Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи

Після того, як два українські видавництва (КСД та #Книголав, якщо що) майже синхронно анонсували переклади романів Ннеді Окорафор та Томі Адеємі, я видихнула з полегшенням: фентезі з африканським колоритом у нас на ринку вже майже з’явилося, ура! Але потім зітхнула знову: а орієнтальне? Коли буде орієнтальне? Так, щоб і вибір, і різні культури, і міфології побільше? А, може, все ж таки?

А поки чекаємо, розкажу про кілька підліткових (або майже підліткових) романів якраз такого плану. З китайським присмаком, близькосхідним та скаженим міксом кількох культур.

Сирітку Сіфен виховує непривітна тітка. Виховує з єдиною думкою: Сіфен – красуня, така красуня, що може привернути увагу самого імператора. У цьому жорстокому світі красиве личко – це валюта з обмеженим терміном обігу, і вкласти її треба якнайшвидше й якнайвдаліше. Сіфен натомість мріє втекти від осоружної родички разом із коханим. І їй це вдасться – вони переїдуть до столиці, Сіфен потрапить-таки до імператорського двору і постане перед очима найвищої родини. Але трохи не в той спосіб, як  їй колись здавалося. І трохи не з тією метою, як їй колись мріялося. А головне – в усьому цьому зіграє свою роль прадавня магія – і не завжди настільки світла, як колись хотілося.

Ліс тисячі ліхтарів” Джулі Дао стартує приблизно там само, де  багато який янг-адалт про хоробру дівчину з емансипаційними мріями – тільки цього разу з китайсько-японським колоритом. Але зупинятися там, де йому годиться, цей сюжет не збирається. Роман розповідає про чудову дівчину з гарними намірами, яка поступово перетворюється на не аж таку чудову, бо… Бо дуже складно витрусити з голову чужі мрії, під гнітом яких ти виросла. Бо дуже складно не хотіти більшого. Бо дуже складно знайти собі гідне місце, коли здається, що твоє ідеальне вже хтось посів. Бо дуже складно опиратися спокусі. Бо дуже складно уникати природної схильності до магії – навіть такої, що вартує крові, навіть такої, в якій можна розчути шерехи влади проклятого повелителя змій.

Читати далі

Advertisements

Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством

Останнім часом я дещо занедбала “Графічну паузу”, бо комікси і графічні романи траплялися здебільшого boring та booooring. То ж коли відшукала потенційно цікавий новий онгоїнг, то раділа шалено. Не дуже довго, бо це той випадок, коли теорія цікавіша за практику, але теорія – тобто, початкова концепція – там справді ого!

Ідея насправді дуже проста: давайте змішаємо один відомий соціальною нерівністю сетинг з іншим. Вікторіанство з кіберпанком. Додамо впізнавані характери, відголоски актуальних сьогодні політичних проблем, увиразнимо антиутопічні нахили сюжету і приперчимо це все янг-адалтовим пафосом боротьби за все хороше проти всього поганого. І що вийде? У кількох американських та британських авторів та художниць вийшла “Олівія Твіст” – гендер-світч ретелінг роману Діккенса.

42207688

2050 рік, над Лондоном височить мегахмарочос “Вертикальне місто”, де живуть американські багатії, які встигли знищити власний континент. Британці живуть на землі. Колишні британці – нащадки мігрантів – живуть в концентраційних таборах. ot-1

Мігрантські діти ростуть у робітних будинках, підпорядкованих корпораціям (власне, одній). А коли дитині виповнюється вісімнадцять, вона має йти на всі чотири сторони, всі з яких – працювати на ту ж таки корпорацію, тільки тепер добровільно і з піснею. Але сирітка Олівія випадково зустрічає п’яту сторону: злочинне підпілля, учасниці якої можуть допомогти їй врятувати маленького Піпа – іншого сироту з робітні.

Фух! Забагато всього? Ну, так, тут все по-багатому: типова підліткова антиутопія про “Від нас приховують всю правду” невимушено зустрічає Діккенсівську вікторіанську сльозогінку про сиріток-спадкоємців, яких переслідує зле зло – і всі радісно танцюють. Тут є все, про що тільки можна подумати:

Читати далі

Біжи, Ліло, біжи! “Моя неймовірна подруга”

Деякі книжки потрапляють до рук неочікувано, можна сказати, – зненацька, а от на інші ще треба чекати. І якраз першу книжку з “Неаполітанського квартету” Елени Ферранте я чекала довго. Десь так з моменту, коли прогримів англійський переклад – спокійно, з моменту, коли анонсували українське видання – з ажитацією, відколи КСД відкликав перший, погано перекладений, наклад – напружено. Але, коли вже дочекалася, зрозуміла, що ці кілька років минули недаремно. У моїй голові уже встиг скластися певний образ цієї книжки і він… Чесно скажу, виявився не страшенно далеким, але нічогенько так далекуватим у порівнянні з реальністю. Цей роман кілька разів змушував мене казати: “Але й я не могла подумати, що…”. Ого, це було прикольно!

DSCN8497

Неаполь, 1950-ті, у бідному передмісті зростають дві подружки – Лену і Ліла, красуня і розумниця… Чи ні, розумниця і красуня. Хоча, ні, все ж таки красуня і розумниця. Стоп! Ні, навпаки! Чи все ж таки?.. І поки дівчата ростуть, життя навколо іде звичним чином: чоловіки пиячать, жінки готові повисмикувати одна одній коси, дітей луплять по-чорному, маленький бізнес ледь животіє, середній бізнес почувається незлецько лише тоді, коли підкріплений не дуже чесно нажитими статками або ж арматуриною – арматурина дуже пожвавлює бізнес.Чи є вихід з цього похмурого кола? Учителі кажуть, що є, цілком ленінський – учитися, учитися, оце от усе. Тільки в тому, що наука справді може змінити життя Лену та Ліла ще мають переконати близьких. І переконуватимуть з перемінним успіхом.

Увесь “Неаполітанський квартет” зазвичай презентують як історію жіночої дружби-суперництва, яку героїні пронесли крізь все життя. Перша книжка – “Моя неймовірна подруга” – присвячена зародженню цієї дружби. А ще це роман виховання розумних дівчат в несприятливих умовах все ще живого й активного традиційного суспільства. Про все це я начебто знала. Але дещо здивувало.

Несподіванка номер один: “ненеапольський” Неаполь. Коли берешся читати книжку про південь Італії, маєш в голові дбайливо зібраний гербарій очікувань: тінь Везувію, гніт історії, багато сонця, багато моря, багато апельсинів, багато яскравих барв та смачної їжі. Майже нічого з того в “Моїй неймовірній подрузі” нема. Причому дечого нема підкреслено, демонстративно, від душі. Елена Ферранте прискіпливо описує життя неблагополучного району таким, яким його дуже легко уявити: бідність, сірість, злість всіх і до всього. Низькооплачувана робота, проста їжа, автівка як найвищий прояв соціального успіху, пляж кілька разів на рік – і те не для всіх, хто ж оце може собі дозволити так байдикувати, а гніт історії переважно проявляється у глухій ненависті до тих сусідів, що нажилися на біді інших за війни. До умовного переліку “Двадцять п’ять книжок, після яких ви побіжите купувати квитки до Італії” цей роман включити можна, але він злобно кепкуватиме із сусідів. З іншого боку, має повне право.

Читати далі

Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”

Є цикли книжок, де кожен твір можна сміливо читати окремо – більшість навіть серійних детективів такі. Є цикли книжок, що колонами підтримують спільну арку, але кожна з них є сюжетно окремішньою. А є цикли книжок, у випадку яких прочитання першого тому може викликати думку: “Як це – уже все? А коли буде далі?”. Я такі цикли не люблю і бува навіть кидаю читати. Але трапляється і таке, що уже друга частина змушує змиритися з дійсністю. Бо саме вона цю художню дійсність визначає. І яскравим прикладом такого циклу, де перша книжка – це “Так, загалом прикольно, але так нечесно!”, а друга – “А, тепер все зрозуміло, ну нарешті!”, для мене став “Сезон кіноварі” Володимира Арєнєва.

Формально це трилогія (колишня дилогія) з ще невиданим третім томом. По-чесному – таки дилогія. Тільки така, де перша книжка розрослася на дві – “Порох із драконових кісток” і “Дитя песиголовців“. І оця спільна книжка настільки чудесно цілісна, що якось перед “Порохом” невдобно.

DSCN8440

Про сюжет: майже-вісімнадцятирічна Марта вчиться у випускному класі, форкає у бік мачухи, яка завела роман, чекає на батька, котрий має повернутися із довгого загадкового відрядження, і, мріючи поїхати вчитися до столиці, підзаробляє собі потроху двома шляхами. Один – цілком законний і навіть соціально схвальний – кураторкою у кількох дитячих гуртках. Інший із законністю та соціальною припустимістю не має нічого спільного. Марту надаремно називають Відьмою, вона вміє знаходити і знешкоджувати токсичні кістки драконів – цінний ресурс для виробництва наркотиків та ще цікавіших речовин. Одного чудового осіннього дня Марта разом із друзями викопує фрагмент щелепи – справжнє багатство! Але скористатися з нього не вийде. По-перше, в Нижньому Ортинську починається облава на наркоторговців. По-друге, з відрядження повертається батько Марти і повертається… зміненим. По-третє, усе місто стрімко змінюється, а за компанію з ним – навіть державна політика і то не лише економічна. А Марта… А Марта просто хоче мінімізувати свої проблеми. Ну, гаразд, ще з’ясувати, що сталося з батьком. Окей-окей, а якщо геть по-чесному, то ще й допомогти симпатичному молодому вчителю. А якщо вже казати з цілковитою відвертістю – ще й дізнатися, звідки приходять химерні сни про далекі краї та неприємні смерті.

Про героїню: з усього, що я останнім часом читала українського й підліткового, Марта Баумгертнер із “Сезону” – мабуть, моя улюблениця. З багатьох причин. Вона трохи старша за середню героїню підліткового фентезі (“Сезон” – це вже чесний янґ-адалт, особливо друга книжка – “Дитя песиголовців“) і іноді навіть здається занадто дорослою як на заявлений вік. Це можна пояснити ситуацією – напівсирітство, складні стосунки зі старшими, все таке, але у другому томі Марта час од часу косячить так, що всі попередні претензії до вікових особливостей знімаю. Марта – жива, яскрава і має цілком впізнаваний і по-своєму передбачуваний характер. Передбачуваність – це взагалі хороша особливість для книжкових героїв, це означає, що образ логічно вибудований.

Читати далі

Янголи не те, чим здаються. “Таємниця покинутого монастиря”

Підвищені казкові потреби, про які я вже була згадувала, призвели до того, що протягом останніх тижнів я не читаю майже нічого, що не було би підлітковим фентезі (навіть якщо це фентезі прикидається кіберпанковою фантастикою). Результати в такого режиму трохи неоднозначні. Над деякими книжками я сумно зітхаю: “Шкода, що мені давно не п’ятнадцять, тоді, може, справді сподобалося”. А от інші – навпаки – виразно нагадують, як це – читати ледве не з ліхтариком, бо несила відірватися. Сьогодні розкажу якраз про таку книжку.

DSC_1093

Невдовзі після завершення Другої світової війни з неба над Польщею почали падати янголи. “Мають, мабуть, врятувати Польщу від безбожних комуністів” – вирішили люди і призвичаїлися до нової реальності, в якій крилатих гостей треба переховувати від чорних воронків. Минуло кілька років, і з одним з таких янголів зустрілася тринадцятирічна Ніна. Чарівна істота повідомила дівчині, що вона дуже хороша (сама Ніна в цьому, правда, трохи сумнівається) і має поїхати до маленького потаємного містечка та оселитися там у покинутому монастирі разом з групою інших підлітків. Отак десь починаються численні фентезійні твори про Обраних, і роман Анни Каньтох – не виключення. Тільки тут героям майже одразу повідомляють: янголи пильнують, діти, бо Обранець серед вас один. Ви поки тут походіть, порозважайтеся, літо ж надворі. А що посеред саду дивні мертві дерева ростуть, містяни ледь пригадують, що десь там поряд монастир існує, а у підвалі зачинене something nasty – то ви на те уваги не звертайте, все гаразд. Головне – вірте нам. Але Ніна – дівчинка розумна, спостережлива й не чужа фантазії. І їй однакового складно і не звертати увагу, і беззастережно вірити.

Ого. “Таємницю покинутого монастиря” мені порекламувала людина, чиєму смаку я довіряю, але я все одно не чекала, що підліткова книжка мені аж так сподобається. Ні-ні, вона не є якимсь ідеальним читанням (більше того, польська письменниця торкається кількох настільки дражливих тем, що їх можна сміливо зарахувати до болючих), але кілька моментів з легкістю завоювали мою перегодовану фентезятинкою прихильність.

Читати далі

Вісник екранізацій. A Discovery of Witches (1-й сезон)

Восени мені завжди хочеться читати й дивитися щось чарівне. І, якщо з читанням зазвичай не виникає жодних проблем, то з “дивитися” трапляються сезони сумної дієти. Тому потенційне видиво вишукую завчасно й потім з нетерпінням чекаю-чекаю-чекаю. Цього року я отак чекала на британську серіальну екранізацію “Трилогії всіх святих” Дебори Гаркнесс.

Ні, самі книжки я не читала, хоча на початку 2010-х перші два томи видав КСД і – зненацька – аж одразу українською. Якось оминула увагою та й на той момент сюжет “Заборонене кохання до вампіра” викликав… складні почуття (окей, Ксеню, час бути чесною – хто тоді прочитав дев’ять томів “True Blood”? отож-бо). Але відтоді мода на вампірів трохи вщухла, фентезійних серіалів маємо небагато, пристойних фентезійний серіалів ще менше, а тут за роботу взялися британці, знімають в Оксфорді, а за головного героя вампіра у них Метью Ґуд. Ні, встояти тут би не вийшло. Я й не намагалася.

landscape-1511363937-a-discovery-of-witches-1

Коротенко про сюжет: спадкова відьма Даяна Бішоп – сквиб не успадкувала від предків жодних магічних талантів, але дуже цікавиться історією – і історією магії зокрема. Вона – науковиця, яка вивчає алхіміків єлизаветинських часів, провідна спеціалістка з теми, “наймолодша людина, яка колись отримувала теньюр у Йєлі” (тут я заплакала, а це ж перші сцени першого епізоду). Молода жінка повертається до Оксфорда, щоби попрацювати над наступною книжкою. Для цього їй потрібен певний манускрипт, і вона його отримує. Проблема в тому, що зачакловану книжку ніхто не бачив вже протягом століть. А вона, за легендами, містить пояснення, як саме колись відьми створили вампірі і – отже – як їх можна знищити. І тепер за Даяною полюють всі – відьми, вампіри, Конгрегація (всенелюдський орган співуправління), хіба що демони не полюють, вони тут взагалі нереальні няшки. Ну, а близьке знайомство з Метью Клермоном – вампіром-біохимиком, який вивчає причини послаблення крові вампірів (молодші покоління вже не можуть перетворювати людей на собі подібних) та виродження відьомських талантів – швидко стає дуже близьким. А далі – все як годиться: пристрасне кохання, таємниці, інтриги і приховані таланти.

Перші епізоди “Сповіді відьом” (не дуже подобається цей варіант, але це офіційний книжковий переклад, то нехай буде) у мене викликали шалений захват і несміливу віру в майбутнє. Правильно, що несміливу, бо під останні епізоди сезон вже розгубив і темп, і чарівливість свіжості. І все ж таки на загальному тлі – це цілком пристойний телевізійний продукт, який підсолодив мені половину осені. Ну, і як годиться – про плюси і мінуси.

Читати далі

Ліс продовжує свій наступ. Казкові Румунія та Молдова заморських письменниць

Топос чарівного лісу продовжує свою переможну ходу янґ-адалтовим фентезі та моїм читацьким списком. Німецький ліс з гоблінами, “литовський” ліс з крижаними ельфами, китайський ліс з ліхтариками – більше-більше лісів всім богам літературних лісів! І що вони екзотичніші – то краще. До орієнтальних чарівних лісів я вже якось звикла. А от експансія англомовного підліткового фентезі в бік Центральної та Східної Європи поки що продовжує дивувати. Настільки дивувати, що не можу не ділитися. Про Spinning Silver (це те, де казкова Литва та крижані ельфи) вже двійко місяців тому розповідала, а нині розповім про дві інші книжки – в чомусь дуже схожі, а в іншому – неймовірно різні. Але обидві вони написані авторками з англомовних країн. Обидві є переказами відомих сюжетів. Історії в обох крутяться навколо сестринських стосунків. І в обох у ролі екзотики виступає Східна Європа. Тільки в одному випадку ця екзотика барвиста і приваблива, а в іншому – незбагненна, неприємна, а подеколи – ще й смертельно небезпечна.

13929

Роман австралійської фентезістки Джулієт Марільєр, судячи з усього (а ще – з післямови) виріс із великого захоплення природою Трансільванії і румунським фольклором. Власне, не лише румунським, адже у “Танцях древнього лісу” письменниця переповідає по-своєму кілька казок братів Грімм, починаючи із “Дванадцяти принцес, що танцюють“. Тільки “принцес” в її книжці лише п’ять і вони є дочками румунського купця, які знайшли спосіб щомісяця потрапляти до чарівного виміру ельфійських балів.

Читати далі

Вісник екранізацій. The Bookshop (2017)

Я дуже довго підступалася до творчості британської письменниці Пенелопи Фіцджеральд, і от лише на початку цього року прочитала один з її романів. Обирала поміж варіантів по-книгоманському – взялася за “Книгарню“. І тоді ж, коли почала читати, дізналася, що в цієї книжки є свіжа екранізація. За режисерку і сценаристку там відома каталонка Ісабель Койшет, фільм отримав три “Гойї” (за фільм, режисуру та адаптований сценарій), каст казковий, трейлер – дуже привабливий, треба-треба-треба дивитися. І якось воно відклалося на багато місяців, аж от нарешті подивилася. Враження лишилися трохи суперечливі: наче все добре, все як має бути, але хробачок точить – щось таки трішечки не так.

MV5BNDIzYjIyMGEtYzIyZS00OGY3LWI5ODYtN2M1YjAxOTA5OTgzXkEyXkFqcGdeQXVyMzI3MDEzMzM@._V1_

Сюжет The Bookshop (тут ані авторка, ані творці екранізації не мудрували) вкладається в двійко речень. А можна навіть одне: вдова зі скромними статками місіс Флоренс Грін вирішує відкрити першу книгарню в курортному містечку, але містечко тому не дуже зраділо. Щоправда, поза цим єдиним реченням залишиться багацько прекрасного: меланхолійна атмосфера містечка, яке навіть у туристичний сезон не сказати що оживає, складні ієрархічні структури англійської глибинки, труднощі організації малого бізнесу в інертному середовищі, а головне – сліпуче сяйво мрії і віри в свою зірку. Усе це є в книжці і все це акуратно переїхало до фільму. Але дорогою змінилися деякі акценти. Ну але спочатку про хороше.

З чим тут точно все добре?

Читати далі

Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

DSCN6547

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Читати далі

Срібло, сніг і три дівчини. Spinning Silver

Навіть з найулюбленішими книжковими жанрами буває по-різному. Тобто, буває фентезі і фентезі: просто читання в межах конвенційно дозволеного або таке, що відповідає всім – навіть найпотаємнішим – очікуванням від того, яким це фентезі має бути. Найчастіше книжки потрапляють десь у середину цієї шкали. Але іноді зустрічається і та, яка тихенько шепоче: “Хочеш, щоб майже все було так, як тобі подобається?”. І от цього разу таку книжку написала для мене Наомі Новік.

У невідомо-настільки-давні часи у невідомо-настільки-далекому царстві Литвас люди десятиліттями потерпають від дедалі суворіших зим. Весна приходить все пізніше, жито сходить все гірше, їдла лишається все менше, а податки платити майже нема чим. І якщо місцеві феодали ще беруть оброк натурою, то загадкові крижані Staryk (давайте я їх далі Прадавніми зватиму, пізніше поясню чому) невпинно полюють на золото. І кожна монета, і кожна каблучка є загрозою – бо прийдуть по неї Прадавні і перетворять всіх на лід. Але для того, щоб все скінчилося якнайгірше, не треба навіть золота мати – достатньо вполювати тваринку зі сніжно-білим хутром. Усе біле в лісі належить Прадавнім. Майже все срібло належить Прадавнім. Але одного дня гордовита донька лихваря Мір’єм занадто голосно каже: “Я вмію перетворювати срібло на золото!”. І ця секунда пихи назавжди змінить життя трьох дівчат та всіх їхніх близьких.

Недаремно я нещодавно називала Spinning Silver живим втіленням списку “Усі Ксеніни кінки”, бо десь так воно і є. Наомі Новік написала таку спеціальну книжку для мене, що аж незручно викатувати претензії класу: “А тут можна було квазіслов’янську тему ретельніше проробити, а романтичну лінію – осьтамочки трохи спрямити” (про головне “недодали” взагалі не можу згадати, бо, по-перше, спойлер, по-друге, – в порєдному товаристві про таке вголос не розказують). Тим не менш, недоліки у цієї книжки є, історики від неї плакатимуть палючими сльозами, а лінгвісти підноситимуть їм хусточки, відриваючи від серця. Але мені ця книжка полюбилася тією беззавітною любов’ю, якою багато хто любить попередню книжку авторки – “Ті, що не мають коріння“. І я навіть можу пояснити – чому. Так-так-так, вся справа в кінках.

Читати далі

Графічна пауза. Шкільна вистава з мишами та жабами

“Перша українська графічна повість”, нехай навіть для дітей молодшого шкільного віку – це амбітна заявка. Особливо враховуючи, скільки нині з’являється цікавих проектів, що ґрунтуються на ілюстраціях. У будь-якому разі, пройти повз таке я змогла б. Тим паче, що це книжка, яка вже на п’ятій сторінці містить правдешнє зізнання в любові до мишей!

DSCN6468

Що таке “графічна повість”? Це, мабуть, коли обсягу на графічний роман не вистачило, але інші жанрові ознаки наче на місці. “Безхвоста” (написала Оксана Лущевська, намалювала Яна Гавриш) – це невеличка історія (в текстовому варіанті було б міцне оповідання) про підготовку до новорічної звітної вистави в дитячій театральний студії. А що ставить керівниця Мона “Рукавичку“, то в дітей розгоряється конкуренція за яскраву роль Лисички. Оповідачка Рита участі у змаганні не бере – вона цілком задоволена своїм амплуа Мишки. А от її найкраща подруга Катя костюм з пишним хвостом підготувала заздалегідь. Та режисерка налаштована скептично: не тягне Катя роль, може, варто пошукати інші варіанти?

Триактна, як за нотами, структура, ретельно окреслений конфлікт, чітко проговорена мораль… “Безхвоста” є простою для розуміння і старанно (аж по-аптекарському навіть) виписаною історією для молодших читачів. Такою типовою правильною книжкою про дружбу, чесність та відповідальність. А з-поміж інших схожих сюжетів її вигідно вирізняють три моменти. Перший – реалістичність, коли і “енд” нібито “хепі”, але не аж так, щоби виникли сумніви в правдоподібності (а з сучасними дитячими книжками тут буває по-всякому).. Другий – оця впізнавана атмосфера театральної студії, де всі звірі – друзі, але бувають варіанти (написала Ксеня, яка колись пробувалася на скромного Їжачка, а зрештою несподівано зіграла головну роль Зайчика). Третій – ілюстрації. Історія, історія… Це книжка візуально прекрасна настільки, що справедливі питання до передбачуваного сторітелінгу розчиняються в світанковій блакиті. Трішки прикладів під катом.

Читати далі

Плюс-мінус нескінченність. Як це – перечитати “Життя за життям” після “Руїн бога”

Я майже ніколи не перечитую книжки – бо навіщо. І майже ніколи не _пере_писую враження – бо а як таке можливе. Але бувають виключення. І тому, коли мені запропонували написати для блогу Нашого Формату текст про досвід перечитування “Життя за життям” уже після прочитання “Руїн бога” – то це був справжній виклик. Незвичний і по-своєму некомфортний, але вартісний. Бо перечитуючи я дізналася більше не стільки про Урсулу Тодд, скільки про власну систему цінностей. Але про Урсулу з Тедді все ж таки трохи також.

DSCN6409

Іноді здається, що всі люди поділяються на два типи. Ні, не технарів та гуманітаріїв. І не на тих, хто любить котиків або песиків. І навіть не на поціновувачів кави чи чаю. Є люди, які перечитують книжки, і є такі, хто воліє цього не робити. А ще є книжки, які вносять плутанину в цю чудову надійну систему.

Я перечитую книжки нечасто й неохоче, і кожного разу, коли вже зібралася сотворити неподобство проти стосів ніколи не читаних книжок, довго перед ними вибачаюся. Але з “Життям за життям” Кейт Аткінсон інакше бути не могло. Особливо, як врахувати, що українською з дилогії про сім’ю Тодд першою вийшла друга книжка – “Руїни бога“… Особливо, як врахувати, що українські переклади Аткінсон Ярослави Стріхи настільки фантастично влучні, що не можна позбавляти себе задоволення… Особливо… Насправді, це той випадок, коли жодні “особливо” особливо не потрібні. Бо про Урсулу Тодд можна читати знову і знову. Так воно задумано.

Читати далі

На півдорозі до детективу. “Мітфордські вбивства”

Спроби схрестити сімейний роман (а то й сагу) з детективом мають давні добрі і плідні традиції. Але буває й таке, коли ні сіло, ні впало: і детектив не клеїться, і сімейний роман розпадається на шматки. В кращому випадку один з жанрів зрештою перемагає, лишаючи інші напрямки бідними родичами, які зітхають: “Але ж ідея була непогана, правда?”. Правда. Але коли в піджанрах є той таки детектив, то його перемозі радієш більше. Головне, щоб із загадкою повернулося на добре, а інше… Інше – то таке.

Дебютний детективний роман Джессіки Фелловз (об’язковий в такому випадку дисклеймер: так, родичка того самого Джуліана Фелловза, а заразом авторка нонфікшен-книжок “зі світу “Абатства Даунтон“) – це якраз типовий випадок, коли письменниця не хотіла обмежетися тільки детективом. І протягом перших 200 сторінок було важко сказати, що це взагалі таке і що з нього виросте. На щастя, текст схаменувся, й остання третина там уже чесний (і нічогенький, треба сказати) детектив. Ну, але дійсно – первісний замах був на більше.

DSCN6310

/Клац кіношною хлопавкою/ Зимовим днем купе поїзда, що прямує до курортного містечка на півдні Англії сідає літня пані, увечері того ж дня її в тому купе знайдуть смертельно пораненою. /Клац кіношною хлопавкою/ Юна Луїза Кеннон не хоче бути пралею, як мама, карманницею, як дядько навчив, проститукою, як дядько спонукає, але варіантів в неї небагато. Але одного зимового дня в Луїзи з’являється шанс влаштуватися помічницею няні до аристократичного сімейства. І вже байдуже, що досвіду такої роботи в дівчини нема, а рекомендації трохи ненадійні – шансом треба скористатися за будь-яку ціну! /Клац кіношною хлопавкою/ Молодий залізничний полісмен Ґай Салліван ганяє безхатьків на вокзалах та розслідує дрібні крадіжки, але мріє про щось більше, щось справжнє, щось таке, що дозволить йому врятувати самооцінку “Єдиного хлопця в родині, якого не взяли до війська під час Великої війни”. І тут його з напарником викликають на замах на вбивство в потязі. Ось воно, ось цей довгоочікуваний шанс! /Клац кіношною хлопавкою/ Юній Ненсі “майже сімнадцять” і в дитячій, поміж молодшими сестрами, вона відверто нудиться. Душа Ненсі потребує пригод, але батьки чомусь до цього ставляться без ентузіазму. Дівчина пише під псевдонімом страшні оповідки, але коли до родини доходить звістка про наглу смерть знайомої знайомої – самовиховане на penny dreadful дівчисько робить мисливську стійку: чому б не спробувати розслідувати справжній злочин? Це ж такий шанс! Он і майже ровесниця Луїза допоможе, бо панночці дуже треба! /Клац/

Трохи забагато “клаців”? От і я про те. Джессіка Фелловз озброїлася багажем знань про першу половину ХХ століття і написала не “просто детектив”, а історичний детектив з урахуванням історичного ж контексту. Контекст справді цікавезний: 1920-й, практично тільки-но завершилася найстрашніша війна в пам’яті людства, а повсякденне життя відмовляється повертатися до старих звичок. Жінки на роботі, занепад аристократії, масовий ПТСР і працевлаштування ветеранів, нові моди, нова музика, нові соціальні моделі – цукерка, а не епоха! І молода британська письменниця підійшла до матеріалу з ентузіазмом. “Мітфордські вбивства” – це про все оце і ще трішки зверху. Але проблема в тому, що елегантно збиратися в купу весь цей матеріал відмовляється. То сімейний роман не клеїться, бо аристократичну родину авторка змальовує цілком історичну – до того ж надзвичайно цікаву – але змальовує скупо й несміливо, так, що ті, хто вже багато чув про Мітфордів, натяки зрозуміють, а іншим (от мені, наприклад), може бути не дуже комфортно. То тему тяжкої долі дівчини з народу, яка йде у найми (ой, “Даунтоном” запахло) письменниця замітає під килимок детективного сюжету. То про сам детектив забуває на кількадесят сторінок, від чого критично страждає динаміка сюжету. “Ні, не Аґата Крісті”, – думала я половину книжку, аж доки роман не згадав, що він взагалі-то про вбивство.

Читати далі

Уперед, за драконами! Перші дві книжки з “Мемуарів леді Трент”

Іноді трапляється таке читацьке щастя, коли одна книжка примудряється охопити одразу кілька тем з категорії найулюбленіших. А ще буває, коли ця книжка приходить не сама, а із “сестрами” – і тоді читацьке щастя стає безмежним. У мене – фанатки подорожніх нотаток натуралістів та етнографів, любительки фентезі й поціновувачки прожіночої проблематики в художній літературі – отаке “збірне” щастя настало, коли дізналася про “Мемуари леді Трент“.

Коротко про серію: “Мемуари леді Трент” – це фентезійний цикл американської письменниці Марі Бреннан. На сьогодні він включає п’ять романів та (щонайменш) одне дотичне оповідання. Героїня книжок – леді Ізабелла Кемхерст, яка живе у фентезійному аналогу вікторіанської Британії. Але живе не постійно. Ізабелла – затята натуралістка, життєва мета якої – вивчати драконів по всьому світу.

З усього циклу я поки що прочитала лише перші дві книжки і це практично суцільні феєрверки і радість впізнавання. NB: але такі бурхливі емоції цикл викликає далеко не в усіх читачів, бо він і тематично, і, головне, стилістично доволі своєрідний. Адже він є пародією на мемуари/подорожні нотатки вчених джентльменів ХІХ століття – тільки тут їх пише леді, яка має дуже нестандартне захоплення.

Коротко про сюжети: усі книжки написано з ретроспективної точки зору – вже літня леді Трент згадує молодість і розповідає про давні пригоди. Це трішки дратує, адже формулювання: “Тут про це говорити зарано, дочекайтеся, поки я напишу наступні томи” зустрічаються регулярно. Перші два романи розповідають про самий початок наукової кар’єри Ізабелли – від дитячих експериментів до першої експедиції, де вона була повновісною учасницею та співорганізаторкою.

Читати далі

Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць”

Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

DSCN6226

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Читати далі