Університетський роман по-українському в одній цитаті звучатиме приблизно так:
“Аліса цмулить чай, гортає конспект і думає про те, що після Селінджера з філологами на Home reading можна буде взяти “Політ над зозулиним гніздом“, а нового сезону “Шерлока” чекати вже менше року. Бузок пахне ніжно й солодко, й кафедра, з її плітками, інтригами, нескінченними пиятиками з приводу й без і завідувачкою, яка впродовж останнього часу займається лише тим, що перетворює Алісине життя на пекло, здається далекою і зовсім неважливою”.
Willkommen, пардон, Welcome до “Факультету” Дарини Березіної – книжки, що забрала прозовий “Смолоскип” у 2017 році і успішно обживається в ніші отого самого університетського роману, де у нас, скажемо прямо, не затісно.
З “однією цитатою” я майже не перебільшила. “Факультет” – це двісті з хвостичком сторінок розповіді про те, як талановиту молоду викладачку англійської категорично відторгає кафедральне середовище. Двісті з хвостичком сторінок епічного батлу: чай vs бухло, “Шерлок” та Селінджер vs застарілі методи й неадекватні контрольні, завоювання симпатій студентів vs регулярні подарунки завкафедри, світле майбутнє столичної аспірантури vs імітація наукового процесу в провінційному університеті, гачечки прохіпстерської симпатії vs подразники з арсеналу “Рагулів”. Саме так, “Факультет” – це нечастий птах університетської сатири. І, ні, з “романом” трохи погарячкували.
Як текст про страшні університетські будні “Факультет” направду крутий, бо від змальованого в книжці волосся на голові спочатку ворушиться, потім стає дибки, смикається в усі боки без допомоги електрики, аж зрештою делікатно стукає в череп і питає: “Слухай, може, ми пішли?”. Я б на його місці теж пішла, бо які волосячі нерви витримають таке концентроване жахіття. Кхм-кхм /відкашлялася і включила найкращий _рекламний голос_/ Пані та панове, тільки сьогодні і тільки у нас за однією ціною ви отримаєте хабарництво в асортименті, рагульство, жлобство, послідовний плагіат, непослідовний плагіат, інституціалізований плагіат, пародію на наукову діяльність, здирництво, шахрайство, адюльтер, примушення до сексу, нехтування принципами, падіння всіх наративів… /захлинулася, трохи помовчала, віддихалася/ Коротше кажучи, все, що тільки можете собі уявити з найгіршого про університетське життя, – те й отримаєте. З таким ефемерним критерієм як почуття міри сюди краще не заходити, бо сатира тут бароково багата, розцяцькована, позолочена – така, щоб уже всі помітили і могли скласти тест на розуміння тексту.
І, навіть зважаючи на всю надмірність, – це сатира якісна. Проблема довіри колом не стає. Тобто… в кожний окремий сюжет повірити дуже легко. В таку концентрацію фейспалмових обставин – уже складніше, але якоїсь миті “Камон! Ну, невже все й одразу?” ризикує перетворитися на “Та, господибоже, може, й таке бува!”. Тим більше, що написано воно цілком переконливо. Авторка вміє і в стилізацію, і в різнобарв’я тональності, і – що особливо радувало – в точність замальовок та характеристик без тієї надмірної життєвості, яка підміняє “чистою правдою” літературну адекватність. Ні, тут практично все на місці, кожна скрипка грає свою партію, дрібнички жонглерськими м’ячиками скачуть із сюжетику в сюжетик, а рушниці часом стріляють аж занадто в унісон. Ну, але робота в них така – мають збирати до купи роман в новелах.
З тим боком “Факультету“, що новели, все гаразд. Вони класно заходять як окремі тексти, кожен розділ має свого впізнаваного й яскравого, а ще – не такого плаского й однозначно поганого, як пропонує багацько суто сатиричних творів – ключового персонажа (дев’ять персонажів з десяти – це персонажки, тест Бехдель книжка пролітає зі свистом), половина з розділів, як на мій смак, прикольні, один – дуже прикольний. Проблеми починаються з того моменту, коли доводиться сприймати “Факультет” як єдиний текст. А з цим непросто.
Гарному роману в новелах по-хорошому потрібен чіпкий наскрізний мотив. Тут ним має бути історія поневірянь головної героїні. У пролозі Аліса йде на засідання кафедри, розуміючи, що зараз звільнять. В епілозі (ви ж не скажете, що це спойлер?) її звільняють, але всі проміжні розділи мали довести: і слава Йому! Зітхання полегшення, Freeeeedom!, катарсис. Стоп! У героїні катарсис. Читачці-мені сильно недодали.
Недодали чіткості, стрункості, генеральної лінії… А як спрощувати – героїні недодали. Яскрава й талановита хіпстерка Аліса мала провокувати гострий напад розуміння і співчуття при першій появі, бо… вона так написана, так подана, всі ми трішки аліси в глибині душі (“Шерлока” дивилися? бузок та чай з термосу любимо? стразики зневажаємо?). Натомість – нє, не провокує. З банальної причини – Аліси в тексті дуже мало, в багатьох розділах-новелах вона не присутня/присутня як фігура замовчення/присутня номінально і не впливає на сюжет. І текст про те, як дрібні людці виживають чудову героїню, більш переконливо звучить як текст про дрібних людців і біле пальто, що майорить у горній вишині. Воно, звісно, правило просте: більше Аліси=менше сатири – і балансувати тут дуже складно. Але Аліси хотілося би більше. І для переконливості всієї історії, і для її цільності (монструозна завкафедри – теж непоганий фактор об’єднання, ну але), і для співчуття. Бо воно, оте співчуття, постійно хотіло втекти кудись наліво і поспівчувати комусь із кафедрального серпентарію. Одного разу навіть втекло:
Вона плекала цю образу вперто й самовіддано, пестила її, панькалася, наче з улюбленою дитиною, й дуже сердилася, якщо світ не помічав, як сильно він перед нею завинив. Завинив, бо зовсім не скидався на те, що вона про нього собі вирішила в дванадцять років, коли вперше читала про маркізу янголів! Світ був неправильним, і з роками ця неправильність ставала для неї все помітнішою. І тільки там, у книзі, все лишалося по-старому, так, як мусило бути.
Оує, вельтшмерц – неуникний, і “Факультет” – пророк його. Це той формат сатири, від якої плакати й матюкатися хочеться значно частіше, ніж сміятися. Мабуть, ще й тому з катарсисом не склалося. Аліса… В Аліси все буде добре, в цьому можна не сумніватись. А от за її студентів страшно. І за всю систему української вищої освіти також, якщо в ній дійсно можуть організовуватися отакі концентровані ареали поширення білих полярних лисиць. Кафедра у “Факультеті” – це світ, який нічого, окрім “Пали, Господи!” не заслуговує. Як художнє рішення це – ну, а чому ні. А як гіпотетичне віддзеркалення реальності – от, блін, і що ж з цим робити?
Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням
Vaenn's Bookblog 