Вабливі й зубасті. Siren (1-й сезон)

“Вісник екранізацій” взяв тимчасову відпустку (не траплялися мені останніми тижнями екранізації), але є щось неправильне в тому, щоби розповідати лише про книжки та ляльок. Тим більше, що в червні один невеличкий серіал певною мірою замінив мені книжку. Пам’ятаєте, в літньому челенджі від ГудРідз на червень було завдання “Книжка про рибалок або риболовлю”? Прочитати я нічого такого не прочитала. Натомість подивилася 10 серій про майже оте саме.

E404227A-0279-9E08-CBFEB69AB9164B3A

Маленьке американське містечко Брістоль-Коув, що на західному узбережжі, живе з промислового вилову риби та (в найкращі часи) з туризму. Тутешні мешканці призначили своє місто “Русалковою столицею світу”. Треба ж людям мати зиск з легенди про те, як один з батьків-засновників привіз собі жінку з моря (спойлер: скінчилося все погано). Тому нині хтось заробляє на траулерах, хтось – на сувенірах, а молодий морський біолог (за сумісництвом – блудний син місцевого багатія і праправнук того самого батька-засновника) Бен та його дівчина Медді рятують великих морських ссавців. Але одного разу в тенета шхуни друзів Бена потрапляє дуже незвичний морський ссавець. Імовірну русалку швиденько вивозять у невідомому напрямку військові, а заразом прихоплюють із собою пораненого рибалку. Тільки друзі бідолашного Кріса його ще шукатимуть. І русалку шукатимуть – її сестра, що здатна перекидатися на людину.

Перший десятисерійний сезон “Сирени” – це типова американська телепродукція другого ешелону класу “Недорого, але видно, що старалися”. Коли я тільки подивилася трейлер, по подумала, що матимемо урбан-фентезі (ну, або містику, то як справа піде) із соціальною проблематикою “Таємниці маленького містечка”. Натомість, Siren – це екологічна фантастика (тверда НФ там і повз не пробігала, але періодично герої намагаються щось там для себе прояснити) про зіткнення двох світів з типовими для піджанру конфліктами. Один – “зла воєнщина”, готова заради подоби вигоди винищувати рідкісні види, проти шляхетних вчених. Другий – цікавіший – крутиться навколо зіткнення з Іншим. І хоча в обох випадках в другій половині сезону серіал вирулює на надто добре змащені рейки жанрових штампів, те, як тут вирішена проблема контакту з невідомим, зроблено цікаво.

Що прикольного в “Сирені“:

Читати далі

Advertisements

Троє в космічному човні (як не рахувати Люсі). Killjoys (2 сезони)

Перегляд серіалів, ніби, й має свою певну сезонність, але є один вічнозелений пункт. Будь-якої пори року я видивляюся те, що можна охарактеризувати як “веселу дурку”. Бо без цього жанру охоплює нас сум і туга, особливо, як врахувати, що сіткоми мій мозок чомусь не засвоює. То доводиться полювати на звіра драмеді, а це штука непроста. А тут раптом мені принесли на тарілочці: “Я тут чув про один серіал, схожий на “Світлячка“. Ні-ні, не аж такий класний, просто сетинг схожий. І герої трохи”. Схожий на “Світлячка“? Тобто весела дурка (тм) в космічних декораціях? Загортайте!

І таки ви знаєте… Не аж “Світлячок“, але справді цілком собі ок – космічне, пригодницьке, в міру постмодерново-трешове, з вестерн-елементами, екшен-сценами і не завжди етичними жартами. До того ж, таке, що його подовжили на третій сезон. Бувають милосердні люди, і цього разу вони – канадці. А серіалець зветься Killjoys – “Кайфолами“, якщо по-нашому.

killjoys_tv_series-1366x768

На околиці далекої-далекої галактики є невеличкий еммм планетарний юніт Квад (використовую тут дивне офіційне словосполучення тому, що з двох сезонів неможливо зробити висновок – це вся система чи лише її зона). Юніт складається із чудової, але майже затопленої океаном планети Краш та її трьох місяців: холодного Аркина, під час терраморфування якого щось пішло _не так_, теплого аграрного Літа та неприємно-шахтарського Вестерлі. Тамтешні порядки найпростіше охарактеризувати як феодальний корпоративізм. Квад належить Компанії, Компанією керують Дев’ять шляхетних родів – представники найдавніших та найповажніших землевласників на Краші. Повільне підтоплення загалом зручної для колонізації планети і призвело до форсованого освоєння супутників, землю на яких розподіляє та ж таки Дев’ятка. Принцип простий: велика аристократія володарює собі, дрібна аристократія керує майже рабами на Літі та забезпечує всіх їдлом, а менш щасливі представники молодших родів приглядають за Вестерлі. На Вестерлі же живуть за принципом: хто в шістьох поколіннях відробить на Компанію, у тій родині сьоме може отримати свій клаптик землі на Літі. Може. Якщо чемно поводитиметься.

quad-planetary-system-killjoys

Отже Квад не можна назвати приємним куточком галактики: майже кастова система, приватні армії, бунтівні ченці, пролетарям нема чого втрачати – оце от усе. Систему не можна назвати стійкою, але триматися купи їй допомагає, в тому числі, Recovery and Apprehension Coalition – організація, чиї функції є сумішшю обов’язків федеральних маршалів та козачків-куди-пошлють: оці кіллджої ловлять та конвоюють злочинців (з точки зору Компанії, зрозуміло), транспортують проблемні вантажі, провадять неприємні розслідування – доволі весело живуть, як подумати. І саме до них належить загадкова красуня Ялена Ярдін, більше відома як Датч, та її санчо-панса Джонні Джакобі. Проте вдвох напарники-кіллджої працюватимуть недовго – бо Джонні трохи нєвтємно і не дуже ефективно вирішив врятувати старшого братика.

В оцих от веселих декораціях минають два сезони по десять серій кожна. До плюсів Killjoys одразу можна віднести:

Читати далі

Ботсванські цінності. The No. 1 Ladies’ Detective Agency (1-й сезон – він же останній)

Іноді повсякденні дива реалізуються себе у весело-несподіваний спосіб. Кілька тижнів тому ми переглянули екранізацію “Ніде в Африці“: дуже красивий зняли фільм, але сюжетні акценти там розставлені інакше, аніж в романі. І по тому аж припекло подивитися ще щось про Африку, щоби не надто драматичне і не надто артхаусне. І тоді я згадала про цикл детективів Александра МакКол Сміта і почала захоплено фантазувати вголос, який би з цих книжечок гарний зняли б серіал, як руки з правильного місця ростуть. Аж раптом п’ятихвилинний фонтан-панегірик всох на півслові – я здогадалася відкрити ІМДб.

Короткий зміст наступних п’яти хвилин можна скоротити до”АААА, він існує!” (радісні танці навколо комп’ютера залишимо за кадром). Так, він існує. Ще у 2008-му ВВС показали двогодинний пілот, що його зрежисував Ентоні Мінґелла, а наступного року – 6 серій першого сезону, який, на жаль, залишився останнім. Але за, що вже є – велика подяка.

mv5bmtizntk3njc5mv5bml5banbnxkftztcwnzi4nzqymg-_v1_

Жіноча детективна агенція №1” – це цикл “затишних детективів”, що на сьогодні складається з 17 книжок, перша з яких була написана ще у 1998 році, а наразі остання – ото лише 2016-го. Я читала лише першу з них, але точно читатиму далі. І саме на ній загалом базується сюжет пілоту. Поважна ботсванська леді – мма* Прешес Рамотсве втрачає батька, скотопромисловця середньої руки. Усіх своїх корів небіжчик лишає непутящій доньці – диви яка, розлучена та ще й інтереси має якісь дуже дивні. Грошей від продажу мма Рамотсве вистачає на те, щоби втілити в життя давню мрію. Вона переїздить до столиці та відкриває там детективну агенцію. Першу жіночу детективну агенцію в Габороне!

Цей міні-серіал – справжній подарунок для тих, хто любить детективи, але втомився від темних кольорів, засилля маніяків та психованих геніїв. Тут маємо золотаво-сепійну картинку, симпатичних, хоча й трохи пришелепкуватих, персонажів та дуже побутові розслідування: невірні чоловіки та дружини, проблемні діти, дрібні пограбування і лише подеколи – зникнення людей. Звучить нуднувато? Якоюсь мірою так, але автори створили дуже цілісний світ, в якому те, що відбувається на тлі та за рогом, не менш важливе за, власне, розслідування. Тим не менш, попри всю няшність та затишність,  ЖДА лишається соціально чутливим текстом – тут і про боротьбу із забобонами йдеться, і про корупцію різного роду (включно з медичною), і про домашнє насилля, і про скляну стелю, і в принципі – дуже багато про місце та роль емансипованої жінки в традиційному суспільстві… Але я вже почала говорити про плюси, але забула, що треба дотриматися звичної схеми.

Читати далі

Діти проти Чогось. Stranger Things (1 сезон)

Отак тижнями збираєшся чемно написати про купу передивленого серіального в хронологічному порядку, а сідаєш розповідати про найсвіжіші враження. Негарно якось, а шо поробиш.

Отже, якщо хтось читав мій відгук на “Елеанор і Парк” і раптом думав собі: “А було б круто, якби таке ж, але без ґудзиків такого акценту на коханні!” – то радісно повідомляю. що таке є! Ну як таке… Про вісімдесяті, про “не таких”, про дітей-гіків з коміксами, роком у навушниках та настільними іграми, про перші кохання (трохи), про сімейні непорозуміння, дещо про домашнє насилля та проблемне виховання. Тільки тут все набагато дивніше.

stranger-things-title-card

Як всюди пишуть про головну літню новинку від Neflix, Stranger Things – це подарунок фанатам маскульту вісімдесятих у восьмисерійному форматі. Упізнавані герої, знайомі до болю сюжетні повороти, переспівані мізансцени та репліки – усе дуже передбачуване та майже абсолютно прекрасне. Не серіалець, а різдвяна панчоха: тут у нас Кінг (багато-багато-багато Кінга, більше, ніж в деяких екранізаціях творів Короля), тут – Карпентер, там – трохи Діна Кунца, тут – щось від навіть старших бойовичків (на епізоді-омажі до чи то “Рембо“, чи то “Коммандо” плакала від захвату навіть я- людина, якій байдуже на “Бойовики нашого відеосалонного дитинства”), і навіть по тодішнім ромкомам пробіглися, не кажучи вже про шкільну класику а-ля “Сніданковий клуб”. І головне – зроблено все з такою любов’ю, що ця підкреслена заштампованість не бісить (гаразд, мене не бісить, за всіх не скажу), а радує, як перший сніг.

У маленькому-сіренькому містечку серед індіанських полів живе собі четверо десь так дванадцятирічних друзяк. Живуть непогано, гікують потроху, а що в школі круті чіпляються – то закони жанру не оминути. І все було б нічого, тільки після однієї задовгої сесії у D&D один з хлопчаків не повернувся додому. Мати Вілла в істериці, шериф-алкоголік в легкій прострації, а друзі – в ніфіга-не-легкій ажитації. Адже Вілла точно забрало Щось. Щось живе у кар’єрі? Чи в дивному “Інституті”, який охороняють військові? Чи, може, Щось не належить до нашого світу,  а виходить сюди лише полювати? Стоп, а звідки тут з’явилася неговірка мала дівчинка? Невже вона теж Щось, просто іншого ґатунку?

Читати далі

Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок

Як я і казала, пишучи про “смачні” книжки, худло – бездонне джерело неочікуваних знань. Протягом місяця з гаком знічев’я дізналася про полоцьку архітектуру, початок суфражистського руху в Новій Зеландії, культурні особливості народу хімба і купу всякого іншого. А вчора на мене з детектива вистрибнули відомості про історію медичної системи Австралії. Було це так:

– Расскажите мне, – попросила Фрина, – как появилась эта больница для женщин. Ее построили на пожертвования старой королевы?

– Это удивительная история, Фрина. Такое могло случиться только в молодой стране. Две женщины-врача основали практику здесь, в Мельбурне, но высшее медицинское начальство, будучи тогда таким же закоснелым и консервативным, как и сегодня, не разрешило им отравлять стерильный воздух больниц. Медсестры – да. Врачи женского пола – нет. Поэтому они основали больницу в здании уэльской церкви – единственном помещении, которое смогли получить. С тех пор я стала теплее относиться к уэльсцам. В больнице был всего один кран с водой, один стерилизатор и – очень скоро – гораздо больше пациентов, чем туда помещалось. Женщины спали на полу, каждый час принимали роды. Но им нужен был не просто родильный дом – они подали прошение об организации больницы. Разумеется, парламент отказал им в финансировании. Поэтому они послали прошение королеве, и все женщины Виктории собрали для нее по шиллингу. И тогда старая королева (благослови ее Господь!) дала им разрешение и право именоваться больницей королевы Виктории. К сожалению, это здание выстроено из рук вон плохо. Через несколько лет мы переедем в новое, а этот приют снесем до последнего камня. Раньше здесь была школа для гувернанток.

Йєп, водевільні та хворобливо зациклені на лахах детективчики про міс Фрайні Фішер – першооснова одного з моїх найулюбленіших серіалів – має цілком виразний про-жіночий, а то і про-фем характер, який успадкувала і екранізація. І нехай цей характер себе проявляє в таких не дуже елегантних програмних вставках, користь з того добряча. А й справді, чому не розповідати про емансипацію або ж патріархатну експлуатацію жінок через невагомо легке чтиво? Це теж канал для отримання інформації.

Так от, про Queen Victoria Hospital.

front-of-building

Це не та будівля, про яку йдеться вище, це Мельбурнський шпиталь на Лонсдейл-стрит, побудований у 1912 році, куди “Королева Вікторія” перебралася лише у 1946-му. Згодом сама лікарня знову переїхала, а тут базується Жіночий фонд імені королеви Вікторії – ширша за функціями організація, яка виросла з первинної ініціативи.

Коротенько: так, дійсно, ідея про появу спеціальної лікарні для жінок з’явилася у 1896 році. Гроші на її організацію збиралися – от несподіванка! – також серед жінок через так званий “Шилінговий фонд”. Перші кілька років лікарки справді працювали в режимі клініки при церкві, але проблема розширення стояла дуже гостро. Паралельно засновниці зверталися за підтримкою до Її Величності. Її Величність була не проти: з нагоди її нещодавно минулого 75-го ювілею лікарні надали підтримку та високе ім’я. У 1899 році “Королева Вікторія” переїхала у більш придатне для роботи приміщення і запрацювала на повну силу. Це була одна з трьох перших лікарень у світі, що працювали в режимі “Жінки для жінок”: жінки заснували, жінки керували, жінки працювали. Головною метою була надання лікування та підтримки (в тому числі – педіатричного нагляду за немовлятами) бідним жінкам, до інтересів і потреб яких лікарі-чоловіки на той момент могли поставитися скептично.

Лікарок-засновниць, до речі, було не дві (вони, мабуть, з таким навантаженням і не впоралися б), а одинадцять. Але, схоже, що в уривку йдеться про сестер Стоун. Ініціаторкою та двигуном створення “Королеви Вікторії” була Емма Констанс Стоун – перша жінка, що практикувала медицину в Австралії. Вивчитися в Мельбурні змоги в неї не було (а ця проблема доволі гостро стояла навіть тоді, коли зняли офіційні обмеження – навіть в 1950-60 роках), отримувала освіту вона в Пенсильванії, де вже був спеціалізований жіночий медичний коледж, а ступінь MD – у Торонто. Працювати почала у Лондоні, але згодом повернулася з Британії на батьківщину, і у 1890 році (у віці 34 років) стала першою жінкою в штаті Вікторія, що зареєструвала медичну практику. Майже одразу до неї долучилася її сестра Клара, яка у 1891 році все ж таки стала однією з двох перших “медичних” випускниць Мельбурнського університету. Перша зустріч Жіночої медичної спілки імені королеви Вікторії відбулася у 1895 році, головувала на ній тоді Клара Стоун. А далі все відомо – пошук однодумиць та запуск ідеї. Наступного року робота вже кипіла та булькала, хоча й офіційним відкриттям лікарні вважається 1899 рік. На жаль, Констанс Стоун недовго раділа своєму успіхові. Вона померла у 1902 році у свої сорок п’ять – туберкульоз тоді був безжальним. З часом донька Констанс – Бронвен – також стала лікаркою. Клара ж залишалася почесною головою лікарні до 1919 року, після чого пішла на “пенсію” – приватно практикувати. На відміну від старшої сестри вона прожила дуже довге життя, і померла у віці 97 років у 1957.

63693

Австралійська марка “Сто років жіноцтва в медичній практиці”. Знайомтеся, Констанс Стоун.

А під катом ще одна цитатка з роману.

Читати далі

Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

mv5bzwm2mwyzmdktzme4mi00owfmltgzyzitywq0ntu3yznmzgfhxkeyxkfqcgdeqxvyntezmzqznzq-_v1__sx1089_sy534_

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Читати далі

Якби “Анжеліка” зіграла в престоли.Versailles (1й сезон)

Я повернулася до вишивання, а це означає ще одне: кількість переглянутих коротких серіалів в такі періоди зростає втроє-вчетверо. Причому серіали ці навмисно розмаїті. Той, про який хочу розповісти сьогодні, з костюмної братії, але – отака оригінальність – не вікторіанський і не про Середньовіччя.

Спільний продукт канадського та французького виробництва (знятий, між іншим англійською, що трохи збиває настрій) пішов модним шляхом “У нас теж є матеріал на “Гру престолів!” і взявся розповідати про становлення абсолютизму у Франції. Кров, інтриги, відверті еротичні сцени – ну все, як у дорослих. У центрі уваги – знана історія про те, як один “просто король” перетворився на Сонце. А метафорою змін в країні та розростання влади короля тут виступає поступове будівництво такого мегаломанськи прекрасного палацу, який годі було й уявити. Мадам та мсьє, дозвольте розказати вам про перший сезон “Версаля“.

VERSAILLES-fresque

Серіал стартував восени минулого року й, схоже, одразу розмахувався на щось велике. Це доволі дорогий проект, до того ж на такому матеріалі, який дозволяє добряче погулятися. Перша десятисерійка (алілуя, його таки справді подовжили!) вельми своєрідно переказує події 1667-1670 років. Ключові чекпойнти присутні, але у якийсь виразний історизм тут не граються. І це, як не дивно, один з вагомих плюсів. А до інших можна віднести:

Читати далі

Привид як метафора. Spirited

В межах особистої програми саморозвитку “Та додивися ти вже початі серіали!” нарешті добила перший сезон вже підстаркуватого – 2010-11 рр – австралійського шоу.

Стартувало воно весело та з феєрверками, але під кінець сезону трохи здулося, чи то пак пішло розвиватися (як на мій смак) кудись не туди. Але скільки там того сезону – 8 серій лишень, а серед перших з них є дуже класні.

spirited

Отже наша “Одержима” починається з того, що якоїсь чудової сонячної днини Сьюзі купує квартиру поблизу від свого стоматологічного кабінету, пакує дітей і рішуче йде від чоловіка-нарциса. Чоловік в шоці, діти в шоці, родичі й друзі в шоці… І Сьюзі також в шоці, але з іншої причини (бо квартира таки натякає, що рішення спонтанним не було). Шок у Сьюзі спричинив той факт, що стрес провокує галюцинації. Тільки галюцинація виявилася аж ніяк не мовчазною й дуже нав’язливою. Справді стресованій жінці не пощастило: вона придбала житло із привидом в довісок. Причому йдеться не про чемну сумну мертву дитинку чи “криваві плями” Кентервільського Ґоста. У проклятій квартирі оселився великий й жахливий Генрі Маллет – трохи підтоптана зірка британського панк-року, що зник без вісті 25 років тому. Проблємка в тому, що окрім Сьюзі та сусідського кота ніхто інший Генрі не бачить. А головну героїню і без звички розмовляти з пусткою вже всі навколишні вважають за божевільну. Такий чоловік, такий будинок, така зразкова сім’я! Ну точно жіночка несповна розуму!

Така сюжетна зав’язка автоматично очолює список серіальних плюсів. Але також до них можна віднести:

  • живу-чудову-цікаву головну героїню, яка більш-менш схожа на нормальну жінку із нормальними (навіть коли вони паранормальні) проблемами – тобто, не аж настільки гламуризовану, як це буває в багатьох американських серіалах.

Читати далі

Хто косить ту траву, що біля дому? Американський серіал про дружин перших астронавтів

І ми нарешті додивилися найцікавіший для мене серіальний реліз цього літа. На превеликий жаль, проект не є щасливцем, адже продовження в нього не буде. А шкода, бо він незвичний та прикольний. Проте у нас є 10 серій, і вони варті уваги. То про що мова?

Перебіг космічних перегонів 1960-х у масовій свідомості відбився у картинках запусків, посмішці Гагаріна, фотках далекої Землі  та безмертному That’s one small step for a man, one giant leap for mankind. А, виявляється, навіть медійна реальність була значно складнішою. Я, наприклад, не знала, що США в космос збиралися усім табором, де свій фронт робіт був не лише в астронавтів, інженерів, програмістів – але ще й у піарників в настільки широкому значенні. Адже серед них volens nolens працювали жінки, які таку долю для себе не обирали. Працювали вірними подругами “Наших Хлопців” – такими ідеальними дружинами, що степфордські нервово розмазують помаду в куточку. Для когось це було втіленням найсміливіших мрій, для когось – комплектом страшенних траблів. І про те, і про інше вичерпно розповідають у АВС-ішному The Astronaut Wives Club.

Лишень я дізналася про існування такого проекту, як дух перехопило від того, якою шикарною є ідея показати настільки відомі події з геть незвичного боку. Згодом виявилося, що виконання трохи підгуляло, але результат все одне дуже цікавий – з усіма його плюсами та мінусами.

Читати далі

Музична пауза

Щось в мене ця підрубрика – чисто тобі саундтрекова.

Додивилися вчора Fortitude. Маємо типове _началі за здравіє_, а скінчили… ну, не сприйміть це за спойлер. Детектив з (ніби) містикою, який потроху розгублює і містику, і детектив – примітне видовище. І небезнадійне.

Там абсолютно фантастична Арктика (зрозуміла тепер брата, який хоче як не в Антарктиду, то хоча б в Ісландію). Там типове маленьке містечко із переповненими клозетами (але містечко з майже нульовим рівнем злочинності тому скелети там переважно особистого життя стосуються). Там кілька цікавих жіночих персонажів, що здебільшого відтінюють чоловічі характери, які власноруч підштовхують сюжет. Але серед тих чоловічих характерів – блискучий бенефіс Стенлі Туччі, то, цього разу, нехай його.

Хоча дама-губернатор там також шикарна.

Це були плюси та напівплюси. З мінусів – дуже дивний сюжет, місцями недомотивоване м’ясо та загальне враження “У вас тут реалістичність чи вже шизуха?”. Бо недодали всього.

Але. Ще там кльовий оупенінг і чудова головна тема.

 

Британське серіальне: Як дівчата в констеблі ходили

Стандартний жарт про гальмо та механізм мені вже можна брати за девіз та вишивати на знаменах – пасує, як ніщо інше.

Уже два тижні не можу збагнути: як же ж так вийшло, що я ніколи не чула про WPC 56 – бібісішний серіал про жінок-констеблів у 1950-ті, що розпочали ще у 2013 (тобто на сьогодні маємо 3 сезони по 5 серій в кожному). Ну, нічого – краще пізно, аніж ніколи. Бо серіал симпатичний і заслуговує на увагу.

Вікіпедія дбайливо пояснює, що жінки-поліцейські на теренах Британської імперії з’явилися ще по Першій Світовій (а до того – від 1914-го – йшлося про волонтерську службу). Але процес залучення жінок швидким не був. Серіальна дія розпочинається у 1956 році, і головна героїня Джина Доусон є Woman Police Constable номер (всього лише) 56, а у своїх околицях Бірмінгема – першою жінкою-офіцером. Дівчина вона молода-завзята, і завзяття тут не зайве – її не дуже розуміють батьки, не дуже сприймають колеги та й злочинці – також.

/беручи до уваги схему, що так класно себе зарекомендувала під час розповіді про “Місс Фрайні“/

До серіальних плюсів можна віднести таке: Читати далі

Bella Australia

Я тут потроху копирсаюся у нетрях австралійського телепрому. І шалено лаю себе слоупоком, бо про один з найцікавіших (для мене) серіалів останніх років чула вже давно – він не дуже свіжий, хоча третій сезон роблять от просто зараз – а подивитися очі не доходили.

Це досить широко відомі у нешироких колах Miss Fisher’s Murder Mysteries. Детектив, егеж )

Загальна фабула проста, як ті двері. Наприкінці двадцятих минулого сторіччя у Мельбурн з Європи повертається міс Фрайні Фішер, що нещодавно отримала спадок та приємний довісок honourable до імені. (До речі, може хтось стикавсь: як підтитулок це можна перекладати українською “вельмишановна” чи там є якийсь інший усталений варіант?). Повертається, вляпується в чужі неприємності, що швидко стають її власними, рятує юну покоївку, знайомиться з двома communist cabbies (ТМ), кількома поліцейськими та російським танцюристом. І все завєртє… та волєю судєб головна героїня стає першою в околицям “леді-детективом”.

На сьогодні існує два 13-серійні сезони. В основі лежить величенька серія романів Керрі Гринвуд, розпочата ще у 1989-му. Декілька навіть перекладені російською, але я в неї читала лише першу книжку з іншої, “сучасної”, серії – симпатично, але не вах. Не знаю, які тут першоджерела (серіал радше based – мені здалося, що не всі книжки екранізовано і не всі серії мають літературні оригінали), але серіал – вах чесний-чеснісінький!

Аргументи та трохи картинок – під катом.

Читати далі

Музична пауза

Днями мене знову накрила хвиля роздратування щодо того: які Starz нехороші люди, бо розірвали перший сезон Outlander на дві половини із піврічною перервою між ними.

І так дратувалася, так дратувалася, що, по-перше, провела масовану рекламну кампанію (а шо, мені одній страждати?) в неохоплених колах; по-друге, прочитала другу книжку з циклу (а це більше тисячі сторінок, все ж таки); по-третє – вже другий тиждень намагаюся вигнати з голови центрову музичну тему. Невдало.

А тут полізла трішки про цю The Skye Boat Song почитати. А там такі контексти!

“The Skye Boat Song” is a Scottish folk song, which can be played as a waltz, recalling the escape of Prince Charles Edward Stuart (Bonnie Prince Charlie) from Uist to the Isle of Skye after his defeat at the Battle of Culloden in 1746.

– каже нам Вікіпедія. Ач яка історична адекватність сюжетам книжок/серіальцю! Відповідно, пісня існує в кількох варіантах. Серед них найвідоміші – максимально конкретний:

Speed, bonnie boat, like a bird on the wing,
Onward! the sailors cry;
Carry the lad that’s born to be King
Over the sea to Skye.

і так далі… або ж трохи абстрактніший – Стівенсона, до речі (тут можна знайти переклад російською).

Sing me a song of a lad that is gone,
Say, could that lad be I?
Merry of soul he sailed on a day
Over the sea to Skye.

Аж тут виявляється, що під серіальні потреби один з варіантів вирішили переробити.

Читати далі

Серіали про жінок: 2, ні, 3 шт.

Навіть якщо трапляється щось цікаве, розповісти про це чомусь місяцями руки не доходять. Але ж деякі речі справді того варті. Тому – парам! – я подумала: нехай вже коротенько, аби було. Думаю, нікого не здивує звістка, що серед телевізійної продукції я також підшукую щось незвичне/цікаве/оригінальне про_жіноче. Останніми роками знаходити таке стає все простіше. Та зараз я швиденько розкажу про три мінісеріала цього року. Один – відомий. Інші – на жаль, не дуже.

Пуфф, думаю про The Crimson Field, чули всі, хто вже стикався з особливостями бібісяшної меморіальної ефірної сітки, присвяченої століттю від Першої світової.

p01vbnlc

Далі цитую свій червневий фейсбучок: “Зєло рекомендую сабж – цікава бібісішна шестисерійка про польовий госпіталь зразку 1915 року на Західному фронті. Між тим у центрі уваги не лікарі, а медсестри (тест Бехдель серіал проходить із присвистом): з одного боку – молоді волонтерки із боєкомплектами скелетів у шафах, а з іншого – шикарний із драматургічної точки зору конфлікт суворих кадрових військових сестер. Сюжет наскрізний, проте кожна серія зосереджується на певних проблемах (а ілюструють ці проблеми переконливі персонажі на одну серію – більшість із добре впізнаваними обличчями. Таких багато – це ж англійський серіал. (До речі, про знайомих: хто у GoT не любив Талісу – я вас попередила!)”.

Серіал справді дуже прикольний, проте має недолік – я так і не знайшла підтвердження, що його можуть подовжити. А дарма – історії більшості центрових персонажів є куди розвивати.

Другий серіал, про який варто згадати, це – теж саме, але з іншої точки зору. Anzac Girls – це також про медсестер на Першій світовій. Але цього разу – австралійських.

Читати далі

і про побутові антивоєнні настрої

Сьогодні я трохи погралася у Scarborough Fair. Аби розмариновому кущику не було сумно, висіяла в горщики поряд з ним sage and thyme (parsley – нецікаво, та й не їмо ми її). Подивимося, чи проростуть, бо в мене складні стосунки із рослинами.

А до чого тут сабж? Мабуть, до того, що нині увага до підвіконно-городницьких робіт вимагає неабиякого ментального зусилля: як жеж можна щось сіяти нове, як раптом доведеться й старе кидати напризволяще! Ну… посіяти – посіяла, сподіваюся, зможу побачити результати.

З іншого боку, створення маленького трав’яного садочка, може, й ненайгірший засіб боротьби із тривожністю. Хоча нові туфлі я також купила. А як ви викручуєтеся?

ЗІ: Повертаючись до фольклорних асоціацій: відкрили для себе Rosemary & Thyme – симпатичний англійський-англійський кантрі-детективний серіал. Щоправда, справи там одноманітні, але загалом – дуже мило. І дуже красиво.