В серцях у нас клекоче гнів. “Скляний меч”

Майже сімейні стосунки з циклом про Мару Барров Вікторії Авеярд проявляються по-різному. Наприклад, я не мовчала про “Скляний меч“, я писала відгук для блогу Нашого формату. Довелося трішки притримати коней, добираючи лексику (ні, я розуміла, що використовую багато неочевидних варваризмів, але щоб настільки! ет, вважатимемо це шармом цього бложеку), але ось, що вийшло. Спойлер: сподобалося більше, за “Багряну королеву“.

25036188_1984885191834418_381056323204153344_n

Коли йдеться про вже солідні за обсягом книжкові цикли (трилогії, тетралогії, і далі — здрастуй, нескінченність), часто згадують про «прокляття другої книжки». Безпосередні продовження вдалих перших томів часто (ніде правди діти) бувають слабшими за своїх “старших”. Із “Багряною королевою” Вікторії Авеярд у цьому питанні вийшло цікаво. Порівняно з першою частиною “Скляний меч” дійсно дещо втратив у динаміці, розгубив з об’єктивних причин частину багатообіцяльних героїв, суттєво змінив фокус і навіть трішечки — проблематику. І сказати б тут: “Типова друга книжка!” — але разом із деякими чеснотами “Скляний меч” пустив за вітром і багато… як би це чемно сказати?.. факторів, що зумовили моє, доволі складне ставлення до “Багряної королеви“.

Якщо не занурюватися в “У попередній серії було”, а нагадати пунктиром, то вийде приблизно таке: у “Багряній королеві” американська письменниця розповіла про постапокаліптичний світ нескінченної війни, керують яким срібнокрові аристократи — носії суперсил. Багрянокровий простолюд має їм коритися (а куди тут подінешся), але серед них знаходиться дівчина з дивовижним обдаруванням. Мара Барров — багряна, та сила її більша, аніж у багатьох срібних. Правляча династія Норти схильна видавати юнку за загублену спадкоємицю срібного роду, а багряне підпілля сподівається на її допомогу в перевороті. У фіналі “Багряної королеви” (перепрошую за спойлер, без нього ніяк) з переворотом вийшло дуже невдобно. За сюжетом “Скляного меча” Марі та її команді треба втікати, ховатися та шукати інших новокровок — багряних зі “срібною” генетичною мутацією.

Суто жанрово, якщо зазирнути до скарбнички з кіношною чи ігровою термінологією, другий роман із циклу — це роуд-муві із сильною квестовою компонентою. Ну, або групова RPG — так теж можна потрактувати. Локація — завдання — локація — завдання — локація — складніше завдання — локація — бос рівня — отаке от усе, і якоїсь миті пальці знічев’я тягнуться до сторінки — виділити героїв “рамочкою” і трохи підкоригувати їхній маршрут, ну видно ж, що там пастка буде!

Замість теоретично-революційного пафосу першої частини з’явилися суворі виробничі будні, і, як на мій смак, це пішло циклові на користь. Манірні й не конче правдоподібні палацові інтриги змінила натуральна партизанка. Переховування, поля, ліси, потенційно радіоактивні руїни… Так, “Скляний меч” почасти вже надто нагадує “Голодні ігри”, але краще вже так, аніж Школа Для Обраних, на яку перетворилася чи не половина сюжету “Багряної королеви“. Тим більше, це допомагає показати те,на чому в попередній частині зосередили мало уваги. Світ. Той самий світ, що нібито страждає під тяжким ярмом срібної влади.

Читати далі

Advertisements

Читацький 2017-й. 17 головних книжок року

Нарешті, нарешті я дісталася до останнього звітного допису! Сьогодні розкажу про найяскравіші книжки, що я їх читала у 2017 році. Увага: найяскравіші, найцікавіші, головні – не дорівнює “найкращі”. Але такі, що хоч на дрібочку та все ж змінили моє уявлення про себе, про світ навколо, про літературу врешті-решт.

bookstat2017

ГудРідз-статистика каже, що минулий рік був урожайним – багато “чотиризірочок”, доста “п’ятизірочок”, жодної одинички – є чому радіти. Але якщо взятися розшифровувати мовчазні показники, вийде приблизно отак.

Найжаданіша книжка: беззаперечно “Руїни бога” Кейт Аткінсон – книжка, яку я абсолютно випадково не прочитала російською майже одразу після “Життя за життям“. Дуже хотілася вірити, що “Руїни” рано чи пізно з’являться українською. Але ще рік тому важко було повірити, що це буде радше рано, і що книжку перекладатиме Ярослава Стріха, яка мені давно здавалася ідеальною перекладачкою якраз для Аткінсон. Зірки станцювали правильно, а я ще від того остаточно не оговталася. Ура! (пост про книжку).

Наочікуваніша книжка (так, це різні категорії): “Земля Загублених” Катерини Калитко, бо на нову її прозову книжку я свідомо й вперто чекала 10 років. “Ну не може ж такого бути, що нічого не буде?” – в отакому режимі минали року. Дочекалася. Здається, я ще не читала в сучасній українській літературі настільки _моєї_ збірки оповідань. І трохи засумувала через те, що от якраз як збірка “Земля” для мене зібралася не ідеально.

Найстрашніша книжка: якщо вже заговорили про Катерину Калитко, то до цього пункту вона теж доклалася. У цій номінації впевнено перемагає “Сараєво для початківців” Озрена Кебо. Стриманий літопис того, як звичне життя розбивається вщент, а незвичне, попри всі сподівання, якось собі триває, триває і триває, – одразу хапає за горло і не відпускає навіть за кілька місяців по прочитанню.

Найболючіша книжка: серед можливих варіантів (включно із суперважковичкою “Оповіддю служниці“) у мене на перше місце вийшло “Несказане” Селесте Інґ. Надто вже багато всякого важливого впаковано у цей роман про невдалу емансипацію, несправджені мрії і невисловлену любов (пост про книжку).

Найцікавіша сімейна сага: трохи неочікувано для мене – але “Співдружність” Енн Патчетт. Дві переплетені родини, кілька переплетених десятиліть – і добре розказана історія про те, як кілька миттєвостей назавжди змінюють життя багатьох людей (пост про книжку).

Найголосніша книжка: “Українські жінки в горнилі модернізації” – наукпоп, що нарешті голосно і для широкої аудиторії – це найважливіше – розповідає про забуті чи так і не згадані сторінки жіночої історії другої половини ХІХ-ХХ століття. Це трохи нерівномірна і не настільки науково-популярна, як би хотілося, але дуже й дуже важлива збірка (пост про книжку).

Найтихіша книжка: проста книжка-картинка для старшого садочкового віку розтопила в своєму серці котрусь зі скалок дзеркала снігової королеви. “Де Ойра?” Тані Стус – маленька книжечка про інтровертність і потребу у “самособоюнаповенні” – дозволяє сподіватися, що нинішнім малим інтровертам буде житися хоч трішки легше (ніж оце мені колись). (Пост про книжку)

До речі! Найкорисніший нонфікшен: так, це надто передбачувано і взагалі – поп-психологія, але – “Сила інтровертів” Сьюзен Кейн. Принципово нового я з неї небагато вичитала, але ця книжка концептуально струнка і дуже зручна. Зручна для того, щоби вчасно нагадувати собі, де можна видихнути й не старатися поза всякі сили. Це свого роду книжка-дозвіл, книжка “Так, так можна було!”. А ще зручна для того, щоби тицяти знайомим екстравертам зі словами: “От давай спочатку прочитаєш, а потім нам буде про що доооовго поговорити!” (пост про книжку).

Розвиваючи тему книжок про самотніх дітей та їхні проблеми – Найгарніша книжка: “Джейн, лисиця і я” Фанні Брітт та Ізабель Арсено. Я страшенно рада тому, що українською видали дитячий графічний роман. А ще й такий – ліричний, складний, з інтертекстуальністю і проговоренням серйозних підліткових проблем (пост про книжку).

Далі ще трохи про інтертекстуальність – Найказковіші книжки: серед оберемку ретелінгів та кількох натуральних казок на перше місце упевнено виходить дилогія “Казки сироти” Кетрін Валенте. Дуже складне плетиво з різних казкових та міфологічних мотивів створює яскравий й неповторний (а ще дуже складний) світ з його дивною логікою та значущою магією. На отакому макрорівні у Валенте виходить все класно. З мікрорівнем конкретної нефрагментованої історії – важке, але про своє розчарування у Deathless я ще якось розкажу (пост про дилогію).

Найшекспірівська книжка (а ще – найліричніша постапокаліптика): “Станція одинадцять” Емілі Сент-Джон Мандел – сумовита оповідь про ет, як світ загинув в пандемії грипу, але потяг до прекрасного вмерти не зміг. Минули роки, залишки людства борсаються собі потроху, а Великі Озера об’їжджає мандрівна трупа, що грає Шекспіра на руїнах колишнього світу (пост про книжку).

Найяскравіша (буквально) книжка: минулого року я багато (ну, як на мене) перечитувала. Іноді спокійно, іноді – побоюючись: а раптом не піде? Один з тих випадків, коли пішло аж краще, ніж колись – “Дівчина з перлової сережкою” Трейсі Шевальє. Першого разу я читала її як роман про XVII століття та його правила. Оце удруге – як роман про талант та його різні прояви.

Якщо ми вже про перечитування, то тут є ще два пункти – Найлютіша книжка (тобто така, яка злить мене найбільше): нарешті я дісталася до вже згаданої “Оповіді служниці“. Ні, притча Марґарет Етвуд не дуже змінилася за ті майже 10 років, що я її не перечитувала. Але почала викликати інші емоції. Перше читання – жах: “Невже таке може бути?”. Друге читання – злість: “Так, таке може бути, і ознаки цього все ще нікуди не поділися!”.

Ну, і якщо треба видихнути-таки – Найкомфортніша книжка: теж без сюрпризів – “Смажені зелені помідори“. Роман Фенні Флеґґ – це приємний досвід повернення у ту ж саму річку, отак і зрозуміла, що comfort reading для мене – це не лише романи Пратчетта. Ураховуючи, що карамельності у “Помідорах” менше, ніж в деяких інших романах цієї письменниці, а сюжет місцями трішки ой – оця затишність бентежить рівно до того моменту, поки я не зрозуміла, звідки вона береться. З любові – великої беззастережної любові до своїх героїв і світу, витканого навколо них. А це дуже круто.

І під кінець – Найрідніші книжки: так, я трохи іронізую, але лише трохи. Іноді мені здається, що я знаю про Мару Барров значно більше, ніж треба було б. Але “Багряна королева” та “Скляний меч” – перші два томи фентезійного циклу про супергеройський рух опору іншим супергероям – це книжки, що стали несподівано стали частиною мого життя абсолютно нефігурально. Як перетворитися з тихої буклогерки на промоутерку янґадалтової фентезятини? Не знаю, воно якось саме. Та “Багряна королева” витягла мене до спікерів минулої Лі-терри, а “Скляний меч” нагадає, як це – сидіти на диванчику в Книгарні Є. Презентація 16 січня, приходьте – послухаєте, як я намагаюся раціоналізувати свої складні почуття до цієї “революційної серії (пост про “Багряну королеву уже є, про “Скляний меч” розкажу наступного тижня).

“Отаке”. Гарний був читацький рік, насправді.

Одної зимової днини. Чарівні історії для молодших

У Києві оселилася зимова казка і зробила це трішки невчасно з погляду транспорту і логістики (а коли це в нас зима була очікуваною), але з календарної точки зору її таймінг – ідеальний. Я зиму не люблю, але тут сам вид з вікна вимагає тематичного читання. Чи – принаймні – тематичного списко-складання.DSCN4317

Відійду на два разочки від формату “Двічі по п’ять” і розкажу про “двічі по дев’ять” цікавих книжок про зиму, зимове, зимові чари і всяке таке. Сьогодні – про книжки для молодшої аудиторії: від картинок для найменших до підліткової романтики.

Читати далі

Стара школа. “Стрелы королевы”

Дякувати славетному списку жіночого SF&F від Bookriot – я продовжую замальовувати пробіли у фентезі 1980-х. Корисна справа, як з’ясувалося, – моє “теоретичне” уявлення адекватним не було. Чомусь здавалося, що то була епоха змальовання пригод хлопчиків, а дівчатка сиділи в куточку і зайвий раз не відсвічували. Ага-ага. Цього разу настав час “Стріл королеви” Мерседес Лекі – і це було навіть цікавіший експірієнс, аніж з “Аланною” Тамори Пірс.

37285570

Одного дня дівчинка, яку не люблять і не розуміють вдома, з’ясовує, що вона Обрана, що створена вона для геть інакшого життя і місце її серед інших людей, що їй тепер треба вивчитися в чарівній школі з давніми добрими традиціями, а далі – королівська служба, слава, звитяги. Телію обрав Супутник, і вона має стати Герольдом королеви – нести світло правосуддя і королівської волі мешканцям держави. Щось таке середнє між дипломатичною службою та функціями магічних спецпризначенців (справжня стара магія з цього світу пішла, але можливості Герольдів цілком собі нічого) з елементами роботи детектором брехні на півставки. В отакій версії воно якось цікавіше за “Ти народжена для того, щоби стати найвидатнішою чарівницею в околицях”, але, так, така зав’язка все одне нагадує оберемок інших книжок (в тому числі – пізніших). От тільки… От тільки “Стріли королеви” дивують.

По-перше, дивують своєрідною сюжетною стриманістю. От дуже видно, як за неповні тридцять років змінилася схема написання книжок, розрахованих на підлітків. З одного боку, тут явно цільова аудиторія – молодша за середню читачку сучасного янґ-адалту, і від героїв очікують відповідної поведінки. Старші героїв всю дорогу страшенно сумують, що Обраних дітей позбавили дитинства, молодші періодично чудять без баянів… І в найкритичніший момент ці діти спокійно схиляються перед авторитетом: “Так, дорослі краще знають, як чинити в такому випадку”. Насправді, дорослі дійсно краще знали, але мені вже дуже важко уявити, щоби героїні та герої сучасних підліткових книжок погодилися з таких сюжетним поворотом – так, ми викрили змову, але ми не будемо нічого робити, ми просто доповімо, куди слід. Ага, щяз!

Читати далі

#YakabooBingoAutumn. Звична післямова у 75 (я стараюся!) словах

#YakabooBingoAutumn is over. Поки що в це важко повірити, але я це зробила, я це зробила, я це зробила! Як мені і здавалося із самого початку, прочитати сто книжок під конкретні пункти проблемою не було (хоча іноді треба було викручуватися, а ще кілька разів потрібна книжка знаходила мене сама останньої миті, коли я вже вирішувала: “Ну все, зарахую неідеальну” – так у цьому сезоні було з Wintersong). Проблемою було про ці сто книжок написати. І я дуже рада, що Бінго привчило мене (сподіваюся, що привчило), не валандатися, тижнями шукаючи настрій для написання великих пристойних постів, а майже одразу робити коротенькі настроєві відгуки для ГудРідз. Ці різні жанри, але для мене – однаково цінні.

Це було складно, це було круто, це було дуже весело. Я занедбала усі свої персональні челенджі та цілком свідомо вирішила зійти з дистанції #ФабулаКнигоманія2017 в середині забігу. Звісно, можна було б записувати книжки і туди, і сюди, але чомусь не схотілося. Ну, тепер маю лише одне виконане Бінго, зате величезне. Дякую всім читайкам, хто брали участь – ми молодці!

Bingo_ua_2

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Як безліч рік в одне впадають море… “Сіль для моря, або Білий Кит”

Ще кілька років тому навколокнижкова аудиторія скаржилася: “У нас замало книжок для підлітків”. А потім книжки почали перекладатися. Писатися. Писатися цікаво – з експериментами з формою/жанром. Нарешті – писатися проблемно, зачіпаючи гарячі теми. Іноді аж надто гарячі – цього літа-осені після шквалу уваги до “груп смерті” у соцмережах вийшло кілька текстів про підліткові самогубства. Я поки що натрапила на два, і підфорумна новинка від Вівату здалася цікавішою.

DSCN4245

Після трагедії, про яку не можна говорити, Ліза з батьками переїхали до маленького приморського містечка. Здавалося б, здійснилася давня дівоча мрія, але життя кращим не стало: нічні жахіття нікуди не зникли, стосунки з батьками якось майже непомітно зіпсувалися, стосунки у школі так і не налагодилися, ніхто Лізу не розуміє, окрім таємничого Білого Кита – віртуального знайомця, завжди готового розділити бесіди про паскудство цього світу. Правда, є ще прикута до візочка загадкова Аня, яка так само, як і Ліза, залюблена в море, але старого доброго моря та нової дружби може бути замало, щоби компенсувати звичну нестерпну важкість усього буття. Особливо, коли це буття робить все, от просто все, щоби переконати в своїй нестерпності.

Сіль для моря, або Білий Кит” – це гранично сюжетний роман про те, як тяжко жити підлітку. Усі лінії тут старанно впадають до моря, як ті шекспірівські річки, усі деталі – дбайливо в’яжуться у вузлики, а сюжетні стіни рясно увішані рушницями, що у правильний момент і стрельнуть, і самі себе почистять, і по-боллівудському заспівають і станцюють, провіщаючи фінал. Така аж декоративна гармонійність та виважена соціально-психологічна Правильність спочатку бентежить, але згодом у мене вийшло пристати на правила цієї гри. Це роман для підлітків і роман проблемний – окей, тут все підпорядковане проблематиці. Відсутність розуміння – це погано. Знущання – це неприпустимо. Депресія – це проблема, що сама собою не минає. В інтернеті можуть водитися тигри. Самогубство – не вихід. Checked. Кожна теза обґрунтована, проілюстрована і навіть ставить питання для самоперевірки. Але, якщо чесно, “як?” тут в багатьох випадках цікавіше за “що саме?”.

Читати далі

Червоний слід. “Багряна королева”

Серед мого коміксового читання майже немає супергероїки. Але навіть з дуже скромним багажем я, здається, чи не з “Хранителів” іноді розмірковувала над тим, яким може бути світ, де супергерої – це не одинаки, що страждають від своєї інакшості, а солідна та впливова меншина. І от молода американська письменниця Вікторія Авеярд написала про це книжку. Цілком очікувано, у неї вийшла антиутопія. І антиутопія логічна і по-своєму безжальна. От тільки  антиутопія ця підліткова і романтична, і це змусило цікавий світ танцювати за певними правилами.

DSCN3532

Мара Барров живе в апокаліптичному світі нескінченної війни. Океанія завжди воювала з Остазією, перепрошую, Верхня Норта – із Озерним краєм. І простолюду судилося поколіннями зрошувати вигорілу землю багряною кров’ю. Дівчину ця доля не приваблює, але що поробиш – багрянокровній простолюдинці, що не знайшла суспільно корисну роботу, іншого шляху, як в армію, нема. Хто так вирішив? Очевидно, срібні – вишукані аристократи-надлюди з дивовижними обдаруваннями та іншим кольором крові. Срібних небагато, але вони є верхівкою харчового ланцюжка, і з ними не посперечаєшся. Аж до того моменту, як Мара випадково скочує в халепу, і проявляє талант такого масштабу, що більшості срібних і не снився. Багряна дівчина зі срібними здібностями? Ні-ні-ні, так ніхто не грає! Королівською волею Мару швиденько “перетворюють” на срібну панянку Марину і навіть виписують персонального принца на решту – щоби точно не рипалася. Але Мара Барров вже готова до самостійної революційної творчості, а з королівського палацу партизанку партизанити навіть зручніше. Особливо, як пошукати союзників. Особливо, якщо серед принців.

Саме так – “Багряна королева” – це фентезійний янг-адалт про революцію.

Фентезійний – бо суто жанрово це техно-фентезі, що іноді (і то не дуже) впевнено прикидається постапокаліптичною фантастикою. Вікторія Авеярд замахнулася на створення дещо вторинного, але все одне доволі цікавого світу: рештки цивілізації, привиди колишнього світу, плюс-мінус феодальний устрій (майже безправні багряні тут ближче до європейських кріпаків, аніж до рабів) і кричуще розшарування суспільства – в тому числі, технологічне. Причому (і за це світу жирний плюс) технологічний розвиток – кривенький, але оптимістичний – тут прерогатива багряних, бо срібним нащо – у них магія таланти є! Побудова сюжету не дала уповні використати потенціал світобудовної ідеї, але натяки на це є, і натяки премилі. Місто майстрів, де крізь хмари смогу мешканці ніколи не бачили світла (мої ж ви гноми!), транспорт, що працює на електриці, і жодних тобі згадок про вуглеводні, протезування як антитеза цілительству – ммм, який потенціал! Шкода, що майже весь пішов на підлітковий сюжет.

Читати далі

Двічі по п’ять. Казковий вітер зі сходу

#YakabooBingo має цікавий ефект – я постійно складаю в голові списки книжок, що можуть підходити під той чи інший пункт. З цього можна було б зробити кілька оповідань з десяток випусків “Двічі по п’ять”, але один з літніх завис у чернетках (реанімувати чи вже пізно?), зате осінні ідеї буяють. Отак раптово утворився списочок, твори з якого закривають одразу – щонайменш – два квадратики. Бо я маю пунктик щодо орієнтального фентезі.

Japanese wallpapers Beautiful asian wallpapers

Я дуже старалася обирати якомога різноманітніші культурні корені, але виходило не завжди.

У п’ятірці читаного книжки дуже різні – деякі я дуже люблю, деякі лишили по собі неоднозначне враження.

18485204

Пункт перший – єдина з п’ятірки книжка, перекладена українською. “Повітряний замок” Діани Вінн Джонс – це трохи умовне продовження “Мандрівного замку Хаула“, в основі якої лежить переспів Аладдіна. Переспів доволі симпатичний, хоча мені тут недоклали активних героїнь. Без Софі щось воно не те.

Пункт другий – дилогія, де тих активних героїнь хоч греблю гати. “Казки сироти” Кетрін Валенте на початку цього року взяли мене в полон і, здається, так і не відпустили. Монументальний твір, два томи, чотири внутрішні книги і безліч закручених навколо себе впізнаваних і не дуже сюжетів і сюжетиків. Багацько з них мають виразний орієнтальний колорит – усіх ґатунків, що можна собі уявити (про ці книжки писала тут).

Читати далі

#YakabooBingoSummer. Чергова післямова у 75 (умовно кажучи) словах

Моє читацьке літо стало сезоном фатального малочитання і практично не писання. Так, причини знову були об’єктивними: замало вільного часу, завеликі навантаження та ще й ремонт (цей, до речі, наразі й не скінчився), але #YakabooBingoSummer я таки дотягла до фінішу, хоча з димочком та іскрами. Читачі Фейсбук-сторінки свідки: останні три квадратики я замалювала в режимі “По абзацу на сестру книжку” за годину до закінчення літа. Спробую аж так більше не робити, але я це на початку кожного сезону кажу, такшо…

DSCN3617

Як би воно не було, результат літа 25 з 25.

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Лімб на одну персону. “Поки я не впала”

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

DSCN3404

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Читати далі

Чужими словами. “Фанатка”

Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

DSCN3347.JPG

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

Читати далі

Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

DSCN3153

Чи пасують одне до одного літні наїдки та літнє читання? Не завжди.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Читати далі

#YakabooBingoSpring. Післямова у (майже) 75 словах

Весна пішла, і лишила по собі деякі життєві зміни, пакунок нових досвідів та вражень (мене вперше в житті облизав єнот, хіба це не досягнення?) та повністю виконане #YakabooBingoSpring. Оскільки минулого сезону я викреслила лише 23 квадратики з 25 (кажуть, для фінального заліку можна ще наздоганяти постфактум), а навесні на мене регулярно нападав неписючий настрій – я собою пишаюся! Ну а поки ще не почався літній забіг, треба і тут повісити звіт за весну.

DSCN3069

Як і минулого разу, спробую описати кожну з 25 книжок трьома ключовими словами.

№1 – книжка із зеленою обкладинкою – “Фантастичні звірі і де їх шукати“: поттеріана, натуралісти, звірики (відгук).

№2 – один з героїв кіт – “Вітер з-під сонця“: підлітки, море, драма (відгук).

№3 – книжка з весняним настроєм – “Джейн, лисиця і я“: графічнийроман, класика, дисморфія (відгук).

№4 – фантастика – “Знищення“: експедиція, учені, контакт (відгук).

№5 – переказ відомого сюжету – Rapunzel’s Revenge: графічнийроман, казки, ДикийЗахід (відгук).

Читати далі

Те літо, коли вже нічого не зрозуміти. Дві книжки про стрімке дорослішання

Якщо вже написала про свіжодочитані підліткові книжки, то треба нарешті розповісти про читане ще на початку весни. Тим більше, що дещо спільне із  порцією з попереднього допису у цієї теж є – це також книжки про “раптове” дорослішання, а головним героєм однієї з них теж є осиротілий хлопець.
DSCN3033
Повість Оксани Лущевської “Вітер з-під сонця” є трохи несподіваним поєднанням канікулярної прози із “проблемною”. Нічого аж такого надзвичайного в цьому підході нема, але в процесі складання сюжетних пазлів трапилося кілька несподіванок.
Женька нещодавно втратив батька, і на море вони з матір’ю йдуть з важкою душею. Хлопця і так нічого не радує, а тут ще й підозри “А чи не збирається мама терміново облаштувати особисте життя?” ятрять душу. Та дві зустрічі дещо змінюють настрій юного самітника – з Білим (це кіт) та з Рисею (а це уже місцева дівчинка). Трохи нервів, трохи пригод – і протягом одного дня Женька раптом розуміє: життя іде далі і з цим треба змиритися.
Проста фабула цієї повісті допомагає увиразнити основну проблему – переживання горя у перехідному віці, коли і так хочеться загорнутися у свою інакшість та покусати всіх із тим незгодних, а тут ще й вагомий привід є! Але є одне але. У “Вітрі” настільки класні деталі та другорядні сюжетні лінії, що у мене, наприклад, співчувати Женьці вже просто не лишалося часу. Ну хлопець, ну осиротів, ну мучить матір гордим мовчанням під знаменом “А чого вона!” (оцей субсюжет про “А чого вона!” – він взагалі якийсь дивний, бо дійсно незрозуміло чого це потенційний курортний роман усіма оточуючими сприймається як щось надзвичайно вагоме, що ніби має змінити все життя), ну крутить носом “Ет, ці жінки, нічого вони в тонкій чоловічій душі не розуміють!”, ну… Ну Женька і Женька, нехай собі кисне, тут же є ще таке, таке…

Читати далі

І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

DSCN3022

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Читати далі