Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

DSCN3153

Чи пасують одне до одного літні наїдки та літнє читання? Не завжди.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Читати далі

Те літо, коли вже нічого не зрозуміти. Дві книжки про стрімке дорослішання

Якщо вже написала про свіжодочитані підліткові книжки, то треба нарешті розповісти про читане ще на початку весни. Тим більше, що дещо спільне із  порцією з попереднього допису у цієї теж є – це також книжки про “раптове” дорослішання, а головним героєм однієї з них теж є осиротілий хлопець.
DSCN3033
Повість Оксани Лущевської “Вітер з-під сонця” є трохи несподіваним поєднанням канікулярної прози із “проблемною”. Нічого аж такого надзвичайного в цьому підході нема, але в процесі складання сюжетних пазлів трапилося кілька несподіванок.
Женька нещодавно втратив батька, і на море вони з матір’ю йдуть з важкою душею. Хлопця і так нічого не радує, а тут ще й підозри “А чи не збирається мама терміново облаштувати особисте життя?” ятрять душу. Та дві зустрічі дещо змінюють настрій юного самітника – з Білим (це кіт) та з Рисею (а це уже місцева дівчинка). Трохи нервів, трохи пригод – і протягом одного дня Женька раптом розуміє: життя іде далі і з цим треба змиритися.
Проста фабула цієї повісті допомагає увиразнити основну проблему – переживання горя у перехідному віці, коли і так хочеться загорнутися у свою інакшість та покусати всіх із тим незгодних, а тут ще й вагомий привід є! Але є одне але. У “Вітрі” настільки класні деталі та другорядні сюжетні лінії, що у мене, наприклад, співчувати Женьці вже просто не лишалося часу. Ну хлопець, ну осиротів, ну мучить матір гордим мовчанням під знаменом “А чого вона!” (оцей субсюжет про “А чого вона!” – він взагалі якийсь дивний, бо дійсно незрозуміло чого це потенційний курортний роман усіма оточуючими сприймається як щось надзвичайно вагоме, що ніби має змінити все життя), ну крутить носом “Ет, ці жінки, нічого вони в тонкій чоловічій душі не розуміють!”, ну… Ну Женька і Женька, нехай собі кисне, тут же є ще таке, таке…

Читати далі

І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

DSCN3022

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Читати далі

Склянка води та її значення. “Гаряче молоко”

Книжки, що їх видають українські видавці, я умовно ділю на “намріяні”, “сподівані”, “несподівані”, “нецікаві” та, перепрошую, “(мені) нафігнепотрібні”. От преміальній сегмент найчастіше коливається між “сподівані” (бо ж цікаво, що там) та “нецікавими”, як книжка чимось неприваблива. А от “Гаряче молоко” Дебори Леві – це “несподіваний” варіант. Так, шортлистер премій, так, відома британська письменниця. Але водночас – письменниця у нас, вважай, не відома, книжка не зіркова, екранізації (принаймні поки що) немає… Аж тут раптом маємо переклад вже наступного року, та ще й від КСД з його специфічною бізнес-моделлю. Тому зазирнути в цю книжку було дуже цікаво. Так і що ж з нею?
DSCN3000
Гаряче молоко” поповнило поличку ДДЧ – “Доволі дивне читання”. Є простенька “пляжна” обгортка, є калейдоскоп соціальних проблем, є страшні екзистенційні нетрі, а ще є натовпи культурологічних алюзій, що чемно нудяться в куточку. І все це плюскає, переливається, міниться, як води Середземного моря, і заважає сприймати текст як єдине ціле.
Пляжна обгортка – це історія про дівчину, яка супроводжує матір на лікування до самісінького півдня Іспанії. У клініці ввічливо пояснюють: вони в курсі, що Софія робить для Роуз все (хіба що так і не навчилася подавати склянку ідеальної води), але, будь ласка, дозвольте піклуватися про матір професіоналам і спробуйте трішки пожити власним життям. Ви не вмієте? То, може, зараз спробуєте?

І сталося світло! “Місто Тіней”

Мало що мене радує останніми роками настільки ж, наскільки кілька тенденцій у книговидавництві. Серед них: розширення діапазону перекладених видань; увага до нових (часто орієнтованих на графіку) форматів та натяк на майбутній розквіт цікавої літератури для “середніх” школярів та підлітків. Зокрема те, що в цих нішах вже не поодинокі книжки виринають, а такі-сякі напрямки формуються. І звістка про те, що Фонтан Казок під зимові свята видав казково-фентезійну святочну повість для middle-grade-аудиторії, мене дуже потішила. Теоретично. Та потім я побачила оформлення цієї книжки, і зрозуміла, що вона мені гостро необхідна (і, ні, не лише тому, що дівчинка на обкладинці в такому ракурсі дуже подібна до моєї близької подруги).

dscn1604

Місто тіней” – дебютна дитяча повість Мії Марченко – є прикладом дуже чесного позиціонування. Ця книжка є рівно тим, чим здається на перший погляд та з анотації: “проблемним” святочним текстом для дітей середнього шкільного віку з усіма обов’язковими елементами, впізнаваними сюжетними стандартами та цікавою усереднено центральноєвропейською естетикою (приблизно в тому ж напрямку Володимир Арєнєв скерував “Порох із драконових кісток“, тільки тут все більш дитяче).

У дванадцятирічної Марти (люблять українські письменниці це ім’я) помирає матір, і дівчинка переїжджає до іншого міста, щоби жити з батьком та його нареченою. До оновленого життя згорьована дитина ставиться вкрай непривітно – стосунки з батьком ніякі, в новій школі дівчинці не подобається, потенційна мачуха – особа дуже неприємна, саме місто якесь дивне, і все на світі хоче розлучити Марту з фігуркою янгола зі слонової кістки – материним подарунком. Але за засніженими лаштунками Міста-у-Моря ховається казкове Місто Тіней, в якому колись горе та злоба майже винищили світло й позбавили мешканців не лише їхньої магії, але Духу Різдва.

Читати далі

#DarknessFALLs. Другий випуск

Моє аж неприродно мляве “темне” та вже не дуже готичне читання продовжує сповільнюватися. Мабуть, такий вигляд має читацька сплячка. Але я все ще покладаю великі надії на святкові забіги, а оцей марафон вийшов равликовим.

Тим не менш, трохи всякого таки за два тижні прочиталося, хоча більшість книжок вже були відверто не_осінніми. А от зимовими – були.

dsc_1314

Читати далі

Літо: інструкція з переживання. “Солоні поцілунки”

Маленькі книгоманські радощі – дуже тішуся, коли з’являються не просто класні книжки – а потенційно цікаві книжкові серії. Саме тому до основних осінніх читацьких планів входило вполювати щось із підліткових новинок Академвидаву. Для цього довелося доїхати аж до Запорізької книжкової толоки (Ксеня не ходить битим шляхом), але воно того було варте.

Хоча у вішлисті в мене було дві книжечки з дебютанток серії, першим пощастило “Солоним поцілункам” Ольги Купріян. Фух. Радію. Це ще не омріяний янґ-адалт (тут книжка на 13-15 років, а не на 16-19, що мені все ж ближче і цікавіше), але це вже доволі пристойна підліткова проза, за якою у нас тут останнім часом ганяються зацікавлені.

k1

Людці-Мілці заледве виповнилося чотирнадцять, а життя в неї стрімко сходить на пси. Батьки розлучаються, найближча подруга може залишитися на другий рік, з хлопцем щось не дуже клеїться, ще й груди так і не виросли – нема чим заповнити викот улюбленої червоної сукні. У Мілки купа проблем і лише одне літо (вік такий – кожне літо як останнє), щоб спробувати їх виправити. Майже не-спойлер: не все в житті можна відредагувати, тож дівчинці доведеться зрозуміти, як це – вчитися змінювати ставлення до того, що змінити не можна.

Суто сюжетно “Солоні поцілунки” – це зразок неймовірно популярної зараз (як не серед читачів, то точно – серед письменників) канікулярної прози “Як мене провело літо”. Тоненька книжечка вміщає десь три місяці (травень-липень) стандартно підліткового життя: сварки з батьками, кризи ідентичності, любовні негаразди і нові мешти. Те саме підліткове життя – алілуя! – живе (пардон за банальність) та впізнаване. І не позбавлене специфічних проблем.

(Характерну для української дитячо-молодшопідліткової літератури проблему “Солодкі дітки в безпроблемному вакуумі” повість Ольги Купріян вирішує з такою завзятістю, ніби над текстом хтось із секундоміром стоїть. Уже перший десяток сторінок (нефігурально, я ж рахую) задає високу планку, бо там згадуються: французькі поцілунки, еротичні сни, швидке зростання, недостатньо швидке зростання в районі “верхніх дев’яноста”, трудова міграція, брак спілкування із батьками-трудоголіками, дихотомія “красива чи дурна”, вчительський булінг, не-трудова міграція та дружба на відстані, місячні, дружня заздрість, дружба, яка тріснула через хлопця (і чи була то дружба?), і пустка в житті замість фігури старшого брата, що мав лейкоз і помер багато років тому. Whoa! Оце темпи!)

Читати далі

Морок, твань, (не)людська туга. “Урізька готика”

Здається, я таки визначилася із головною осінньою книжкою цього сезону, хоча та осінь ще навіть до середини не добігає, а книжку прочитала ще на початку вересня. Головною осінньою книжкою буде “Урізька готика” Галини Пагутяк. По-перше, вона справді осіння, тільки це не золотаво-блискуча осінність, а та, що сіра мряка, дощ, болото. Депресія і безвихідь. Нудьга і безнадія. Одним словом, типова листопадова книжка. А, по-друге…

(А по-друге, це книжка, яку я мусила б зненавидіти, а натомість вона лишила дуже складні, але однозначно позитивні відчуття. Так, з огляду на все, зазначене вище, – сум, сірість, знудженість. А просто це той випадок, коли досконалість форми нав’язує свої правила, і вже все рівно, що ти там любиш чи хочеш читати… “Урізька готика” – це дуже повільна книжка. Я не переношу повільного читання. Воно мене мучить, вимотує всі жили з нервів і не дає нормально спати вночі. Можливо, в тому є щось нейрофізіологічне: найкомфортніший темп сприйняття інформації для мене – це доволі швидкий. Я швидко читаю, судячи за замірами – десь в півтора-два рази швидше за середньостатистичні показники (і знаю лише одну людину, яка читала б швидше за мене, не рахуючи тих, хто використовує спеціальні техніки, та й то є мій брат). Я не можу слухати аудіокнижки, відколи навчилася читати сама (а як любила платівки з казками!). Я не здатна витримати відеолекції (і не дивлюся купу всякого цікавого в ютьюбі), а під час звичайних виживала лише завдяки ретельному конспектуванню, бо інакше шансів на збереження концентрації не лишалося. Тож будь-який примус до уповільненого сприйняття – це формене “Програма здійснила неприпустиму операцію і буде закрита”. Читати “Готику” було боляче майже фізично. Але воно того вартувало.)

0548677e6432786dd8df61eb3aaec139_xl

Світ роману Галини Пагутяк – це повільно-циклічне буття галицького села “за цісаря”. Живуть собі люди, восени бульбу копають, між копаннями ховають близьких, докопують врожай і повертаються до свого доволі безрадісного життя. У неділю ходять до церкви, а потім у шинок – попліткувати про нового дідича та послухати корабельного агента, який американськими землями чесний люд зваблює. Усе як усюди. Хоча… Є в Урожі і свої, суто місцеві, “розваги” – не заговорювати до перехожих вночі, стерегтися тинів та завжди бути готовими піти підпалити опирів.

Читати далі

#bookchallenge_ua. Є 150!

Свято-радість-танці! Я подолала встановлену 10 жовтня минулого року межу. Прочитати за (як вийшло) неповні 11 місяців півтори сотні книжок проблему не складало. Бувало й більше, я цьогоріч свідомо притримала темпи. Прочитати 150 книжок, написаних жінками, – ще менша проблема. А от додаткові умови… диявол ховався саме там.

Отже, попри те, що кількісний залік було складено завчасно, з якісним вийшло все набагато гірше. Учора я одним пострілом не лише закрила весь челендж, але й встигла виконати третю додумову. А з першою та головною, тією, що була введена на честь “-ua”, ситуація залишилася катастрофічною.

DSCN0724

Привітаємо осінь!

Книжки, написані жінками – 150/150

Із них:
українською (паперові видання) – 36 (32)/50
англійською – 32/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 25/25

Якими ж були ці останні книжки:

Читати далі

Графічна пауза. Літо в картинках

Моє несподіване занурення у світ графічних романів призвело до розуміння: якщо не структурувати це читання – ризик “втопитися” в морі нового є неминучим. А наводити лад у читацьких планах можна по-різному: обирати “книжки з картинками” за авторами, напрямками, жанрами, тематиками… Останній варіант виявився найцікавішим. І одним з його практичних проявів слугує невеличка добірка ілюстрованих текстів про те, як минає літо американських підлітків.

Lumberjanes, Vol. 1: Beware the Kitten Holy (2015)

22554204

Спільний проект Ноелль Стівенсон, Шеннон Воттерс, Ґрейс Елліс та Брук Аллен з усієї добірки найближчий до стереотипного уявлення про комікси. Lumberjanes (найпростіший переклад – “Лісорубки“, хоча шкода втрачати гру слів) виходять окремими тоненькими зшитками, вони дуже яскраві й розповідають про карколомні пригоди. Від початку авторки планували створити цикл з восьми окремішніх випусків, але комікси про пригоди п’ятьох дівчаток в літньому таборі стали настільки популярними, що на сьогодні маємо вже 28 “основних” випусків, два спешіали та викуплені права на екранізацію (не кажучи вже про кілька отриманих премій Айснера – однієї з найпрестижніших нагород в світі коміксів та графічних романів).

Перша збірка “Лісорубок” включає в себе чотири випуски, які нашвидкуруч знайомлять нас із головними героїнями. “Нашвидкуруч” – не фігурально, цей твір характеризується якоюсь майже блискавичною швидкістю дії. Під час читання першого випуску трохи мерехтить в очах і не одразу легко розібратися: хто ці всі люди і що вони тут роблять. Усі люди – це, в першу чергу, Мел, Ейпріл, Моллі, Ріплі і Джо, які потрапили до однієї хижки у таборі для найсправжнісіньких леді, і тепер призвичаюються до тамтешньої дисципліни, добряче дістаючи свою вожату Джен. А призвичаїтися до таборового повсякдення непросто. Спочатку дівчата зустріли жінку, що перетворюється на ведмедицю. Потім їх почали переслідувати тварини та птахи із трьома очима. А попереду ще зустріч із річковим чудовиськом, подолання смуги перешкод у прадавній печері та інші надзвичайні пригоди.

Популярність “Лісорубок“, мабуть, пояснюється просто. Це приємне відпочинкове читання, яке і розважає, і щиро розказує про стосунки між дівчатами-підлітками, і іронізує над скаутською культурою в США. Узагалі, пригодницька серія, центральними персонажами в якій є виключно дівчатка, що не сидять у вежі в ролі “Прекрасної Діви в Біді”, а самі долають своїх драконів, – це все ще доволі рідкісний товар, на який швидко знайшлися радісні покупці.

Слайди!

Читати далі

Я не знаю, що з нами сталося тим літом. “Ми були брехунами”

Іноді буває дуже важко пояснити собі спонтанні покупки. А ще важче потім, після термінового “освоєння” спонтанної покупки, написати щось про книжку, створену в ім’я вау-ефекту останніх сторінок. Спойлер її вбиває, до спойлеру – вона не вельми цікава. Але ж можна спробувати.

Якби я була дуже зла, я б написала, що найяскравіше у свіжому молодіжному бестселері від КСД – це чудовий відтінок фіолетової фарби, яким помальовано форзаци українського видання. Та я сьогодні добра, у мене знову є кава і стиглий аґрус, і необов’язкове читання зараз не гріх, а норма життя.

30232826

У “Ми були брехунами” Емілі Локгарт розвиває просту ідею “Багаті також плачуть” у підлітковому варіанті. Кейденс – “літня” принцеса на острові, що належить її дідусеві. У неї є багатство, розум, врода, порівняно привітні тітки, порівняно сумирні молодші двоюрідні, але також вона має мігрені та таємниці, що її мозок ховає від неї під рятівною завісою посттравматичної амнезії. Протягом П’ятнадцятого літа сталося Щось, і тепер Кейді треба терміново все згадати. А її найближчі друзі-родичі продовжують відбріхуватися.

Цей невеличкий роман часом нагадує капустину, з якої поспішно знімаєш листя, чекаючи, що вже нарешті знайдеш це Щось, а воно все ніяк і ніяк. Це текст про ідеальне літо? Судячи за дискусіями навколо цього – гостро популярного для сучукрліту в нинішньому сезоні – жанру, гарний літній мемуар має відзиватися дрібничками в пам’яті читачів. З цим важкенько – щось я сумніваюся, що досвід літування на приватному острові з катерами, лобстерами та покоївками є ностальгійно-релевантним навіть для більшості американських підлітків. Це ода першому коханню? Так, безсумнівно, але їх таких багато. Це легенька сатира на спосіб життя новоанглійських аристократів? Певною мірою, хоча воно дійсно подається через: “Не дивіться на статки, ми також страждаємо!”. Принаймні, расовий снобізм письменниця розмітила порівняно вдало: ти можеш бути класним, багатим, освіченим, але якщо до твого походження є питання – вершки поважного товариства погрожують скиснути від такої наруги… Це трилер? Так, легенький, м’якенький, дуже підлітковий…

Якщо пам’ятати про підкреслено різку кінцівку (я й подумала була про щось близьке, проте не настільки масштабне, але згодом авторка трохи приспала увагу) – то, мабуть, треба оцінювати “Ми були брехунами” як лайт-трилер, хоча теґ “Любовний роман” до нього ліплять чи не частіше. Тільки трилер справді підлітковий не лише з огляду на вік героїв. Складається враження, що подібні книжки – це загублена еволюційна ланка між так званими класичними дитячими детективами, навроді книжок Енід Блайтон, якими і я зачитувалася в 10-13 років, і не просто “дорослими” (Шерлока Голмса читала рівно тоді ж), а сучасними “дорослими” детективами-трилерами. Ну, знаєте, кров, кишки, маніяки, збочення, скелети з клозетами, корупція, страхіття за побіленими фасадами – все, як в найкращих жанрових вітальнях останніх 20-30 років. Так от “Брехуни” є своєрідним місточком між молодшими братами-сестрами cosy mysteries та книжок, “де все по-справжньому”. “Брехуни” вчать не вірити сказаному та звертати увагу на дрібнички – в тому числі, мінімальні прояви соціальної упередженості. “Брехуни” у спрощено-мелодраматичній версії пропонують увазі фігуру ненадійного оповідача і демонструють, яку функцію вона виконує в тексті. “Брехуни” показують на пальцях, як певна особливість точки зору, point of view, впливатиме на сприйняття світу та добір інформації – у тутешньої головної героїні це проблеми зі здоров’ям на межі інвалідності. Тому роздивлятися оті квапливо зідрані “капустяні листи” сюжету доволі цікаво у технічному відношенні. Але чи зачепить ця книжка досвічених читачів “Усюди ми були, все ми бачили” – важко сказати (мене – не дуже). Ну, якщо хочеться чогось літнього з класу “Червивий ґламур” – чому б і ні. Я ж вже казала, що необов’язкове читання – не гріх? 🙂

PS: а от що – прогнозовано – потішило, так це елементи “казкотерапії”. Намагаючись якось пояснити собі дійсність, Кейденс переповідає сімейні негаразди через класичні казкові сюжети. Ці мікро-ретелінги важко назвати оригінальними, але вони влучні, по-своєму поетичні й додають романові глибини в тих місцях, де він трохи недоладно хлюпається, намацуючи фарватер фірмового епілогу.

Літні читання: Історики vs Вікторіанство

У мене починає потроху відлипати неписалка відгуків для ГудРідз… (о, який шлях мої відгуки минули з імхонетських часів! Від кількох тамтешніх речень через лайвлібівські нескінченні простирадла аж до нинішніх – абзац-два-три не розводжуючись) … тому про деякі книжки я, мабуть, буду не писати, а репостити. Воно, зрозуміло, якесь резюме виходить, а не нормальна розповідь, але ж хочеться і там вогник підтримувати, і сюди тягати для тих, кого на ГудРідз нема.

Не считая собакиНе считая собаки by Connie Willis My rating: 5 of 5 stars Замішати Джерома К. Джерома із Вудхаузом, змастити цитатами з британської поезії, щедро притрусити детективницькими алюзіями, подати все під соусом “темпоральна фантастика” – і вийде “To Say Nothing of the Dog”. У тому, що Конні Вілліс абсолютно прекрасна, я від “Книги Страшного Суду” й не сумніваюся, але ці два романи з Оксфордського циклу спочатку справляють геть різне враження. В одному випадку – драма-саспенс-чума, в іншому – веселий балаган, де прийом “бог із машини” – офіційний двигун сюжету. Аж потім прогримить водевільне крещендо – і все стає на свої місця. Ідеальне розважальне читво із надміру типізованими героями дозволяє зважувати концепції історичного розвитку, роз’яснює користь від освіти для широких верств населення, азартно лупить по голові жіночим питанням у вікторіанському варіанті, простьобує штампи одразу кількох літературних жанрів, моделює багатовимірну геометрії умовно-наслідкових розкладів, а заразом – дає м’якого копняка, пропонуючи трішки подумати про вічне. І робить все це дуже ефективно і неймовірно ефектно. Англоманська душа тане, її можна збирати ганчірочкою і робити все, що заманеться. Наприклад, змусити закохатися в бульдога. Сириле, я люблю тебе!

View all my reviews

ЗІ: а ще “Як не рахувати собаки” – яскравий приклад фантастики, що проходить тест Бехдель. Попри всі перешкоди – оповідачем є хлопець, а жіночі бесіди місцями підкреслено безмозкі “про жоніхів”. Кумедний ефект створюється, багатоплановий, хоча до жінок Вілліс часом безжальна. Власне, вона там нікого не жаліє. А як спірітуалістам дісталося, ммм…

Книжковий вішлист: травень-червень

Після того, як я згадувала у ФБ про видання “Вина самотності” російською, мене замкнуло на двох думках. Перша: а українською воно вже кілька років як видане, а люди, може, й не знають” (не всі ж маніакально гасають інтернетиками, полюючи на новинки). Друга: а чого б оце не впорядкувати власний шоп-лист із рекламними цілями. Ну, цей, про хороші книжки розказати, ну й кому треба понатякати )

Тому я вирішила раз на два місяці вішати перелік із п’яти книжок різних письменниць. Таких книжок, які б я сама хотіла купити. Разом з тим – обіцяю протягом наступного “звітнього” періоду хоча б одну з цих книжок купити – і про неї розповісти. Ну, а якщо хтось хоче зробити мені подарунок, я ж тільки “за” 🙂

Поїхали?

Якщо вже згадали про Ірен Немировськи, спішу повідомити (раптом хтось не чув), що окрім “Вина” ще у 2012 році було видано “Французьку сюїту“. Якщо чесно, я її не купую, бо боюся читати. Але нещодавно зустріла згадку про свіженьку екранізацію і, думаю, вже час взятися.

 

“Не минуло й 15 років, як українською видали “Шоколад“. Oh wait…”, – думала я минулої зими. Звісно, що я читала цей роман Гаррис. Я в неї вже майже все читала, окрім першого роману, останнього, підліткових книжок та кулінарних (ага, із усього цього найбільше кортить почитати кулінарні, але вони дорогі). Проте не в тому діло. Як на мене, подібні ініціативи КСД треба підтримувати. Вони взагалі взяли хороший курс на безпрограшні бестселери.

Далі:

Читати далі

Тягуча літня книжка

От скільки читаю британку Пенелопу Лайвлі, стільки й дивуюся – як багато всякого можна розповісти про пам’ять. Місячний тигр – про Пам’ять та Історію. Фотографія – про те, як ми пам’ятаємо (чи – власне – не пам’ятаємо) близьких, що пішли з нашого життя. А тепер прочитала Жаркий сезон (у дівоцтві Heat Wave – і воно пасує краще) – про повсякчасне співіснування справжньої реальності та “Яким все було колись”, про одночасне сприйняття багатьох версії людей – “нинішніх” із урахуванням “колишніх”, про не таку вже й лінійну залежність _зараз_ від _колись_. І це було круто )

boocover

Сюжетно книжка дуже проста. Кілька родичів пересиджують спекотне літо на селі: немолода літредакторка, її донька – дизайнерка в декреті, зять – зірка научпоп-літератури та онук-тоддлер. Полін повільно редагує книжку про прекрасну даму, лицаря, однорогів та вервольфів, повільно спостерігає за навколишнім життям, повільно згадує подробиці свого нещасливого шлюбу із чоловіком-гульвісою. І не менш повільно починає помічати відголоски поведінки свого колишнього в зятевій, а присмак своїх тодішніх почуттів – у доччиній розгубленості. Естраполяція чи, може, збіг? Полін так не думає.

У невеличку книжку вмістилося дуже багато. Окрім ретельного (та все ж ненав’язливого) розбору роботи механізмів пам’яті, там ще дуже багато про стосунки матерів та доньок, про буття “сіреньких” дружин блискучих чоловіків, про розвеселі моделі “Усі терпіли – терпи й ти”… А ще – про різницю між давнім та сучасним сільським життям. А також – про те, чим відрізняється кантрі-туризм від справжньої “імміграції”. Написано вправно, колізії – якісь аж надто життєві, але беззаперечно радити, мабуть, не можу. Лайвлі, якщо в неї не в’їхати, може здатися нуднуватою. Але мені гарно лягає )

Reading Challenge 2015. Перший квартал

Я тут днями пообіцяла (ну, можна так сказати) трохи частіше роботи короткі огляди свого щоденного читання та челлендж-балувства. А тут якраз такий привід вдалий – перша чверть року майже минулася.

Хоча з точки зору сабжу – хвалитися особливо нема чим. Я, звісно, ще нікуди не запізнююся і кілька клітинок залишаю вільними принципово, та все одне – 9 з 50 пунктів популярного серед моїх друзів змагання… Якось це не дуже, навіть зважаючи на стандартне обмеження – у цьому випадку я “зараховую” лише книжки, написані жінками.

Як все вигляда і що все ж таки прочиталося?

Читати далі