Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

DSCN3153

Чи пасують одне до одного літні наїдки та літнє читання? Не завжди.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Читати далі

Те літо, коли вже нічого не зрозуміти. Дві книжки про стрімке дорослішання

Якщо вже написала про свіжодочитані підліткові книжки, то треба нарешті розповісти про читане ще на початку весни. Тим більше, що дещо спільне із  порцією з попереднього допису у цієї теж є – це також книжки про “раптове” дорослішання, а головним героєм однієї з них теж є осиротілий хлопець.
DSCN3033
Повість Оксани Лущевської “Вітер з-під сонця” є трохи несподіваним поєднанням канікулярної прози із “проблемною”. Нічого аж такого надзвичайного в цьому підході нема, але в процесі складання сюжетних пазлів трапилося кілька несподіванок.
Женька нещодавно втратив батька, і на море вони з матір’ю йдуть з важкою душею. Хлопця і так нічого не радує, а тут ще й підозри “А чи не збирається мама терміново облаштувати особисте життя?” ятрять душу. Та дві зустрічі дещо змінюють настрій юного самітника – з Білим (це кіт) та з Рисею (а це уже місцева дівчинка). Трохи нервів, трохи пригод – і протягом одного дня Женька раптом розуміє: життя іде далі і з цим треба змиритися.
Проста фабула цієї повісті допомагає увиразнити основну проблему – переживання горя у перехідному віці, коли і так хочеться загорнутися у свою інакшість та покусати всіх із тим незгодних, а тут ще й вагомий привід є! Але є одне але. У “Вітрі” настільки класні деталі та другорядні сюжетні лінії, що у мене, наприклад, співчувати Женьці вже просто не лишалося часу. Ну хлопець, ну осиротів, ну мучить матір гордим мовчанням під знаменом “А чого вона!” (оцей субсюжет про “А чого вона!” – він взагалі якийсь дивний, бо дійсно незрозуміло чого це потенційний курортний роман усіма оточуючими сприймається як щось надзвичайно вагоме, що ніби має змінити все життя), ну крутить носом “Ет, ці жінки, нічого вони в тонкій чоловічій душі не розуміють!”, ну… Ну Женька і Женька, нехай собі кисне, тут же є ще таке, таке…

Читати далі

Розтин по-домашньому. “Гострі предмети”

Іноді трапляються книжки, ставлення до яких просто не може лишитися стабільним. За “Гострі предмети” Ґіліян Флінн я бралася з осторогою. На 75 сторінці, повільно соваючись разом з маршруткою десь між Шулявкою та Дорогожичами, я в цю книжку закохалася – через кілька речень опису депресії. А іншого весняного дня, в районі 205 сторінки та посередині затору на Московському, – збридилася й зненавиділа. Потім пробачала деякі… особливості, гаряче сперечалася, по-станіславському крутила носом над фінальним твістом і обурено доводила, що отут, отам, от в цьому моменті вийшло недостатньо логічно. Книжці доводила. Незворушним трьом сотням сторінок в чорній палітурці. Здається, так і не переконала.

DSCN2960

Каміллі трішки за тридцять, вона живе в Чикаго і сяк-так будує кар’єру кримінальної репортерки у газеті відверто другого ешелону. На дворі майже літо, новин катма, забивати смуги чимось треба, і тут Каміллин редактор з’ясовує, що в рідному місті його проблемної улюблениці вже вдруге за останній рік зникла школярка. А раз першу знайшли мертвою, то шуруй, дівонько, до рідного вогнища і напиши нам гарненький душевний репортаж, такий, щоби за душу брало і в сльозах топило. Загублена невинність, втрачений рай, кам’яні підборіддя осиротілих батьків, “Ми, городяни, намагаємося триматися купи перед лицем біди” – оце от усе. І то швидше, поки інші газети не пронюхали – це ж такий матеріал, такий матеріал, якщо правильно підійти – можна й Пулітцера відхопити! Пулітцер – це аргумент, і Камілла змушена “шурувати”, хоча солодкаве рідне містечко бачить переважно у нічних страхіттях.

Читаючи дебютний роман Ґіліян Флінн, я нарешті зрозуміла, чому Селесте Інґ з її “Несказаним американські критики так часто порівнювали з творчістю цієї письменниці. Померлі дівчатка, маленькі містечка, родини, що лише на перший погляд здаються бездоганними, каламутна вода, де хтось ловить свою рибку… На перший погляд спільного чимало. Але й відмінностей вистачає.

Читати далі

Весняне сповільнення. Третя п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017

Невблаганна статистика каже, що я не стала читати навесні суттєво менше, хоча враження є саме таким. Але от з писати про прочитане проблеми маю очевидні. То сьогодні на календарі вже 2 травня, а в ефір іде тільки третій звітний пост #ФабулаКнигоманія2017. Щоби масштаби катастрофи стали геть очевидними: якщо я ще дещо підчитаю, то вже цього тижня можна буде писати пост про четверту п’ятірку. Тому саме час розповісти як і чому я обирала книжки для попередньої порції читаного.

DSCN1762

Ховрашкове фото: книжки за тюльпани не видно, але вона є

Пункт “Книжка, написана співавторами”

Що: Beautiful Darkness Фаб’єна Вельмана та компанії – сюрреалістичний графічний роман-горор.

Чому: чомусь мені одразу здалося, що в моєму списку виконаного співавторською книжкою неодмінно має бути котрийсь комікс чи графічний роман, де пишуть/малюють різні люди. Бо ж синтетичні жанри тим і цікаві – як відбувається взаємодія різних підходів, творчих засобів, стилістичних манер. А “Прекрасна темрява” – це дистильований випадок – тут текст дві людини створювали, а малювало відоме подружжя художників. Вийшла штука дуже своєрідна – романтично-няшні акварельні ілюстрації різко контрастують із бридкувато-сатиричною історією про те, як невдало робінзонували крихітні істотки, що повтікали з тіла померлої дівчинки (є відгук на Гудрідз).

Пункт “Книжка з нещасливим фіналом”

Що: “Мілева Айнштайн” Віди Оґнєнович – цікавий зразок сучасної європейської драми.

Чому: як подумати, то тексти за мотивами реальних подій для цього пункту – варіант ідеальний. Тут спойлер в чистому вигляді спойлером не є (принаймні, не більшим, аніж стаття у Вікіпедії), тому потрапляння книжки в цю етично-проблемну для сумлінних читачів категорію нікого не має засмутити. Обдарована студентка Мілева вийшла заміж за обдарованого студента Альберта. Нічого доброго з того не вийшло. Але всі і так в курсі (є відгук на ГудРідз).

Читати далі

Життя, ковдра і мистецтво. “Неболови”

Серед втішних тенденцій в українському книговиданні, мало що радує мене настільки ж, як дедалі активніша готовність друкувати збірки оповідань. Збірки знаних авторів, антології, де серед знаних авторів є й новачки, антології за мотивами конкурсних відборів, перекладені збірки… Та окремий пункт – збірки дебютні, перші книжки їхніх авторів. Минулого року їх чимало вийшло, але я от поки що лише до одної добралася.

DSCN2036

(Постфактум важко визначитися, яка гирька на терезах “Нє, оце треба читати!” є вирішальною при виборі книжки. Тут було одразу кілька “за”: мала проза, дебют, авторка з Харкова (більше, більше голосів зі Сходу та Півдня), чудове видання з гарною обкладинкою та внутрішніми ілюстраціями (більше, більше дорослих книжок з картинкам, шо ж ми, не люди!). І кілька “проти” – майже всі рецензенти наголошували на підкресленій соціальною значущості та форсованій трагічності текстів. Здається, остаточно мене переконала посестра по читанню фантастики Beauty and Gloom – якщо вже Даша сказала, що реалістичну книжку варто брати, то точно треба брати.)

Читати далі

Ґеральт починає і виграє. The Witcher Adventure Game

Я так довго збиралася написати цей пост, що мені ніяково дивитися на зроблені ще у серпні фото. Ну, краще вже пізніше, але зробити, бо кількість шанувальників Ґеральта та кумпанії в Україні росте, а ще навіть не весь цикл видали, то, я, можна сказати, фатально не спізнилася. Поїхали? Каер Морген чекає на гостей.

DSCN0690

Настільна версія “Відьмака” є приємним доповненням до всесвіту творів Анджея Сапковського. Попри мої побоювання, вона не є прямим привітанням комп’ютерній серії, хоча її герої – активні дійові особи саме ігрової версії. Проте кількість “пасхалок” до книжок настільки велика, що, гуляючи квестами настолки, легко відчути себе Ґеральтом часів “Останнього бажання” та “Меча призначення“. Суцільні знайомі обличчя, знайомі предмети, знайомі обставини. І от уже одне завдання просить нас допомогти одному любителю русалок чи прослідити за однією ініціативною чарівницею.

DSCN0695

За геймплеем The Witcher, як нагадує підзаголовок, є більш чи менш передбачуваною Adventure Game. Суть гри – набрати якомога більше балів, виконуючи певну кількість квестів (від одного до п’яти). Гра закінчується тієї миті, коли перший з гравців (їх може бути від 2 до 4) закриває останній зі своїх квестів. А для того, щоби виконати завдання, доведеться добряче побігати мапою, розкачати унікальні навички персонажа й не гребувати короткостроковими місіями Investigations. Та поряд чатують небезпеки: до болю знайомі монстри трьох категорій (бронзові, срібні та золоті) та неприємності, що з’являються завдяки карткам злої долі. Добра доля також існує, тому не варто засмучуватися завчасно. Але ще треба пам’ятати: для необережного гравця ця гра може бути не тільки цікавою, але й виснажливою.

Читати далі

Іграшкова готика. “Комната кукол”

Спочатку були якісь книжки-картинки, потім “Подорож “Блакитної стріли“, але справжню цікавість до книжок про ляльок в мені розігрів Абрагам Мерріт. Як не дивно, “Диявольські ляльки мадам Менділіп” (в дівоцтві Burn Witch Burn) не лишили по собі якогось по-фетишистському неприємного присмаку. Як і старенькі жахлики. Тож уявлення про те, що ляльки – це моторошно, в моїй голові не затрималося надовго. Це потім я почала колекціонувати ляльок і з прикрістю усвідомила, що деяких гостей мої дівчатка змушують трохи нервувати. “Вони ж такі класні!” – дивувалася я. От і героїня роману німецької письменниці Майї Іліш теж дивується: чого це її благодійники жахаються дбайливо зібраної лялькової колекції, що зберігається в зачиненій секретній кімнаті?

DSCN1831

Уже не у вікторіанські, а у глибоко едвардіанські часи до дівочого сиротинця Святої Маргарити завітав джентльмен у чорному і “позичив” там спритну сирітку. Свіже надбання привезли у віддалений загадковий маєток, обрядили у біле мереживо, нагодували солодким та пояснили кілька речей: її не вдочерили, а взяли на роботу; вона може робити майже, що завгодно, але тільки не відходити далеко від дому; вона мусить доглядати колекцію дорогоцінних порцелянових ляльок, а ще: “Тепер тебе, любонько, зватимуть Флоранс!”. І ось 14-річній “Флоранс” довелося попрощатися з мріями втекти із цирком та стати еквілібристкою та розпочати дивну та, на перший погляд, нікому не потрібну працю.  Що не так з цим будинком та чому в його саду одночасно квітнуть всі можливі квіти? Чому служники так дивно поводяться? Чому в Кімнаті ляльок можна почути дитячий сміх? І чи є взагалі людьми холоднувато-доброзичливі пан та панна Моліньє?

Читати далі

Дім та його люди. “Блакитне мереживо долі”

/Замість дисклеймерів/ У мене доста складні стосунки з текстами Енн Тайлер – і то зважаючи, що читала я їх небагато. Але є між нами якийсь дивний світоглядний розсинхрон. Це ніби гостювати у малознайомих, але дуже привітних людей: тебе всаджують за стіл, не питаючись насипають в тарілку щось їстівне, але не оптимістичне, ти це чемно з’їдаєш, дякуєш, дивлячись в тарілку, і швиденько втікаєш. Неґречне: “Знаєте, я такого взагалі-то не їм!” – краще проковтнути разом із першим кусником. Люди ж старалися! От і тут майже теж саме. Ні-ні, я таке читаю… але не таке, не настільки таке, не в той бік розгорнуте і не для того.

Найсвіжіший на сьогодні роман Енн Тайлер (як не рахувати участь в проекті Hogarth Shakespeare із переспівом “Приборкання норовливої“) не лише нагадує про її власні класичні твори, але й чимось невловимо схожий на ще один бестселер – тільки попереднього книжкового сезону  – “Іди, вартового постав” Гарпер Лі. Схожий олдскульністю, старомодною розважливістю, якимись класичними прийомами та образами і схильністю розв’язувати конфлікти методом “Якось воно буде”. Але є нюансик. “Вартовий” – це давній рукопис, з якого поздували порохи. “Блакитне мереживо долі” – текст, написаний у 21 столітті і такий, що ніби апелює до сучасних реалій. Здебільшого якраз “ніби”.

DSCN1857

А у 1936 році Джуніор закохався у будинок.

Ні, спершу, вочевидь, він закохався у свою дружину, тому що на той час він уже був одружений, його жінку звали Лінні Май Інман. Але він ніколи не розповідав багато про неї, тоді як про будинок на вулиці Боутон міг говорити годинами без упину.

Колись талановитий тесляр та дизайнер-самоук Джуніор Вітшенк побудував будинок для чужої родини і доклав певних зусиль, щоб він став його власністю. А щастя своє побудувати на чужому незначному нещастячку було не дуже складно: бізнес Джуніора пашів здоров’ям, донька вдало вийшла заміж, син знайшов собі не настільки блискучу партію, але мав з дружиною четверо дітей – програма побудови Родинного Гнізда (з усіх можливих великих літер) завершилась успішно. Але історія та реальність – дві несправедливі подружки. Минуло кілька десятиліть, і от уже Джуніор та Лінні Май давно в могилі, їхні діти – літні й нездорові люди, а внуки нівроку виросли – от тільки величезний будинок-маєток без кондиціонерів, але з пихатим ґанком їм більше не потрібен. У них свої життя і свої проблеми – місцями навіть кучеряві.

Читати далі

Цитатник. Галина Пагутяк про життя та чуття юної заробітчанки

Бувають книжки, про які майже неможливо писати одразу, але й з часом – ненабагато легше. Із різних причин: щось нудне, щось настільки захопливе, що окрім сюжету там і розповісти нема про що, десь лейтмотив не вхопити, в інших випадках форма з легкістю забиває зміст, а малювати схеми – справа не завжди цікава… Та окрім очевидних випадків, до лав моїх “складнорозповідайок” часто потрапляють тексти, де якимсь незвичним чином поєднуються сенси із жанрами. Експерименти – це круто, але описувати їх – діло непросте.

DSCN1191

Лілі лише 23 роки, але останні п’ять з них саме вона фактично годує родину. Але, оскільки роботи в Бориславі немає, то годує родину Ліля з Італії. Заробітчанство – доля не для всіх, але думки непристосованої до нього дівчини ніхто й ніколи не питав. Та гарувати як проклятій іноді буває легше, аніж відпочивати. Бо під час нетривалої гостини вдома “каріатида” має час та можливість подумати. Ліля в депресії, Ліля зла, Ліля розгнівана і Ліля вже готова повірити, що саме її лють прикликає на напівпомерле місто апокаліптичні грози, за яких мертві стають ближчими до живих.

Офіційно “Гіркі землі” Галини Пагутяк є “містерією”, і це не той випадок, коли за пишним визначенням ховається “просто” фентезі чи містика (є така проблема в українських видавництв, коли speculative fiction називають як завгодно, аби лише не зганьбити поважні книжки дотичністю до “низьких жанрів”). Тобто містично-фентезійний компонент у книжці є, але організаційно – це дійсно містерія у її постмодерновій версії. Але також цей текст має нерв, і нерв цей абсолютно публіцистичний. І коли хитку змінену реальність просотує пафос, що і памфлет би не зганьбив, доволі тяжко скласти неперехняблений відгук. Я думала, думала і вирішила проілюструвати нерв. Хоча “містична” складова як метафора тут дуже крута.

Читати далі

Write Like a Girl!

Зі святом, сестри! Гарних нам текстів – написаних для нас, про нас і заради нас.

Не можу втриматися й не повісити це фото замість листівки. Дуже його люблю і до свіженького перевидання від Основ пасує.

Cm_VPOyWAAAO6WG

Фото Жизель Фройнд, вона багато фотографувала письменників – можна подивитися тут.

Вважатимемо, що пані Симона приєднується до побажань.

І сталося світло! “Місто Тіней”

Мало що мене радує останніми роками настільки ж, наскільки кілька тенденцій у книговидавництві. Серед них: розширення діапазону перекладених видань; увага до нових (часто орієнтованих на графіку) форматів та натяк на майбутній розквіт цікавої літератури для “середніх” школярів та підлітків. Зокрема те, що в цих нішах вже не поодинокі книжки виринають, а такі-сякі напрямки формуються. І звістка про те, що Фонтан Казок під зимові свята видав казково-фентезійну святочну повість для middle-grade-аудиторії, мене дуже потішила. Теоретично. Та потім я побачила оформлення цієї книжки, і зрозуміла, що вона мені гостро необхідна (і, ні, не лише тому, що дівчинка на обкладинці в такому ракурсі дуже подібна до моєї близької подруги).

dscn1604

Місто тіней” – дебютна дитяча повість Мії Марченко – є прикладом дуже чесного позиціонування. Ця книжка є рівно тим, чим здається на перший погляд та з анотації: “проблемним” святочним текстом для дітей середнього шкільного віку з усіма обов’язковими елементами, впізнаваними сюжетними стандартами та цікавою усереднено центральноєвропейською естетикою (приблизно в тому ж напрямку Володимир Арєнєв скерував “Порох із драконових кісток“, тільки тут все більш дитяче).

У дванадцятирічної Марти (люблять українські письменниці це ім’я) помирає матір, і дівчинка переїжджає до іншого міста, щоби жити з батьком та його нареченою. До оновленого життя згорьована дитина ставиться вкрай непривітно – стосунки з батьком ніякі, в новій школі дівчинці не подобається, потенційна мачуха – особа дуже неприємна, саме місто якесь дивне, і все на світі хоче розлучити Марту з фігуркою янгола зі слонової кістки – материним подарунком. Але за засніженими лаштунками Міста-у-Моря ховається казкове Місто Тіней, в якому колись горе та злоба майже винищили світло й позбавили мешканців не лише їхньої магії, але Духу Різдва.

Читати далі

Відмінниці бойової підготовки. “Последняя принцесса Индии”

Що може вийти, якщо хтось вирішить схрестити в пробірці (глибокий вдих) роман виховання, пригодницький роман, романтичну драму, шпигунський роман, політичний детектив, військову драму, комедію звичаїв, трагедію звичаїв та все це зверху притрусити товстезним шаром лікнепового нонфікшену? У багатьох випадках – нічого доброго, і перша думка: може, краще залишити якісь два-три компоненти? А от американська письменниця Мішель Моран спробувала написати все це одночасно і в неї… Ви знаєте, вийшло. Небездоганно, текст і в жанровому, і в стилістичному аспектах хитає, як пальму в розпал тайфуну, та його цікаво читати. Але вона бралася за справді шикарний матеріал.

dscn1564

Маленька Сіта зростала в селі на півночі Індії. Мама в неї померла, тато – ветеран Бірманської війни, бабуня – та ще відьма, а замість братика у дівчинки є лише сестричка. Грошей на подвійний посаг в родини немає, тому старшій доньці загрожує “кар’єра” девадасі – храмової танцівниці (в кращому випадку, в гіршому – повії). Проте сільце їхнє належить до земель раджі Джхансі, а це означає, що для гарненької і сильної дівчинки є ще один шлях: вчитися, тренуватися і сподіватися, що коли підросте – вона пройде відбір до особистої гвардії рані. Сіта тренувалася, Сіта пройшла. А що проходила вона іспит на початку 1850-х, то передбачити її долю нескладно. Бо дружиною раджі Гангадара Рао на той момент була Її Високість Лакшмі Баї, якій судилося стати однією з найвідоміших жінок в історії Індії.

На перший десяток поглядів “Бунтівна королева” (з якоїсь загадкової причини в КСД переклали не оригінальну назву – Rebel Queen, а версію для британського ринку, причому знічев’я замінили в ній “королеву” на “принцесу”) складає дуже дивне враження. Загорнута в екзотичні декорації, історія дівчинки з бідної родини, яка пройшла Відбір і потрапила до чарівної школи елітного загону жінок-воїтельок, нагадує півтонни стандартно-сучасного фентезійного читання. І це дійсно доволі непоганий підлітковий роман дорослішання, сповнений звичних для нього деталей та сюжетних ходів – вибудовування ієрархії, перші паростки дружби, каверзи “головної дівки на селі” – шкільна проза detected. А декорації екзотичні, так. Яскраві барви, незвичні смаки  та чужі звичаї Мішель Моран змальовує з увагою, любов’ю та просто-таки кінематографічною яскравістю. Тому, якщо комусь посеред зими хочеться спеки та ароматів – можна сюди. Але варто не забувати, що і ця екзотика не є казковою, а доволі фантастична фабула збудована на міцній історичній основі.

Читати далі

Світ новий оцей. Station Eleven

Ті давні дні

Не дійсністю здаються, а сновиддям.

Та в пам’яті я дещо зберегла.

Зимові подорожі – річ прекрасна, але де в чому страшна. Залежність від погоди, необхідність тягати на собі кілька кілограмів одягу/взуття, вибудовування маршрутів з огляду на те, а де кожну годинку-півтори можна випити чаю – є трохи недоліків. Але серед них ніщо так ефективно не підгодовує параною, як вічнозелене: “Той чувак на мене чхнув! А раптом у нього грип, я не хочу грип!”. А тут іще ВООЗ майже кожного року знайде, чим порадувати. Веселі дні першої “каліфорнійської” зими для всього світу трохи призабулися, але кожного холодного сезону повертається улюблена гаряча тема: рано розслабилися, люди 21 століття, ви ще отримаєте свою “іспанку”, тільки наступного разу вона буде страшнішою!

І рівно оцій оптимістичній темі присвячено (пост)апокаліптичний роман канадської письменниці Емілі Сент-Джон Мандел. Уявіть собі надзвичайно вірулентний штам грипу: захмарна контагіозність, інкубаційній період в кілька годин, середня тривалість гострої фази – дві доби, смертність 99,9(9) відсотків. Тобто, власне “іспанку” в кубі, помножену на сучасні комунікації – міжконтинентальні перельоти, громадський транспорт та інші способи зібрати багато людей в одному приміщенні. Ласкаво просимо до “Станції Одинадцять” – книжки, де майже все людство вимирає на перших сторінках. А ті, що лишилися…

dscn1535

А ті, що лишилися, живуть серед уламків цивілізації маленькими комунами, що дуже сторожко ставляться до незнайомців. Хоча Мандел охоче вдається до флешбеків, в яких описує перші тижні та роки після Колапсу, вона не приділяє великої уваги руйнації світопорядку. Людей майже не лишилося, серед тих, хто вижив – забагато дітей та підлітків, підтримувати інфраструктуру нема кому, бензин, авіаційний гас, антибіотики та інші приємні залишки минулих часів скінчилися доволі швидко, в містах жити неможливо, а людей зі зброєю краще уникати, хоча, здається, більшість з них патрони вже використали, але арбалети та ножі ніхто не скасовував. Триває Двадцятий рік по Катастрофі, життя вже стало спокійнішим: найбільш буйні перебили одне одного, схильні до тоталітаризму (релігійного в тому числі) вже організували свої осередки, які інші оминають двадцять п’ятою стежкою, мисливці полюють, хлібороби вирощують, що виростять, оптимісти “перевинаходять” верстати для друку газет та поширюють чутки, що, ніби, десь ціле місто освітлює себе електрикою! І оцим атомізованим, небезпечним, але не сказати, що таким вже антиутопічним світом їздить “Мандрівна Симфонія” – трупа музикантів та акторів, що грають Бетховена та Шекспіра. Чому Шекспіра? А кого ж іще?

Читати далі

Двічі по п’ять. З Африки

Уже дуже давно не створювала своїх улюблених списків з читаного/нечитаного, а тут один такий практично сам себе склав. Я дочитувала була “Англійського пацієнта” та “Леді Африку” і почала згадувати, а що ще я читала про європейців та американців на Чорному континенті, а що лише збираюся читати. А коли вже десятка назбиралася, вирішила, що час ділитися.

kilimanjaro-climb

Вид на Кіліманджаро з сайту Аfricanoverlandtours.com

Але просто “про Африку” – це не надто цікаво, тому в сьогоднішньому списку своєрідні книжки – про те, як в Африці жилося-велося білим жінкам. Майже всі тексти так чи інак зачіпають колоніальний період, а мені завжди було цікаво дивитися на те, як колоністи або уже й колонізатори пояснюють собі й людям свою присутність на чужій землі. Але це радше політичний розріз, тоді як жіночий аспект надає ще іншого звучання. В одних випадках він є більш побутовим (зокрема розповідає про речі, про які письменники чоловіки не прохоплюються – наприклад, з чого їсти готувати, коли звичних продуктів нема). А в інших – саме в жіночих голосах соціально-емансипаційна проблематика звучить яскравіше, бо може торкатися спостережень за механізмами подвійної дискримінації. Як би воно не було, ось вони – десять книжок про “білих леді”.

П’ятірку читаного нехай вже передбачувано відкриє першою та сама “Леді Африка“.

b43c62ba_a696_11e6_981f_005056004a1d_b730a127_a697_11e6_981f_005056004a1d-resize1

Я про неї нещодавно писала докладно, а тут лише скажу, що Африка у Поли Маклейн є, в першу чергу, тлом – дуже незвичним, але все ж таки тлом. І письменницю, і її героїню більше хвилює те, що відбувається поміж білого населення Кенії. Зате з емансипацією там все гаразд, адже Берил Маркгем спробувала себе і досягла неабияких успіхах в двох “показового чоловічих” сферах.

22387340

Друга книжка близька до першої тематично. “Ніде в Африці” – це також роман виховання про білу дівчинку, яка несподівано для себе опинилася в новому місці. Тільки тут йдеться про родину євреїв-втікачів з Німеччини, які в Кенії опинилися невипадково, але готовими до такого переїзду не були. Роман Стефані Цвейг сюжетно спокійніший, але багатший на деталі. Та й розповідається у ньому про людей, яким в Африці велося складніше – ніщо не готувало родину поважного адвоката до роботи на землі десь вже за краєм звичної цивілізації.

Читати далі

Давай про мене і про тебе мовчати. “Несказане”

Щастя і радість! Українські видавці дотяглися до “напіввисокої” полиці і почали видавати популярні тексти вагомих авторів. Тобто такі, що і продаються на батьківщині дуже гарно, і премії (зокрема не галузеві) активно отримують. А коли такі тексти ще й не класика жанру, а є видрукованими протягом останніх кількох років, то щастя і радість стають безмежними. З банальної причини “Не думала колись побачити це українською, але ж онде воно, на полиці стоїть!”.

Несказане” Селесте Інґ серед таких текстів посідає важливе місце. Авторка численних новел та есеїв, що виходили друком переважно в журналах, у 2012 році отримала за одне зі своїх оповідань Пулітцера (як з’ясувалося після перевірки – таки не Пулітцера, а Pushcart Prize, перепрошую). А двома роками пізніше видала перший роман, який дуже схвально зустріли і критики, і читачі. Успіх закономірний: “Несказане” – це дуже добре написана книжка про сім’ю та Інакшість, що безжально фіксує практичні прояви досвіду співіснування… як брати в широкому сенсі –  то культур. Для Штатів нині цей текст ще актуальніший, ніж кілька років тому, але те, що роман про складне життя американо-китайської родини надрукували в Україні – це сюрприз-сюрприз. Тож подякуємо Нашому Формату – це приємна несподіванка.

dscn1514

Одного весняного ранку гордість і радість всієї родини – шістнадцятирічна красуня-відмінниця Лідія – не спустилася до сніданку, а за кілька днів її тіло знайшли на дні місцевого озера. Одного весняного ранку зразкове життя родини з картинки тріснуло. Одного весняного ранку з’ясувалося, що уявлення про щастя і саме щастя – це дуже різні речі. Багато чого може статися одного весняного ранку, якщо він визріває протягом двадцяти років.

Родина Лі могла б стати чудової ілюстрацією до журнальної статті про успіхи мультикультуралізму: Джеймс – професор американської історії (трішки китаєць, але nobody’s perfect), Мерилін – казкова білява домогосподарка, яка всю себе віддає дітям (власне, одній дитині і з егоїстичних міркувань, але хто в тому копирсатиметься), Натан, Лідія та Ханна – чудові розумні діти, які мають досягти неабиякого успіху, адже Натан уже вступив до Гарварда! (а що в жодного з дітей друзів нема, то вже такі дрібнички). Проте родина Лі живе у 1970-х, тоді про уявлення про мультикультуралізм було дещо інше… Кому з них важче? Викладачеві, якого досі сприймають не конче серйозно й дбайливо проговорюють слова, а раптом він погано розуміє англійську? Дітям – єдиним не-білим учням на всю школу? Мерилін, якій степфордська ідилія все життя ввижалася в нічних жахіттях, а слово “лікар” досі болісно стискає серце? Та тут всім нестерпно важко, але нема з ким розділити цей біль.

Читати далі