Вісник екранізацій. The Breadwinner

Оскарівські перегляди здорової людини – це системно дивитися основних претендентів, як це робить моя близька подруга. Оскарівські перегляди по-нашому – абсолютно випадково подивитися на тижні _перед_ двох номінантів і дуже дивуватися такому збігу. Минулого тижня ми отак переглянули два пункти з оскарівського меню повнометражних мультфільмів. Один з них – переможна стрічка “Коко” – справді чудовий мульт. Але розповісти хочеться про інший. І хоча я не планувала включати до “Вісника екранізацій” кіноверсії книжок, що їх сама не читала, але в цьому випадку не можу стриматися. Спроби знайти першоджерело – повість Дебори Елліс – наразі лишаються марними, а не написати про “Годувальницю” просто неможливо.

77cff7c27baaa1033ab77136e130fd2f5533caa92be51780f17d07dfb50b3e14-1024x1024

Мама Парвани – письменниця, тато – вчитель, у неї є старша сестра і молодший братик та дім, в якому царюють любов і творчість. А от за межами дому все не настільки райдужно, бо Парвана дорослішає в місті, яке до дівчат ставиться вороже – в Кабулі, в якому панує Талібан. Одного дня батька Парвани заарештовують і родина опиняється на межі голоду: жодна жінка не має права вийти на вулицю (не кажучи вже про працювати чи хоча б купити їжі) без супроводу чоловіка. Малюк Закі заледве навчився ходити, спроба пані Фатіми визволити чоловіка завершилася невдачею, тому єдиний шлях – написати до родичів і пообіцяти видати старшеньку Сораю за когось із кузенів – аби лишень родину вивезли за межі міста. Та в Парвани інші плани. Одного дня вона перевдягається в речі, що лишилися по старшому братові і пірнає в незнайомий світ – страшний, ворожий, але значно ширший за той, що вона знала досі. Заради блага родини Парвана перетворюється на Аатіша, отримуючи разом з іменем тягар відповідальності за сім’ю і дрібочку незнаної свободи.

Це може здатися дивним, але у першу чергу The Breadwinner привернув мою увагу не сюжетом і проблематикою, а іменем авторки. Цей мульт зробила команда під керівництвом Нори Тумі – співрежисерки The Secret of Kells та аніматорки Song of the Sea. Щоби не робила ця людина – я готова бігти й дивитися. А тут ще й: “Ого, це про афганську дівчинку і життя під Талібаном? Оце так бінго!”.

Читати далі

Advertisements

Париж під водою та інші історії. The Paris Winter

Іноді читання ідеально синхронізується з реальністю. Останніми тижнями сонце періодично затуляла сіра мряка, вогкий холод пробирав до кісток, а з Парижа долітали  звістки про невпинне зростання рівня води у Сені: не аж так, як за вікопомної повені 1910 року, але теж добряче – тривожно жебоніли новини. І тут така я під коциком довго, дуже довго, читаю книжку про холодну й неприємну паризьку зиму… і повінь 1910 року. Буває і таке.

Париж – Місто світла, романтики та шаленого богемного життя часів Belle Époque… але все це круто, коли є гроші на зайвий круасан. У молодої англійки Мод Гейтон з грошима сутужно: майже всі свої невеличкі статки, отримані по смерті батька, дівчина вклала в освіту. Художню освіту. Мод малює змалечку, а тепер у неї є план: вивчитися в одній з численних дівочих академій мистецтва та розпочати в англійській глибинці кар’єру портретистки/пейзажистки з репутацією “Ооо, міс Гейтон вчиталася живопису в Парижі!”. Чудовий план, але прекрасне місто в одну з епох його розквіту – не аж таке привітне місце для жінки, в якої немає грошей. Мод побоюється, що ще однієї паризької зими в злиднях її здоров’я не витримає, але раптом наша героїня витягає щасливий лотерейний білет. Російська багатійка Таня Кольцова, що вчиться в тому ж класі, допомагає Мод знайти місце з проживанням – компаньйонкою та викладачкою живопису й англійської для юної мадемуазель. Життя вдалося, Париж одразу стає привітнішим та затишнішим, талант Мод розквітає, як і її учениця… Але з господарями Мод – братом і сестрою Морель – щось не те. І мова навіть не про те, що чарівна Сільві – опіумна наркоманка з нестабільною психікою.

Я дуже давно хотіла прочитати “Зиму в Парижі“. Британку Імоджен Робертсон до  того знала лише за першим історичним детективом в декораціях Британії XVIII (це єдина її книжка, перекладена російською). “Знаряддя темряви” – книжка цікава, але щось в ній здавалося недокрученим. Як виявилося, The Paris Winter слабує на ту ж саму хворобу – цікавезний матеріал, але хочеться пошукати викрутку і трішечки підправити.

Читати далі

Ця чарівна емансипація. Sorcerer to the Crown

Серед найтяжчих читацьких зізнань в моїй практиці одне з головних місць вже роками посідає маленьке, але трохи пришиблене: я не люблю вичитувати письменників бібліографіями. Причина проста: якщо автори не дуже подобаються – в цьому нема сенсу. Якщо автори помірно цікаві – завжди прикольніше пошукати щось несподіване (хоча настрій почитати щось_гарантоване_ теж бува нападає). А якщо письменниця чи письменник мені дуже подобається – то важко змиритися з думкою про те, що можна прочитати все. Можна, звісно. Але як жити далі?

Та іноді буває важко втриматися, і от просто зараз я вкотре підійшла до цієї драматичної межі: прочитала перший і останній на сьогодні роман Цзень Чо. Ретроспективно: Цзень Чо – малазійська письменниця з китайської родини, живе в Англії, пише переважно малу прозу (власне, стала відомою, завдячуючи чудовій збірці оповідань Spirits Abroadотут я про неї писала) – орієнтальне фентезі, орієнтальний кіберпанк, орієнтальний магічний реалізм масштабом від “Симпатично”до “Афігєть як круто!”. А от її єдиний наразі роман про Англію та англійських чарівників. Але не без фірмової “східнинки”.

25615305

Неназваний рік, Британія воює з Наполеонівською Францією, гребе під себе колонії та непокоїться через падіння загального рівня магії в країні. Хто в цьому винен? Очевидно, новий Королівський чарівник Захаріас Віт. Молодикові лише 24 роки, він поза всі сумніви талановитий чудотворець, але обійняв посаду за підозрілих обставин (власне, смерті попереднього Королівського чарівника – його опікуна та вихователя), ніхто ніколи не бачив його фамільяра, і він… ну, ви знаєте, як би це сказати… чорношкірий.

Народжений рабом Захаріас Віт – і справді не та людина, яка буде свято зберігати давні традиції британської магії. Протягом роману обдарований чарівник примудриться пережити кілька замахів на своє життя, відвідати Чарівну країну та отримати аудієнцію в короля фейрі, влізти в міжнародну політику, розрулити битву між сиреною, драконом та громовим чудовиськом, закохатися та започаткувати найскандальнішу магічну реформу. Цей дивак чомусь вважає, що високому мистецтву чарів можна навчити… жінок. Щоправда, не дивно, що він так вважає після знайомства з міс Прунеллою Джентльмен.

Читати далі

Хроніки дорослішання з кількома зупинками. “Не така дівчина”

Здається, будь-яку розповідь про автобіографічну книжку Ліни Данем має сенс починати з дисклеймерів: “Дивилася/не дивилася “Дівчат” – бо розмови про “Не таку дівчину” починаються з цього питання. Ні, я не дивилася “Дівчат“, що серед плюс-мінус моїх одноліток  є цілком собі культовим серіалом. Просто не мій жанр. Проте не можна сказати, що “Дівчину” я читала “з чистого аркуша”. Цей текст теж на півдорозі до культового – як феміністична публіцистика. Ну, от десь так я його прочитала. Взнала багато нового. Трішки навіть про себе.

DSCN3236

З жанру “Нехудожнє, профеміністичне, веселе про дівочі проблеми” мені раніше траплялася хіба що “Бути жінкою” Кейтлін Моран, але автоматична спроба порівняти ці книжки – марне заняття. В обох випадках йдеться про автобіографічні начерки, але Моран від свого досвіду переважно відштовхується і пише есеї-узагальнення про те, як тяжко жити жінкою. Ліна Данем у свою чергу пише про те, як тяжко жити Ліною Данем.

Такий підхід не менш цікавий, але має свої недоліки. Один з найяскравіших я вже якось озвучувала подрузі: “А потім мені почало здаватися, що про сексуальне життя Ліни Данем я знаю значно більше, ніж мені колись хотілося б”. Є таке. Та, по-перше, я більш чи менш уявляла, на що йду. По-друге, читати про те, “як тяжко жити Ліною Данем” було цікавіше за нотатки про універсальний дівочий досвід. Середньостатистичною дівчиною я й сама була. А в цій книжці чіпляє трішки інше.

Читати далі

Що глибше в ліс… Poisoned Apples

Виявляється, ретелінги бувають і таким. Переказами найвідоміших казок. Розрахованими на підлітків. З виразно феміністським ухилом. Поезіями.

20359699

Здається, слово “поезії” треба було друкувати одночасно болдом, курсивом та капсом, тому що настільки я свої читацькі горизонти вже давно не розширювала. Тим не менше, судячи за усім, збірка Poisoned Apples Крістін Гепперманн не є чимось надзвичайним – книжки зі схожими анотаціями мені вже якось траплялися. Ну от такий вузький напрямок в сучасній американській поезії – спроба говорити з дівчатами-підлітками про їхні проблеми, використовуючи загальновідомий культурний інструментарій. І виходить це доволі цікаво.

Крістін Гепперманн – не лише поетка, а ще й дитяча письменниця та літературна оглядачка відомих американських видань – як критикеса спеціалізується на сучасному янґ-адалті. Тому першим враженням від її саркастичних варіацій на тему казкових переспівів було очікуване: “Ото тітку дістали!”. Але чим глибше в ліс, тим більше в цих віршах було гніву, болю та розпачу. Сама авторка у післямові каже, що деякі теми є дуже болючими і за звичайних обставин торкатися них надто страшно. А казки… Казки – це давній і перевірений спосіб замотати лячну правду у метафори, що їх з легкістю зчитає цільова аудиторія. А головне – це спосіб вимовити те, про що в голос говорити не прийнято або неприйнятно.

Читати далі

Життя гірке, брехня – солодка. “Дерево лжи”

Минуло вже три місяці 2017 року, але я лише зараз серйозно взялася за свою гарячу десятку. І першою з письменниць до категорії “От і познайомилися” перейшла британка Френсіс Гардінґ. Я довго крутилася навколо її фентезійного дитячого циклу, але нарешті… ні, не українською, російською переклали, можливо, уже найвідомішу з написаних нею книжок. Премії (і то не лише галузеві), шикарна критика, розголос, переклади, подарункові видання. The Lie Tree, “Дерево брехні” побачило світло лише у середині 2015-го, але доля в нього складається блискуче. І це справді дуже хороша книжка для молодших підлітків – непроста і неприємна, та все ж цікава і здатна щиро говорити про вагомі проблеми.

32329587

Родина чотирнадцятирічної Фейт похапцем збирається і переїжджає на маленькій віддалений острівець. Офіційна версія – батька Фейт, превелебного Еразмуса Сандерлі, покликали взяти участь у розкопках, він ж бо знаний палеонтолог. Неофіційна версія – газетами пішов поголосок про те, що шанований експерт підробляв найвідоміші свої знахідки. Фейт пишається та захоплюється своїм батьком і вона готова докласти всіх зусиль, щоби допомогти йому врятувати професійну та сімейну репутацію. Та на дворі лише друга половина 19 століття, і від розумної дівчинки очікують лише гарної поведінки та сумлінного ставлення до надважливої мети – привчити молодшого братика-шульгу їсти та писати правою рукою. Але Фейт не збирається сумирно сидіти вдома, коли батько випадково помирає, мати починає дивно поводитися, а легенди про чудесне дерево, що живиться неправдою, виявляються не такими вже вигадками.

Порівняння – на диво нав’язлива річ, тому перша думка, яка виникає під час читання “Дерева брехні“: “Ухти, готична “Кальпурнія Тейт!”. Так, тема поневірянь та емансипації упосліджених однолітків – це популярний мотив сучасної дитячої літератури. Але між Кальпурнією Тейт та Фейт Сандерлі різниця полягає не лише в тому, що героїня американської письменниці “живе” майже на тридцять років пізніше. Кальпурнія – “Джеррі Даррел у спідниці”, юна натуралістка, яка мріє стати ветеринаркою та отримає таку-сяку підтримку з боку родини (принаймні, у неї є дідусь!). Фейт Сандерлі цікавиться не стільки живими тваринами, скільки мертвими (це я про палеозоологію, ви не подумайте), але вона живе в геть інакшому світі. Світі, де дівчинка однозначно не може мати таких інтересів.

Читати далі

Відмінниці бойової підготовки. “Последняя принцесса Индии”

Що може вийти, якщо хтось вирішить схрестити в пробірці (глибокий вдих) роман виховання, пригодницький роман, романтичну драму, шпигунський роман, політичний детектив, військову драму, комедію звичаїв, трагедію звичаїв та все це зверху притрусити товстезним шаром лікнепового нонфікшену? У багатьох випадках – нічого доброго, і перша думка: може, краще залишити якісь два-три компоненти? А от американська письменниця Мішель Моран спробувала написати все це одночасно і в неї… Ви знаєте, вийшло. Небездоганно, текст і в жанровому, і в стилістичному аспектах хитає, як пальму в розпал тайфуну, та його цікаво читати. Але вона бралася за справді шикарний матеріал.

dscn1564

Маленька Сіта зростала в селі на півночі Індії. Мама в неї померла, тато – ветеран Бірманської війни, бабуня – та ще відьма, а замість братика у дівчинки є лише сестричка. Грошей на подвійний посаг в родини немає, тому старшій доньці загрожує “кар’єра” девадасі – храмової танцівниці (в кращому випадку, в гіршому – повії). Проте сільце їхнє належить до земель раджі Джхансі, а це означає, що для гарненької і сильної дівчинки є ще один шлях: вчитися, тренуватися і сподіватися, що коли підросте – вона пройде відбір до особистої гвардії рані. Сіта тренувалася, Сіта пройшла. А що проходила вона іспит на початку 1850-х, то передбачити її долю нескладно. Бо дружиною раджі Гангадара Рао на той момент була Її Високість Лакшмі Баї, якій судилося стати однією з найвідоміших жінок в історії Індії.

На перший десяток поглядів “Бунтівна королева” (з якоїсь загадкової причини в КСД переклали не оригінальну назву – Rebel Queen, а версію для британського ринку, причому знічев’я замінили в ній “королеву” на “принцесу”) складає дуже дивне враження. Загорнута в екзотичні декорації, історія дівчинки з бідної родини, яка пройшла Відбір і потрапила до чарівної школи елітного загону жінок-воїтельок, нагадує півтонни стандартно-сучасного фентезійного читання. І це дійсно доволі непоганий підлітковий роман дорослішання, сповнений звичних для нього деталей та сюжетних ходів – вибудовування ієрархії, перші паростки дружби, каверзи “головної дівки на селі” – шкільна проза detected. А декорації екзотичні, так. Яскраві барви, незвичні смаки  та чужі звичаї Мішель Моран змальовує з увагою, любов’ю та просто-таки кінематографічною яскравістю. Тому, якщо комусь посеред зими хочеться спеки та ароматів – можна сюди. Але варто не забувати, що і ця екзотика не є казковою, а доволі фантастична фабула збудована на міцній історичній основі.

Читати далі

Давай про мене і про тебе мовчати. “Несказане”

Щастя і радість! Українські видавці дотяглися до “напіввисокої” полиці і почали видавати популярні тексти вагомих авторів. Тобто такі, що і продаються на батьківщині дуже гарно, і премії (зокрема не галузеві) активно отримують. А коли такі тексти ще й не класика жанру, а є видрукованими протягом останніх кількох років, то щастя і радість стають безмежними. З банальної причини “Не думала колись побачити це українською, але ж онде воно, на полиці стоїть!”.

Несказане” Селесте Інґ серед таких текстів посідає важливе місце. Авторка численних новел та есеїв, що виходили друком переважно в журналах, у 2012 році отримала за одне зі своїх оповідань Пулітцера (як з’ясувалося після перевірки – таки не Пулітцера, а Pushcart Prize, перепрошую). А двома роками пізніше видала перший роман, який дуже схвально зустріли і критики, і читачі. Успіх закономірний: “Несказане” – це дуже добре написана книжка про сім’ю та Інакшість, що безжально фіксує практичні прояви досвіду співіснування… як брати в широкому сенсі –  то культур. Для Штатів нині цей текст ще актуальніший, ніж кілька років тому, але те, що роман про складне життя американо-китайської родини надрукували в Україні – це сюрприз-сюрприз. Тож подякуємо Нашому Формату – це приємна несподіванка.

dscn1514

Одного весняного ранку гордість і радість всієї родини – шістнадцятирічна красуня-відмінниця Лідія – не спустилася до сніданку, а за кілька днів її тіло знайшли на дні місцевого озера. Одного весняного ранку зразкове життя родини з картинки тріснуло. Одного весняного ранку з’ясувалося, що уявлення про щастя і саме щастя – це дуже різні речі. Багато чого може статися одного весняного ранку, якщо він визріває протягом двадцяти років.

Родина Лі могла б стати чудової ілюстрацією до журнальної статті про успіхи мультикультуралізму: Джеймс – професор американської історії (трішки китаєць, але nobody’s perfect), Мерилін – казкова білява домогосподарка, яка всю себе віддає дітям (власне, одній дитині і з егоїстичних міркувань, але хто в тому копирсатиметься), Натан, Лідія та Ханна – чудові розумні діти, які мають досягти неабиякого успіху, адже Натан уже вступив до Гарварда! (а що в жодного з дітей друзів нема, то вже такі дрібнички). Проте родина Лі живе у 1970-х, тоді про уявлення про мультикультуралізм було дещо інше… Кому з них важче? Викладачеві, якого досі сприймають не конче серйозно й дбайливо проговорюють слова, а раптом він погано розуміє англійську? Дітям – єдиним не-білим учням на всю школу? Мерилін, якій степфордська ідилія все життя ввижалася в нічних жахіттях, а слово “лікар” досі болісно стискає серце? Та тут всім нестерпно важко, але нема з ким розділити цей біль.

Читати далі

Уперед і вгору. “Леді Африка”

Я вже колись казала, що з другої половини 2016 року пальму “Видавництво, що друкує найцікавішу художку про жінок” доволі несподівано перехопив Наш Формат. Але то я радше теоретизувала, спираючись на анонси, аж тут потроху в тому переконуюсь. І першим пунктом must-read стала “Леді Африка“, що її мені Санта під ялинку приніс.

Це був ідеальний подарунок, бо в романі Поли Маклейн є все, що я люблю: жіноча доля, цікаві історичні реалії, ще більш цікаві реалії соціальні, екзотичний антураж та емансипаційна проблематика. Крім того, “африканські” книжки поступово перетворили на головне читання цієї зими. Роман про Берил Маркгем чудово вписався в цю тенденцію.

dscn1508

Якось крихітна дівчинка Берил переїхала з батьками до Британської Східної Африки. Щоправда, комплект батьків у неї стрімко скоротився, бо матір кенійська глибинка чомусь не надихала. Мама із старшим братиком поїхала, Берил та тато лишилися. І для дівчинки почалося нове життя, яке в наших селах визначили б: “Шо це у вас дитина, як трава, росте!”.

Долю дівчини в селі від початку пов’язували з хатньою роботою. Однак я була в зовсім іншому, винятковому становищі. Мене звільнили від традиційної ролі, звичної як для моєї родини, так і для родини Кібії. Старійшини кіпів дозволяли мені тренуватися разом з Кібії: кидати списа, полювати на бородавників, навчатися мистецтва маскування в арапа Маїни – батька Кібії, який водночас був головним воїном у селі й ідеалом сили та відваги для мене.

Трава виросла нівроку! Волелюбна і затята дівчина, закохана у вправність та швидкість, спочатку стала першою жінкою – ліцензованою тренеркою коней, а потім стала першою в тих краях професійною (тобто з правом здійснювати комерційні рейси) льотчицею. Потім буде найвідоміше: пролог до роману розповідає про зоряну мить Берил – у 1936 році вона стала першою жінкою, яка перелетіла Атлантику у напрямку з Європи до Америки. Але це було потім, а Полу Маклейн більше цікавить до.

Читати далі

Скарби книжкової шафи. “Жінка в традиційній українській культурі”

Відому монографію Оксани Кісь я читала в два заходи кілька місяців і, якщо чесно, не думала, що щось про неї писатиму, окрім короткого тизера для ГудРідз. Зрештою, не ті в мене підготовка та досвід, щоби рецензувати наукові видання. Але є одна дрібничка – раптом я усвідомила, що про існування цієї книжки знають далеко не всі потенційні читачі. Тому вирішила зробити пост з рубрики “Скарби” – хвалькувато-рекламний.

dscn1266

Коротко і тезово: моя книжка є вже другим виданням “Жінки в традиційній українській культурі“. Ця робота є ну дуже знаною в українському фем-середовищі, то ж я мала (імовірно) хибне враження а-ля “Та я її останньою читаю!”. (Оксана Кісь, до всього, чудова лекторка, я бувала на заходах за її участю, тож хапнула трохи “спойлерів”). За матеріалами цієї книжки можна було б зробити шикарне науково-популярне видання, яке (хотілося б вірити) мало б гарні маркетингові перспективи. Але, як показує приклад Ірини Ігнатенко, за цим – в КСД. А це видання все ж таки наукове (до того ж – “базове”) – з розлогою вступною частиною, яка занурює в контекст гендерних досліджень останніх десь так шістдесяти років та знайомить з поняттєвим апаратом, з рясними посиланнями та довжезними списками літератури (скарб, а не список – ще один, так). Але найкрутіше в ній – робота з джерелами, завдяки якій можна не лише скласти загальне враження про життя та соціалізацію українських жінок в другій половині 19 століття та на початку століття 20-го, але й почути їхні голоси. Сама ж дослідниця формулює нейтрально, але не без приємно-саркастичних ноток. Якщо це не мастрид, то я не знаю, що ще можна назвати цим словом.

Під катом – той самий відгук-тизер та трохи фото, що допомагають скласти уявлення про видання.

Читати далі

Цитатник. Еліза Ожешко про скляну стелю та дискримінацію у ХІХ столітті

Читання деяких книжок провокує пекучий сором. Найчастіше це якимсь чином пов’язано із сюжетом. Іноді – з навколосюжетними обставинами. А подеколи – із обставинами позасюжетними. І так вже виходить, що не завжди цей сором “фінський”… Подібна книжка мені трапилася на початку осені, а дозріла написати я про неї лише от зараз. Та й те лише тому, що флешмоб #склянастеля нагадав.

Той аспект сорому, що для мене не-фінський, пов’язаний із аж надто сталими традиціями власного читання. Я вже натренувалася вичитувати щонайменші емансипаційні проблиски в британській та американській літературі, носитися з ними, класифікувати мотиви… А слона під носом помічати не навчилася. І от мені соромно. Соромно, бо лише зараз здогадалася почитати Елізу Ожешко.

eliza_orzeszkowa

Я не знаю, чому вирішила, що польсько-білоруська письменниця – це якась більш-менш стандартна і не конче цікава народовка, що затято писала виключно про стражденних селян на радість майбутнім укладачам радянських хрестоматій. А вийшло плюс-мінус, як з Кобилянською – в школі вперто годують “Землею“, а там у доробку є таке, таке!

Марта“, яку я читала – це коротка, але абсолютно міська повість про тяжке жіноче життя. Фабула проста, як дві копійки: в молодої жінки помирає чоловік, тож лишається вона з малою дитиною, але без грошей. Вона збирає докупи крихти стриманого оптимізму та рушає на пошуки роботи. Панянка з порядної родини, “мы все учились понемногу”, французька, географія, малювання… Але, г’юстон, ми маємо проблему: виявляється, знайти пристойну роботу геть непросто. І тут критичний реалізм обіймається з протофемінізмом, і вони розчулено витирають одне одному виразно сентиментальні сльози. З літературної точки зору, сюжетні нитки в цій повістинці безпардонно тріпотять хвостиками критикам на втіху. Але попри певні недоліки, її дуже страшно читати. Бо, як вдуматися, з другої половини 19 століття змінилося небагато. Залишилося лиш з’ясувати, кому має бути соромно через це.

Трохи найяскравіших цитаток під катом. Що називається: знайдіть n відмінностей з тим, що можна почути зараз (болд мій).

Читати далі

Мохова королева. “Природа всіх речей”

Під час мого марафону з читання історичних романів книжки траплялися всякі: здебільшого концентровані на приватному, часто – з мелодраматичним акцентом і незрідко з помірним або не дуже ухилом в обговорення прав жінок. Тоді до переліку найяскравіших читацьких вражень потрапили “Компаньйонка” та “Інес моєї душі“. А тепер от я прочитала ще один роман-квінтесенцію “Все, що мені хотілося б прочитати в історичному романі”. Тут справді є все – доля жінки, сімейна драма, “тло епохи”, помірно-затишна нуднуватість, тихий сюжет для голосних думок і несподівані сплески яскравості. А це я всього лише подужала книжку, яку палко чекала українською – переклад The Signature of All Things Елізабет Ґілберт.

pohodzenia_vsih_rechej_0

Однієї зимової днини 1800 року в містера та місіс Віттекер, що з Філадельфії, народилася донечка Алма. Дівчинка зростала високою, кремезною, негарною з лиця, страшенно впертою і надзвичайно розумною. А оскільки батьки в неї були непересічні: тато-селфемейдмен – торговець рідкісними та лікарськими рослинами, мама – шанований паросток династії голландських ботаніків – то дитинство в цієї дівчинки було також нестандартним. “Відколи існує людство, ще жодна розумна дівчина, яка добре їсть і гарно почувається, не вмерла від надмірної науки”, – свято впевнена Беатрікс Віттекер. І була б це повість про жінку, якій особливості виховання та майже необмежені ресурси дозволили зануритися в наукову діяльність з головою, якби однієї уже весняної днини до маєтку Віттекерів не завітав маловідомий, але неймовірно обдарований художник-ботаніст. Ні, це не історія кохання, хоча і кохання також. “Природа всіх речей” – це натуральна ода людському розуму, готовому знищувати перешкоди, та лише тоді, коли на те стає сміливості.

Роман Елізабет Ґілберт приголомшує. Грубезний том на 700 сторінок дарує можливість прогулятися майже всім 19 сторіччям, а заразом ще й зазирнути у 18-те. Цікаво, але в цьому випадку ми маємо щиро цілісний текст, який можна майже без втрат розрізати на декілька творів – рівно за пунктиром “офіційних” частин. І в кожному випадку отримаємо дуже різні жанрово, але суголосні інтонаційно повісті/короткі романи. Частина перша – це чудовий авантюрний роман про юного зухвальця з бізнесовою клепкою в дивному місці. Знову закон парних книжок діє! Історія піднесення Генрі Віттекера багато в чому нагадує мені нещодавно читаний роман про схожу (але стріклі історичну) фігуру – також асистента сера Джозефа Бенкса. Частина друга – якісний повільний роман виховання із всіма притаманними йому жанровими особливостями. Частина третя – вже справжнісінька родинно-любовна драма про неможливе кохання. Частина четверта – реверс першої – перетравлює пригоди у меланхолійний колоніальний тревелог на мотив “Чи є на Землі десь рай, якщо навіть Таїті вже зіпсували?”. І нарешті п’ята частина – це вже чесний і дистильований роман ідей, побудований навколо роздумів та наукового піднесення. Що з них крутіше? Усе, бо це все ж таки один роман – щільний і прекрасний.

Читати далі

Історичне #літо_читання №5. Романи про вікторіанське розлучення та охорону дівочої честі в Джазову епоху

“Во первых строках” цього запису мушу зізнатися: я задовбалась. Тобто добряче погарячкувала, коли зібралася за половину літа прочитати 16 історичних романів. Як з’ясувалося, тут у нас той випадок, коли якість перемагає кількість. Тобто жага дезертувати в бік інших жанрів стала настільки нестерпною, що масштаби експерименту треба швиденько скорочувати. Тим не менш, дещо я ще читатиму, та й про уже прочитане варто розповісти.

Цього разу у випуску два чимось схожі тексти. В обох випадках йдеться про межі дозволеного жінці. Щоправда, епохи різняться – глибоке вікторіанство та зоряна година флапперок.

boocover3

Запечатаний лист” Емми Донохью (доволі відомої ірландської письменниці, що давно переїхала до Канади та прославилася вже там на всі усюди “Кімнатою“, екранізація якої нещодавно збирала кінопремії) має привабливо-шокуючу анотацію. Ні, справжнього шок-контенту там нема. Там в іншому фішка: історія про бурхливе розлучення в середині 19 сторіччя, яка місцями здається відверто анахронічною, реальна. І майже всі герої книжки – історичні особи, через що читати про їхні юридичні негаразди трохи незручно.

Наприкінці літа 1864-го Емілі Фейтфул, що її друзі звуть Фідо, зустрічає давню подругу. Фідо трохи лякається примарі з минулого, але не може встояти перед спокусою оновити стосунки з Гелен, які колись суттєво вплинули на її долю. Проблема тільки в тому, що світська красуня має солідні родинні трабли: вона зраджує чоловіка і хотіла б, щоб подруга трохи посприяла її в цій клопіткій справі. І була б це історія про любовний чоторикутник екзотичної конфігурації, якби адмірал Кодринґтон не виявився людиною по-своєму принциповою. І тепер у Гелен попереду дуже неприємний судовий процес. А у Фідо – ще більш неприємна роль головного свідка захисту, яка може не лише зіпсувати їй репутацію, але й вщент розбити кар’єрні перспективи та поставити хрест на стосунках з першими феміністками.

За формою “Лист” є лінійним мелодраматичним детективом із цілим колективом ненадійних оповідачів. Брешуть там всі: умовно негативні персонажі – іншим, умовно позитивні – собі. Тим не менш, попри повільний темп та впізнавані сюжетні ходи, читати цей роман дуже цікаво. По-перше, судова драма в декораціях 19 століття – це круто. По-друге, Емма Донохью на повну скористалася матеріалом: тут і про лицемірство як основу порядної вікторіанської родини, і про дружбу з бенефітами (яких не чекає і не пропонує одна зі сторін), і про умовність панівних якоїсь миті моральних стандартів, і про тогочасне материнство, і про складне підґрунтя стосунків між жінками – скарб, а не книжечка, як про щось не розкаже. то принаймні пояснить де шукати. Наприклад, про юридичні колізії та довгий шлях до права на розлучення.

— Но должны же быть исключения! — взорвалась Хелен.
— Кое-какие исключения имеются, — с сомнением сказал Фью. — Любая мать, даже если ее измена доказана, может ходатайствовать об опекунстве или о разрешении видеться с детьми до достижения ими возраста шестнадцати лет… Но на практике суд отдает матери детей старше семи лет только в том случае, если ее репутация безупречна, а отец известен жестоким обращением, пьянством или… э-э… нездоровьем… вы понимаете, что я имею в виду, — смущенно сказал он. — А вот, например, поэта Шелли вынудили расстаться с детьми из-за его атеизма.
— Закон — тупой и жестокий истукан! — с возмущением прошипела Фидо.
Фью перевел на нее серьезный взгляд.
— Как только в парламенте начинают обсуждать это положение закона, мисс Фейтфул, раздается хор голосов в защиту священных прав отца, но большинство из нас подозревают, что истинная причина более прагматична. Существуют опасения, что если женщины смогут разводиться с мужьями, не боясь потерять своих детей, то количество разводов значительно увеличится.

А от для мене чи не найцікавішою темою був стосунок серед прото-суфражисток. Емілі Фейтфул, головна героїня роману, є однією з перших жінок-видавчинь, що організувала майже виключно жіноче видавництво, де друкувалися фем-журнали. Поряд з нею згадуються численні діячки британського жіночого руху середини 19 сторіччя. От тільки стосунки між ними важко вважати ідилічними. Якщо коротко – то все, як завжди у відносно мирні часи: неофіційна ієрархія, декларативне сестринство та прогнозована залежність від “Ото б чого зайвого не подумали!”. Про палкий про суфраж поки що не йдеться – поважні пані не часто думають про такий екстрим, як вибори, але завжди готові відмежуватися від сміливиць, що вдягають непристойні штані.

— Но раздаются призывы к тому, чтобы женщины занимали судейские должности, избирались в парламент, на государственные посты…
— Ну, если какие-то доводы доводить до абсурда… — Фидо взяла себя в руки. — Лично я думаю, что закон не должен препятствовать активному участию женщин в жизни общества. Впрочем, в этом ведь нет необходимости — трудно представить, чтобы профессиями, о которых вы упомянули, мечтали овладеть многие женщины. По своей природе мы преимущественно интересуемся более благородными областями деятельности: образованием, медициной и благотворительностью.

Страшенно цікаво, як буквально за одне покоління думки настільки змінилися, але про це Емма Донохью вже не пише. А шкода – із задоволенням би почитала щось в неї про кінець позаминулого сторіччя – мені подобається, як вона акцентує та крутить історією.

У другому романі теж є і реальні особи, і – колишні – суфражистки. Тільки американка Лора Моріарті зосереджується на іншому аспекті жіночих прав, хоча проблема розлучень її головну героїню якоїсь миті також хвилювала.

Читати далі

Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок

Як я і казала, пишучи про “смачні” книжки, худло – бездонне джерело неочікуваних знань. Протягом місяця з гаком знічев’я дізналася про полоцьку архітектуру, початок суфражистського руху в Новій Зеландії, культурні особливості народу хімба і купу всякого іншого. А вчора на мене з детектива вистрибнули відомості про історію медичної системи Австралії. Було це так:

– Расскажите мне, – попросила Фрина, – как появилась эта больница для женщин. Ее построили на пожертвования старой королевы?

– Это удивительная история, Фрина. Такое могло случиться только в молодой стране. Две женщины-врача основали практику здесь, в Мельбурне, но высшее медицинское начальство, будучи тогда таким же закоснелым и консервативным, как и сегодня, не разрешило им отравлять стерильный воздух больниц. Медсестры – да. Врачи женского пола – нет. Поэтому они основали больницу в здании уэльской церкви – единственном помещении, которое смогли получить. С тех пор я стала теплее относиться к уэльсцам. В больнице был всего один кран с водой, один стерилизатор и – очень скоро – гораздо больше пациентов, чем туда помещалось. Женщины спали на полу, каждый час принимали роды. Но им нужен был не просто родильный дом – они подали прошение об организации больницы. Разумеется, парламент отказал им в финансировании. Поэтому они послали прошение королеве, и все женщины Виктории собрали для нее по шиллингу. И тогда старая королева (благослови ее Господь!) дала им разрешение и право именоваться больницей королевы Виктории. К сожалению, это здание выстроено из рук вон плохо. Через несколько лет мы переедем в новое, а этот приют снесем до последнего камня. Раньше здесь была школа для гувернанток.

Йєп, водевільні та хворобливо зациклені на лахах детективчики про міс Фрайні Фішер – першооснова одного з моїх найулюбленіших серіалів – має цілком виразний про-жіночий, а то і про-фем характер, який успадкувала і екранізація. І нехай цей характер себе проявляє в таких не дуже елегантних програмних вставках, користь з того добряча. А й справді, чому не розповідати про емансипацію або ж патріархатну експлуатацію жінок через невагомо легке чтиво? Це теж канал для отримання інформації.

Так от, про Queen Victoria Hospital.

front-of-building

Це не та будівля, про яку йдеться вище, це Мельбурнський шпиталь на Лонсдейл-стрит, побудований у 1912 році, куди “Королева Вікторія” перебралася лише у 1946-му. Згодом сама лікарня знову переїхала, а тут базується Жіночий фонд імені королеви Вікторії – ширша за функціями організація, яка виросла з первинної ініціативи.

Коротенько: так, дійсно, ідея про появу спеціальної лікарні для жінок з’явилася у 1896 році. Гроші на її організацію збиралися – от несподіванка! – також серед жінок через так званий “Шилінговий фонд”. Перші кілька років лікарки справді працювали в режимі клініки при церкві, але проблема розширення стояла дуже гостро. Паралельно засновниці зверталися за підтримкою до Її Величності. Її Величність була не проти: з нагоди її нещодавно минулого 75-го ювілею лікарні надали підтримку та високе ім’я. У 1899 році “Королева Вікторія” переїхала у більш придатне для роботи приміщення і запрацювала на повну силу. Це була одна з трьох перших лікарень у світі, що працювали в режимі “Жінки для жінок”: жінки заснували, жінки керували, жінки працювали. Головною метою була надання лікування та підтримки (в тому числі – педіатричного нагляду за немовлятами) бідним жінкам, до інтересів і потреб яких лікарі-чоловіки на той момент могли поставитися скептично.

Лікарок-засновниць, до речі, було не дві (вони, мабуть, з таким навантаженням і не впоралися б), а одинадцять. Але, схоже, що в уривку йдеться про сестер Стоун. Ініціаторкою та двигуном створення “Королеви Вікторії” була Емма Констанс Стоун – перша жінка, що практикувала медицину в Австралії. Вивчитися в Мельбурні змоги в неї не було (а ця проблема доволі гостро стояла навіть тоді, коли зняли офіційні обмеження – навіть в 1950-60 роках), отримувала освіту вона в Пенсильванії, де вже був спеціалізований жіночий медичний коледж, а ступінь MD – у Торонто. Працювати почала у Лондоні, але згодом повернулася з Британії на батьківщину, і у 1890 році (у віці 34 років) стала першою жінкою в штаті Вікторія, що зареєструвала медичну практику. Майже одразу до неї долучилася її сестра Клара, яка у 1891 році все ж таки стала однією з двох перших “медичних” випускниць Мельбурнського університету. Перша зустріч Жіночої медичної спілки імені королеви Вікторії відбулася у 1895 році, головувала на ній тоді Клара Стоун. А далі все відомо – пошук однодумиць та запуск ідеї. Наступного року робота вже кипіла та булькала, хоча й офіційним відкриттям лікарні вважається 1899 рік. На жаль, Констанс Стоун недовго раділа своєму успіхові. Вона померла у 1902 році у свої сорок п’ять – туберкульоз тоді був безжальним. З часом донька Констанс – Бронвен – також стала лікаркою. Клара ж залишалася почесною головою лікарні до 1919 року, після чого пішла на “пенсію” – приватно практикувати. На відміну від старшої сестри вона прожила дуже довге життя, і померла у віці 97 років у 1957.

63693

Австралійська марка “Сто років жіноцтва в медичній практиці”. Знайомтеся, Констанс Стоун.

А під катом ще одна цитатка з роману.

Читати далі

Пустельний фемінізм в казкових декораціях

Помірна, але невгасима пристрасть до ретелінгів час від часу заводить на дивні манівці. Здебільшого моє читання не виходить за межі західноєвропейського чи далекосхідного фольклорних дискурсів — якось так карта лягає. Але іноді так хочеться чогось екзотичного, що й пофіг, коли переспів на мотив “Тисяча та ще однієї ночі” виконує канадська письменниця. Тим більше, що заспів у такому варіанті звучить… свіжо.

29558694

Володар пустелі Ло-Мелхіїн — гарний правитель. Під його владою вщухли війні, багатіють купці, процвітають ремесла й витончені мистецтва, кожне має оливкову олію на столі, а життя, здається, ось-ось перетвориться на казку. Але Ло-Мелхіїн — поганий правитель. Бо добробут та спокій в його державі забезпечений сотнями людських жертв. Хоча… Щодо “людських” ще можна посперечатися. Данина, якої чекає Ло-Мелхіїн від підданців — дівчата. Ні, не обов’язково найгарніші чи найобдарованіші. Йому все одне — дружини Ло-Мелхіїна нечасто переживають першу шлюбну ніч, а протриматися тиждень — вже неабиякий подвиг. Одна втіха — такі дівчата після смерті хутко стають богинями для своїх родин, але кому від того легше?

Казалось, мужчины всегда готовы закрыть глаза на неприятное ради приятного. На жуткие статуи — ради мелодичного пения фонтанов. На смерть своих дочерей — ради выгодной торговли.

Але підемо з кінця. Роман Е. К. Джонстон (за ініціалами ховається жінка на ім’я Кейт) сумлінно тримається берега ваді східної казки. Невизначений хронотоп (лише наприкінці оповіді стає зрозумілим, що в героїв ще цілком собі бронзовий вік), “кругове” сприйняття часу, сюжет-уроборос, буйні метафори, розкішні шати, солодкі слова, ну й головне — джини. Це не проговорюється прямим текстом, але іншої назви для істоти, яка полонила місцевого монарха, у мене не знайшлося. Але “демон” — також робочий варіант.

Читати далі