Материнство: переваги, ризики, інструкція. “Солодка пісня”

Деякі книжки безсоромно вмовляють себе прочитати. Я й ніби не думала й не збиралася, аж тут – “новинка французької літератури!”. Не ексклюзив, але такі гості не такі вже й часті на наших полиці. А ще авторка – чергова анфан терібль, тільки цього разу – із марокканськими коренями. А ще – Гонкурівська премія 2016 року, не проходьте повз! А ще – “Засновано на реальних подіях!” (щоправда, не французьких). А ще має бути екранізація! А ще це роман, на перших сторінках якого розгортається картина вбивства двох малих дітей. То ж з авансами тут все аж занадто.

DSCN3915

Солодка пісня” Лейли Слімани – той випадок, коли аванси себе виправдовують на всі наявні відсотки. Це – яскравий текст, для якого логічними виглядають і преміальна історія, і популярність та екранізаційні перспективи. От тільки екстремально “бадьорий” початок є наживкою, яку треба ковтати обачно. Цей роман не є ані трилером, ані ретроспективним детективом, і акт дітовбивства для сюжету виконує роль рамочки з підсвіткою. Дивіться, людоньки, куди ми дожилися, і на що може перетворитися навіть на перший погляд правильне і щасливе життя! Ну, здрастуй, критичний реалізме, ти за останні сто п’ятдесят років добряче змінився, але зопалу не розгубив.

Життя подружжя – Поля та Міріам – практично ідеальне. Вони молоді, перспективні, обдаровані, живуть у Парижі і мають уже двійко маленьких янголят. А що небагаті та трохи затуркані – то з ким не буває. Хоча ні, на початок оповіді Міріам – колись одну з найкращих студенток юридичного – побут уже доїв до стадії “Зараз плюну кісточкою”. Але за драмою нереалізованої емансипації – до “Несказаного” Селесте Інґ. Міріам не замовчує свої страждання, і Поль погоджується: добре, люба, якщо тобі аж настільки погано – йди на роботу, якраз твої зарплати вистачить, щоби няньці платити. І все освітилося: сім’я знаходить свою ідеальну няньку Луїзу, Міріам – роботу адвокаткою, Поль – кар’єрний стрибок, усі щасливі, діти танцюють, і де ж драма?

А драма тут насправді всюди, і Та Сама Сцена На Початку є божевільним і несподіваним для героїв та по-своєму логічним розвитком подій. Мені не часто зустрічаються книжки, що були би водночас настільки тваринно страшними та елегійно щемкими. Можливо, тому, що змальовуючи золоту дорогу до статусу середнього класу: як важко видертися на цю вершину правильного сучасного життя і ще важче там втриматися – Лейла Слімані не поспішає геть узагальнити картину. Їй більше йдеться про те, як в цьому ідеалі почувається жінка.

Читати далі

Advertisements

Літературна кухня. Клафуті Веронік з “Божества різанини”

Любов до книжок та до їжі – дуже робоче поєднання, і я його, звісно, уникнути не змогла – виховання не дозволило б. Тож природно, що за рецептами, поцупленими з художньої літератури, ми вдома готуємо доволі часто (і, так, зелені помідори смажили також). Але в блог я цю любов чомусь майже ніколи не приношу. Навіть зважаючи на минулорічний літній челендж, коли затято пекла лимонні тістечка імені Санси Старк та готувала курча з чорносливом так, як це роблять іранці, бо Маржан Сатрапі надихнула. А тут #YakabooBingoAutumn з пунктом “книжка зі смачним рецептом”, холоди та (нарешті!) завершення ремонту на кухні пробудили в мені маленьке домашнє звірятко. І дуже хотілося б, щоби з цього виросла регулярна блогова рубрика.

Божество різанини” Ясміни Реза я записала для бінго як п’єсу, але пункт з рецептом цьому текстові також пасував би. Бо солідна його частина присвячена пирогу та тому, як за нього треба дякувати. Пиріг традиційний французький, але “є маленький секрет”.

DSCN3814

Клафуті – відомий пиріг з умовно омлетного тіста я ще ніколи не пекла, бо мала не дуже приємний досвід із фар бретоном. А тут вирішила ризикнути – ну, а раптом вийде. Може, варто було б починати із найкласичнішого варіанту – з вишнями, – але в книжці трапився інший.

Читати далі

Хроніки дорослішання з кількома зупинками. “Не така дівчина”

Здається, будь-яку розповідь про автобіографічну книжку Ліни Данем має сенс починати з дисклеймерів: “Дивилася/не дивилася “Дівчат” – бо розмови про “Не таку дівчину” починаються з цього питання. Ні, я не дивилася “Дівчат“, що серед плюс-мінус моїх одноліток  є цілком собі культовим серіалом. Просто не мій жанр. Проте не можна сказати, що “Дівчину” я читала “з чистого аркуша”. Цей текст теж на півдорозі до культового – як феміністична публіцистика. Ну, от десь так я його прочитала. Взнала багато нового. Трішки навіть про себе.

DSCN3236

З жанру “Нехудожнє, профеміністичне, веселе про дівочі проблеми” мені раніше траплялася хіба що “Бути жінкою” Кейтлін Моран, але автоматична спроба порівняти ці книжки – марне заняття. В обох випадках йдеться про автобіографічні начерки, але Моран від свого досвіду переважно відштовхується і пише есеї-узагальнення про те, як тяжко жити жінкою. Ліна Данем у свою чергу пише про те, як тяжко жити Ліною Данем.

Такий підхід не менш цікавий, але має свої недоліки. Один з найяскравіших я вже якось озвучувала подрузі: “А потім мені почало здаватися, що про сексуальне життя Ліни Данем я знаю значно більше, ніж мені колись хотілося б”. Є таке. Та, по-перше, я більш чи менш уявляла, на що йду. По-друге, читати про те, “як тяжко жити Ліною Данем” було цікавіше за нотатки про універсальний дівочий досвід. Середньостатистичною дівчиною я й сама була. А в цій книжці чіпляє трішки інше.

Читати далі

#YakabooBingoSummer. Чергова післямова у 75 (умовно кажучи) словах

Моє читацьке літо стало сезоном фатального малочитання і практично не писання. Так, причини знову були об’єктивними: замало вільного часу, завеликі навантаження та ще й ремонт (цей, до речі, наразі й не скінчився), але #YakabooBingoSummer я таки дотягла до фінішу, хоча з димочком та іскрами. Читачі Фейсбук-сторінки свідки: останні три квадратики я замалювала в режимі “По абзацу на сестру книжку” за годину до закінчення літа. Спробую аж так більше не робити, але я це на початку кожного сезону кажу, такшо…

DSCN3617

Як би воно не було, результат літа 25 з 25.

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Чи є життя після війни? “Руїни бога”

(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

DSCN3548

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

Читати далі

Цитатник. Джин Вебстер про дівоче навчання на початку ХХ століття

Здається, у мене з’явилася прикра звичка – починати пости фразою на кшталт: “Я не була впевнена щодо читання цієї книжки, але коли вже з’явився український переклад…” Цього разу йдеться про класику-класику, обережне ставлення до якої спричинила фабула. Так, я багато чула про Джин Вебстер, але коли почула, тоді й прочитала стислий переказ сюжету “Довгоногого дядечка“. А проблема в тому, що у версії стислого переказу ця маленька книжечка може мімікрувати під любовний роман, до того ж найгіршого етичного гатунку. Але (тм). По-перше, любовна лінія там направду не настільки бридка, як може здатися з переспіву рабиновичів. По-друге, вона ще й стрімко губиться посеред основної дії. І оця основна дія настільки мила, що мені аж дух забивало від захвату.

DSCN3407

Справа в тому, що “Довгоногий дядечко” – це моя ідеальна “Енн із Острова Принца Едварда”. Коли я читала третій том із циклу Люсі-Мод Монтґомері, мене страшенно засмутило, що, змальовуючи негаразди у стосунках подруг та доволі умовний любовний трикутник, канадська письменниця дуже побіжно розповідала про найцікавішу для мене тему – про  жіночу вищу освіту на початку ХХ століття. Так от, Джин Вебстер мені таких прикрощів не завдала. Ні, у неї теж є про кохання, про романи і дуже багато – про платтячка. Але це все ж таки текст про навчання, написаний з точки зору людині, для якої це навчання було світлом у віконці і неочікуваним подарунком долі. І в цій ролі він дуже крутий.

Сюжет книжечки практично загальновідомий – це ж таки класика, хоча українською її от тільки-но переклали. Сирітка Джеруша зірвала джекпот – анонімний благодійник, вражений дівочими успіхами у навчанні, вирішив оплатити її освіту. З двома умовами: Джеруша докладе зусиль, щоби стати письменницею, а для того, аби розвинути її вроджені здібності, дівчина повинна раз на місяць писати про свої успіхи до поважного доброчинця. У такий спосіб, вважає він, дівчина вдосконалить свій стиль. Але Джуді (дівча швидко себе перейменувало) – дуже самотня і тужить за родиною, якої в неї нема. То за родину тепер править “довгоногий дядечко”, і писатиме до нього Джуді значно частіше. Що згодом змінить її життя ще більше, ніж їй здавалося спочатку.

І Джин Вебстер пише ці листи Джуді, де розповідається про те, як на початку минулого століття проходило навчання в жіночому коледжі. Спойлер: та десь так, як і в чоловічому – латина, геометрія, економіка, література, спорт (так багато спорту, що я здивувалася), вибори, карнавали, вечірки – просто колектив суто дівочий. А під катом – трохи цитаток про навчальні будні і свята.

Читати далі

Лімб на одну персону. “Поки я не впала”

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

DSCN3404

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Читати далі

Чужими словами. “Фанатка”

Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

DSCN3347.JPG

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

Читати далі

#YakabooBingoSpring. Післямова у (майже) 75 словах

Весна пішла, і лишила по собі деякі життєві зміни, пакунок нових досвідів та вражень (мене вперше в житті облизав єнот, хіба це не досягнення?) та повністю виконане #YakabooBingoSpring. Оскільки минулого сезону я викреслила лише 23 квадратики з 25 (кажуть, для фінального заліку можна ще наздоганяти постфактум), а навесні на мене регулярно нападав неписючий настрій – я собою пишаюся! Ну а поки ще не почався літній забіг, треба і тут повісити звіт за весну.

DSCN3069

Як і минулого разу, спробую описати кожну з 25 книжок трьома ключовими словами.

№1 – книжка із зеленою обкладинкою – “Фантастичні звірі і де їх шукати“: поттеріана, натуралісти, звірики (відгук).

№2 – один з героїв кіт – “Вітер з-під сонця“: підлітки, море, драма (відгук).

№3 – книжка з весняним настроєм – “Джейн, лисиця і я“: графічнийроман, класика, дисморфія (відгук).

№4 – фантастика – “Знищення“: експедиція, учені, контакт (відгук).

№5 – переказ відомого сюжету – Rapunzel’s Revenge: графічнийроман, казки, ДикийЗахід (відгук).

Читати далі

І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

DSCN3022

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Читати далі

Склянка води та її значення. “Гаряче молоко”

Книжки, що їх видають українські видавці, я умовно ділю на “намріяні”, “сподівані”, “несподівані”, “нецікаві” та, перепрошую, “(мені) нафігнепотрібні”. От преміальній сегмент найчастіше коливається між “сподівані” (бо ж цікаво, що там) та “нецікавими”, як книжка чимось неприваблива. А от “Гаряче молоко” Дебори Леві – це “несподіваний” варіант. Так, шортлистер премій, так, відома британська письменниця. Але водночас – письменниця у нас, вважай, не відома, книжка не зіркова, екранізації (принаймні поки що) немає… Аж тут раптом маємо переклад вже наступного року, та ще й від КСД з його специфічною бізнес-моделлю. Тому зазирнути в цю книжку було дуже цікаво. Так і що ж з нею?
DSCN3000
Гаряче молоко” поповнило поличку ДДЧ – “Доволі дивне читання”. Є простенька “пляжна” обгортка, є калейдоскоп соціальних проблем, є страшні екзистенційні нетрі, а ще є натовпи культурологічних алюзій, що чемно нудяться в куточку. І все це плюскає, переливається, міниться, як води Середземного моря, і заважає сприймати текст як єдине ціле.
Пляжна обгортка – це історія про дівчину, яка супроводжує матір на лікування до самісінького півдня Іспанії. У клініці ввічливо пояснюють: вони в курсі, що Софія робить для Роуз все (хіба що так і не навчилася подавати склянку ідеальної води), але, будь ласка, дозвольте піклуватися про матір професіоналам і спробуйте трішки пожити власним життям. Ви не вмієте? То, може, зараз спробуєте?

Розтин по-домашньому. “Гострі предмети”

Іноді трапляються книжки, ставлення до яких просто не може лишитися стабільним. За “Гострі предмети” Ґіліян Флінн я бралася з осторогою. На 75 сторінці, повільно соваючись разом з маршруткою десь між Шулявкою та Дорогожичами, я в цю книжку закохалася – через кілька речень опису депресії. А іншого весняного дня, в районі 205 сторінки та посередині затору на Московському, – збридилася й зненавиділа. Потім пробачала деякі… особливості, гаряче сперечалася, по-станіславському крутила носом над фінальним твістом і обурено доводила, що отут, отам, от в цьому моменті вийшло недостатньо логічно. Книжці доводила. Незворушним трьом сотням сторінок в чорній палітурці. Здається, так і не переконала.

DSCN2960

Каміллі трішки за тридцять, вона живе в Чикаго і сяк-так будує кар’єру кримінальної репортерки у газеті відверто другого ешелону. На дворі майже літо, новин катма, забивати смуги чимось треба, і тут Каміллин редактор з’ясовує, що в рідному місті його проблемної улюблениці вже вдруге за останній рік зникла школярка. А раз першу знайшли мертвою, то шуруй, дівонько, до рідного вогнища і напиши нам гарненький душевний репортаж, такий, щоби за душу брало і в сльозах топило. Загублена невинність, втрачений рай, кам’яні підборіддя осиротілих батьків, “Ми, городяни, намагаємося триматися купи перед лицем біди” – оце от усе. І то швидше, поки інші газети не пронюхали – це ж такий матеріал, такий матеріал, якщо правильно підійти – можна й Пулітцера відхопити! Пулітцер – це аргумент, і Камілла змушена “шурувати”, хоча солодкаве рідне містечко бачить переважно у нічних страхіттях.

Читаючи дебютний роман Ґіліян Флінн, я нарешті зрозуміла, чому Селесте Інґ з її “Несказаним американські критики так часто порівнювали з творчістю цієї письменниці. Померлі дівчатка, маленькі містечка, родини, що лише на перший погляд здаються бездоганними, каламутна вода, де хтось ловить свою рибку… На перший погляд спільного чимало. Але й відмінностей вистачає.

Читати далі

Весняне сповільнення. Третя п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017

Невблаганна статистика каже, що я не стала читати навесні суттєво менше, хоча враження є саме таким. Але от з писати про прочитане проблеми маю очевидні. То сьогодні на календарі вже 2 травня, а в ефір іде тільки третій звітний пост #ФабулаКнигоманія2017. Щоби масштаби катастрофи стали геть очевидними: якщо я ще дещо підчитаю, то вже цього тижня можна буде писати пост про четверту п’ятірку. Тому саме час розповісти як і чому я обирала книжки для попередньої порції читаного.

DSCN1762

Ховрашкове фото: книжки за тюльпани не видно, але вона є

Пункт “Книжка, написана співавторами”

Що: Beautiful Darkness Фаб’єна Вельмана та компанії – сюрреалістичний графічний роман-горор.

Чому: чомусь мені одразу здалося, що в моєму списку виконаного співавторською книжкою неодмінно має бути котрийсь комікс чи графічний роман, де пишуть/малюють різні люди. Бо ж синтетичні жанри тим і цікаві – як відбувається взаємодія різних підходів, творчих засобів, стилістичних манер. А “Прекрасна темрява” – це дистильований випадок – тут текст дві людини створювали, а малювало відоме подружжя художників. Вийшла штука дуже своєрідна – романтично-няшні акварельні ілюстрації різко контрастують із бридкувато-сатиричною історією про те, як невдало робінзонували крихітні істотки, що повтікали з тіла померлої дівчинки (є відгук на Гудрідз).

Пункт “Книжка з нещасливим фіналом”

Що: “Мілева Айнштайн” Віди Оґнєнович – цікавий зразок сучасної європейської драми.

Чому: як подумати, то тексти за мотивами реальних подій для цього пункту – варіант ідеальний. Тут спойлер в чистому вигляді спойлером не є (принаймні, не більшим, аніж стаття у Вікіпедії), тому потрапляння книжки в цю етично-проблемну для сумлінних читачів категорію нікого не має засмутити. Обдарована студентка Мілева вийшла заміж за обдарованого студента Альберта. Нічого доброго з того не вийшло. Але всі і так в курсі (є відгук на ГудРідз).

Читати далі

Вішлист до Арсеналу. Частина перша: дитяче й підліткове

До Книжкового Арсеналу лишається ще місяць, але від уже озвучених анонсів паморочиться в голові. Тому я сумлінно посапала попередні вішлисти на предмет вже купленого-подарованого, підчитала трохи запаси та свіжі надбання (і героїчно вийшла майже на те, з чого починався цей рік – ДН був дуже плідним) і готова до жадібних пароксизмів. Укладаючи попередній “передарсенальний” вішлист, я чомусь була впевнена, що потенційно цікавих книжок стане на ще один пост. Але ні, як все увіпхати в один запис – вийде щось дуже негарне та майже нечитоме.  То вирішила трохи розподілити мрії між різними кошиками. Сьогодні поділюся захцянками з дитячо-підліткового асортименту. Але далі обов’язково буде!

У дитячому сегменті панують книжки, на які приємно дивитися.

По-перше, книжка-картинка про Фріду Кало.

17903895_1482028438536663_3450220384402738474_n

По-друге, добірка “мишачих” книжок (є у мене маленька мрія – колекціонувати ілюстровані книжки про гризунів та деяких комахоїдів, але поки що реалізувати її не вдалося).

Ну і дрібка класики, що непрямим шляхом подарувала російській мові слово “краснолюд”.

img218_1_43

Читати далі

Життя, ковдра і мистецтво. “Неболови”

Серед втішних тенденцій в українському книговиданні, мало що радує мене настільки ж, як дедалі активніша готовність друкувати збірки оповідань. Збірки знаних авторів, антології, де серед знаних авторів є й новачки, антології за мотивами конкурсних відборів, перекладені збірки… Та окремий пункт – збірки дебютні, перші книжки їхніх авторів. Минулого року їх чимало вийшло, але я от поки що лише до одної добралася.

DSCN2036

(Постфактум важко визначитися, яка гирька на терезах “Нє, оце треба читати!” є вирішальною при виборі книжки. Тут було одразу кілька “за”: мала проза, дебют, авторка з Харкова (більше, більше голосів зі Сходу та Півдня), чудове видання з гарною обкладинкою та внутрішніми ілюстраціями (більше, більше дорослих книжок з картинкам, шо ж ми, не люди!). І кілька “проти” – майже всі рецензенти наголошували на підкресленій соціальною значущості та форсованій трагічності текстів. Здається, остаточно мене переконала посестра по читанню фантастики Beauty and Gloom – якщо вже Даша сказала, що реалістичну книжку варто брати, то точно треба брати.)

Читати далі