Сни про щось інакше. “Ева спить”

Бува іноді приходить читацький досвід, що не вписується в знайомі рамки. Будемо читати історичний роман. Про народ, що живе поміж гір, – не сказати, що в категоричній злагоді, але непогано загалом живе. Аж доти, доки не приходить війна, по якій цей мальовничий край “відкушує” собі сусідня держава. Відтоді рідна мова цього народу потрапляє під заборону, можливості влаштуватися на пристойну роботу стають прямо пропорційними готовності забути про своє походження, про розвиток не те, що культури, громадянських прав краще зайвий раз не згадує. А потім приходить інша війна, але нічого на краще вона не змінює. І згодом між гір проростають зерна гніву, що за десять-п’ятнадцять років голосно вибухнуть. Натурально вибухнуть – попереду в гірського народу терор, спецоперації впокорення та інші цікаві інструменти політики, що надто давно зайшла в глухий кут.

І поки розгортається такий опис – пам’ять жалісливо скавучить. Шотландія? Та ні. Ірландія? А виразні гори де взяли? Країна басків? Північний Кавказ? Тибет? Що це взагалі таке? Ні-ні, пам’яті можна розслабитися, вона про таке навіть не знала. Це про Альто-Адідже, Південний Тіроль у ХХ столітті.

DSCN5977

Ева (за сорок, красуня, успішна кар’єра, довгий роман з одруженим чоловіком)  мала цілком конкретні плани на Великодні вихідні – як завжди, відсвяткувати разом з мамою та хрещеною. Але їй дзвонить чоловік з минулого – ні, не колишній, хоча певною мірою… Колишній вітчим, практично батько, стосунки з яким матір Еви Ґерда розірвала категорично. Віто невиліковно хворий і (як часто буває в сімейних драмах) хоче побачити названу дочку, поки ще має сили. Та це ж Великодні вихідні – квитки на літаки давно всі продані. І Ева, змінюючи потяги, прямує через усю Італію – від гірського курорту в Альто-Адідже до містечка на Сицилії. І під час довгої дороги жінка не тільки споглядає, якою різною є країна, де вона живе, але й згадує кілька десятиліть буремної історії рідного краю – і трьох поколінь своєї родини.

Франческа Меландрі – римлянка, але у післямові до роману “Ева спить” вона коротко пояснює, в чому укорінений її інтерес до Південного Тіролю та його кривавої і спірної історії в ХХ столітті:

Якби не моя мати, цієї книжки не було б. Італійка, що відпочивала в Альто-Адідже, починаючи з шістдесятих років, вона прищепила мені цікавість і пошану до мешканців землі, географію якої, і тоді, і нині, люблять багато італійців, але історії якої вони не знають.

Читати далі

Advertisements

Портрет богів замолоду. “Гессі”

Затишна книжка, книжка-цукерок, ідеальна книжка для читання на ніч у тяжкі часи – така, що 15-20-30 сторінок вистачає для того, щоби заспокоїтися, видихнути та спокійно заснути. Трохи не такого можна чекати від фентезі про реінкарнацію давніх богів, правда? А то дивлячись, про яку саме богиню йдеться.

DSCN5909

Мрійниця Гестія-Амалія Фаулі-Прейшер живе порівняно звичним життям п’ятнадцятирічної дівчини: вчиться, читає книжки, готується до весняного балу, злегка розчаровує батьків  (така дивна і чомусь така незграбна) і то знаходить, то губить спільну мову з на кілька хвилин старшою сестрою. Хоча, ні, дещо в житті Гессі суттєво відрізняється від звичного. По-перше, після смерті старшого брата, якого вся сім’я вже стрімко забуває, дівчинка час від часу бачить щось дивне. Або когось дивного. І такого, що будь-які спроби описати наштовхуються на ментальний бар’єр: очі в незнайомця блакитні, а все інше – як у тумані. По-друге, Гессі отримала в подарунок чарівну камеру – якщо вибрати правильний момент та правильних людей, то фотографуючи можна зробити їхні життя щасливішими. От тільки саму себе Гессі сфотографувати не може, хоча іноді їй дуже цього хочеться.

Друга книжка молодої львівської письменниці Наталії Матолінець, що вийшла цієї весни, на “Варту у Грі” схожа хіба що деякими інтонаціями та особливостями світотворення. “Варта” – урбан-фентезійний екшен, де динаміка аж бринить. “Гессі” – шепітлива фентезійна майже-притча,  в якій іноді переконливо перемагає логіка сну. Того самого затишного і солодкого сну, за яким ховається щось інше – і то на другий погляд небезпечніше.

Читати далі

29 кусників літа. “Коли були ми…”

Минулого літа я жалілася на те, що навала дитячо-підліткової канікулярної прози жене щось трохи не туди: вона в дивний спосіб ідеалізує сільське літо, зловживає стереотипами і часто забуває додати або сюжету, або реалій з колоритом. Внутрішній запит на правильний градус ностальгії скінчився тим, що я сама собі організувала такий текст і на тому заспокоїлася. А варто було зачекати ще рочок – і концентровано ностальгічна книжка про літні канікули тих, хто був дитиною у дев’яності, таки з’явилася. Хіба ж не ура?

DSCN5834

Коли були ми… ” Любові Загоровської – це повість в новелках, що докладно, навіть якось статечно, розповідає про одне літо трьох одинадцятирічних друзів: Дарці, чиї батьки переїхали до міста, але зберегли хату в селі, і дівчинка там літує сама (тут я позеленіла від заздрощів, як перший огірок, але оцінила масштаб побутових незручностей – нє, спокусливо, але нє) та її сільських друзів Нуськи та Міська. А що діти, сучасною мовою кажучи, проактивні, шо капець, то літо в них було насичене та яскраве. З усіма маркерами недаремних канікул – пошуком скарбів та таємних ходів, походом на кладовище, космічними пригодами, вічним колообігом пустощі-покарання-страшна помста. Ну, і ще із збиранням колорадських жуків, сапанням городу, а у випадку Дарці – ще й з обов’язковими гамами на баяні – мати приїде їсти наготувати й неодмінно перевірить. Хоча так кортить зекономити сили на щось цікавіше!

Так що там з нашим “ура”? Видавництво Старого Лева позиціонує “Коли були ми…” як книжку для сімейного читання, в якій кожне знайде щось цікаве. “Роман “Коли були ми…” нагадає багатьом дорослим про те, якими вони були в дитинстві, а дітям відкриє таємниці, як росли, гралися та розважалися їхні батьки”, – широким жестом обіцяє анотація. І таки так: дорослим – ностальгія, дітям – пригоди. Але в різній пропорції і не завжди послідовно.

Читати далі

Та деякі люди більш вільні… “Підземна залізниця”

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя

Декларація незалежності США

Бувають такі важкі для читання книжки, що їх хочеться прочитати якнайшвидше. Пробігтися, розірвати фінішну стрічечку і відхекатися, стираючи холодний піт страху. От з нещодавно читаного “З Елеанор Оліфант усе гаразду мене склалися подібні стосунки: пірнула, випірнула, ніби полегшало. Але є й інакші книжки, з якими так не виходить. Вони читаються довго, для того, щоби уникнути чергового сеансу “спілкування” з ними, вигадуються різні відмовки, аж доки книжка не почне дивитися на мене докірливим поглядом. І можна зрозуміти ті випадки, коли тригери очевидні (найкращий приклад з нещодавнього – “Зулейха відкриває очі“). Але буває і так, що заважає спати і вільно дихати захмарна концентрація чужого, геть незвіданого, болю. Здається, це і є “хороші книжки” за буквальним визначенням. Та читати їх дуже непросто…

Ех, ви прослухали коротке пояснення, чому я нетипово довго читала “Підземну залізницю” Колсона Вайтхеда і ще довше не могла про неї написати. Але варто все ж таки.

DSCN5694

Основну фабулу цього роману, здається, знають всі, хто слідкує за американським літературним процесом. National Book Award for Fiction та Пулітцер – попередньо такий дуплет зробили “Корабельні новини” Енні Пру в далеченькому вже 1993-му.

Шістнадцяти-? Чи вже сімнадцятирічна Кора є рабинею на плантації десь там посеред червоних земель Джорджії. Слова “заздрість” та “її життя” одне речення збиратися категорично відмовляються: рання втрата матері, побої, злидні, зґвалтування, щоденна нелюдська праця – але це все ж таки життя, і радикально змінювати його лячно, а в більшості випадків – просто безнадійно.

– Не збираюся бути вбитою Коннеллі, патрульними чи зміями.

Отримавши першу миску супу, Кора й далі міркувала над дурнуватою пропозицією Цезаря. Білі люди поволі вбивають тебе щодня, але деколи їм потрібно порішити тебе швидко. Заради чого полегшувати їм завдання? Це робота, від якої можна відмовитись.

Читати далі

Зразковий серпентарій на 10 персон. “Факультет”

Університетський роман по-українському в одній цитаті звучатиме приблизно так:

“Аліса цмулить чай, гортає конспект і думає про те, що після Селінджера з філологами на Home reading можна буде взяти “Політ над зозулиним гніздом“, а нового сезону “Шерлока” чекати вже менше року. Бузок пахне ніжно й солодко, й кафедра, з її плітками, інтригами, нескінченними пиятиками з приводу й без і завідувачкою, яка впродовж останнього часу займається лише тим, що перетворює Алісине життя на пекло, здається далекою і зовсім неважливою”.

Willkommen, пардон, Welcome до “Факультету” Дарини Березіної – книжки, що забрала прозовий “Смолоскип” у 2017 році і успішно обживається в ніші отого самого університетського роману, де у нас, скажемо прямо, не затісно.

DSCN5319

З “однією цитатою” я майже не перебільшила. “Факультет” – це двісті з хвостичком сторінок розповіді про те, як талановиту молоду викладачку англійської категорично відторгає кафедральне середовище. Двісті з хвостичком сторінок епічного батлу: чай vs бухло, “Шерлок” та Селінджер vs застарілі методи й неадекватні контрольні, завоювання симпатій студентів vs регулярні подарунки завкафедри, світле майбутнє столичної аспірантури vs імітація наукового процесу в провінційному університеті, гачечки прохіпстерської симпатії vs подразники з арсеналу “Рагулів”. Саме так, “Факультет” – це нечастий птах університетської сатири. І, ні, з “романом” трохи погарячкували.

Як текст про страшні університетські будні “Факультет” направду крутий, бо від змальованого в книжці волосся на голові спочатку ворушиться, потім стає дибки, смикається в усі боки без допомоги електрики, аж зрештою делікатно стукає в череп і питає: “Слухай, може, ми пішли?”. Я б на його місці теж пішла, бо які волосячі нерви витримають таке концентроване жахіття. Кхм-кхм /відкашлялася і включила найкращий _рекламний голос_/ Пані та панове, тільки сьогодні і тільки у нас за однією ціною ви отримаєте хабарництво в асортименті, рагульство, жлобство, послідовний плагіат, непослідовний плагіат, інституціалізований плагіат, пародію на наукову діяльність, здирництво, шахрайство, адюльтер, примушення до сексу, нехтування принципами, падіння всіх наративів… /захлинулася, трохи помовчала, віддихалася/ Коротше кажучи, все, що тільки можете собі уявити з найгіршого про університетське життя, – те й отримаєте. З таким ефемерним критерієм як почуття міри сюди краще не заходити, бо сатира тут бароково багата, розцяцькована, позолочена – така, щоб уже всі помітили і могли скласти тест на розуміння тексту.

Читати далі

Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

DSCN4732

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Читати далі

Літературна кухня. Сливовий пиріг з “Життя за життям”

Моя любов до британської літератури вічна й нескінченна і має багато проявів. Один з них – любов цупити з британських книжок рецепти. Прям-прям рецепти там нечасто зустрічаються (і не всі британські письменниці – Джоан Гаррис), але сконструювати щось за мотивами – завжди приємний челендж. Одна з таких “викличних” книжок для мене – “Життя за життям” Кейт Аткінсон.

У цьому романі не лише багато живуть (буквально, головна героїня проживає своє життя знову, знову і знову), але й багато їдять. У тому числі солодкого. Можу помилитися, але здається, я ще ніде не зустрічала такої концентрації актів шарлоткопоїдання, як в оцій книжці. А коли герої відволікаються від яблук, вони перемикаються на сливи. Пироги, пудинги, пироги, пудинги… Challenge accepted, спробую зробити сливовий пиріг в британському стилі!

Завдання виявилося не настільки елементарним, як обіцяє ідіома. Шукати автентичні кулінарні книжки мені було ліньки, варіант “Спокуситися на класичний рецепт з “Нью-Йорк Таймз”(є така легенда газетної кулінарії) здавався надто простим, а гугління сучасними кулінарними блогами запропонував два шляхи. Перший  – as easy as a pie в найгіршому варіанті: візьміть заморожену заготовку під коржик, змастіть сливовим джемом – такого штибу. Другий шлях: звичайний сливовий пиріг – це нудно, давайте спечемо шикарний французький тарт зі сливами та вимоченим у коньяку мигдалем? ні? ну, добре, давайте спечемо отой класичний німецький сливовий торт із назвою, що ви її ніколи не вимовите?

Ні, будемо пекти щось наближене до первинних варіантів. Щось типу того, що мені хотілося спробувати, знайшлося в цікавому американському фудблозі  Smitten Kitchen, але пропатчені елементи (цедра, апельсиновий сік, поєднання в начинні слив та яблук) я звідти викреслила. Нам потрібен сливовий пиріг. Простий сливовий пиріг. Хоча ні, є один моментик.

They had planned on somewhere swanky but ended up in a British Restaurant and dined on roast beef and plum pie and custard. The plums were tinned, of course. They enjoyed all of it though.

“Сливи були консервовані, але їм все одне сподобалося”. Сливи були консервовані. Сливи були консервовані. Сливове повидло – варіант для слабаків. Підемо шукати консервовані сливи!

DSCN4684

Читати далі

Коли навіть дивитися боляче. “Зулейха відкриває очі”

Читання може викликати різні емоції. Кілька днів я читала, спала, їла, працювала, дивилася серіали, гуляла, зависала в соцмережах, ходила на закупи, знову читала – але все це робила дуже обережно, щоби не розхлюпати ненависть. Ненависть збиралася крапелька до крапельки, плюскалася, перекочувалася, підступала цунамі під горло, перекриваючи на мить дихання, а потім знову кублилася десь глибоко всередині. Аж раптом минуло кількасот сторінок і ця ненависть пішла у сюжетний пісок. Не безслідно, звісно, залишила по собі глухий біль та спустошення, але хоча б пішла. Здрастуйте, мене звати Ксеня, і кілька днів я жила у книжці, сюжет якої в цілому й окремих деталях збігається з деякими сторінками історії моєї родини.

DSCN4563

Життя Зулейхи прямує битим шляхом. Тяжка щоденна праця, примхлива й жорстока свекруха, дуже добрий чоловік – роботящий, непитущий, релігійний і б’є не дуже часто й не дуже сильно – зранку й до ночі “Зулейхоооо!”, бо всім щось винна. Ранок-ніч, ранок-ніч, ранок-ніч, і все, що робить молода жінка для себе – то час від час викраює невеличкі подарунки для місцевих духів – щоби домовилися із зірат іясе-духом кладовища, аби той гарненько дивився за дівчатками Зулейхи – чотирма померлими доньками. Але одного дня звичне коло розірветься – у Юлбаш прийдуть червоноординці-розкуркульники. Попереду в Зулейхи втрата всього, казанський відстійник, багато місяців в товарняку, голий берег Ангари – “І виживайте, як знаєте, вороги народу!” – а ще несподівані перемоги і втілення найзаповітнішої мрії.

Зулейха відкриває очі” – один з тих текстів, які роблять контрольний постріл вже першими сторінками. Мені нечасто траплялися настільки потужні перші глави. Один день з життя Зулейхи, один день з десятків тисяч днів повсякденного пекла патріархального ладу, де вже не аж яка молода (тридцятку майже стукнуло!), неплідна, неконвенційно приваблива, як на ті краї, жінка не сміє навіть голову підняти вище свого найнижчого щабля ієрархічної драбини. Праця, праця, праця, знущання, праця, стусани, праця, праця, виконання подружнього обов’язку (притомність жінчиного тіла господаря хвилювати не має), праця – але навіть цей колообіг обов’язків в природі не тамує душевних страждань. І прожила б Зулейха таке ж саме життя, як покоління й покоління її прабабів до того, але не в ХХ сторіччі і не на території Країни Рад. Приходить 1930-й і ламає всі звичні схеми. І тепер Зулейха має забути автоматизм селянського життя і не просто розплющити очі, а розкрити їх широко-широко, як би не було страшно й боляче, бо лише від цього залежить її виживання. А згодом – і не лише її.

Читати далі

Справи сердечні. “Ладнати живих”

Мало що в українській навколокнижковій сфері викликає у мене настільки ж рясні сльози вдячності, як сам факт існування грантової програми “Сковорода”. Більшість дорогих моєму серцю перекладів з французької в домашній бібліотеці – це якраз книжки з категорії підтриманих посольством. Серед них є й класика, й несподіваний артхауз від літератури, і цілком собі бестселери – просто на європейський лад. Чи не найвідоміший (принаймні, за межами Франції) роман Маеліс де Керанґаль з останньої категорії. Кілька премій, стосик перекладів, навіть екранізація є. А ще є дуже дражливі тематика і проблематика.

DSCN4498

Лютневий ранок, 5:50. Троє юнаків-серферів збираються на крутий сейшн – таких хвиль вони останнім часом не бачили! Трохи пізніше – вантажівочка потрапляє в автокатастрофу. Трохи пізніше – у хірурга вистигає кава. Трохи пізніше – медсестра реанімаційного відділення приходить на роботу із засосом на шиї. Трохи пізніше – двоє з трійці відбулися переломами, у Сімона Лембра діагностують смерть мозку. Трохи пізніше – місцевий координатор з трансплантації починає співати дуетом зі своїм дорогоцінним щигликом, але вихідний йому зіпсували. Трохи пізніше – батькам Сімона треба вирішити, чи готові вони віддати серце своєї дитини. Ні, довго вирішувати не можна. Рахунок на години, о 5:48 наступного ранку цей роман уже скінчиться.

Це було… дивно. Французька письменниця залізною рукою хапає сюжет-слізовитискалку, полуфабрикат для сімейної драми не найкращого штибу, але робить з нього щось дуже перекручене і по-своєму красиве.

Читати далі

В серцях у нас клекоче гнів. “Скляний меч”

Майже сімейні стосунки з циклом про Мару Барров Вікторії Авеярд проявляються по-різному. Наприклад, я не мовчала про “Скляний меч“, я писала відгук для блогу Нашого формату. Довелося трішки притримати коней, добираючи лексику (ні, я розуміла, що використовую багато неочевидних варваризмів, але щоб настільки! ет, вважатимемо це шармом цього бложеку), але ось, що вийшло. Спойлер: сподобалося більше, за “Багряну королеву“.

25036188_1984885191834418_381056323204153344_n

Коли йдеться про вже солідні за обсягом книжкові цикли (трилогії, тетралогії, і далі — здрастуй, нескінченність), часто згадують про «прокляття другої книжки». Безпосередні продовження вдалих перших томів часто (ніде правди діти) бувають слабшими за своїх “старших”. Із “Багряною королевою” Вікторії Авеярд у цьому питанні вийшло цікаво. Порівняно з першою частиною “Скляний меч” дійсно дещо втратив у динаміці, розгубив з об’єктивних причин частину багатообіцяльних героїв, суттєво змінив фокус і навіть трішечки — проблематику. І сказати б тут: “Типова друга книжка!” — але разом із деякими чеснотами “Скляний меч” пустив за вітром і багато… як би це чемно сказати?.. факторів, що зумовили моє, доволі складне ставлення до “Багряної королеви“.

Якщо не занурюватися в “У попередній серії було”, а нагадати пунктиром, то вийде приблизно таке: у “Багряній королеві” американська письменниця розповіла про постапокаліптичний світ нескінченної війни, керують яким срібнокрові аристократи — носії суперсил. Багрянокровий простолюд має їм коритися (а куди тут подінешся), але серед них знаходиться дівчина з дивовижним обдаруванням. Мара Барров — багряна, та сила її більша, аніж у багатьох срібних. Правляча династія Норти схильна видавати юнку за загублену спадкоємицю срібного роду, а багряне підпілля сподівається на її допомогу в перевороті. У фіналі “Багряної королеви” (перепрошую за спойлер, без нього ніяк) з переворотом вийшло дуже невдобно. За сюжетом “Скляного меча” Марі та її команді треба втікати, ховатися та шукати інших новокровок — багряних зі “срібною” генетичною мутацією.

Суто жанрово, якщо зазирнути до скарбнички з кіношною чи ігровою термінологією, другий роман із циклу — це роуд-муві із сильною квестовою компонентою. Ну, або групова RPG — так теж можна потрактувати. Локація — завдання — локація — завдання — локація — складніше завдання — локація — бос рівня — отаке от усе, і якоїсь миті пальці знічев’я тягнуться до сторінки — виділити героїв “рамочкою” і трохи підкоригувати їхній маршрут, ну видно ж, що там пастка буде!

Замість теоретично-революційного пафосу першої частини з’явилися суворі виробничі будні, і, як на мій смак, це пішло циклові на користь. Манірні й не конче правдоподібні палацові інтриги змінила натуральна партизанка. Переховування, поля, ліси, потенційно радіоактивні руїни… Так, “Скляний меч” почасти вже надто нагадує “Голодні ігри”, але краще вже так, аніж Школа Для Обраних, на яку перетворилася чи не половина сюжету “Багряної королеви“. Тим більше, це допомагає показати те,на чому в попередній частині зосередили мало уваги. Світ. Той самий світ, що нібито страждає під тяжким ярмом срібної влади.

Читати далі

Кароліна та її кролики. “Бузкові дівчата”

Деякі книжкові теми мене переслідують, але не можу сказати, що я шалено опираюся. Тема “Життя жінок за часів Другої світової війни” – одна з них. Тому я не дуже здивувалася, коли минулої весни (чи то був початок літа?) дбайливий ГудРідз порекомендував тренді-новинку – книжку про трьох жінок та Равенсбрюк. Потім дебютний роман Марти Холл Келлі непогано виступив на Goodreads Choice Award, я остаточно вирішила, що таки треба читати, встигла про це призабути, аж раптом побачила неймовірний анонс – Нора-Друк взяла його в свій портфель на 2017 рік! Потім я ще раз про це забула, а серед літа абсолютно випадково згадала, пішла подивитися, як там діло просуває – і примудрилася замовити книжку в останній день акційного передпродажу. “Це точно доля”, – вирішили ми з товстенькою книжкою, аж згодом з’ясувалося, що доля – панянка примхлива – і “Бузкові дівчата” є трохи не тим текстом, якого я від нього чекала.

DSCN4102

Формально тут все на місці. Нам обіцяли роман про трьох жінок, і ось вони є. 1939  рік. Кароліна – нью-йоркська світська левиця, колишня акторка, яка волонтерить у французькому консулаті, збираючи посилки з подарунками для сиріт. І звістка про початок війни захоплює її посеред перспективного роману із одруженим французьким актором. Кася – звичайна польська вчорашня школярка з Любліна, в якої в голові грає романтика двох штибів – патріотична та суто любовна. І коли предмет інтересу рушає в бік підпілля, то як тут дівчині втриматися? Герта – незвичайна німецька вчорашня студентка-медичка, яка призвичаюється до неприємної думки – практикувати хірургію жінка в Третьому Рейху права не має. Але чи можна відмовитися від спокусливої пропозиції трішки попрацювати у виховному таборі для жінок? Ні, не можна.

І уникнути сюжету, що його запланувала авторка також не можна. У “Бузкових дівчатах” є все, на що можна очікувати – багато болю, страху, розпачу, шалені контрасти – от вам різдвяний Нью-Йорк, а це от “свята” у концтаборі, розповідей про те, що таке сумління, ПТСР та помста, яку іноді краще охолодити. Американська письменниця веде три сюжетні лінії за ручку вздовж двадцяти років – і це нечастий випадок, коли роман про Другу світову війну не закінчується разом з війною, а намагається пояснити, як же жити далі, як надзвичайні обставини змінюються на позірно стабільні та звичні. Проте робить це роман в такий спосіб, з яким я довго не могла змиритися. І висновок “Здається, все ж таки сподобалося” до мене прийшов навіть не на останній третині тексту – остаточне прийняття сюжету накрило мене на авторській післямові. Так, отак розповідати про війну теж можна. Але це було дещо несподівано.

Читати далі

Материнство: переваги, ризики, інструкція. “Солодка пісня”

Деякі книжки безсоромно вмовляють себе прочитати. Я й ніби не думала й не збиралася, аж тут – “новинка французької літератури!”. Не ексклюзив, але такі гості не такі вже й часті на наших полиці. А ще авторка – чергова анфан терібль, тільки цього разу – із марокканськими коренями. А ще – Гонкурівська премія 2016 року, не проходьте повз! А ще – “Засновано на реальних подіях!” (щоправда, не французьких). А ще має бути екранізація! А ще це роман, на перших сторінках якого розгортається картина вбивства двох малих дітей. То ж з авансами тут все аж занадто.

DSCN3915

Солодка пісня” Лейли Слімани – той випадок, коли аванси себе виправдовують на всі наявні відсотки. Це – яскравий текст, для якого логічними виглядають і преміальна історія, і популярність та екранізаційні перспективи. От тільки екстремально “бадьорий” початок є наживкою, яку треба ковтати обачно. Цей роман не є ані трилером, ані ретроспективним детективом, і акт дітовбивства для сюжету виконує роль рамочки з підсвіткою. Дивіться, людоньки, куди ми дожилися, і на що може перетворитися навіть на перший погляд правильне і щасливе життя! Ну, здрастуй, критичний реалізме, ти за останні сто п’ятдесят років добряче змінився, але зопалу не розгубив.

Життя подружжя – Поля та Міріам – практично ідеальне. Вони молоді, перспективні, обдаровані, живуть у Парижі і мають уже двійко маленьких янголят. А що небагаті та трохи затуркані – то з ким не буває. Хоча ні, на початок оповіді Міріам – колись одну з найкращих студенток юридичного – побут уже доїв до стадії “Зараз плюну кісточкою”. Але за драмою нереалізованої емансипації – до “Несказаного” Селесте Інґ. Міріам не замовчує свої страждання, і Поль погоджується: добре, люба, якщо тобі аж настільки погано – йди на роботу, якраз твої зарплати вистачить, щоби няньці платити. І все освітилося: сім’я знаходить свою ідеальну няньку Луїзу, Міріам – роботу адвокаткою, Поль – кар’єрний стрибок, усі щасливі, діти танцюють, і де ж драма?

А драма тут насправді всюди, і Та Сама Сцена На Початку є божевільним і несподіваним для героїв та по-своєму логічним розвитком подій. Мені не часто зустрічаються книжки, що були би водночас настільки тваринно страшними та елегійно щемкими. Можливо, тому, що змальовуючи золоту дорогу до статусу середнього класу: як важко видертися на цю вершину правильного сучасного життя і ще важче там втриматися – Лейла Слімані не поспішає геть узагальнити картину. Їй більше йдеться про те, як в цьому ідеалі почувається жінка.

Читати далі

Літературна кухня. Клафуті Веронік з “Божества різанини”

Любов до книжок та до їжі – дуже робоче поєднання, і я його, звісно, уникнути не змогла – виховання не дозволило б. Тож природно, що за рецептами, поцупленими з художньої літератури, ми вдома готуємо доволі часто (і, так, зелені помідори смажили також). Але в блог я цю любов чомусь майже ніколи не приношу. Навіть зважаючи на минулорічний літній челендж, коли затято пекла лимонні тістечка імені Санси Старк та готувала курча з чорносливом так, як це роблять іранці, бо Маржан Сатрапі надихнула. А тут #YakabooBingoAutumn з пунктом “книжка зі смачним рецептом”, холоди та (нарешті!) завершення ремонту на кухні пробудили в мені маленьке домашнє звірятко. І дуже хотілося б, щоби з цього виросла регулярна блогова рубрика.

Божество різанини” Ясміни Реза я записала для бінго як п’єсу, але пункт з рецептом цьому текстові також пасував би. Бо солідна його частина присвячена пирогу та тому, як за нього треба дякувати. Пиріг традиційний французький, але “є маленький секрет”.

DSCN3814

Клафуті – відомий пиріг з умовно омлетного тіста я ще ніколи не пекла, бо мала не дуже приємний досвід із фар бретоном. А тут вирішила ризикнути – ну, а раптом вийде. Може, варто було б починати із найкласичнішого варіанту – з вишнями, – але в книжці трапився інший.

Читати далі

Чи є життя після війни? “Руїни бога”

(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

DSCN3548

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

Читати далі

Цитатник. Джин Вебстер про дівоче навчання на початку ХХ століття

Здається, у мене з’явилася прикра звичка – починати пости фразою на кшталт: “Я не була впевнена щодо читання цієї книжки, але коли вже з’явився український переклад…” Цього разу йдеться про класику-класику, обережне ставлення до якої спричинила фабула. Так, я багато чула про Джин Вебстер, але коли почула, тоді й прочитала стислий переказ сюжету “Довгоногого дядечка“. А проблема в тому, що у версії стислого переказу ця маленька книжечка може мімікрувати під любовний роман, до того ж найгіршого етичного гатунку. Але (тм). По-перше, любовна лінія там направду не настільки бридка, як може здатися з переспіву рабиновичів. По-друге, вона ще й стрімко губиться посеред основної дії. І оця основна дія настільки мила, що мені аж дух забивало від захвату.

DSCN3407

Справа в тому, що “Довгоногий дядечко” – це моя ідеальна “Енн із Острова Принца Едварда”. Коли я читала третій том із циклу Люсі-Мод Монтґомері, мене страшенно засмутило, що, змальовуючи негаразди у стосунках подруг та доволі умовний любовний трикутник, канадська письменниця дуже побіжно розповідала про найцікавішу для мене тему – про  жіночу вищу освіту на початку ХХ століття. Так от, Джин Вебстер мені таких прикрощів не завдала. Ні, у неї теж є про кохання, про романи і дуже багато – про платтячка. Але це все ж таки текст про навчання, написаний з точки зору людині, для якої це навчання було світлом у віконці і неочікуваним подарунком долі. І в цій ролі він дуже крутий.

Сюжет книжечки практично загальновідомий – це ж таки класика, хоча українською її от тільки-но переклали. Сирітка Джеруша зірвала джекпот – анонімний благодійник, вражений дівочими успіхами у навчанні, вирішив оплатити її освіту. З двома умовами: Джеруша докладе зусиль, щоби стати письменницею, а для того, аби розвинути її вроджені здібності, дівчина повинна раз на місяць писати про свої успіхи до поважного доброчинця. У такий спосіб, вважає він, дівчина вдосконалить свій стиль. Але Джуді (дівча швидко себе перейменувало) – дуже самотня і тужить за родиною, якої в неї нема. То за родину тепер править “довгоногий дядечко”, і писатиме до нього Джуді значно частіше. Що згодом змінить її життя ще більше, ніж їй здавалося спочатку.

І Джин Вебстер пише ці листи Джуді, де розповідається про те, як на початку минулого століття проходило навчання в жіночому коледжі. Спойлер: та десь так, як і в чоловічому – латина, геометрія, економіка, література, спорт (так багато спорту, що я здивувалася), вибори, карнавали, вечірки – просто колектив суто дівочий. А під катом – трохи цитаток про навчальні будні і свята.

Читати далі