґанджі сюжету просто неможливо виправити.
Трейлер
Vaenn's Bookblog 