Віконце у казковий світ. “Туконі – мешканець лісу”

Продовжувати читати нові книжки, дія яких відбувається в уже знайомому світі, іноді трохи боязко. Сподобається так само, як раніше – чи менше? Розширить нова книжка цей світ – чи не зможе вийти за межі самоповтору? Схочеться після неї повертатися знову і знову – чи вона скаже все і закриє улюблену тему?

Днями я прочитала одразу дві книжки, що пробуджували такі сумніви. У першому випадку – то чергове томисько з “Бараярської саги” (короткий конспект вражень про пригоди Айвена є на ГудРідз). У другому – книжка, що є повною протилежністю першої. Тільки третя,  а не п’ятнадцята, і взагалі – дитяча й ілюстрована. Єєє, я нарешті купила нову книжку про туконі!

DSCN5731

Мої несміливі побоювання були пов’язані з тим, що книжка про Зубра-шукача гнізда свого часу справила абсолютно приголомшливе враження. Безсонний Ведмідь теж дуже хороший, але вже не аж настільки – у ньому історія простіша, дитинніша (ага, треба постійно собі нагадувати “Ксеню, це дитячі книжки, ти ж у курсі?”) і однозначніша. І тому було дуже цікаво, якою виявиться третя книжка Оксани Були. Дуже коротке резюме – іншою.

Туконі – мешканець лісу” не дуже схожий на попередні книжки. Тут уже нема драматичного екзистенційного пошуку (хоча є інша важлива проблема), тут мінімально конфліктний і простіший (тобто, можна сформулювати не трьома реченнями, а одним) сюжет, тут картинки ще переконливіше перемагають літери. І все це не баги, а фічі.

Читати далі

Advertisements

Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

DSCN5522

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Читати далі

Графічна пауза. Привиди В’єтнаму

Читацькі боги почули мої молитви і нарешті послали мені графічний роман/комікс, про який хочеться розповісти – і рубрика “Графічна пауза” повертається вперше цього року. А чому лише зараз? Бо мораторій був, а це текст все ж таки американський.

29936927

Дуже цікаво, що The Best We Could Do – графічні мемуари американської художниці в’єтнамського походження Thi Bui – трапилася мені на читацькому шляху якраз тоді, коли українською з’явилася інша книжка, традиційніша за формою, на плюс-мінус схожому матеріалі – про життя іммігрантів-біженців з В’єтнаму. До Ru руки ще не дотягнулися, то розкажу поки про варіант “в картинках”.

Найкраще, що ми могли зробити” – це дуже болючий текст про пошук себе у світі непевного коріння. Thi Bui починає розповідати про себе з того моменту, як в неї народжується син (народжується от просто на перших сторінках – привіт “Сазі“) і ця подія змушує її подивитися наново на те, що її дитина успадковує. Спадок непростий і щільно “запакований”. Верхній шар – складні стосунки героїні-оповідачки з батьками та відголоски ненайприємнішого досвіду дитини з родини мігрантів.

tbwcd3

Другий шар – набуті страхи, нав’язані комплекси і непорозуміння багаторічної витримки.

tbwcd11

Третій шар – непідйомний тягар того, що визначило долю молодої жінки, бо раз у раз трощило життя її батьків. Тягар історії ХХ століття. Те, що змусило родину Bui покинути батьківщину.

tbwcd1

Читати далі

Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

DSCN4732

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Читати далі

Дудли-2017. Жінки-письменниці та їхні твори

На мій преглибокий жаль, оптимістичний план: докопатися до найдавніших дудлових шарів – минулого року довелося відмовитися – із суто технічних причин. Тому багато місяців я себе втішала думкою: “Може, там і не було нічого надзвичайно цікавого?” – і накопичувала письменницькі дудли за 2017 рік. Настав час ними поділитися, бо уже цікавезне у 2018-му почало з’являтися.

(У зворотньому хронологічному порядку) 2017 року дудли вітали з річницями таких письменниць:

  • Грація Деледда – одна з найвідоміших італійських письменниць і нобелівська лауреатка. Її навіть видавали українською, і я страшенно шкодую, що завтикала купити книжку – тепер її складніше знайти.

grazia-deleddas-146th-birthday-5123062327410688-2x

  • Беґума Рокея вважається однією з перших феміністичних мислительок-мусульманок, а також вона відома індійська поетка, казкарка. есеїстка – і авторка кількох феміністичних утопій.

begum-rokeyas-137th-birthday-5659150481620992-2x

  • Ракель де Кейрош – бразильська письменниця, перекладачка та журналістка, перша жінка, яка увійшла до складу Бразильської академії літератури.

rachel-de-queirozs-107th-birthday-5738148016422912-2-2x

  • Сестра Хуана Інес де ла Крус – поетеса, абсолютна зірка мексиканської барокової літератури, з творчістю якої широко коло українських читачів познайомили порівняно нещодавно, зате системно і вичерпно (так, це я про чотиритомник від Видавництва Анетти Антоненко).

sor-juana-ines-de-la-cruzs-366th-birthday-4893256788738048-2x

Читати далі

#YakabooBingoAutumn. Звична післямова у 75 (я стараюся!) словах

#YakabooBingoAutumn is over. Поки що в це важко повірити, але я це зробила, я це зробила, я це зробила! Як мені і здавалося із самого початку, прочитати сто книжок під конкретні пункти проблемою не було (хоча іноді треба було викручуватися, а ще кілька разів потрібна книжка знаходила мене сама останньої миті, коли я вже вирішувала: “Ну все, зарахую неідеальну” – так у цьому сезоні було з Wintersong). Проблемою було про ці сто книжок написати. І я дуже рада, що Бінго привчило мене (сподіваюся, що привчило), не валандатися, тижнями шукаючи настрій для написання великих пристойних постів, а майже одразу робити коротенькі настроєві відгуки для ГудРідз. Ці різні жанри, але для мене – однаково цінні.

Це було складно, це було круто, це було дуже весело. Я занедбала усі свої персональні челенджі та цілком свідомо вирішила зійти з дистанції #ФабулаКнигоманія2017 в середині забігу. Звісно, можна було б записувати книжки і туди, і сюди, але чомусь не схотілося. Ну, тепер маю лише одне виконане Бінго, зате величезне. Дякую всім читайкам, хто брали участь – ми молодці!

Bingo_ua_2

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Полювання на нареченого у мишачому варіанті. “Миші: казка-шкряботушка”

З усіх чудових завдань від #YakabooBingoSummer для мене чи не найскладнішим мало стати ніби простеньке та очевидне – “Книжка про улюблену тварину”. “Шо ж робити? – думала я. – Коти? Банально. Книжки про землерийок (моя тотемна тварина вже років десять – то бурозубка) існують, але перекладених версій я не бачила. Книжки про тихоходів мені геть не траплялися, морські свинки – також нечасті гості на українських книжкових полицях, а перечитувати “Алісу в Дивокраї” заради Соні – це якось некреативно. О! Миші! Миші врятують людство в моїй особі!”.

Миші врятували-таки, але не настільки впевнено, як могли би. Ну але тут вже мені закортіло екзотички. Можна було піти простим шляхом і купити парну до “Ліндберґа” книжечку про мишеня-Армстронга. Але я подалася в бік “казки-шкряботушки” Соні Атлантової, що її видав Фонтан Казок.

Як на духу: останнє, чого я могла б чекати выд казкової пригодницької повісті про гризунів для молодшого та середнього шкільного віку, – це сюжет, що крутиться навколо шлюбної проблематики. Але таке воно є – мила дитяча книжечка з чудовими ілюстраціями про мишачу спільноту, підвалини якої тримаються на старосвітському патріархальному шлюбові. Вааа! Життя мене до такого не готувало.

“А Оришка сиділа тим часом у дідовій норі й обмірковувала важке питання: чи варто їй сподіватися на заміжжя, чи полишити цю безглузду затію?”

Читати далі

Місце в серці у формі песика. Три дитячі книжки про собак

Ніби люблю гризунів та котів (так, іноді це непросто поєднати), а навколо мене вперто юрмляться книжки про собак. У першу чергу – дитячі книжки про собак, і про частину з них вже час розповісти. Тим більше, добірка вийшла цікава: кожну з книжок можна віднести до категорії “Психологічна проза для маленьких” (попри те, що одна радше казка-притча, а ще інша – така жорстка психологічна проза, що направду аж соціальна), кожна з них розглядає певний “кейс” та пропонує моделі поведінки. Дві з них для молодших дітей, одна – для “середнього шкільного віку”. Дві – з картинками, одна – з надлишком слів. Дві – українські, одна – американська. Одна мені просто сподобалася, ще одна – непросто сподобалася, ще ще одна – неймовірно сподобалася. То що воно таке?

DSCN3227

Бігль-старший” Оксани Лущевської купив мене… картинками, чесно зізнаюся. Але до ілюстрацій Наталки Гайди там обіцяли ще й цікаву історію про самотніх усіх – дитину, дорослого та собаку.

35278998

Коля хоче собаку, його батьки собаку не хочуть. Тому Коля хоче собаку для немолодого сусіда дядька Мирона, який тихесенько собі колекціонує фігурки качечок. І одного дня хлопець зустрічає дуже немолодого напівбігля… і доля дядька Мирона вирішується ще до того, як він про це дізнається.  “Бігль-старший” – це спокійне й дуже осіннє оповідання про розділення самотності, любов та потребу дбати. Усе у ньому до ладу, усе на місцях і з дозованою мораллю. От тільки є в ньому один момент (якщо ми вже про мораль), що він мені дуже погано заходить. “Якщо дуже хотіти – мрії збуваються” – це хороша ідея. “Допоможи ближньому своєму” – ще краща. Але слизьке місце: “Я краще за ближнього знаю, чого йому треба” – і саме по собі проблемне (зокрема обґрунтуванням – як не виправданням – емоційних маніпуляцій),  а тут ще й додатково тема чутлива. Літні люди і їхні літні улюбленці… Тут, як на мене, потрібен триптих. Але книжки-доповнення вже були б не настільки світло-оптимістичними.

У мене з’явилася погана звичка – міряти українські дитячі книжки-картинки мірилом “Зубр шукає гніздо“. От, наприклад, “Ведмідь не хоче спати” – це 0.75 зубра, а “Де Ойра?” Тані Стус – 0.85.

Читати далі

Графічна пауза. Pursuit of love у мем-варіанті

– Гусь не смішний.

– Ти просто випадаєш з цільової аудиторії більшості картинок. Але от диви-но сюди!

– Бггггг!

– Я ж казала: Гуся під себе ще треба знайти.

Ідеальних мемів не існує, але у своїх нішах та вагових категоріях багацько з них почувається сухо і комфортно. А от вихід за межі ніші може бути проблемнішим. Саме тому я, не будучи фанаткою фейсбучного Гуся, не змогла пройти повз його книжковий варіант. По-перше, із суто ідейних міркувань: більше артбуків, різних і няшних! По-друге, мультиформатність – це ж цікаво!

DSCN3085

Результат вийшов трохи неочікуваним. Книжковий Гусь мені сподобався більше за його соцмережевого пращура. При цьому я цілком розумію симпатиків першоверсії, які лишилися розчарованими. Гусь у Фейсбучику та Гусь у “Як Гусь свою любов шукав” – це Гусі, які суттєво різняться.

Спрощена формула мала б приблизно такий вигляд: менше гумору (він тут має переважно графічне втілення і набагато м’якше за відчайдушну шаржовість мемасиків), більше лірики. З буквальною лірикою все просто і очевидно. Сюжет невеличкою книжки-картинки вкладається в три речення: Гусь мається -> Гусь шукає розради -> Гусь знаходить кохання. Звісно, можна посперечатися, чому єдиними ліками від екзистенційної маєти є кохання, але тут модус вже назва задає, то не книжку про кохання критикувати за те, що вона про кохання. Бачили очі, що купували, і таке інше. (NB: читати цю книжку заради сюжету – затія сумнівна, він справді такий простий, що аж спрощений, плюс нечужий деяким штампам селф-хелп літератури).

З небуквальною лірикою цікавіше. Вона у картинках. Суто графічно книжковий Гусь ненабагато складніший за інтернетного, але у книжці ці мінімальні засоби все ж таки створюють доволі цілісний світ. Причому світ дуже… послідовний в деталях. Як на мій смак, тут взагалі класно синхронізовані текст та ілюстрації, і простенькі тези мають рівно те графічне втілення, що спадає на гадку як не першою думкою, то другою. Деякі картинки викликали у мене щире розчулення, бо ловила себе на тому, що в подібних обставинах _оте саме_ реально малювала би _саме так_. І якраз ця синхронізація з графічною складовою забезпечила доволі несподівану річ: до незручності простенька історійка гарантовано стане для мене comfort reading. Не через що, а через як. Чому? А просто є образи дуже срідні. Оцей, наприклад:

DSCN3091

Під катом трохи більше ілюстрацій, що допомагають створити враження про картинки, історію та її динаміку.

Читати далі

Графічна пауза. Сіре буття vs Руді мрії

Я добряче занедбала одну зі своїх улюблених рубрик, але на те є виправдання. Аж два. Перше – останнім часом мені не траплялися аж настільки цікаві комікси/графічні романи, що про них кортіло отак в картинках розповідати. Друге – бо я все чекала, чекала на дещо особливе – і дочекалася!

Та-дам! Сьогоднішня “Графічна пауза” присвячена книжці українською – перекладу відомого франкоканадського дитячого графічного роману, що його Ізабель Арсено намалювала за мотивами п’єси Фанні Брітт. Зустрічаймо, “Джейн, лисиця і я” – книжка, в реальність якої я остаточно повірила лише тоді, коли стирала порохи зі сканера.

DSCN2990

От наскільки складно мені ведеться з підлітковими коміксами – вони постійно здаються якимись надто простими, надто буквальними і надто бадьоро пригодницькими – настільки ж добре заходять ілюстровані книжки, розраховані на молодшу за віком аудиторію. Ті, що я їх читала останнім часом, чомусь набагато цікавіші, мають виразнішу концепцію та відсутність шаленої дії компенсують ліричністю та тихим споглядальницьким захватом. “Джейн” якраз із таких книжок: маємо дуже просту і спокійно розказану історію про болючий соціальний досвід маленької дівчинки. Проте не настільки маленької, як зазначає видавець. Віват вказує як рекомендований вік аудиторії 6+, але тут насправді щонайменш 9-10+ та й на старший вік непогано буде. Ні, нічого шокуючого в тексті чи ілюстраціях нема. Зате є інтертекстуальність, що не конче вимагає знайомства із “першоджерелами”, але все ж таки воно додає насолоди від читання (і це якщо навіть не згадувати про радість впізнавання окремих мізансцен та сюжетних поворотів).

Читати далі

Вішлист до Арсеналу. Частина перша: дитяче й підліткове

До Книжкового Арсеналу лишається ще місяць, але від уже озвучених анонсів паморочиться в голові. Тому я сумлінно посапала попередні вішлисти на предмет вже купленого-подарованого, підчитала трохи запаси та свіжі надбання (і героїчно вийшла майже на те, з чого починався цей рік – ДН був дуже плідним) і готова до жадібних пароксизмів. Укладаючи попередній “передарсенальний” вішлист, я чомусь була впевнена, що потенційно цікавих книжок стане на ще один пост. Але ні, як все увіпхати в один запис – вийде щось дуже негарне та майже нечитоме.  То вирішила трохи розподілити мрії між різними кошиками. Сьогодні поділюся захцянками з дитячо-підліткового асортименту. Але далі обов’язково буде!

У дитячому сегменті панують книжки, на які приємно дивитися.

По-перше, книжка-картинка про Фріду Кало.

17903895_1482028438536663_3450220384402738474_n

По-друге, добірка “мишачих” книжок (є у мене маленька мрія – колекціонувати ілюстровані книжки про гризунів та деяких комахоїдів, але поки що реалізувати її не вдалося).

Миші” вже прочитані, відгук лежить отут.

Ну і дрібка класики, що непрямим шляхом подарувала російській мові слово “краснолюд”.

img218_1_43

Читати далі

Життя гірке, брехня – солодка. “Дерево лжи”

Минуло вже три місяці 2017 року, але я лише зараз серйозно взялася за свою гарячу десятку. І першою з письменниць до категорії “От і познайомилися” перейшла британка Френсіс Гардінґ. Я довго крутилася навколо її фентезійного дитячого циклу, але нарешті… ні, не українською, російською переклали, можливо, уже найвідомішу з написаних нею книжок. Премії (і то не лише галузеві), шикарна критика, розголос, переклади, подарункові видання. The Lie Tree, “Дерево брехні” побачило світло лише у середині 2015-го, але доля в нього складається блискуче. І це справді дуже хороша книжка для молодших підлітків – непроста і неприємна, та все ж цікава і здатна щиро говорити про вагомі проблеми.

32329587

Родина чотирнадцятирічної Фейт похапцем збирається і переїжджає на маленькій віддалений острівець. Офіційна версія – батька Фейт, превелебного Еразмуса Сандерлі, покликали взяти участь у розкопках, він ж бо знаний палеонтолог. Неофіційна версія – газетами пішов поголосок про те, що шанований експерт підробляв найвідоміші свої знахідки. Фейт пишається та захоплюється своїм батьком і вона готова докласти всіх зусиль, щоби допомогти йому врятувати професійну та сімейну репутацію. Та на дворі лише друга половина 19 століття, і від розумної дівчинки очікують лише гарної поведінки та сумлінного ставлення до надважливої мети – привчити молодшого братика-шульгу їсти та писати правою рукою. Але Фейт не збирається сумирно сидіти вдома, коли батько випадково помирає, мати починає дивно поводитися, а легенди про чудесне дерево, що живиться неправдою, виявляються не такими вже вигадками.

Порівняння – на диво нав’язлива річ, тому перша думка, яка виникає під час читання “Дерева брехні“: “Ухти, готична “Кальпурнія Тейт!”. Так, тема поневірянь та емансипації упосліджених однолітків – це популярний мотив сучасної дитячої літератури. Але між Кальпурнією Тейт та Фейт Сандерлі різниця полягає не лише в тому, що героїня американської письменниці “живе” майже на тридцять років пізніше. Кальпурнія – “Джеррі Даррел у спідниці”, юна натуралістка, яка мріє стати ветеринаркою та отримає таку-сяку підтримку з боку родини (принаймні, у неї є дідусь!). Фейт Сандерлі цікавиться не стільки живими тваринами, скільки мертвими (це я про палеозоологію, ви не подумайте), але вона живе в геть інакшому світі. Світі, де дівчинка однозначно не може мати таких інтересів.

Читати далі

#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 3: 2010-2012 рр

Я пам’ятаю, що обіцяла продовжити збирання дудлів про жінок-письменниць ще у лютому, але… Тоді не склалося. Зате тепер у нас березень – зокрема місяць жіночої історії. То це виходить навіть не “Краще пізно, ніж ніколи”, а майже чесне: “О, а так навіть краще!”. Тим не менш, перепрошую через цю прикру затримку.

Тим часом з’ясувалося, що саме 2013 рік, яким я завершила попередній огляд, був певною мірою революційний. Адже чим глибше занурюватися в історію, тим менше (трохи) “про-жіночих” дудлів. І абсолютно точно – менше розмаїття стосовно _нашої_ теми. Дивіться самі: за останнє півріччя 2012-го око зачепилося лише за одне гуглосвяткування – річниці від дня народження Джулії Чайлд. Але відома американська кулінарка прославилася не лише за рахунок телешоу, її книжки і нині залишаються дуже помічними.40

Далі теж негусто. Гугл відзначив ювілей відомої чилійської дитячої письменниці Марсели Пас… образом її найвідомішого героя.

unnamed

Чи можна сказати теж саме про дудл імені Агнії Барто – навіть не знаю. Я б швидше розраховувала на Таню з м’ячиком.

41

Читати далі

І сталося світло! “Місто Тіней”

Мало що мене радує останніми роками настільки ж, наскільки кілька тенденцій у книговидавництві. Серед них: розширення діапазону перекладених видань; увага до нових (часто орієнтованих на графіку) форматів та натяк на майбутній розквіт цікавої літератури для “середніх” школярів та підлітків. Зокрема те, що в цих нішах вже не поодинокі книжки виринають, а такі-сякі напрямки формуються. І звістка про те, що Фонтан Казок під зимові свята видав казково-фентезійну святочну повість для middle-grade-аудиторії, мене дуже потішила. Теоретично. Та потім я побачила оформлення цієї книжки, і зрозуміла, що вона мені гостро необхідна (і, ні, не лише тому, що дівчинка на обкладинці в такому ракурсі дуже подібна до моєї близької подруги).

dscn1604

Місто тіней” – дебютна дитяча повість Мії Марченко – є прикладом дуже чесного позиціонування. Ця книжка є рівно тим, чим здається на перший погляд та з анотації: “проблемним” святочним текстом для дітей середнього шкільного віку з усіма обов’язковими елементами, впізнаваними сюжетними стандартами та цікавою усереднено центральноєвропейською естетикою (приблизно в тому ж напрямку Володимир Арєнєв скерував “Порох із драконових кісток“, тільки тут все більш дитяче).

У дванадцятирічної Марти (люблять українські письменниці це ім’я) помирає матір, і дівчинка переїжджає до іншого міста, щоби жити з батьком та його нареченою. До оновленого життя згорьована дитина ставиться вкрай непривітно – стосунки з батьком ніякі, в новій школі дівчинці не подобається, потенційна мачуха – особа дуже неприємна, саме місто якесь дивне, і все на світі хоче розлучити Марту з фігуркою янгола зі слонової кістки – материним подарунком. Але за засніженими лаштунками Міста-у-Моря ховається казкове Місто Тіней, в якому колись горе та злоба майже винищили світло й позбавили мешканців не лише їхньої магії, але Духу Різдва.

Читати далі

Графічна пауза. Присмак минулого (але щоб без джему!)

Знаю, що не годиться так часто робити пости про комікси/графічні романи, але тут мене замкнуло: не можу не поділитися. Не скажу, що сьогоднішній випуск присвячений чомусь наднадзвичайному, але це вельми симпатичний твір, що в порівняно легкий та дещо мелодраматичній формі проговорює непрості теми. А ще серед героїв є персонаж, який займається приблизно тим, що й дехто з моїх друзів. І це не дуже поширена професія 🙂 Ну, і зрештою я вже колись обіцяла розповісти про Руту Модан.

Донька медиків Руту Модан на сьогодні є однією з найвідоміших коміксисток Ізраїлю. Міжнародної слави вона зажила вже завдяки своєму першому “повнометражному” графічному роману – Exit Wounds – в якому молодий таксист змушений копирсатися в неприємному теперішньому свого зниклого без вісті батька. “Наскрізні поранення” у 2008 році забрали премію Айснера за кращий новий графічний роман, ну і… але доволі круто все стало раніше: гостьовий “комік-блог” в New York Times, галузеві нагороди трохи меншого (або не настільки міжнародного масштабу)… “Короткометражки” (серед ранніх коміксових робіт Модан, до речі, є “екранізація” одного з оповідань Етгара Керета), коміксова журналістика (воєнна в тому числі), дитячі проекти. А потім у 2013-му вона написала/намалювала свій другий великий графічний роман – і знову забрала Айснера. І якраз про The Property я хотіла розповісти сьогодні.

16059656

Я недаремно так часто послуговувалася кіношною лексикою, адже “Власність” – це фактично кіно у картинках. І кінематографічність тут не метафора, а цілком робоча творча метода. Модан ретельно вибудовує мізансцени, шикарно працює з діалогами, використовує спецефекти, викручується, коли йдеться про прийоми, що в графічній формі реалізувати важко (приклад буде нижче), і навіть робить наприкінці чесні “титри” – перелічує “акторів”, з яких малювала всіх персонажів. Ну і фабула там від цілком стандартної трагікомічної драми-мелодрами. Молода телепродюсерка Міка, яка нещодавно поховала батька, змушена летіти разом зі своєю бабунею до Варшави. Стареньку раптом перемкнуло і та вирішила поборотися за нерухомість, що її сім’я мала у Польщі до Другої Світової війни. Проект нічогенький, переконують Міку юристи, є люди, що успішно це зробили. Але бігаючи нотаріусами наввипередки з надто ініціативним “другом родини”, Міка починає сумніватися в тому, якою насправді є мета пані Регіни. А тут ще й симпатичний “гід для євреїв” (за сумісництвом – художник-коміксист) відволікає дівочу увагу.

Читати далі