Місце тимчасового перебування. “Готель Світ”

Після того, як в кінці минулого року я прочитала “Як бути двома” Алі Сміт, то вирішила: в цієї жінки треба читати все! Доречний драматизм, цікавий психологізм, помірна постмодерновість зі стилістичними привітаннями до класиків модернізму та адекватні ігри зі структурою, де вигадлива форма допомагає прокачати зміст, – що ще треба для щастя? І поки я думала, з якого боку підступатися до сезонного циклу в оригіналі (на сьогодні вже є три романи – “Осінь“, “Зима” та “Весна“), як Фабула видала ще один роман Сміт – не з нових, але уже радість.

DSCN9365

Готель Світ” – це впізнавання з перших сторінок. Уже знайома емоційність, уже знайомий фокус на розбіжностях між внутрішнім і зовнішнім, уже знайоме протиставлення/взаємодоповнення історій кількох персонажок, уже знайомі експерименти із синтаксисом. Синтаксис тут казково прекрасний, бо він водночас підкреслює і спосіб мислення кожної героїні, і її… скажімо чемно, організаційно-сюжетні проблеми. От від синтаксису і танцюватиму.

По-перше, у нас є Сара, а Сара втрачає ці… як його? як вони називаються? А! Слова. Сара померла. Пішла була на нову роботу до готелю і по-дурному, по-тупому, по-безглуздому загинула на другий день роботи. Смерть юної дівчини – гарної дочки, талановитої плавчині з олімпійського резерву – сколихнуло все містечко… Ну, тижні на два сколихнула. Але минув час, газетні заголовки вицвіли, батьки позбулися речей старшої доньки, і лише молодша сестра продовжує палати гнівом, адресованим світобудові. А від самої Сари вже майже нічого не залишилося – їй складно з’являтися рідним, її мертве тіло хоче лише спокою і жене душу геть, а душа поступово розчиняється, губить спогади, губить слова і чіпляється за останню думку: як це було – летіти чотири поверхи? Скільки часу це зайняло? Скільки секунд змінюють весь твій світ? І чому вони майже не змінюють світ загальний, адже він чомусь існує і без тебе.

Читати далі

Почати спочатку. Striking Out (1-й сезон)

Бажання паралельно з “Грою престолів” дивитися категоричну “не-Гру престолів” змушує шукати щось таке, таке… Якесь інакше, причому щоб це були не “Даррелли“, які теж закінчуються. Пошуки чогось спокійного, мирного й помірно драматичного – а ще бажано британського – завели мене на незнайому землю. Я чи не вперше сіла дивитися ірландський серіал.

MV5BM2EzZWQ2ZDYtMTg2Ni00MGQ1LTg3MzMtNDcwYjNiNjA4YWQwXkEyXkFqcGdeQXVyMjExMjk0ODk@._V1_SY1000_CR0,0,712,1000_AL_

Striking Out (або по-нашому – “Виключення“, в сенсі процесу) це такий собі адвокатський процедурал з родинно-романтичними цінностями. Вірніше, трохи не так: первісна романтика закінчується десь так на 5-6 хвилині першого епізоду, коли молода юристка Тара Рафферті робить невдалий сюрприз своєму нареченому. Якби Тара не повернулася з дівич-вечора завчасно – не спіймала би би свого Еріка в ліжку з колегою. Не засмутила би маму скасованим весіллям. Не втратила кількох подруг-колег разом із роботою – продовжувати працювати поряд з колишнім нареченим для неї нестерпно, а син головного партнера точно не збирався звільняти зрадженій коханій простір для маневру. Отже купа “не” – і життя Тари летить шкереберть.

Що у нас там окрім романтики? Родина? Родин багато, вони різні – Тару перемикає, і колишня спеціалістка з корпоративного права стає повіреною у сімейних тяжбах. Власне, кожна серія – це окрема справа, тут все, як завжди. А! Адвокатство! І з цим непросто. Тара – соліситор, а це означає, що їй не тільки треба шукати десь принципово нових клієнтів, вирішувати проблеми свого спонтанного асистента з умовною судимістю, обживатися в занюханому офісі в приміщенні колишнього заводу металоконструкцій (вхід через кав’ярню – несолідно, зате свіжа кава завше поряд), а ще й підлаштовуватися під блискучого баристера Вінсента – старшого чоловіка з купою своїх проблем і непростим характером. І як тут починати нове життя? Тарі якось вдається.

Плюси цього невеличкого серіальцю (чотири серії в першому сезоні, що я його вже переглянула, та шість – в другому) доволі очевидні:

Читати далі

The Beauty and the Issues. The Kiss Quotient

Після нещодавньої апології чик-літу та гострого передозування фентезі мене остаточно потягнуло на “щось інакше”. Цього разу в ролі інакшого виступив цілком собі класичного формату любовний роман. NB: різниця між цими жанрами насправді проста, чик-літ – це про стосунки героїні зі світом, включно з романтичними, любовний роман – переважно про романтичні стосунки. Але геть чисто про “просто романтику” читати було не дуже цікаво, тому жертвою  нездорової уваги став один з наймодніших любовних романів сезону-2018 на американському книжковому ринку. Яскравий дебют, стрімка слава, гарні рецензії, обіцянка доточити до трилогії (друга книжка от прямо нині вийшла), продані права на екранізацію, амазонівська “Книжка року” в своєму жанрі та серйозні позиції в списках бестселерів. Що ж це за книжка така? Стара добра “Кралечка“, що їй зробили гендер-світч та додали психотерапевтичної достовірності.

The Kiss Quotient Гелен Хвон атакує одразу на багатьох фронтах. Беремо класичний мотив “Красуні і Чудовиська”, перемішуємо так, щоби красивими і лячними здавалися і героїня, і герой, щедро всипаємо дозу тієї самої “Кралечки“, вмикаємо блендер, додаємо трохи соціалки і багато сімейних цінностей – вуаля, наш ультра-сучасний любовний роман готовий.

Стелла – розумна, гарна, талановита, багата, успішна і взагалі – взірець всіх чеснот, але є одне “але” – вона має аутичний розлад. Майкл – гарний, розумний, талановитий, бідний, не дуже успішний, зате ідеальний син, але є одне “але” – сплачувати рахунки йому допомагає праця на ескорт-агенцію. А оскільки хлопець не практикує повторні зустрічі, тож на виході – це чистої води проституція. Життя Стелли підпорядковане ретельно налаштованій рутині, вона більш ніж успішна в професійній сфері, але мама каже “Треба онуків”, а зі стосунками у Стелли ніяк. Чому? Бо в ліжку не вправна – вирішує дівчина і наймає професіонала. Вам цей шаблон щось нагадує? Єп! Ромкоми про погано соціалізованих айтішників-мільйонерів (строго кажучи, Стелла – економетристка, яка пише програми  маркетингових моделей) – тільки навпаки. А що у нас з Майклом? А він дизайнер-початківець, красень, ніжний і відповідальний старший син у багатодітній міжрасовій родини, а за сумісництвом – мішок з daddy issues, що не дають йому будувати здорові стосунки, а от сексу за гроші дуже навіть сприяють. І що з того вийде? Звичайно ж любов до гробівця! Але спочатку героям треба буде докласти багато зусиль, перетравити кілька драматичних непорозумінь і напрацювати правила добросусідства для своїх тарганів.

Читати далі

Тер’єр чи інший журналіст? “Добре в ліжку”

Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

img_0190

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Читати далі

Змії серед нас. The True Queen

В ідеальному світі цей допис мав би починатися словами: “На другий роман Цзень Чо ми чекали майже чотири роки”. Але я – читачка-слоупок, і перший роман Цзень Чо читала всього лиш минулого року. Тож очікування було не аж таким тривалим, та й налаштуватися на пряме продовження Sorcerer to the Crown я не встигла. Навпаки, звістка про те, що у другому томі сюжет забезпечить більше, більше орієнтальних мотивів, тільки радувала. Непокоїло інше: а як там буде з персонажами, з динамікою, із загальним настроєм? З частиною пунктів все гаразд. А от з дечим все ще трішки біда.

Загадковий острів Янда-Баїк лихоманить: британці все пильніше придивляються до ласого шматка малайських земель, яким керують богопротивні відьми. Що у самій Британії жінки вже можуть офіційно практикувати магію, політиків і дипломатів не цікавить. Але не тільки британці непокоять тутешню наймогутнішу чаклунку. Злий шторм був виніс на пляж двох дівчат. Шакті і Муна – двійнята, а ще вони прокляті. Сором’язлива й відповідальна Муна позбавлена будь-яких магічних здібностей, у що складно повірити, зважаючи на рідкісне обдарування її сестри. А нахабна й різка Шакті… просто поступово розчиняється в повітрі. Спроби відшукати автора нетипового закляття вказують на Англію. Ту саму Англію, головною чародійкою якої нині є зухвала Прунелла Вітт. Саме вона – перша жінка, яка отримала посох Королівського Чарівника та насмілилася заснувати Академію, де дівчат навчають магії, а не притлумленню здібностей до неї – може допомогти. Має допомогти. Якщо інші біди не завадять. Війна з Францією триває, чарівники-ретрогради з радістю знесли би Прунеллу з її посади, а тут ще й Королева фей готова оголосити британцям війну, бо ті начебто вкрали найдорожчий її талісман, що містить силу Істинної королеви – переможеної спадкоємиці чарівного трону. І все б може обійшлося, якби дорогою  через Чарокрай до Англії Муна не загубила би Шакті. А тепер про зважені вчинки не йдеться – рятувати сестру вона готова в будь-який спосіб. Навіть якщо для цього треба обманювати Прунеллу Вітт, кидати виклик повелительці іншого світу чи викрасти декого у драконів.

Читати далі

Тінь в саду чи тінь всередині? The Night Tiger

Говорячи про фентезі, я вже якось згадувала, що останнім часом, коли мені хочеться почитати “щось екзотичне”, у перегонах впевнено перемагають книжки про Схід. Іноді Близький, але переважно читацькі захцянки чвалом несуться кудись далеко-далеко. Внутрішній голос на це каже: “Фе, як орієнтально-передбачувано”, – і кривить уявний ніс. А я згадую, як таким саме чином років десять тому запоєм читала латиноамериканських письменниць і письменників, і вважаю трохи дивну звичку черговим етапом читацького розвитку. Проблема одна – “орієнтальних” книжок українською виходить небагато, то доводиться якось викручуватися.

Про малазійську письменницю китайського походження Янзце Чу, яка нині живе й пише у Штатах, я абсолютно випадково дізналася кілька років тому. Ну, як випадково… Насправді – закохалася в обкладинку її дебютного роману. “Наречену привида” тоді примудрилася вихопити в паперовій версії і дуже тому тішилася. Як і самій книжці – сумній історії про буддистське потойбіччя, дивні китайські традиції та дівчину, якій не поталанило. А оскільки фінал там був такий, що давав надію на продовження, зізнання письменниці: так, я пишу другий роман, ні, він буде про інших героїв і в інший час – не дуже порадувало. Та що робити, довелося чекати. От і дочекалися нарешті. Час дійсно інший, зв’язка з попередньою книжкою тоненька, як шовкова ниточка, але це все одно було дуже цікаво, хоча й геть про інакше. Ну, як інакше… Насправді, теж про варіанти посмертного існування. Тільки цього разу йдеться не про фентезі, а радше про елементи магічного реалізму, а ще другий роман – багатофігурніший та багатший проблематикою.

У Малайї 1930-х років вирує життя, а у випадку з деякими героями – вирує аж з особливим цинізмом. Чжи* Лінь змушена підробляти платною танцюристкою в дансінгу, щоб сплатити маджонгові борги матері – до жорстокого вітчима з такими проханнями краще не потикатися. Життя дівчини, яка мріяла вивчитися на медсестру чи хоча б учительку, і без того зіпсоване, але підібрати засушений палець-талісман, що його загубив один з відвідувачів, було геть поганою ідеєю… Її зведений брат Сінь повертається з навчання (на медика, авжеж, для хлопців цей шлях відкрито) у Сингапурі якимось дивним та нашорошеним – схоже, в нього теж є якісь приховані проблеми. А інші герої раді були б свої проблеми сховати значно глибше за тривоги Чжи Лінь та Сіня. Хірург колоніальної лікарні Вільям Актон прокидається ночами від жахіть: його коханку роздер тигр, паталогоанатом вважає цю смерть підозрілою, і є людина, яка готова шантажувати білого пана схильного тихцем тягатися по місцевих жінках. Але найгірше в цій ситуації почувається новий служник Актона маленький Жень. Хлопчик знає, хто може полювати у хащах, і він має лише 49 днів на те, щоби впокоїти примарного тигра-перевертня. А для цього йому треба відновити особливу чутливість до надприродного, яку він втратив після смерті свого близнюка Ї, розшукати п’яту людину з їхнього “комплекту” і ще, бажано, вижити.

Читати далі

Історія чотирьох смертей, про які знали заздалегідь. “Шукачі безсмертя”

Протягом останніх років українські видавці почали оперативно друкувати переклади англомовних бестселерів. Але ніколи не вгадаєш, що саме раптом потрапить на радари. Отак минулого року я із легким здивуванням чекала на “Елеанор Оліфант“, а цьогоріч – раділа, що не встигла-таки прочитати в оригіналі The Immortalists Хлої Бенджамін. Книжки ці дуже різні, але дещо спільне між ними є. Кожна з них показує протистояння життя і не-життя – по-своєму, з різними акцентами, а післясмак виходить уже подібний і дуже характерний.

DSCN8831

Спекотного літа 1969 року юні Ґолди вирішили дізнатися, коли вони помруть. Ні-ні, нічого екстремального – просто сходити до ворожки, про яку шепочуть у чергах та закутках. Навіщо знати дату своєї смерті дітям від 13 до 7 років – то вже питання і велике. Бо круто, бо пригода, бо “Тоді ти зможеш устигнути все зробити”. Ні, юний Деніеле, ти був неправий. Тобто свій зворотній відлік кожне запустило, але про “все встигнути” згодом вже не йшлося. Одного спекотного дня… можна було б скористатися зручним штампом і сказати, що в Ґолдів закінчилося дитинство. Але насправді тоді в них закінчилося звичне й нормальне життя.

Шукачі безсмертя” – це така собі сімейна сага в мініатюрі. Формально називати сагою роман на чотири сотні сторінок і чотири долі якось і нечемно, але письменниця витиснула зі стартового матеріалу все і навіть трішки більше. Четверо різних головних героїв, чотири принципово різні життя – і це вже дає чудову можливість розповісти про американське життя різних мікро-епох, різних класів і в різних місцях. Хлоя Бенджамін вирушає послідовно – від найкоротшого життя і до найдовшого, і в кожному випадку детально розповідає про те, як на когось із сім’ї Ґолдів вплинуло оте кляте передбачення.

Читати далі

Дивія та й годі. “Невермур. Випробування Морріґан Кроу”

Затишне зимове читання (так, мене все ще не вповні відпустило після нещодавного букклуба ВСЛ про ретелінги) може набувати різних форм. Але багацько з них лежать приблизно там, де й класична схема дитячої літератури: “Візьмемо нещасну дитину, яка торуватиме собі шлях… Наприклад, до щастя”. А якщо розцвітити цей шлях милими читацькому серцю подробицями, то варіант вийде практично безпрограшний.

Щось такого плану зробила молода австралійська письменниця Джессіка Таунсенд – розказала, як зробити нещасну дитину щасливішою. Складові успіху: подорож до чарівного світу, чарівливі диваки, чарівна оселя, багато солодощів, трішки небезпек, котик (кішка), вампір (карлик), дружба з однолітками і здорова конкуренція між ними. Окей, з конкуренцією там все трішки непросто. Але все інше на місці, я перевірила.

IMG_0004

Морріґан Кроу – офіційно зареєстрована проклята дитина. Якщо поряд трапляється якийсь негаразд: суп на пічку втік, кіт іздох, хтось ногу зламав, вечірка зіпсувалася – то винна в цьому неодмінно Морріґан. Це, звісно, страшенно неприємно, але ще не найгірше. Найгірше – усі прокляті діти включно з Морріґан мають помирати, як настане нова епоха. Тобто, акурат у свій одинадцятий день народження. Але казка була б не казкою, якби сталося так, як гадалося. Морріґан зірвала несподіваний джекпот: симпатичний рудань Юпітер Норт забрав її до іншого світу загадкової Вільної Держави. Віднині Морріґан мешкає в тамтешній столиці Невермур і готується до щорічного випробування. Пройде успішно – потрапить до загадкового Товариства Дивообраних, що обирає до своїх лав дев’ятку найталановитіших дітей цього року. Не пройде – вилетить з Невермура як нелегалка. А у власному світі нічого хорошого на дівчинку не чекає.

Читати далі

“Облога Атланти” в ханойських декораціях. “Дочка торговця шовком”

“Не зважай на гуркіт, мені просто знадобилася чабань!” – це все, що треба знати про лютневу неділю, коли Ксені треба терміново з чимось сфотографувати прочитану книжечку. Щоб дістати ту чабань, знадобилося витягти півполиці кухонного начиння, зате реквізит! Найсмішніше, що йдеться про книжку, герої якої чаю майже не п’ють. Вони п’ють каву, як варіант – зі згущеним молоком. Бо вони – французи чи пофранцужені в’єтнамці середини ХХ століття.

Про романи британської письменниці Дайни Джефферіс я почула кілька років тому. Вірніше, як почула. Побачила – в англомовних видань дуже яскраві обкладинки. І дуже багатообіцяючі анотації – Індія, Малайя, Цейлон, ще Цейлон, В’єтнам… “Ухти, письменниця, яка спеціалізується на історичній прозі про Південну та Південно-Східну Азію, треба пошукати!”. Шукати не довелось, Фабула взялася її видавати українською. І як тут встояти?

DSCN8718

Вісімнадцятирічна Ніколь живе в Ханої щасливим життям багатої спадкоємиці, і на перший погляд найсоліднішими проблемами в її житті є обурене “Чому батько віддає управління сімейним бізнесом старшій сестрі в одні руки?” та замріяне “Чи поцілує мене отой привабливий американець?”. Як на другий погляд, вперед вилазять задавнені сімейні драми і зачаєні страхи: чому батько не любить своєї молодшої доньки? чому старша сестра то знущається з Ніколь, то поводиться так, наче вона перед молодшою завинила? що сталося багато років тому і чому Ніколь постійно переслідують жахіття про річку? На третій погляд… На третій погляд дівчині ще треба визначитися з тим, ким вона почувається сьогодні: француженкою, як батько та Сільві, чи в’єтнамкою, як мати, котру вона ніколи не бачила? Але ще є четвертий погляд – невблаганної історії. Дівчино, це 1952 рік, останнє, про що варто думати в Ханої – це про цілунки та майно! А от про ідентичність замислюватися – саме той момент! Але краще одразу пакувати речі.

Показати перший етап війни у В’єтнамі очима дівчини змішаного походження – це направду класна ідея. З одного боку у нас французькі вулички, французькі кафе, французька кава, французька цивілізаційна місія “Ми принесли цьому народу дороги та лікарні (а ще забрали незалежність, але за все треба платити, чи не так?)”. З іншого боку – в’єтнамська їжа, в’єтнамські традиції шовківництва, в’єтнамські пісні, в’єтнамське уявлення про відновлення національної та соціальної справедливості – вогнисте, справедливе, комуністичне. Обираючи таку героїню, Дайна Джефферіс користається з можливостей на повних обертах: колонізатори і колонізовані, ЦРУ і В’єтмінь, французька в’язниця і комуністичні “табори перевиховання”, “Вони ніколи не підуть з миром” VS “Вони ніколи не дістануться до Ханоя… ой!”. Авторка береться за те, щоби виткати барвисте шовкове полотно культурних конфліктів, політичних вузлів, ідеологічних розбіжностей і людських трагедій. Що ж тут могло піти не так?

Читати далі

Вісник екранізацій. Ordeal by Innocence (2018)

Минулого року КСД дуже вчасно видав “Випробування невинуватістю” якраз під новеньку телеекранізацію. Я до цього проекту придивлялася давно, тому не дивно, що міні-серіал наздогнав мене раніше за книжку. Але воно й логічно: книжки читаються не виключно заради сюжету (хм, це ж наче детектив…), а от фільми… Для фільмів сюжет – штука важлива.

От тільки так вийшло, що для Ordeal by Innocence 2018 року сюжет найголовнішим не є. Тут розгромно перемагає стилістика. А сюжет… Ні, з ним також все гаразд – літоснова зобов’язує. І дивитися цей мінісеріал було прикольно. Перша серія: “А це точно Аґата Крісті?”. Друга серія: “Аааа, вже щось знайоме проглядає…”. Третя серія: “Воу-воу, Аґата Крісті на стероїдах! Мені подобається! Давайте ще! Як це – більше нема?”.

mv5bndeyodkwnzgznf5bml5banbnxkftztgwode0ntg4ntm@._v1_sy1000_cr0,0,1333,1000_al_

Середина 1950-х – ідеальна британська версія. Характерні для епохи ознаки занепаду вищого класу родини Арґайл ще не торкнулися: маєток на місці, гроші на місці, щастя… З щастям сутужніше. А капітальна катастрофа з тим щастям стається на Різдво 1954 року, коли матір сімейства – благодійницю, меценатку та рятувальницю сиріт – Рейчел Арґайл криваво, несподівано й безпідставно вбиває молодший син. Минає півтора роки, життя продовжується, згорьований (насправді, ні) вдівець вирішив знову сходити під вінець, діти потроху оговтуються від трагедії (насправді, ні), а паршиву вівцю “вдало” вбили у в’язничній бійці ще до того, як судовий процес стартував. Чи, може, тут теж – “Насправді ні?”. Бо за кілька днів до весілля на порозі з’являється дуже підозрілий молодик, який запевняє: він є свідком того, що Джек ніяк не міг вбити свою матір.

Така сюжетна затравка могла обіцяти все, що завгодно: від повільного класичного детективу до жорстокої сімейної драми. У цій версії з матеріалу вийшов натуральний психологічний трилер з напівсюрними акцентами і таки відчутним присмаком південної готики, на яку ще трейлер натякав. Це було незвично, доволі неприємно, але по-своєму круто.

Читати далі

Деви, ще деви і Зміїний Бог. Три орієнтальні фентезі-романи

Після того, як два українські видавництва (КСД та #Книголав, якщо що) майже синхронно анонсували переклади романів Ннеді Окорафор та Томі Адеємі, я видихнула з полегшенням: фентезі з африканським колоритом у нас на ринку вже майже з’явилося, ура! Але потім зітхнула знову: а орієнтальне? Коли буде орієнтальне? Так, щоб і вибір, і різні культури, і міфології побільше? А, може, все ж таки?

А поки чекаємо, розкажу про кілька підліткових (або майже підліткових) романів якраз такого плану. З китайським присмаком, близькосхідним та скаженим міксом кількох культур.

Сирітку Сіфен виховує непривітна тітка. Виховує з єдиною думкою: Сіфен – красуня, така красуня, що може привернути увагу самого імператора. У цьому жорстокому світі красиве личко – це валюта з обмеженим терміном обігу, і вкласти її треба якнайшвидше й якнайвдаліше. Сіфен натомість мріє втекти від осоружної родички разом із коханим. І їй це вдасться – вони переїдуть до столиці, Сіфен потрапить-таки до імператорського двору і постане перед очима найвищої родини. Але трохи не в той спосіб, як  їй колись здавалося. І трохи не з тією метою, як їй колись мріялося. А головне – в усьому цьому зіграє свою роль прадавня магія – і не завжди настільки світла, як колись хотілося.

Ліс тисячі ліхтарів” Джулі Дао стартує приблизно там само, де  багато який янг-адалт про хоробру дівчину з емансипаційними мріями – тільки цього разу з китайсько-японським колоритом. Але зупинятися там, де йому годиться, цей сюжет не збирається. Роман розповідає про чудову дівчину з гарними намірами, яка поступово перетворюється на не аж таку чудову, бо… Бо дуже складно витрусити з голову чужі мрії, під гнітом яких ти виросла. Бо дуже складно не хотіти більшого. Бо дуже складно знайти собі гідне місце, коли здається, що твоє ідеальне вже хтось посів. Бо дуже складно опиратися спокусі. Бо дуже складно уникати природної схильності до магії – навіть такої, що вартує крові, навіть такої, в якій можна розчути шерехи влади проклятого повелителя змій.

Читати далі

Графічна пауза. Діккенс з кіберпанком та сестринством

Останнім часом я дещо занедбала “Графічну паузу”, бо комікси і графічні романи траплялися здебільшого boring та booooring. То ж коли відшукала потенційно цікавий новий онгоїнг, то раділа шалено. Не дуже довго, бо це той випадок, коли теорія цікавіша за практику, але теорія – тобто, початкова концепція – там справді ого!

Ідея насправді дуже проста: давайте змішаємо один відомий соціальною нерівністю сетинг з іншим. Вікторіанство з кіберпанком. Додамо впізнавані характери, відголоски актуальних сьогодні політичних проблем, увиразнимо антиутопічні нахили сюжету і приперчимо це все янг-адалтовим пафосом боротьби за все хороше проти всього поганого. І що вийде? У кількох американських та британських авторів та художниць вийшла “Олівія Твіст” – гендер-світч ретелінг роману Діккенса.

42207688

2050 рік, над Лондоном височить мегахмарочос “Вертикальне місто”, де живуть американські багатії, які встигли знищити власний континент. Британці живуть на землі. Колишні британці – нащадки мігрантів – живуть в концентраційних таборах. ot-1

Мігрантські діти ростуть у робітних будинках, підпорядкованих корпораціям (власне, одній). А коли дитині виповнюється вісімнадцять, вона має йти на всі чотири сторони, всі з яких – працювати на ту ж таки корпорацію, тільки тепер добровільно і з піснею. Але сирітка Олівія випадково зустрічає п’яту сторону: злочинне підпілля, учасниці якої можуть допомогти їй врятувати маленького Піпа – іншого сироту з робітні.

Фух! Забагато всього? Ну, так, тут все по-багатому: типова підліткова антиутопія про “Від нас приховують всю правду” невимушено зустрічає Діккенсівську вікторіанську сльозогінку про сиріток-спадкоємців, яких переслідує зле зло – і всі радісно танцюють. Тут є все, про що тільки можна подумати:

Читати далі

Біжи, Ліло, біжи! “Моя неймовірна подруга”

Деякі книжки потрапляють до рук неочікувано, можна сказати, – зненацька, а от на інші ще треба чекати. І якраз першу книжку з “Неаполітанського квартету” Елени Ферранте я чекала довго. Десь так з моменту, коли прогримів англійський переклад – спокійно, з моменту, коли анонсували українське видання – з ажитацією, відколи КСД відкликав перший, погано перекладений, наклад – напружено. Але, коли вже дочекалася, зрозуміла, що ці кілька років минули недаремно. У моїй голові уже встиг скластися певний образ цієї книжки і він… Чесно скажу, виявився не страшенно далеким, але нічогенько так далекуватим у порівнянні з реальністю. Цей роман кілька разів змушував мене казати: “Але й я не могла подумати, що…”. Ого, це було прикольно!

DSCN8497

Неаполь, 1950-ті, у бідному передмісті зростають дві подружки – Лену і Ліла, красуня і розумниця… Чи ні, розумниця і красуня. Хоча, ні, все ж таки красуня і розумниця. Стоп! Ні, навпаки! Чи все ж таки?.. І поки дівчата ростуть, життя навколо іде звичним чином: чоловіки пиячать, жінки готові повисмикувати одна одній коси, дітей луплять по-чорному, маленький бізнес ледь животіє, середній бізнес почувається незлецько лише тоді, коли підкріплений не дуже чесно нажитими статками або ж арматуриною – арматурина дуже пожвавлює бізнес.Чи є вихід з цього похмурого кола? Учителі кажуть, що є, цілком ленінський – учитися, учитися, оце от усе. Тільки в тому, що наука справді може змінити життя Лену та Ліла ще мають переконати близьких. І переконуватимуть з перемінним успіхом.

Увесь “Неаполітанський квартет” зазвичай презентують як історію жіночої дружби-суперництва, яку героїні пронесли крізь все життя. Перша книжка – “Моя неймовірна подруга” – присвячена зародженню цієї дружби. А ще це роман виховання розумних дівчат в несприятливих умовах все ще живого й активного традиційного суспільства. Про все це я начебто знала. Але дещо здивувало.

Несподіванка номер один: “ненеапольський” Неаполь. Коли берешся читати книжку про південь Італії, маєш в голові дбайливо зібраний гербарій очікувань: тінь Везувію, гніт історії, багато сонця, багато моря, багато апельсинів, багато яскравих барв та смачної їжі. Майже нічого з того в “Моїй неймовірній подрузі” нема. Причому дечого нема підкреслено, демонстративно, від душі. Елена Ферранте прискіпливо описує життя неблагополучного району таким, яким його дуже легко уявити: бідність, сірість, злість всіх і до всього. Низькооплачувана робота, проста їжа, автівка як найвищий прояв соціального успіху, пляж кілька разів на рік – і те не для всіх, хто ж оце може собі дозволити так байдикувати, а гніт історії переважно проявляється у глухій ненависті до тих сусідів, що нажилися на біді інших за війни. До умовного переліку “Двадцять п’ять книжок, після яких ви побіжите купувати квитки до Італії” цей роман включити можна, але він злобно кепкуватиме із сусідів. З іншого боку, має повне право.

Читати далі

Марта і кістки. Перші книжки “Сезону кіноварі”

Є цикли книжок, де кожен твір можна сміливо читати окремо – більшість навіть серійних детективів такі. Є цикли книжок, що колонами підтримують спільну арку, але кожна з них є сюжетно окремішньою. А є цикли книжок, у випадку яких прочитання першого тому може викликати думку: “Як це – уже все? А коли буде далі?”. Я такі цикли не люблю і бува навіть кидаю читати. Але трапляється і таке, що уже друга частина змушує змиритися з дійсністю. Бо саме вона цю художню дійсність визначає. І яскравим прикладом такого циклу, де перша книжка – це “Так, загалом прикольно, але так нечесно!”, а друга – “А, тепер все зрозуміло, ну нарешті!”, для мене став “Сезон кіноварі” Володимира Арєнєва.

Формально це трилогія (колишня дилогія) з ще невиданим третім томом. По-чесному – таки дилогія. Тільки така, де перша книжка розрослася на дві – “Порох із драконових кісток” і “Дитя песиголовців“. І оця спільна книжка настільки чудесно цілісна, що якось перед “Порохом” невдобно.

DSCN8440

Про сюжет: майже-вісімнадцятирічна Марта вчиться у випускному класі, форкає у бік мачухи, яка завела роман, чекає на батька, котрий має повернутися із довгого загадкового відрядження, і, мріючи поїхати вчитися до столиці, підзаробляє собі потроху двома шляхами. Один – цілком законний і навіть соціально схвальний – кураторкою у кількох дитячих гуртках. Інший із законністю та соціальною припустимістю не має нічого спільного. Марту надаремно називають Відьмою, вона вміє знаходити і знешкоджувати токсичні кістки драконів – цінний ресурс для виробництва наркотиків та ще цікавіших речовин. Одного чудового осіннього дня Марта разом із друзями викопує фрагмент щелепи – справжнє багатство! Але скористатися з нього не вийде. По-перше, в Нижньому Ортинську починається облава на наркоторговців. По-друге, з відрядження повертається батько Марти і повертається… зміненим. По-третє, усе місто стрімко змінюється, а за компанію з ним – навіть державна політика і то не лише економічна. А Марта… А Марта просто хоче мінімізувати свої проблеми. Ну, гаразд, ще з’ясувати, що сталося з батьком. Окей-окей, а якщо геть по-чесному, то ще й допомогти симпатичному молодому вчителю. А якщо вже казати з цілковитою відвертістю – ще й дізнатися, звідки приходять химерні сни про далекі краї та неприємні смерті.

Про героїню: з усього, що я останнім часом читала українського й підліткового, Марта Баумгертнер із “Сезону” – мабуть, моя улюблениця. З багатьох причин. Вона трохи старша за середню героїню підліткового фентезі (“Сезон” – це вже чесний янґ-адалт, особливо друга книжка – “Дитя песиголовців“) і іноді навіть здається занадто дорослою як на заявлений вік. Це можна пояснити ситуацією – напівсирітство, складні стосунки зі старшими, все таке, але у другому томі Марта час од часу косячить так, що всі попередні претензії до вікових особливостей знімаю. Марта – жива, яскрава і має цілком впізнаваний і по-своєму передбачуваний характер. Передбачуваність – це взагалі хороша особливість для книжкових героїв, це означає, що образ логічно вибудований.

Читати далі

Янголи не те, чим здаються. “Таємниця покинутого монастиря”

Підвищені казкові потреби, про які я вже була згадувала, призвели до того, що протягом останніх тижнів я не читаю майже нічого, що не було би підлітковим фентезі (навіть якщо це фентезі прикидається кіберпанковою фантастикою). Результати в такого режиму трохи неоднозначні. Над деякими книжками я сумно зітхаю: “Шкода, що мені давно не п’ятнадцять, тоді, може, справді сподобалося”. А от інші – навпаки – виразно нагадують, як це – читати ледве не з ліхтариком, бо несила відірватися. Сьогодні розкажу якраз про таку книжку.

DSC_1093

Невдовзі після завершення Другої світової війни з неба над Польщею почали падати янголи. “Мають, мабуть, врятувати Польщу від безбожних комуністів” – вирішили люди і призвичаїлися до нової реальності, в якій крилатих гостей треба переховувати від чорних воронків. Минуло кілька років, і з одним з таких янголів зустрілася тринадцятирічна Ніна. Чарівна істота повідомила дівчині, що вона дуже хороша (сама Ніна в цьому, правда, трохи сумнівається) і має поїхати до маленького потаємного містечка та оселитися там у покинутому монастирі разом з групою інших підлітків. Отак десь починаються численні фентезійні твори про Обраних, і роман Анни Каньтох – не виключення. Тільки тут героям майже одразу повідомляють: янголи пильнують, діти, бо Обранець серед вас один. Ви поки тут походіть, порозважайтеся, літо ж надворі. А що посеред саду дивні мертві дерева ростуть, містяни ледь пригадують, що десь там поряд монастир існує, а у підвалі зачинене something nasty – то ви на те уваги не звертайте, все гаразд. Головне – вірте нам. Але Ніна – дівчинка розумна, спостережлива й не чужа фантазії. І їй однакового складно і не звертати увагу, і беззастережно вірити.

Ого. “Таємницю покинутого монастиря” мені порекламувала людина, чиєму смаку я довіряю, але я все одно не чекала, що підліткова книжка мені аж так сподобається. Ні-ні, вона не є якимсь ідеальним читанням (більше того, польська письменниця торкається кількох настільки дражливих тем, що їх можна сміливо зарахувати до болючих), але кілька моментів з легкістю завоювали мою перегодовану фентезятинкою прихильність.

Читати далі