Зразковий серпентарій на 10 персон. “Факультет”

Університетський роман по-українському в одній цитаті звучатиме приблизно так:

“Аліса цмулить чай, гортає конспект і думає про те, що після Селінджера з філологами на Home reading можна буде взяти “Політ над зозулиним гніздом“, а нового сезону “Шерлока” чекати вже менше року. Бузок пахне ніжно й солодко, й кафедра, з її плітками, інтригами, нескінченними пиятиками з приводу й без і завідувачкою, яка впродовж останнього часу займається лише тим, що перетворює Алісине життя на пекло, здається далекою і зовсім неважливою”.

Willkommen, пардон, Welcome до “Факультету” Дарини Березіної – книжки, що забрала прозовий “Смолоскип” у 2017 році і успішно обживається в ніші отого самого університетського роману, де у нас, скажемо прямо, не затісно.

DSCN5319

З “однією цитатою” я майже не перебільшила. “Факультет” – це двісті з хвостичком сторінок розповіді про те, як талановиту молоду викладачку англійської категорично відторгає кафедральне середовище. Двісті з хвостичком сторінок епічного батлу: чай vs бухло, “Шерлок” та Селінджер vs застарілі методи й неадекватні контрольні, завоювання симпатій студентів vs регулярні подарунки завкафедри, світле майбутнє столичної аспірантури vs імітація наукового процесу в провінційному університеті, гачечки прохіпстерської симпатії vs подразники з арсеналу “Рагулів”. Саме так, “Факультет” – це нечастий птах університетської сатири. І, ні, з “романом” трохи погарячкували.

Як текст про страшні університетські будні “Факультет” направду крутий, бо від змальованого в книжці волосся на голові спочатку ворушиться, потім стає дибки, смикається в усі боки без допомоги електрики, аж зрештою делікатно стукає в череп і питає: “Слухай, може, ми пішли?”. Я б на його місці теж пішла, бо які волосячі нерви витримають таке концентроване жахіття. Кхм-кхм /відкашлялася і включила найкращий _рекламний голос_/ Пані та панове, тільки сьогодні і тільки у нас за однією ціною ви отримаєте хабарництво в асортименті, рагульство, жлобство, послідовний плагіат, непослідовний плагіат, інституціалізований плагіат, пародію на наукову діяльність, здирництво, шахрайство, адюльтер, примушення до сексу, нехтування принципами, падіння всіх наративів… /захлинулася, трохи помовчала, віддихалася/ Коротше кажучи, все, що тільки можете собі уявити з найгіршого про університетське життя, – те й отримаєте. З таким ефемерним критерієм як почуття міри сюди краще не заходити, бо сатира тут бароково багата, розцяцькована, позолочена – така, щоб уже всі помітили і могли скласти тест на розуміння тексту.

Читати далі

Advertisements

Графічна пауза. Привиди В’єтнаму

Читацькі боги почули мої молитви і нарешті послали мені графічний роман/комікс, про який хочеться розповісти – і рубрика “Графічна пауза” повертається вперше цього року. А чому лише зараз? Бо мораторій був, а це текст все ж таки американський.

29936927

Дуже цікаво, що The Best We Could Do – графічні мемуари американської художниці в’єтнамського походження Thi Bui – трапилася мені на читацькому шляху якраз тоді, коли українською з’явилася інша книжка, традиційніша за формою, на плюс-мінус схожому матеріалі – про життя іммігрантів-біженців з В’єтнаму. До Ru руки ще не дотягнулися, то розкажу поки про варіант “в картинках”.

Найкраще, що ми могли зробити” – це дуже болючий текст про пошук себе у світі непевного коріння. Thi Bui починає розповідати про себе з того моменту, як в неї народжується син (народжується от просто на перших сторінках – привіт “Сазі“) і ця подія змушує її подивитися наново на те, що її дитина успадковує. Спадок непростий і щільно “запакований”. Верхній шар – складні стосунки героїні-оповідачки з батьками та відголоски ненайприємнішого досвіду дитини з родини мігрантів.

tbwcd3

Другий шар – набуті страхи, нав’язані комплекси і непорозуміння багаторічної витримки.

tbwcd11

Третій шар – непідйомний тягар того, що визначило долю молодої жінки, бо раз у раз трощило життя її батьків. Тягар історії ХХ століття. Те, що змусило родину Bui покинути батьківщину.

tbwcd1

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах”

Ось і настало 1 травня, а це не лише гарна погода та несподівана спека, квітучі каштани і “миртрудмай”, а ще й завершення #Vaenn’sМораторій. Чотири місяці я не читала книжок, написаних американськими авторами, і з’ясувалося, що:

  • життя на Марсі існує, тобто читати є що;
  • а от книжкові закупи організовувати складніше, значна частина перекладених цікавих новинок у нас таки американки за походженням;
  • вижити, не читаючи американські книжки можна з легкістю;
  • але коли йдеться про звичну жанрову літературу (у першу чергу це стосується фентезі) – то ситуацію рятують інші англомовні країни. І не лише очевидна Велика Британія, Канада та Австралія – теж сила (і я даремно раніше не копирсалася в австралійській фантастиці, там купа цікавезного);
  • читання англійською допомагає розширювати горизонти;
  • а Британія радо переймає роль гегемона і головної країни походження книжок.

Фух. Це було круто, цікаво і по-своєму дуже весело. Але під кінець трохи втомило, і десь із середини квітня я вже затято складала списки “А що б такого американського почитати в першу чергу”. Не тому, що в якихось книжкових нішах у мене стався критичний дефіцит. Це список з конкретних назв і конкретних імен (в тому числі улюблених письменниць і письменників). От в чому сучасна американська література перемагає, так це в тому, що там є практично все – на будь-який смак, будь-який сюжет і сетинг. Ну, і популярні “екзотичні” романи в багатьох випадках часто пишуть нащадки іммігрантів до США. Тож маю погане передчуття, що наступні пару місяців я буду так надолужувати “втрачене”, що кожна не-американська книжка стане несподіванкою. Насправді, ні, у мене тут кілька проектів недочитані, але доля жарту в цьому жарті…

Квітень мораторію у цифрах:

  • 3859 сторінок (та що ж таке! третій місяць мотиляюся під планкою у чотири тисячі, і все ніяк!);
  • 13 книжок (малувато, але в малочитанні останніх днів винна не я, винен “Скайрім“);
  • 3 книжки англійською (так, дві з них – графічні романи, причому один – перекладений з французької, буває);
  • 5 книжок британських авторів (і це я просто дві залізно заплановані не встигла прочитати);
  • знову 2 книжки нонфікшену (однозначно я собою цьогоріч пишаюся);
  • відкрила для себе чотирьох нових авторів, але це якщо брати сольні книжки, бо серед прочитаного ще є мега-антологія;
  • майже всі книжки (одинадцять, якщо конкретніше) було написано в ХХІ столітті (фух, я повернулася до звичного режиму);
  • челенджи тимчасово тупцяли на місці, але в мене наполеонівські плани на підтягування “міфопоетичних” хвостів. Перший сеанс підтягування з’їхав на травень, але він обов’язково відбудеться.

Читалося протягом місяця таке:

DSCN5314

Читати далі

Неясне дзеркало. “Японський коханець”

Протягом останніх років художні книжки про Другу світову війну та її наслідки складали настільки помітну частину повсякденного читання, що я їх почала боятися. Саме тому, схоже, відкладала читання купленого ще на минулорічному Арсеналі роману Ісабель Альєнде. Чилійська письменниця знає толк у драмах, від яких дихання забиває, – це я вже давно дізналася. І оце б, може, ще довго не насмілювалася, аж доки подруга мимохідь не сказала: “Та воно доволі легке. Геть не таке, як “Оповідки Еви Луни“. Гм, неочікувано, але треба розібратися.

Прочитала, розібралася трохи, здивувалася. І таки так – “Японський коханець” виявився значно менш важким читанням, ніж я від нього чекала. І то при граничній драматичності описуваних подій. Але, по-перше, ця драматичність в стилістиці роману часто має вагомий префікс “мело-” (про що, власне, подруга і попередила). А, по-друге, усі ці “мело” і “драми” мають трохи незвичне фокусування – ніби неясний відбиток у припорошеному дзеркалі. Припорошеному часом, вибриками пам’яті, зрештою – волею тих, хто має згадувати про щось у бажаний спосіб.

DSCN5296

Квітучої черешні на честь Такао Фукуди поблизу не було, обходимося тим, що є

Неприкаяна мігрантка з Молдови Ірина перебивається в Каліфорнії на прекарних роботах (по кав’ярнях, миття песиків на замовлення – такого плану) та зачитується фантастичними романами. Але зрештою дівчині щастить знайти постійне місце – асистенткою у санаторному комплексі для проживання літніх людей. Згодом одна з найбагатших клієнток виділяє Ірину і пропонує їй додаткову роботу персональної секретарки-помічниці. Бо Альмі трохи нудно, бо Ірина їй симпатична, бо онук Альми (якому Ірина значно більш, ніж симпатична) хоче написати роман за мотивами родинної історії, і хтось має допомогти працювати із сімейними архівами. Отак Ірина занурюється в драматичну історію ХХ століття в особі однієї єврейської дівчинки, яку оминув Голокост, але трагедій на її долю все одне життя зважило добряче

Читати далі

Життя – це біль та інші відкриття. “З Елеанор Оліфант усе гаразд”

Якщо замислитися, то читання бестселерів – це дуже захоплива лотерея. Хорошою чи поганою є книжка, яку купили сотні тисяч читачів – то питання середнього ступеню суттєвості. Найцікавіше у загальноприйнятих книжкових хітах – це корпус очікувань, і справджених, і не дуже. Тобто те, що від цієї популярної книжки читачі зазвичай отримують. Або не отримують – це теж варіант.

З черговим бестселером у мене вийшло прикольно. “Мила, добра, життєствердна, весела книжка”. Нууу… Таке. “Драматична та гуманістична”. Уже трохи цікавіше. “Про сучасну молоду шотландку”. О! “Про сучасну молоду шотландку з проблемами, що вона їх рішуче вирішує”. Так-так-так. “Відгуки гарні”. Окей. “Вийде українською!”. Все, переконали, продано!

DSCN4854

І продали заздалегідь. Я чекала “З Елеанор Оліфант усе гаразд“, відтягувала замовлення в КСД, підхопилася читати майже одразу, як отримала, читала в маршрутці, за їжею, під ковдрою… Але чи треба казати, що якоїсь миті спіймала себе на тому, що дивлюся в одну крапку (в кінці речення) і тихенько, але затято матюкаюся. Просто щоби не ридати. Не допомогло. На наступній сторінці мила, добра, життєствердна і весела книжка розірвала мене на сто тисяч зажурених бурозубок. І такого ефекту я вже не чекала.

Ні-ні-ні, анотації не брехали. Книжка шотландки Ґейл Ханімен направду оповідає про життя-буття молодої жінки, що вкладається в межі трикутника “Робота-телевізор-горілка”. І одного дня Елеанор дійсно підхоплюється змінювати… ну, спочатку не спосіб життя, а себе, аби досягти омріяної мети – неквапливого завоювання уваги призового мужика – радше гарного, аніж талановитого місцевого музиканта. Щоби складовим стандартного чик-літу не було самотньо, в книжці ще є трішечки дрібних офісних чвар, трішки гламуру, несподівані зустрічі, що змінюють життя, і не менш несподівана дружба, яка певною мірою це життя рятує. А от що рятує “Елеанор Оліфант” від шаблонності стандартної романтичної комедії, то це фігура головної героїні. А з Елеанор тут все дуже непросто.

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Межевий березень

Березень був дивним в усіх значеннях – не лише в погодному, але й в читацькому також. Середньомісячні показники читання були й ніби цілком середніми, але насправді читалося напливами, читалося всяке – іноді дивне, іноді не дуже бажане, а таке, що “Ну давно же збиралася”, а ще я двічі балансувала на межі зриву мораторію.

Ні, я не взялася за чесні американські книжки, але прочитала дві, дипломатично кажучи, спірного походження. Обидві написані неамериканцями англійською мовою на американський ринок. У першому випадку це Еріх Фромм, якого, з огляду на біографію, вважати американцем мозок не повертається. В другому випадку ще цікавіше, бо там книжка з країни, яка може стати 51-м штатом, але так поки що і не стала. Власне, вся книжка – це розповідь про те, чому Україна не Росія Пуерто-Рико – отаке, яке воно виросло. Оскільки, запускаючи мораторій, я собі завбачливо “дозволила” читати іммігрантів – то навіть формально до порушення ще не підступилася. Але вже земля совається під ногами. Попереду ще місяць. Буду обережнішою.

Березень мораторію у цифрах:

  • 3984 сторінки (зачаклована величина, третій місяць за межі “три тисячі з чимось” вийти не можу!);
  • 14 книжок (могло би бути більше, але нехай так);
  • 1 книжка англійською (та й та – графічний роман, shame on me, але спробую виправитися);
  • знову 4 книжки британських авторів і всякого зверху;
  • 2 книжки нонфікшену (я цього року розумничка!);
  • нових авторів сильно побільшало, у березні – аж дев’ять;
  • половину книжок написали в ХХ столітті, половину – ХХІ (нууу, це вже затягнулося);
  • з челенджів героїчно добила черговий етап #ЗКнижкоюНавколоСвіту (і навіть трішечки просунулася вперед за його межі) і прочитала ще один пункт із улюбленої сотні Bookriot.

Усе могло би бути краще, але і так – цілком годиться.

А книжки – це:

DSCN4776

Читати далі

Літературна кухня. Сливовий пиріг з “Життя за життям”

Моя любов до британської літератури вічна й нескінченна і має багато проявів. Один з них – любов цупити з британських книжок рецепти. Прям-прям рецепти там нечасто зустрічаються (і не всі британські письменниці – Джоан Гаррис), але сконструювати щось за мотивами – завжди приємний челендж. Одна з таких “викличних” книжок для мене – “Життя за життям” Кейт Аткінсон.

У цьому романі не лише багато живуть (буквально, головна героїня проживає своє життя знову, знову і знову), але й багато їдять. У тому числі солодкого. Можу помилитися, але здається, я ще ніде не зустрічала такої концентрації актів шарлоткопоїдання, як в оцій книжці. А коли герої відволікаються від яблук, вони перемикаються на сливи. Пироги, пудинги, пироги, пудинги… Challenge accepted, спробую зробити сливовий пиріг в британському стилі!

Завдання виявилося не настільки елементарним, як обіцяє ідіома. Шукати автентичні кулінарні книжки мені було ліньки, варіант “Спокуситися на класичний рецепт з “Нью-Йорк Таймз”(є така легенда газетної кулінарії) здавався надто простим, а гугління сучасними кулінарними блогами запропонував два шляхи. Перший  – as easy as a pie в найгіршому варіанті: візьміть заморожену заготовку під коржик, змастіть сливовим джемом – такого штибу. Другий шлях: звичайний сливовий пиріг – це нудно, давайте спечемо шикарний французький тарт зі сливами та вимоченим у коньяку мигдалем? ні? ну, добре, давайте спечемо отой класичний німецький сливовий торт із назвою, що ви її ніколи не вимовите?

Ні, будемо пекти щось наближене до первинних варіантів. Щось типу того, що мені хотілося спробувати, знайшлося в цікавому американському фудблозі  Smitten Kitchen, але пропатчені елементи (цедра, апельсиновий сік, поєднання в начинні слив та яблук) я звідти викреслила. Нам потрібен сливовий пиріг. Простий сливовий пиріг. Хоча ні, є один моментик.

They had planned on somewhere swanky but ended up in a British Restaurant and dined on roast beef and plum pie and custard. The plums were tinned, of course. They enjoyed all of it though.

“Сливи були консервовані, але їм все одне сподобалося”. Сливи були консервовані. Сливи були консервовані. Сливове повидло – варіант для слабаків. Підемо шукати консервовані сливи!

DSCN4684

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Лютневе розмаїття

Мораторій триває, безамериканскьке читацьке життя стає цікавішим. У лютому я вже кілька разів сумно зітхнула з приводу “Не можна!” – головне зітхання стосується одного з ключових минулорічних графічних романів. Але не можна – то не можна, зачекає два місяці.

У лютому мені вдалося підтягнути одні хвости, але як наслідок – загубила інші. При цьому читала, як не дивно, більше, аніж у січні, і загалом вийшла на середні показники минулих років. Заразом кілька разів заміряла швидкість читання за півгодини на різних книжках. Вийшло пізнавально.

А ще нарешті почала реалізовувати плани з активного читання українських електронок. Поки що дві книжечки done, одна не порадувала версткою, інша – змістом. Обидві дитячі. Дитячого читання взагалі було в лютому багацько, треба з цим трохи зав’язувати. Ну, або переводити на англомовні рейки. А от на чому мораторій позначається все більше, то це на шопінгу. І не сказати, що у нас на ринку таке вже засилля американських перекладів, але поки що виходить приблизно так: або більш-менш екзотичне, або авторка-жінка. Але простіше не паритися і брати британське. Ну… уже не завжди хочеться, відсоток британщини у лютому суттєво знизила.

Лютий мораторію у цифрах:

  • 3832 сторінок (більше, ніж у січні, але все ще малувато);
  • 14 книжок (як на місяць з 28 днів цілком непогано);
  • 3 книжки англійською (again);
  • 4 книжки британських авторів і (зненацька!) 3 книжки-скандинавки;
  • 1 книжка нонфікшену (це все ще  вище за середній показник мого читання);
  • 4 нові автори (оце вже краще)
  • 6 книжок були написані в ХХ столітті (трохи забагато)
  • майже всі челенджі в прольоті, я зосередилася на #ЗКнижкоюНавколоСвіту – отам +5 країн, скоро буде звіт (вирішила робити звіти не кожні 15 країн, а кожні 10 уже зараз, бо інакше це будуть пости раз на півроку).

Прочитане – це:

DSCN4579

Читати далі

Коли навіть дивитися боляче. “Зулейха відкриває очі”

Читання може викликати різні емоції. Кілька днів я читала, спала, їла, працювала, дивилася серіали, гуляла, зависала в соцмережах, ходила на закупи, знову читала – але все це робила дуже обережно, щоби не розхлюпати ненависть. Ненависть збиралася крапелька до крапельки, плюскалася, перекочувалася, підступала цунамі під горло, перекриваючи на мить дихання, а потім знову кублилася десь глибоко всередині. Аж раптом минуло кількасот сторінок і ця ненависть пішла у сюжетний пісок. Не безслідно, звісно, залишила по собі глухий біль та спустошення, але хоча б пішла. Здрастуйте, мене звати Ксеня, і кілька днів я жила у книжці, сюжет якої в цілому й окремих деталях збігається з деякими сторінками історії моєї родини.

DSCN4563

Життя Зулейхи прямує битим шляхом. Тяжка щоденна праця, примхлива й жорстока свекруха, дуже добрий чоловік – роботящий, непитущий, релігійний і б’є не дуже часто й не дуже сильно – зранку й до ночі “Зулейхоооо!”, бо всім щось винна. Ранок-ніч, ранок-ніч, ранок-ніч, і все, що робить молода жінка для себе – то час від час викраює невеличкі подарунки для місцевих духів – щоби домовилися із зірат іясе-духом кладовища, аби той гарненько дивився за дівчатками Зулейхи – чотирма померлими доньками. Але одного дня звичне коло розірветься – у Юлбаш прийдуть червоноординці-розкуркульники. Попереду в Зулейхи втрата всього, казанський відстійник, багато місяців в товарняку, голий берег Ангари – “І виживайте, як знаєте, вороги народу!” – а ще несподівані перемоги і втілення найзаповітнішої мрії.

Зулейха відкриває очі” – один з тих текстів, які роблять контрольний постріл вже першими сторінками. Мені нечасто траплялися настільки потужні перші глави. Один день з життя Зулейхи, один день з десятків тисяч днів повсякденного пекла патріархального ладу, де вже не аж яка молода (тридцятку майже стукнуло!), неплідна, неконвенційно приваблива, як на ті краї, жінка не сміє навіть голову підняти вище свого найнижчого щабля ієрархічної драбини. Праця, праця, праця, знущання, праця, стусани, праця, праця, виконання подружнього обов’язку (притомність жінчиного тіла господаря хвилювати не має), праця – але навіть цей колообіг обов’язків в природі не тамує душевних страждань. І прожила б Зулейха таке ж саме життя, як покоління й покоління її прабабів до того, але не в ХХ сторіччі і не на території Країни Рад. Приходить 1930-й і ламає всі звичні схеми. І тепер Зулейха має забути автоматизм селянського життя і не просто розплющити очі, а розкрити їх широко-широко, як би не було страшно й боляче, бо лише від цього залежить її виживання. А згодом – і не лише її.

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Ну дуже британський січень

Минув перший місяць авантюрної заборони самій собі читати американські книжки. Політ нормальний, за настроєм – так взагалі блискучий. За результатами… З результатами гірше. Я не зірвалася, ні-ні! Навіть ще всерйоз не думала (ми ж не будемо вважати за зрив прочитані перед презентацією у книгарні Є перші кілька сторінок з третього тому Авеярд, правда?). Справа в тому, що організаційно-читацькі проблеми вилізли рівно там, де їх уже чекали.

Протягом “мораторного” січня я прочитала нетипово мало – 11 книжок (причому одинадцяту просто вчора за вечір, бо 10 було якось геть невдобно). З одного боку, я й збиралася читати менше, але це вже якось занадто, особливо, як врахувати, що півмісяці пішло на відпустку. Пояснення насправді просте – тиждень читала книжку англійською і нічого паралельно з нею. Подивимося, як воно буде у лютому. Простим місяць бути немає, запас comfort reading українською майже вичерпано, книжкам для першочергового читання тісно на своїй тимчасовій поличці, а з наближенням дня народження варто звільнити трохи місця. Ну, але це думання на перспективу. Повернемося до січневих баранців.

Січень мораторію у цифрах:

  • 3176 сторінок;
  • 11 книжок;
  • 3 книжки англійською;
  • 7 книжок британських авторів;
  • 2 книжки нонфікшену (це багато);
  • 2 книжки нових для мене авторів (це дуже мало)
  • 6 книжок були написані в ХХІ столітті (якраз нормально)
  • 1 книжка пасує до “Вікторіанського бінго” і ще 1 – входить до списку Bookriot (могло би бути краще, але і так норм).

А читалося мені таке:

DSCN4520

Читати далі

Справи сердечні. “Ладнати живих”

Мало що в українській навколокнижковій сфері викликає у мене настільки ж рясні сльози вдячності, як сам факт існування грантової програми “Сковорода”. Більшість дорогих моєму серцю перекладів з французької в домашній бібліотеці – це якраз книжки з категорії підтриманих посольством. Серед них є й класика, й несподіваний артхауз від літератури, і цілком собі бестселери – просто на європейський лад. Чи не найвідоміший (принаймні, за межами Франції) роман Маеліс де Керанґаль з останньої категорії. Кілька премій, стосик перекладів, навіть екранізація є. А ще є дуже дражливі тематика і проблематика.

DSCN4498

Лютневий ранок, 5:50. Троє юнаків-серферів збираються на крутий сейшн – таких хвиль вони останнім часом не бачили! Трохи пізніше – вантажівочка потрапляє в автокатастрофу. Трохи пізніше – у хірурга вистигає кава. Трохи пізніше – медсестра реанімаційного відділення приходить на роботу із засосом на шиї. Трохи пізніше – двоє з трійці відбулися переломами, у Сімона Лембра діагностують смерть мозку. Трохи пізніше – місцевий координатор з трансплантації починає співати дуетом зі своїм дорогоцінним щигликом, але вихідний йому зіпсували. Трохи пізніше – батькам Сімона треба вирішити, чи готові вони віддати серце своєї дитини. Ні, довго вирішувати не можна. Рахунок на години, о 5:48 наступного ранку цей роман уже скінчиться.

Це було… дивно. Французька письменниця залізною рукою хапає сюжет-слізовитискалку, полуфабрикат для сімейної драми не найкращого штибу, але робить з нього щось дуже перекручене і по-своєму красиве.

Читати далі

Криве дзеркало. “Дисклеймер”

Холодними зимовими вечорами буває приємно почитати про чужі літні відпустки. У нас тут за вікном отетоотвсьо, а у людей сонце, море, коктейлі та (кому як пощастило) пальми. А ще про чужі літні відпустки можна читати трилери – тоді не так засмучує, що у людей сонце й пальми, а у нас – отетоотвсьо.

DSCN4323

Успішна кінодокументалістка Кетрін Рейвенскрофт отримує престижну премію та впорядковує переїзд до нової квартири. Трохи сумно, що син вже виріс і житиме тепер окремо, але життя, можна сказати вдалося. Жінка має зразкову кар’єру, чудового чоловіка, купу планів на майбутнє і, може. трохи невдалі стосунки з єдиною дитиною. Але все це щасливе життя одного весняного вечора розіб’є вечірнє читання. Кетрін потрапляє в руки книжка, що її в домі ніхто не купував – роман про роман. Пляжний роман трохи старшої жінки та привабливого юнака. У жінці Кетрін із жахом впізнає себе 20 років тому. У романі – відображення давніх подій, про які не може знати ніхто, крім самої Кетрін. Принаймні, із живих людей – так точно. І важко сказати, що бентежить жінку більше: те, що “Це було не так!”, чи те, що героїню роману у фіналі вбивають.

Дисклеймер” Рене Найт – це доволі типовий сучасний трилер “Як ото прийнято робити”. Направду моторошна зав’язка, герої з непростим життєвим багажем, кілька сюжетних та хронологічних ліній, необхідний запас ненадійних чи відверто недобросовісних оповідачів, обов’язковий ліміт неочікуваних поворотів – все тут на місці. Навіть не просто на місці – все це скидається на обов’язкову програму, без гарних оцінок за яку книжку не візьмуть до гільдії Поважних Британських Трилерів. Тому перші два акти “Дисклеймера” (він має доволі виразну триактну структуру): умовно кажучи, “Формування таємниці” та “Пояснення природи таємниці” – читати трохи дивно. Дві третини тексту книжечку просто хочеться плескати по плечику і підбадьорливо шепотіти: “Молодець, все правильно робиш, все, як годиться /приховуючи знуджене зітхання/ Отак ниньки і прийнято!”.

У якийсь момент я вже була готова поставити на цій історії хрест “Непогано для дебюту, але надто нудно для трилеру”, як нарешті стався “Той самий Поворот”. З одного боку, сюжетний, але більшою мірою – суто психологічний. Не знаю, чи було Рене Найт цікаво писати оцю розтягнуту на дві третини тексту зав’язку, але справжній драйв в тексті проявився уже тоді, коли він відкатав обов’язкову програму із задавнених таємниць і понісся рейками: “Так, shit happened, але що будемо робити далі?”.

Читати далі

Читацький 2017-й. 17 головних книжок року

Нарешті, нарешті я дісталася до останнього звітного допису! Сьогодні розкажу про найяскравіші книжки, що я їх читала у 2017 році. Увага: найяскравіші, найцікавіші, головні – не дорівнює “найкращі”. Але такі, що хоч на дрібочку та все ж змінили моє уявлення про себе, про світ навколо, про літературу врешті-решт.

bookstat2017

ГудРідз-статистика каже, що минулий рік був урожайним – багато “чотиризірочок”, доста “п’ятизірочок”, жодної одинички – є чому радіти. Але якщо взятися розшифровувати мовчазні показники, вийде приблизно отак.

Найжаданіша книжка: беззаперечно “Руїни бога” Кейт Аткінсон – книжка, яку я абсолютно випадково не прочитала російською майже одразу після “Життя за життям“. Дуже хотілася вірити, що “Руїни” рано чи пізно з’являться українською. Але ще рік тому важко було повірити, що це буде радше рано, і що книжку перекладатиме Ярослава Стріха, яка мені давно здавалася ідеальною перекладачкою якраз для Аткінсон. Зірки станцювали правильно, а я ще від того остаточно не оговталася. Ура! (пост про книжку).

Наочікуваніша книжка (так, це різні категорії): “Земля Загублених” Катерини Калитко, бо на нову її прозову книжку я свідомо й вперто чекала 10 років. “Ну не може ж такого бути, що нічого не буде?” – в отакому режимі минали року. Дочекалася. Здається, я ще не читала в сучасній українській літературі настільки _моєї_ збірки оповідань. І трохи засумувала через те, що от якраз як збірка “Земля” для мене зібралася не ідеально.

Найстрашніша книжка: якщо вже заговорили про Катерину Калитко, то до цього пункту вона теж доклалася. У цій номінації впевнено перемагає “Сараєво для початківців” Озрена Кебо. Стриманий літопис того, як звичне життя розбивається вщент, а незвичне, попри всі сподівання, якось собі триває, триває і триває, – одразу хапає за горло і не відпускає навіть за кілька місяців по прочитанню.

Найболючіша книжка: серед можливих варіантів (включно із суперважковичкою “Оповіддю служниці“) у мене на перше місце вийшло “Несказане” Селесте Інґ. Надто вже багато всякого важливого впаковано у цей роман про невдалу емансипацію, несправджені мрії і невисловлену любов (пост про книжку).

Найцікавіша сімейна сага: трохи неочікувано для мене – але “Співдружність” Енн Патчетт. Дві переплетені родини, кілька переплетених десятиліть – і добре розказана історія про те, як кілька миттєвостей назавжди змінюють життя багатьох людей (пост про книжку).

Найголосніша книжка: “Українські жінки в горнилі модернізації” – наукпоп, що нарешті голосно і для широкої аудиторії – це найважливіше – розповідає про забуті чи так і не згадані сторінки жіночої історії другої половини ХІХ-ХХ століття. Це трохи нерівномірна і не настільки науково-популярна, як би хотілося, але дуже й дуже важлива збірка (пост про книжку).

Найтихіша книжка: проста книжка-картинка для старшого садочкового віку розтопила в своєму серці котрусь зі скалок дзеркала снігової королеви. “Де Ойра?” Тані Стус – маленька книжечка про інтровертність і потребу у “самособоюнаповенні” – дозволяє сподіватися, що нинішнім малим інтровертам буде житися хоч трішки легше (ніж оце мені колись). (Пост про книжку)

До речі! Найкорисніший нонфікшен: так, це надто передбачувано і взагалі – поп-психологія, але – “Сила інтровертів” Сьюзен Кейн. Принципово нового я з неї небагато вичитала, але ця книжка концептуально струнка і дуже зручна. Зручна для того, щоби вчасно нагадувати собі, де можна видихнути й не старатися поза всякі сили. Це свого роду книжка-дозвіл, книжка “Так, так можна було!”. А ще зручна для того, щоби тицяти знайомим екстравертам зі словами: “От давай спочатку прочитаєш, а потім нам буде про що доооовго поговорити!” (пост про книжку).

Розвиваючи тему книжок про самотніх дітей та їхні проблеми – Найгарніша книжка: “Джейн, лисиця і я” Фанні Брітт та Ізабель Арсено. Я страшенно рада тому, що українською видали дитячий графічний роман. А ще й такий – ліричний, складний, з інтертекстуальністю і проговоренням серйозних підліткових проблем (пост про книжку).

Далі ще трохи про інтертекстуальність – Найказковіші книжки: серед оберемку ретелінгів та кількох натуральних казок на перше місце упевнено виходить дилогія “Казки сироти” Кетрін Валенте. Дуже складне плетиво з різних казкових та міфологічних мотивів створює яскравий й неповторний (а ще дуже складний) світ з його дивною логікою та значущою магією. На отакому макрорівні у Валенте виходить все класно. З мікрорівнем конкретної нефрагментованої історії – важке, але про своє розчарування у Deathless я ще якось розкажу (пост про дилогію).

Найшекспірівська книжка (а ще – найліричніша постапокаліптика): “Станція одинадцять” Емілі Сент-Джон Мандел – сумовита оповідь про ет, як світ загинув в пандемії грипу, але потяг до прекрасного вмерти не зміг. Минули роки, залишки людства борсаються собі потроху, а Великі Озера об’їжджає мандрівна трупа, що грає Шекспіра на руїнах колишнього світу (пост про книжку).

Найяскравіша (буквально) книжка: минулого року я багато (ну, як на мене) перечитувала. Іноді спокійно, іноді – побоюючись: а раптом не піде? Один з тих випадків, коли пішло аж краще, ніж колись – “Дівчина з перлової сережкою” Трейсі Шевальє. Першого разу я читала її як роман про XVII століття та його правила. Оце удруге – як роман про талант та його різні прояви.

Якщо ми вже про перечитування, то тут є ще два пункти – Найлютіша книжка (тобто така, яка злить мене найбільше): нарешті я дісталася до вже згаданої “Оповіді служниці“. Ні, притча Марґарет Етвуд не дуже змінилася за ті майже 10 років, що я її не перечитувала. Але почала викликати інші емоції. Перше читання – жах: “Невже таке може бути?”. Друге читання – злість: “Так, таке може бути, і ознаки цього все ще нікуди не поділися!”.

Ну, і якщо треба видихнути-таки – Найкомфортніша книжка: теж без сюрпризів – “Смажені зелені помідори“. Роман Фенні Флеґґ – це приємний досвід повернення у ту ж саму річку, отак і зрозуміла, що comfort reading для мене – це не лише романи Пратчетта. Ураховуючи, що карамельності у “Помідорах” менше, ніж в деяких інших романах цієї письменниці, а сюжет місцями трішки ой – оця затишність бентежить рівно до того моменту, поки я не зрозуміла, звідки вона береться. З любові – великої беззастережної любові до своїх героїв і світу, витканого навколо них. А це дуже круто.

І під кінець – Найрідніші книжки: так, я трохи іронізую, але лише трохи. Іноді мені здається, що я знаю про Мару Барров значно більше, ніж треба було б. Але “Багряна королева” та “Скляний меч” – перші два томи фентезійного циклу про супергеройський рух опору іншим супергероям – це книжки, що стали несподівано стали частиною мого життя абсолютно нефігурально. Як перетворитися з тихої буклогерки на промоутерку янґадалтової фентезятини? Не знаю, воно якось саме. Та “Багряна королева” витягла мене до спікерів минулої Лі-терри, а “Скляний меч” нагадає, як це – сидіти на диванчику в Книгарні Є. Презентація 16 січня, приходьте – послухаєте, як я намагаюся раціоналізувати свої складні почуття до цієї “революційної серії (пост про “Багряну королеву уже є, про “Скляний меч” розкажу наступного тижня).

“Отаке”. Гарний був читацький рік, насправді.

Одної зимової ночі. Моторошні історії для старших

Наближається найдовша ніч року – ідеальний час, щоби поділитися добіркою книжок, парною до дитячо-підліткового магічного списку. Але сьогодні – про темний бік зимових сил: містика, трилери, фентезі про непривітну та ворожу магію, всяке отаке. Серед цих книжок є кілька для найстарших підлітків (молодших студентів навіть), а є й такі, до читання яких я й досі не уповні доросла. Аж страшно згадати, як читала.

DSCN4331

Читати далі

#YakabooBingoAutumn. Звична післямова у 75 (я стараюся!) словах

#YakabooBingoAutumn is over. Поки що в це важко повірити, але я це зробила, я це зробила, я це зробила! Як мені і здавалося із самого початку, прочитати сто книжок під конкретні пункти проблемою не було (хоча іноді треба було викручуватися, а ще кілька разів потрібна книжка знаходила мене сама останньої миті, коли я вже вирішувала: “Ну все, зарахую неідеальну” – так у цьому сезоні було з Wintersong). Проблемою було про ці сто книжок написати. І я дуже рада, що Бінго привчило мене (сподіваюся, що привчило), не валандатися, тижнями шукаючи настрій для написання великих пристойних постів, а майже одразу робити коротенькі настроєві відгуки для ГудРідз. Ці різні жанри, але для мене – однаково цінні.

Це було складно, це було круто, це було дуже весело. Я занедбала усі свої персональні челенджі та цілком свідомо вирішила зійти з дистанції #ФабулаКнигоманія2017 в середині забігу. Звісно, можна було б записувати книжки і туди, і сюди, але чомусь не схотілося. Ну, тепер маю лише одне виконане Бінго, зате величезне. Дякую всім читайкам, хто брали участь – ми молодці!

Bingo_ua_2

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі