#Vaenn’sМораторій. Межевий березень

Березень був дивним в усіх значеннях – не лише в погодному, але й в читацькому також. Середньомісячні показники читання були й ніби цілком середніми, але насправді читалося напливами, читалося всяке – іноді дивне, іноді не дуже бажане, а таке, що “Ну давно же збиралася”, а ще я двічі балансувала на межі зриву мораторію.

Ні, я не взялася за чесні американські книжки, але прочитала дві, дипломатично кажучи, спірного походження. Обидві написані неамериканцями англійською мовою на американський ринок. У першому випадку це Еріх Фромм, якого, з огляду на біографію, вважати американцем мозок не повертається. В другому випадку ще цікавіше, бо там книжка з країни, яка може стати 51-м штатом, але так поки що і не стала. Власне, вся книжка – це розповідь про те, чому Україна не Росія Пуерто-Рико – отаке, яке воно виросло. Оскільки, запускаючи мораторій, я собі завбачливо “дозволила” читати іммігрантів – то навіть формально до порушення ще не підступилася. Але вже земля совається під ногами. Попереду ще місяць. Буду обережнішою.

Березень мораторію у цифрах:

  • 3984 сторінки (зачаклована величина, третій місяць за межі “три тисячі з чимось” вийти не можу!);
  • 14 книжок (могло би бути більше, але нехай так);
  • 1 книжка англійською (та й та – графічний роман, shame on me, але спробую виправитися);
  • знову 4 книжки британських авторів і всякого зверху;
  • 2 книжки нонфікшену (я цього року розумничка!);
  • нових авторів сильно побільшало, у березні – аж дев’ять;
  • половину книжок написали в ХХ столітті, половину – ХХІ (нууу, це вже затягнулося);
  • з челенджів героїчно добила черговий етап #ЗКнижкоюНавколоСвіту (і навіть трішечки просунулася вперед за його межі) і прочитала ще один пункт із улюбленої сотні Bookriot.

Усе могло би бути краще, але і так – цілком годиться.

А книжки – це:

DSCN4776

Читати далі

Advertisements

Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows

І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Лютневе розмаїття

Мораторій триває, безамериканскьке читацьке життя стає цікавішим. У лютому я вже кілька разів сумно зітхнула з приводу “Не можна!” – головне зітхання стосується одного з ключових минулорічних графічних романів. Але не можна – то не можна, зачекає два місяці.

У лютому мені вдалося підтягнути одні хвости, але як наслідок – загубила інші. При цьому читала, як не дивно, більше, аніж у січні, і загалом вийшла на середні показники минулих років. Заразом кілька разів заміряла швидкість читання за півгодини на різних книжках. Вийшло пізнавально.

А ще нарешті почала реалізовувати плани з активного читання українських електронок. Поки що дві книжечки done, одна не порадувала версткою, інша – змістом. Обидві дитячі. Дитячого читання взагалі було в лютому багацько, треба з цим трохи зав’язувати. Ну, або переводити на англомовні рейки. А от на чому мораторій позначається все більше, то це на шопінгу. І не сказати, що у нас на ринку таке вже засилля американських перекладів, але поки що виходить приблизно так: або більш-менш екзотичне, або авторка-жінка. Але простіше не паритися і брати британське. Ну… уже не завжди хочеться, відсоток британщини у лютому суттєво знизила.

Лютий мораторію у цифрах:

  • 3832 сторінок (більше, ніж у січні, але все ще малувато);
  • 14 книжок (як на місяць з 28 днів цілком непогано);
  • 3 книжки англійською (again);
  • 4 книжки британських авторів і (зненацька!) 3 книжки-скандинавки;
  • 1 книжка нонфікшену (це все ще  вище за середній показник мого читання);
  • 4 нові автори (оце вже краще)
  • 6 книжок були написані в ХХ столітті (трохи забагато)
  • майже всі челенджі в прольоті, я зосередилася на #ЗКнижкоюНавколоСвіту – отам +5 країн, скоро буде звіт (вирішила робити звіти не кожні 15 країн, а кожні 10 уже зараз, бо інакше це будуть пости раз на півроку).

Прочитане – це:

DSCN4579

Читати далі

Нечиста сила та одвічна війна. Deathless

Моя любов до ретелінгів казок – штука константна, беззаперечна і навіть трохи обсесивна. Так, це про перетин двох ефектів – серіального та потреби в comfort reading – що їх неспокійний розум присмачує дрібкою жаги нового. Мені, будь ласочка, знайоме, але подане під таким соусом, якого я ще не куштувала. Можна ж таке влаштувати, правда? Цілком. Але іноді і між двадцятою та двадцять першою версією “Красуні та Чудовиська” кортить познайомитися з якоюсь екзотикою. Бо є й такі казки, з якими я в ретелінгах уперше зустрілася (як не дивно, серед тих “Дванадцять принцес, що танцюють” – імовірні дитячі прочитання начисто стерлися з пам’яті). А ще є третя опція: знати матеріал, та побоюватися варіацій на тему. До цієї категорії належать казкові сюжети з тригерними мотивами, а ще – деякі з дитинства знайомі сюжети, сама ідея переповісти які викликає певні побоювання. Не з точки зору, можна чи ні, а радше – а точно варто? І буває таке, що оце “а чи варто” уповні збігається з пунктом “тригерні мотиви”, і в читацького досвіду починається дискотека.

Всю ночь во сне я что-то знал такое вот лихое
Что никак не вспомнить ни мене ни тебе

У місті Петербурзі, у старому будинку на вулиці Гороховій, живе маленька Мар’я. Що кілька років за її старшими сестрами прилітають наречені. Ні, вони не пілоти, вони – птахи, що здатні вдаритися озємь та перетворитися на гарних молодиків. А що один молодик в офіцерському однострої, а інший, скажімо, в комісарській шкірянці – так то часи такі, непевні. Минають роки, минають назви міста та вулиці, минають влади, змінюється життя. У школі Машеньку цькують за любов до ретроградських казок, в домі разом з їхньою родиною тепер мешкає ще одинадцять,  керує ним натуральний домком (комітет домовиків, якщо що), а тут ще Лихо Однооке заселяється і намагається влаштувати дівчинці курс молодого бійця за допомогою дивної книги, що оповідає про довічну боротьбу між Царем Життя та Царем Смерті – Кощієм та Вієм. Курс Мар’ї швидко став у пригоді, адже коли настав її час, за дівчиною прилетів не “звичайний” птах, а сам Кощій, який потребував чергової живої нареченої.

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Ну дуже британський січень

Минув перший місяць авантюрної заборони самій собі читати американські книжки. Політ нормальний, за настроєм – так взагалі блискучий. За результатами… З результатами гірше. Я не зірвалася, ні-ні! Навіть ще всерйоз не думала (ми ж не будемо вважати за зрив прочитані перед презентацією у книгарні Є перші кілька сторінок з третього тому Авеярд, правда?). Справа в тому, що організаційно-читацькі проблеми вилізли рівно там, де їх уже чекали.

Протягом “мораторного” січня я прочитала нетипово мало – 11 книжок (причому одинадцяту просто вчора за вечір, бо 10 було якось геть невдобно). З одного боку, я й збиралася читати менше, але це вже якось занадто, особливо, як врахувати, що півмісяці пішло на відпустку. Пояснення насправді просте – тиждень читала книжку англійською і нічого паралельно з нею. Подивимося, як воно буде у лютому. Простим місяць бути немає, запас comfort reading українською майже вичерпано, книжкам для першочергового читання тісно на своїй тимчасовій поличці, а з наближенням дня народження варто звільнити трохи місця. Ну, але це думання на перспективу. Повернемося до січневих баранців.

Січень мораторію у цифрах:

  • 3176 сторінок;
  • 11 книжок;
  • 3 книжки англійською;
  • 7 книжок британських авторів;
  • 2 книжки нонфікшену (це багато);
  • 2 книжки нових для мене авторів (це дуже мало)
  • 6 книжок були написані в ХХІ столітті (якраз нормально)
  • 1 книжка пасує до “Вікторіанського бінго” і ще 1 – входить до списку Bookriot (могло би бути краще, але і так норм).

А читалося мені таке:

DSCN4520

Читати далі

Only in dying life… Прощавайте, пані Урсуло

22 січня 2018-го на 89 році життя від нас пішла видатна фантастка Урсула Ле Ґуїн.

ursula-k-le-guin

Для літератури, і то не лише фантастичної, – це правдешній кінець епохи. Для відданих читачів – зокрема і мене – дуже болісна втрата.

Мені навіть складно перерахувати усі “вперше”, пов’язані з книжками пані Урсули.

Мій десятий день народження, серед подарунків – двостороння книжечка з підлітковим фентезі від Северо-Запада. З одного боку – хлопці-попаданці Джея Вільямса, з іншого – чарівний світ численних островів, моря і магії. “Чарівник Земномор’я” – це одна з перших фентезі-книжок, що трапилися на моєму читацькому шляху. І абсолютно точно – перша книжка такого плану, де на обкладинці стояло жіноче ім’я. Власне, саме тому питання: “А чи можуть жінки писати прикольне фентезі?” – не переслідувало мене навіть у найтемніші й найнепевніші підліткові роки. Звісно, можуть, я точно знаю!

Минуло десь півтора роки і в гостях я побачила грубезний томик у суперобкладинці. Це сліпуче щастя: в історії про Геда є продовження! – словами не описати. Але книжечка була з підвивертом. Я почала читати “Гробниці Атуану” і збентежено відклала їх убік: а де ж про Геда? Оце було друге вперше, ще цінніше. Історія Архи-Тенар – моє перше фентезі, де героїнею була дівчина. Незвичайний світ, незвична фабула, якась дуже нова для мене героїня (і, можливо, перший досвід отакої сюжетної “герметики”). Уявлення про те, якими можуть бути пригодницькі книжки розвалилося і зібралося наново в геть іншій конфігурації. І якщо нині обирати десятку найважливіших для мене книжок – “Гробниці” точно увійдуть до їх числа.

Далі минали роки і… “Техану” я прочитала уже на початку 2000-х – і картина світу знову тріснула. “Техану“… сумна книжка, що вже дуже далеко пішла від героїко-магічних канонів. Там більше про безсилля, аніж про силу, більше про гнучкість, аніж про владу, більше про виживання, аніж про перемогу, більше про повсякдення, аніж про подвиги. Там більше про Тенар, аніж про Геда, і це правильно. І ще там дуже багато любові. Про те, що це було моє перше фентезі із виразно феміністичними мотивами можна вже навіть не говорити, правда?

Усе інше було потім. Я дочитала “Земномор’я” і дуже дивувалася тому, що і профеміністичні мотиви, і навіть очевидний колір шкіри Геда – це предмет для палких дискусій про “Злих бабів, які зіпсували хлоп’ятам улюблену дитячу книжку”. Я підступилася скраєчку до Хайнського циклу і не насмілилася взятися за “Лавінію“. Із захватом читала інтерв’ю та есеї і пообіцяла цьогоріч, у 2018-му, нарешті прочитати The Dispossessed. Раділа минулорічному Г’юґо і чомусь вважала, що пані Урсула житиме вічно. Але ні.

Дякую вам, пані чарівнице, за те, що створили дивовижні світи та головних героїв мого дитинства. Дякую за те, що навчили фантазувати, сміливо мріяти, вірити в себе і не сумніватися в тому, що “дівчинка зможе”. Дякую, що навчили літати.

Only in silence the word,
only in dark the light,
only in dying life:
bright the hawk’s flight on the empty sky.

Ця чарівна емансипація. Sorcerer to the Crown

Серед найтяжчих читацьких зізнань в моїй практиці одне з головних місць вже роками посідає маленьке, але трохи пришиблене: я не люблю вичитувати письменників бібліографіями. Причина проста: якщо автори не дуже подобаються – в цьому нема сенсу. Якщо автори помірно цікаві – завжди прикольніше пошукати щось несподіване (хоча настрій почитати щось_гарантоване_ теж бува нападає). А якщо письменниця чи письменник мені дуже подобається – то важко змиритися з думкою про те, що можна прочитати все. Можна, звісно. Але як жити далі?

Та іноді буває важко втриматися, і от просто зараз я вкотре підійшла до цієї драматичної межі: прочитала перший і останній на сьогодні роман Цзень Чо. Ретроспективно: Цзень Чо – малазійська письменниця з китайської родини, живе в Англії, пише переважно малу прозу (власне, стала відомою, завдячуючи чудовій збірці оповідань Spirits Abroadотут я про неї писала) – орієнтальне фентезі, орієнтальний кіберпанк, орієнтальний магічний реалізм масштабом від “Симпатично”до “Афігєть як круто!”. А от її єдиний наразі роман про Англію та англійських чарівників. Але не без фірмової “східнинки”.

25615305

Неназваний рік, Британія воює з Наполеонівською Францією, гребе під себе колонії та непокоїться через падіння загального рівня магії в країні. Хто в цьому винен? Очевидно, новий Королівський чарівник Захаріас Віт. Молодикові лише 24 роки, він поза всі сумніви талановитий чудотворець, але обійняв посаду за підозрілих обставин (власне, смерті попереднього Королівського чарівника – його опікуна та вихователя), ніхто ніколи не бачив його фамільяра, і він… ну, ви знаєте, як би це сказати… чорношкірий.

Народжений рабом Захаріас Віт – і справді не та людина, яка буде свято зберігати давні традиції британської магії. Протягом роману обдарований чарівник примудриться пережити кілька замахів на своє життя, відвідати Чарівну країну та отримати аудієнцію в короля фейрі, влізти в міжнародну політику, розрулити битву між сиреною, драконом та громовим чудовиськом, закохатися та започаткувати найскандальнішу магічну реформу. Цей дивак чомусь вважає, що високому мистецтву чарів можна навчити… жінок. Щоправда, не дивно, що він так вважає після знайомства з міс Прунеллою Джентльмен.

Читати далі

В серцях у нас клекоче гнів. “Скляний меч”

Майже сімейні стосунки з циклом про Мару Барров Вікторії Авеярд проявляються по-різному. Наприклад, я не мовчала про “Скляний меч“, я писала відгук для блогу Нашого формату. Довелося трішки притримати коней, добираючи лексику (ні, я розуміла, що використовую багато неочевидних варваризмів, але щоб настільки! ет, вважатимемо це шармом цього бложеку), але ось, що вийшло. Спойлер: сподобалося більше, за “Багряну королеву“.

25036188_1984885191834418_381056323204153344_n

Коли йдеться про вже солідні за обсягом книжкові цикли (трилогії, тетралогії, і далі — здрастуй, нескінченність), часто згадують про «прокляття другої книжки». Безпосередні продовження вдалих перших томів часто (ніде правди діти) бувають слабшими за своїх “старших”. Із “Багряною королевою” Вікторії Авеярд у цьому питанні вийшло цікаво. Порівняно з першою частиною “Скляний меч” дійсно дещо втратив у динаміці, розгубив з об’єктивних причин частину багатообіцяльних героїв, суттєво змінив фокус і навіть трішечки — проблематику. І сказати б тут: “Типова друга книжка!” — але разом із деякими чеснотами “Скляний меч” пустив за вітром і багато… як би це чемно сказати?.. факторів, що зумовили моє, доволі складне ставлення до “Багряної королеви“.

Якщо не занурюватися в “У попередній серії було”, а нагадати пунктиром, то вийде приблизно таке: у “Багряній королеві” американська письменниця розповіла про постапокаліптичний світ нескінченної війни, керують яким срібнокрові аристократи — носії суперсил. Багрянокровий простолюд має їм коритися (а куди тут подінешся), але серед них знаходиться дівчина з дивовижним обдаруванням. Мара Барров — багряна, та сила її більша, аніж у багатьох срібних. Правляча династія Норти схильна видавати юнку за загублену спадкоємицю срібного роду, а багряне підпілля сподівається на її допомогу в перевороті. У фіналі “Багряної королеви” (перепрошую за спойлер, без нього ніяк) з переворотом вийшло дуже невдобно. За сюжетом “Скляного меча” Марі та її команді треба втікати, ховатися та шукати інших новокровок — багряних зі “срібною” генетичною мутацією.

Суто жанрово, якщо зазирнути до скарбнички з кіношною чи ігровою термінологією, другий роман із циклу — це роуд-муві із сильною квестовою компонентою. Ну, або групова RPG — так теж можна потрактувати. Локація — завдання — локація — завдання — локація — складніше завдання — локація — бос рівня — отаке от усе, і якоїсь миті пальці знічев’я тягнуться до сторінки — виділити героїв “рамочкою” і трохи підкоригувати їхній маршрут, ну видно ж, що там пастка буде!

Замість теоретично-революційного пафосу першої частини з’явилися суворі виробничі будні, і, як на мій смак, це пішло циклові на користь. Манірні й не конче правдоподібні палацові інтриги змінила натуральна партизанка. Переховування, поля, ліси, потенційно радіоактивні руїни… Так, “Скляний меч” почасти вже надто нагадує “Голодні ігри”, але краще вже так, аніж Школа Для Обраних, на яку перетворилася чи не половина сюжету “Багряної королеви“. Тим більше, це допомагає показати те,на чому в попередній частині зосередили мало уваги. Світ. Той самий світ, що нібито страждає під тяжким ярмом срібної влади.

Читати далі

Читацький 2017-й. 17 головних книжок року

Нарешті, нарешті я дісталася до останнього звітного допису! Сьогодні розкажу про найяскравіші книжки, що я їх читала у 2017 році. Увага: найяскравіші, найцікавіші, головні – не дорівнює “найкращі”. Але такі, що хоч на дрібочку та все ж змінили моє уявлення про себе, про світ навколо, про літературу врешті-решт.

bookstat2017

ГудРідз-статистика каже, що минулий рік був урожайним – багато “чотиризірочок”, доста “п’ятизірочок”, жодної одинички – є чому радіти. Але якщо взятися розшифровувати мовчазні показники, вийде приблизно отак.

Найжаданіша книжка: беззаперечно “Руїни бога” Кейт Аткінсон – книжка, яку я абсолютно випадково не прочитала російською майже одразу після “Життя за життям“. Дуже хотілася вірити, що “Руїни” рано чи пізно з’являться українською. Але ще рік тому важко було повірити, що це буде радше рано, і що книжку перекладатиме Ярослава Стріха, яка мені давно здавалася ідеальною перекладачкою якраз для Аткінсон. Зірки станцювали правильно, а я ще від того остаточно не оговталася. Ура! (пост про книжку).

Наочікуваніша книжка (так, це різні категорії): “Земля Загублених” Катерини Калитко, бо на нову її прозову книжку я свідомо й вперто чекала 10 років. “Ну не може ж такого бути, що нічого не буде?” – в отакому режимі минали року. Дочекалася. Здається, я ще не читала в сучасній українській літературі настільки _моєї_ збірки оповідань. І трохи засумувала через те, що от якраз як збірка “Земля” для мене зібралася не ідеально.

Найстрашніша книжка: якщо вже заговорили про Катерину Калитко, то до цього пункту вона теж доклалася. У цій номінації впевнено перемагає “Сараєво для початківців” Озрена Кебо. Стриманий літопис того, як звичне життя розбивається вщент, а незвичне, попри всі сподівання, якось собі триває, триває і триває, – одразу хапає за горло і не відпускає навіть за кілька місяців по прочитанню.

Найболючіша книжка: серед можливих варіантів (включно із суперважковичкою “Оповіддю служниці“) у мене на перше місце вийшло “Несказане” Селесте Інґ. Надто вже багато всякого важливого впаковано у цей роман про невдалу емансипацію, несправджені мрії і невисловлену любов (пост про книжку).

Найцікавіша сімейна сага: трохи неочікувано для мене – але “Співдружність” Енн Патчетт. Дві переплетені родини, кілька переплетених десятиліть – і добре розказана історія про те, як кілька миттєвостей назавжди змінюють життя багатьох людей (пост про книжку).

Найголосніша книжка: “Українські жінки в горнилі модернізації” – наукпоп, що нарешті голосно і для широкої аудиторії – це найважливіше – розповідає про забуті чи так і не згадані сторінки жіночої історії другої половини ХІХ-ХХ століття. Це трохи нерівномірна і не настільки науково-популярна, як би хотілося, але дуже й дуже важлива збірка (пост про книжку).

Найтихіша книжка: проста книжка-картинка для старшого садочкового віку розтопила в своєму серці котрусь зі скалок дзеркала снігової королеви. “Де Ойра?” Тані Стус – маленька книжечка про інтровертність і потребу у “самособоюнаповенні” – дозволяє сподіватися, що нинішнім малим інтровертам буде житися хоч трішки легше (ніж оце мені колись). (Пост про книжку)

До речі! Найкорисніший нонфікшен: так, це надто передбачувано і взагалі – поп-психологія, але – “Сила інтровертів” Сьюзен Кейн. Принципово нового я з неї небагато вичитала, але ця книжка концептуально струнка і дуже зручна. Зручна для того, щоби вчасно нагадувати собі, де можна видихнути й не старатися поза всякі сили. Це свого роду книжка-дозвіл, книжка “Так, так можна було!”. А ще зручна для того, щоби тицяти знайомим екстравертам зі словами: “От давай спочатку прочитаєш, а потім нам буде про що доооовго поговорити!” (пост про книжку).

Розвиваючи тему книжок про самотніх дітей та їхні проблеми – Найгарніша книжка: “Джейн, лисиця і я” Фанні Брітт та Ізабель Арсено. Я страшенно рада тому, що українською видали дитячий графічний роман. А ще й такий – ліричний, складний, з інтертекстуальністю і проговоренням серйозних підліткових проблем (пост про книжку).

Далі ще трохи про інтертекстуальність – Найказковіші книжки: серед оберемку ретелінгів та кількох натуральних казок на перше місце упевнено виходить дилогія “Казки сироти” Кетрін Валенте. Дуже складне плетиво з різних казкових та міфологічних мотивів створює яскравий й неповторний (а ще дуже складний) світ з його дивною логікою та значущою магією. На отакому макрорівні у Валенте виходить все класно. З мікрорівнем конкретної нефрагментованої історії – важке, але про своє розчарування у Deathless я ще якось розкажу (пост про дилогію).

Найшекспірівська книжка (а ще – найліричніша постапокаліптика): “Станція одинадцять” Емілі Сент-Джон Мандел – сумовита оповідь про ет, як світ загинув в пандемії грипу, але потяг до прекрасного вмерти не зміг. Минули роки, залишки людства борсаються собі потроху, а Великі Озера об’їжджає мандрівна трупа, що грає Шекспіра на руїнах колишнього світу (пост про книжку).

Найяскравіша (буквально) книжка: минулого року я багато (ну, як на мене) перечитувала. Іноді спокійно, іноді – побоюючись: а раптом не піде? Один з тих випадків, коли пішло аж краще, ніж колись – “Дівчина з перлової сережкою” Трейсі Шевальє. Першого разу я читала її як роман про XVII століття та його правила. Оце удруге – як роман про талант та його різні прояви.

Якщо ми вже про перечитування, то тут є ще два пункти – Найлютіша книжка (тобто така, яка злить мене найбільше): нарешті я дісталася до вже згаданої “Оповіді служниці“. Ні, притча Марґарет Етвуд не дуже змінилася за ті майже 10 років, що я її не перечитувала. Але почала викликати інші емоції. Перше читання – жах: “Невже таке може бути?”. Друге читання – злість: “Так, таке може бути, і ознаки цього все ще нікуди не поділися!”.

Ну, і якщо треба видихнути-таки – Найкомфортніша книжка: теж без сюрпризів – “Смажені зелені помідори“. Роман Фенні Флеґґ – це приємний досвід повернення у ту ж саму річку, отак і зрозуміла, що comfort reading для мене – це не лише романи Пратчетта. Ураховуючи, що карамельності у “Помідорах” менше, ніж в деяких інших романах цієї письменниці, а сюжет місцями трішки ой – оця затишність бентежить рівно до того моменту, поки я не зрозуміла, звідки вона береться. З любові – великої беззастережної любові до своїх героїв і світу, витканого навколо них. А це дуже круто.

І під кінець – Найрідніші книжки: так, я трохи іронізую, але лише трохи. Іноді мені здається, що я знаю про Мару Барров значно більше, ніж треба було б. Але “Багряна королева” та “Скляний меч” – перші два томи фентезійного циклу про супергеройський рух опору іншим супергероям – це книжки, що стали несподівано стали частиною мого життя абсолютно нефігурально. Як перетворитися з тихої буклогерки на промоутерку янґадалтової фентезятини? Не знаю, воно якось саме. Та “Багряна королева” витягла мене до спікерів минулої Лі-терри, а “Скляний меч” нагадає, як це – сидіти на диванчику в Книгарні Є. Презентація 16 січня, приходьте – послухаєте, як я намагаюся раціоналізувати свої складні почуття до цієї “революційної серії (пост про “Багряну королеву уже є, про “Скляний меч” розкажу наступного тижня).

“Отаке”. Гарний був читацький рік, насправді.

Одної зимової ночі. Моторошні історії для старших

Наближається найдовша ніч року – ідеальний час, щоби поділитися добіркою книжок, парною до дитячо-підліткового магічного списку. Але сьогодні – про темний бік зимових сил: містика, трилери, фентезі про непривітну та ворожу магію, всяке отаке. Серед цих книжок є кілька для найстарших підлітків (молодших студентів навіть), а є й такі, до читання яких я й досі не уповні доросла. Аж страшно згадати, як читала.

DSCN4331

Читати далі

Одної зимової днини. Чарівні історії для молодших

У Києві оселилася зимова казка і зробила це трішки невчасно з погляду транспорту і логістики (а коли це в нас зима була очікуваною), але з календарної точки зору її таймінг – ідеальний. Я зиму не люблю, але тут сам вид з вікна вимагає тематичного читання. Чи – принаймні – тематичного списко-складання.DSCN4317

Відійду на два разочки від формату “Двічі по п’ять” і розкажу про “двічі по дев’ять” цікавих книжок про зиму, зимове, зимові чари і всяке таке. Сьогодні – про книжки для молодшої аудиторії: від картинок для найменших до підліткової романтики.

Читати далі

Стара школа. “Стрелы королевы”

Дякувати славетному списку жіночого SF&F від Bookriot – я продовжую замальовувати пробіли у фентезі 1980-х. Корисна справа, як з’ясувалося, – моє “теоретичне” уявлення адекватним не було. Чомусь здавалося, що то була епоха змальовання пригод хлопчиків, а дівчатка сиділи в куточку і зайвий раз не відсвічували. Ага-ага. Цього разу настав час “Стріл королеви” Мерседес Лекі – і це було навіть цікавіший експірієнс, аніж з “Аланною” Тамори Пірс.

37285570

Одного дня дівчинка, яку не люблять і не розуміють вдома, з’ясовує, що вона Обрана, що створена вона для геть інакшого життя і місце її серед інших людей, що їй тепер треба вивчитися в чарівній школі з давніми добрими традиціями, а далі – королівська служба, слава, звитяги. Телію обрав Супутник, і вона має стати Герольдом королеви – нести світло правосуддя і королівської волі мешканцям держави. Щось таке середнє між дипломатичною службою та функціями магічних спецпризначенців (справжня стара магія з цього світу пішла, але можливості Герольдів цілком собі нічого) з елементами роботи детектором брехні на півставки. В отакій версії воно якось цікавіше за “Ти народжена для того, щоби стати найвидатнішою чарівницею в околицях”, але, так, така зав’язка все одне нагадує оберемок інших книжок (в тому числі – пізніших). От тільки… От тільки “Стріли королеви” дивують.

По-перше, дивують своєрідною сюжетною стриманістю. От дуже видно, як за неповні тридцять років змінилася схема написання книжок, розрахованих на підлітків. З одного боку, тут явно цільова аудиторія – молодша за середню читачку сучасного янґ-адалту, і від героїв очікують відповідної поведінки. Старші героїв всю дорогу страшенно сумують, що Обраних дітей позбавили дитинства, молодші періодично чудять без баянів… І в найкритичніший момент ці діти спокійно схиляються перед авторитетом: “Так, дорослі краще знають, як чинити в такому випадку”. Насправді, дорослі дійсно краще знали, але мені вже дуже важко уявити, щоби героїні та герої сучасних підліткових книжок погодилися з таких сюжетним поворотом – так, ми викрили змову, але ми не будемо нічого робити, ми просто доповімо, куди слід. Ага, щяз!

Читати далі

#YakabooBingoAutumn. Звична післямова у 75 (я стараюся!) словах

#YakabooBingoAutumn is over. Поки що в це важко повірити, але я це зробила, я це зробила, я це зробила! Як мені і здавалося із самого початку, прочитати сто книжок під конкретні пункти проблемою не було (хоча іноді треба було викручуватися, а ще кілька разів потрібна книжка знаходила мене сама останньої миті, коли я вже вирішувала: “Ну все, зарахую неідеальну” – так у цьому сезоні було з Wintersong). Проблемою було про ці сто книжок написати. І я дуже рада, що Бінго привчило мене (сподіваюся, що привчило), не валандатися, тижнями шукаючи настрій для написання великих пристойних постів, а майже одразу робити коротенькі настроєві відгуки для ГудРідз. Ці різні жанри, але для мене – однаково цінні.

Це було складно, це було круто, це було дуже весело. Я занедбала усі свої персональні челенджі та цілком свідомо вирішила зійти з дистанції #ФабулаКнигоманія2017 в середині забігу. Звісно, можна було б записувати книжки і туди, і сюди, але чомусь не схотілося. Ну, тепер маю лише одне виконане Бінго, зате величезне. Дякую всім читайкам, хто брали участь – ми молодці!

Bingo_ua_2

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Тяжкі відьомські будні. Terry Pratchett’ The Witches

Ще кілька років тому гарна настільна гра у моєму уявленні повинна була мати величезну коробку, купку мініатюрок, складні правила та нескінченні сесії. Що ж тут скажеш… У мене є “Цивілізація“. У брата є “Гра престолів” – велика настолка, не карткова. А ще у мене є кілька менш “вагомих” ігор, що їх я люблю більше і граємо ми в них частіше. І лінійка ігор за мотивами Дискосвіту серед них посідає почесне перше місце.

Теоретично на честь виходу перших книжок Террі Пратчета українською можна було б зробити огляд заграного до потертих карток “Анк-Морпорку“. Але сьогодні такий день, що хочеться коротенько розповісти про другу гру з цього циклу. Ту, що про відьм.

Це порявняно простенька гра на 1-4 особи з елементами кооперації та впізнаваним колоритом. Локації, проблеми, персонажі на картках – усе тут, як рідне.

DSCN4010

The Witches – це той випадок, коли елементарно прості базові правила і близько не означають, що грати в це діло буде просто. Власне, поки що у нас хтось зміг виграти лише один раз з усіх сесій. Йєп, це гра з колективною відповідальністю – якщо відьми погано виконують свою роботу – програють тут усі.

Читати далі

Сни на роботі. “Нічний цирк”

Книжок, колись номінованих на Міфопоетичну премію, так негусто українською, що кожна нова мені – як велике свято. І одне діло, коли йдеться про пачечку свіжих видань Ніла Ґеймана – не дивно, що рано чи пізно його дочекалися. А от те, що Віват видав нашумілий кілька років тому роман Ерін Моргенштерн – оце була несподіванка.

Нічний цирк” я почала читати ще навесні, але закинула після першої сотні сторінок, бо “Щось настрій не той”. За майже півроку з’ясувалося, що то було стратегічно бездоганне рішення. Адже молода американська письменниця написала правдешню осінню казку, враженням від якої яскравіше сонце могло б і нашкодити. А так виходить майже ідеальне гелловінське читання – дуже сезонне і дуже атмосферне. І атмосфера там виразніша за сюжет.

DSCN4077

Підзаголовком для товстенького роману цілком могло би бути “Як посперечалися Іван два чарівники”: один ховається серед фоліантів (не містер Норрел, але щось подібне є), інший – збирає повні зали як видатний ілюзіоніст. Теоретично-практична суперечка між ними точиться десятиліттями, а той століттями, але самі майстри безпосередню участь в ній не беруть. Замість них на арені б’ються їхні учні. І в черговий раз ця арена стає публічною, хоча й не дуже очевидною. Завдання Селії і Марко – докласти руку й обдарування до створення найдивовижнішого цирку серед усіх, що існують. Найсміливіші ідеї, найвигадливіші атракціони, найтяжчі для постійної підтримки та захисту проекти. Але цирк є чимось більшим за зібрання шатрів з дивовижами. Та й змагання стає чимось більшим для двох молодих людей.

Читати далі