В серцях у нас клекоче гнів. “Скляний меч”

Майже сімейні стосунки з циклом про Мару Барров Вікторії Авеярд проявляються по-різному. Наприклад, я не мовчала про “Скляний меч“, я писала відгук для блогу Нашого формату. Довелося трішки притримати коней, добираючи лексику (ні, я розуміла, що використовую багато неочевидних варваризмів, але щоб настільки! ет, вважатимемо це шармом цього бложеку), але ось, що вийшло. Спойлер: сподобалося більше, за “Багряну королеву“.

25036188_1984885191834418_381056323204153344_n

Коли йдеться про вже солідні за обсягом книжкові цикли (трилогії, тетралогії, і далі — здрастуй, нескінченність), часто згадують про «прокляття другої книжки». Безпосередні продовження вдалих перших томів часто (ніде правди діти) бувають слабшими за своїх “старших”. Із “Багряною королевою” Вікторії Авеярд у цьому питанні вийшло цікаво. Порівняно з першою частиною “Скляний меч” дійсно дещо втратив у динаміці, розгубив з об’єктивних причин частину багатообіцяльних героїв, суттєво змінив фокус і навіть трішечки — проблематику. І сказати б тут: “Типова друга книжка!” — але разом із деякими чеснотами “Скляний меч” пустив за вітром і багато… як би це чемно сказати?.. факторів, що зумовили моє, доволі складне ставлення до “Багряної королеви“.

Якщо не занурюватися в “У попередній серії було”, а нагадати пунктиром, то вийде приблизно таке: у “Багряній королеві” американська письменниця розповіла про постапокаліптичний світ нескінченної війни, керують яким срібнокрові аристократи — носії суперсил. Багрянокровий простолюд має їм коритися (а куди тут подінешся), але серед них знаходиться дівчина з дивовижним обдаруванням. Мара Барров — багряна, та сила її більша, аніж у багатьох срібних. Правляча династія Норти схильна видавати юнку за загублену спадкоємицю срібного роду, а багряне підпілля сподівається на її допомогу в перевороті. У фіналі “Багряної королеви” (перепрошую за спойлер, без нього ніяк) з переворотом вийшло дуже невдобно. За сюжетом “Скляного меча” Марі та її команді треба втікати, ховатися та шукати інших новокровок — багряних зі “срібною” генетичною мутацією.

Суто жанрово, якщо зазирнути до скарбнички з кіношною чи ігровою термінологією, другий роман із циклу — це роуд-муві із сильною квестовою компонентою. Ну, або групова RPG — так теж можна потрактувати. Локація — завдання — локація — завдання — локація — складніше завдання — локація — бос рівня — отаке от усе, і якоїсь миті пальці знічев’я тягнуться до сторінки — виділити героїв “рамочкою” і трохи підкоригувати їхній маршрут, ну видно ж, що там пастка буде!

Замість теоретично-революційного пафосу першої частини з’явилися суворі виробничі будні, і, як на мій смак, це пішло циклові на користь. Манірні й не конче правдоподібні палацові інтриги змінила натуральна партизанка. Переховування, поля, ліси, потенційно радіоактивні руїни… Так, “Скляний меч” почасти вже надто нагадує “Голодні ігри”, але краще вже так, аніж Школа Для Обраних, на яку перетворилася чи не половина сюжету “Багряної королеви“. Тим більше, це допомагає показати те,на чому в попередній частині зосередили мало уваги. Світ. Той самий світ, що нібито страждає під тяжким ярмом срібної влади.

Читати далі

Advertisements

Стара школа. “Стрелы королевы”

Дякувати славетному списку жіночого SF&F від Bookriot – я продовжую замальовувати пробіли у фентезі 1980-х. Корисна справа, як з’ясувалося, – моє “теоретичне” уявлення адекватним не було. Чомусь здавалося, що то була епоха змальовання пригод хлопчиків, а дівчатка сиділи в куточку і зайвий раз не відсвічували. Ага-ага. Цього разу настав час “Стріл королеви” Мерседес Лекі – і це було навіть цікавіший експірієнс, аніж з “Аланною” Тамори Пірс.

37285570

Одного дня дівчинка, яку не люблять і не розуміють вдома, з’ясовує, що вона Обрана, що створена вона для геть інакшого життя і місце її серед інших людей, що їй тепер треба вивчитися в чарівній школі з давніми добрими традиціями, а далі – королівська служба, слава, звитяги. Телію обрав Супутник, і вона має стати Герольдом королеви – нести світло правосуддя і королівської волі мешканцям держави. Щось таке середнє між дипломатичною службою та функціями магічних спецпризначенців (справжня стара магія з цього світу пішла, але можливості Герольдів цілком собі нічого) з елементами роботи детектором брехні на півставки. В отакій версії воно якось цікавіше за “Ти народжена для того, щоби стати найвидатнішою чарівницею в околицях”, але, так, така зав’язка все одне нагадує оберемок інших книжок (в тому числі – пізніших). От тільки… От тільки “Стріли королеви” дивують.

По-перше, дивують своєрідною сюжетною стриманістю. От дуже видно, як за неповні тридцять років змінилася схема написання книжок, розрахованих на підлітків. З одного боку, тут явно цільова аудиторія – молодша за середню читачку сучасного янґ-адалту, і від героїв очікують відповідної поведінки. Старші героїв всю дорогу страшенно сумують, що Обраних дітей позбавили дитинства, молодші періодично чудять без баянів… І в найкритичніший момент ці діти спокійно схиляються перед авторитетом: “Так, дорослі краще знають, як чинити в такому випадку”. Насправді, дорослі дійсно краще знали, але мені вже дуже важко уявити, щоби героїні та герої сучасних підліткових книжок погодилися з таких сюжетним поворотом – так, ми викрили змову, але ми не будемо нічого робити, ми просто доповімо, куди слід. Ага, щяз!

Читати далі

Як безліч рік в одне впадають море… “Сіль для моря, або Білий Кит”

Ще кілька років тому навколокнижкова аудиторія скаржилася: “У нас замало книжок для підлітків”. А потім книжки почали перекладатися. Писатися. Писатися цікаво – з експериментами з формою/жанром. Нарешті – писатися проблемно, зачіпаючи гарячі теми. Іноді аж надто гарячі – цього літа-осені після шквалу уваги до “груп смерті” у соцмережах вийшло кілька текстів про підліткові самогубства. Я поки що натрапила на два, і підфорумна новинка від Вівату здалася цікавішою.

DSCN4245

Після трагедії, про яку не можна говорити, Ліза з батьками переїхали до маленького приморського містечка. Здавалося б, здійснилася давня дівоча мрія, але життя кращим не стало: нічні жахіття нікуди не зникли, стосунки з батьками якось майже непомітно зіпсувалися, стосунки у школі так і не налагодилися, ніхто Лізу не розуміє, окрім таємничого Білого Кита – віртуального знайомця, завжди готового розділити бесіди про паскудство цього світу. Правда, є ще прикута до візочка загадкова Аня, яка так само, як і Ліза, залюблена в море, але старого доброго моря та нової дружби може бути замало, щоби компенсувати звичну нестерпну важкість усього буття. Особливо, коли це буття робить все, от просто все, щоби переконати в своїй нестерпності.

Сіль для моря, або Білий Кит” – це гранично сюжетний роман про те, як тяжко жити підлітку. Усі лінії тут старанно впадають до моря, як ті шекспірівські річки, усі деталі – дбайливо в’яжуться у вузлики, а сюжетні стіни рясно увішані рушницями, що у правильний момент і стрельнуть, і самі себе почистять, і по-боллівудському заспівають і станцюють, провіщаючи фінал. Така аж декоративна гармонійність та виважена соціально-психологічна Правильність спочатку бентежить, але згодом у мене вийшло пристати на правила цієї гри. Це роман для підлітків і роман проблемний – окей, тут все підпорядковане проблематиці. Відсутність розуміння – це погано. Знущання – це неприпустимо. Депресія – це проблема, що сама собою не минає. В інтернеті можуть водитися тигри. Самогубство – не вихід. Checked. Кожна теза обґрунтована, проілюстрована і навіть ставить питання для самоперевірки. Але, якщо чесно, “як?” тут в багатьох випадках цікавіше за “що саме?”.

Читати далі

Стережіться апельсинів. “Співдружність”

Як подумати, то апельсини – страшна річ. Один перспективний юрист-помічник прокурора шаленів від самої думки про досяжність свіжих апельсинів у Каліфорнії. Вийти з дому, зірвати з гілки, вичавити сік – і життя одразу стає прекраснішим. До того моменту, коли схему з доступним соком Берт Казенс не перевірив на хрестинах чужої дитини. Не менш чужа дружина-красуня Беверлі Кітінґ та соковита спільна праця на такій само чужій кухні… І от уже під двома сім’ями задрижала земля. Чи обвалилось небо. Не те, щоби в усьому були винні тільки апельсини, але хто його зна. В усякому разі, ці небезпечні фрукти лишилися на обкладинці оригінального видання. В оформленні української версії “Співдружності” помаранчевої загрози нема. А шкода.

DSCN4205

Тож одного спекотного дня життя двох родин змінилося назавжди. За кілька років матір двох доньок пішла до батька чотирьох дітей і жили вони… Ну, навіть щасливо, хоча й не завжди. І діти їх жили… Так, іноді непогано – але не однією щасливою родиною, а якимсь бойовим братством, співдружністю проти дорослих, які схильні змінювати не лише своє, а й чуже життя, не питаючись в наймолодших.

Співдружність” Енн Патчетт – це роман про півстоліття з життя однієї великої родини, що бути такою – однією і великою – ніколи не планувала. Ну, але так вийшло. Жонглювання нащадками, спільні літні канікули, готовність молодшого покоління стояти єдиним фронтом проти старшого, що не зникла з часом – довелося викручуватися, і крутить авторка своїми героями майстерно.

Читати далі

Кароліна та її кролики. “Бузкові дівчата”

Деякі книжкові теми мене переслідують, але не можу сказати, що я шалено опираюся. Тема “Життя жінок за часів Другої світової війни” – одна з них. Тому я не дуже здивувалася, коли минулої весни (чи то був початок літа?) дбайливий ГудРідз порекомендував тренді-новинку – книжку про трьох жінок та Равенсбрюк. Потім дебютний роман Марти Холл Келлі непогано виступив на Goodreads Choice Award, я остаточно вирішила, що таки треба читати, встигла про це призабути, аж раптом побачила неймовірний анонс – Нора-Друк взяла його в свій портфель на 2017 рік! Потім я ще раз про це забула, а серед літа абсолютно випадково згадала, пішла подивитися, як там діло просуває – і примудрилася замовити книжку в останній день акційного передпродажу. “Це точно доля”, – вирішили ми з товстенькою книжкою, аж згодом з’ясувалося, що доля – панянка примхлива – і “Бузкові дівчата” є трохи не тим текстом, якого я від нього чекала.

DSCN4102

Формально тут все на місці. Нам обіцяли роман про трьох жінок, і ось вони є. 1939  рік. Кароліна – нью-йоркська світська левиця, колишня акторка, яка волонтерить у французькому консулаті, збираючи посилки з подарунками для сиріт. І звістка про початок війни захоплює її посеред перспективного роману із одруженим французьким актором. Кася – звичайна польська вчорашня школярка з Любліна, в якої в голові грає романтика двох штибів – патріотична та суто любовна. І коли предмет інтересу рушає в бік підпілля, то як тут дівчині втриматися? Герта – незвичайна німецька вчорашня студентка-медичка, яка призвичаюється до неприємної думки – практикувати хірургію жінка в Третьому Рейху права не має. Але чи можна відмовитися від спокусливої пропозиції трішки попрацювати у виховному таборі для жінок? Ні, не можна.

І уникнути сюжету, що його запланувала авторка також не можна. У “Бузкових дівчатах” є все, на що можна очікувати – багато болю, страху, розпачу, шалені контрасти – от вам різдвяний Нью-Йорк, а це от “свята” у концтаборі, розповідей про те, що таке сумління, ПТСР та помста, яку іноді краще охолодити. Американська письменниця веде три сюжетні лінії за ручку вздовж двадцяти років – і це нечастий випадок, коли роман про Другу світову війну не закінчується разом з війною, а намагається пояснити, як же жити далі, як надзвичайні обставини змінюються на позірно стабільні та звичні. Проте робить це роман в такий спосіб, з яким я довго не могла змиритися. І висновок “Здається, все ж таки сподобалося” до мене прийшов навіть не на останній третині тексту – остаточне прийняття сюжету накрило мене на авторській післямові. Так, отак розповідати про війну теж можна. Але це було дещо несподівано.

Читати далі

Сни на роботі. “Нічний цирк”

Книжок, колись номінованих на Міфопоетичну премію, так негусто українською, що кожна нова мені – як велике свято. І одне діло, коли йдеться про пачечку свіжих видань Ніла Ґеймана – не дивно, що рано чи пізно його дочекалися. А от те, що Віват видав нашумілий кілька років тому роман Ерін Моргенштерн – оце була несподіванка.

Нічний цирк” я почала читати ще навесні, але закинула після першої сотні сторінок, бо “Щось настрій не той”. За майже півроку з’ясувалося, що то було стратегічно бездоганне рішення. Адже молода американська письменниця написала правдешню осінню казку, враженням від якої яскравіше сонце могло б і нашкодити. А так виходить майже ідеальне гелловінське читання – дуже сезонне і дуже атмосферне. І атмосфера там виразніша за сюжет.

DSCN4077

Підзаголовком для товстенького роману цілком могло би бути “Як посперечалися Іван два чарівники”: один ховається серед фоліантів (не містер Норрел, але щось подібне є), інший – збирає повні зали як видатний ілюзіоніст. Теоретично-практична суперечка між ними точиться десятиліттями, а той століттями, але самі майстри безпосередню участь в ній не беруть. Замість них на арені б’ються їхні учні. І в черговий раз ця арена стає публічною, хоча й не дуже очевидною. Завдання Селії і Марко – докласти руку й обдарування до створення найдивовижнішого цирку серед усіх, що існують. Найсміливіші ідеї, найвигадливіші атракціони, найтяжчі для постійної підтримки та захисту проекти. Але цирк є чимось більшим за зібрання шатрів з дивовижами. Та й змагання стає чимось більшим для двох молодих людей.

Читати далі

Червоний слід. “Багряна королева”

Серед мого коміксового читання майже немає супергероїки. Але навіть з дуже скромним багажем я, здається, чи не з “Хранителів” іноді розмірковувала над тим, яким може бути світ, де супергерої – це не одинаки, що страждають від своєї інакшості, а солідна та впливова меншина. І от молода американська письменниця Вікторія Авеярд написала про це книжку. Цілком очікувано, у неї вийшла антиутопія. І антиутопія логічна і по-своєму безжальна. От тільки  антиутопія ця підліткова і романтична, і це змусило цікавий світ танцювати за певними правилами.

DSCN3532

Мара Барров живе в апокаліптичному світі нескінченної війни. Океанія завжди воювала з Остазією, перепрошую, Верхня Норта – із Озерним краєм. І простолюду судилося поколіннями зрошувати вигорілу землю багряною кров’ю. Дівчину ця доля не приваблює, але що поробиш – багрянокровній простолюдинці, що не знайшла суспільно корисну роботу, іншого шляху, як в армію, нема. Хто так вирішив? Очевидно, срібні – вишукані аристократи-надлюди з дивовижними обдаруваннями та іншим кольором крові. Срібних небагато, але вони є верхівкою харчового ланцюжка, і з ними не посперечаєшся. Аж до того моменту, як Мара випадково скочує в халепу, і проявляє талант такого масштабу, що більшості срібних і не снився. Багряна дівчина зі срібними здібностями? Ні-ні-ні, так ніхто не грає! Королівською волею Мару швиденько “перетворюють” на срібну панянку Марину і навіть виписують персонального принца на решту – щоби точно не рипалася. Але Мара Барров вже готова до самостійної революційної творчості, а з королівського палацу партизанку партизанити навіть зручніше. Особливо, як пошукати союзників. Особливо, якщо серед принців.

Саме так – “Багряна королева” – це фентезійний янг-адалт про революцію.

Фентезійний – бо суто жанрово це техно-фентезі, що іноді (і то не дуже) впевнено прикидається постапокаліптичною фантастикою. Вікторія Авеярд замахнулася на створення дещо вторинного, але все одне доволі цікавого світу: рештки цивілізації, привиди колишнього світу, плюс-мінус феодальний устрій (майже безправні багряні тут ближче до європейських кріпаків, аніж до рабів) і кричуще розшарування суспільства – в тому числі, технологічне. Причому (і за це світу жирний плюс) технологічний розвиток – кривенький, але оптимістичний – тут прерогатива багряних, бо срібним нащо – у них магія таланти є! Побудова сюжету не дала уповні використати потенціал світобудовної ідеї, але натяки на це є, і натяки премилі. Місто майстрів, де крізь хмари смогу мешканці ніколи не бачили світла (мої ж ви гноми!), транспорт, що працює на електриці, і жодних тобі згадок про вуглеводні, протезування як антитеза цілительству – ммм, який потенціал! Шкода, що майже весь пішов на підлітковий сюжет.

Читати далі

Чи є життя після війни? “Руїни бога”

(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

DSCN3548

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

Читати далі

Лімб на одну персону. “Поки я не впала”

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

DSCN3404

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Читати далі

Чужими словами. “Фанатка”

Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

DSCN3347.JPG

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

Читати далі

Втопись, відьмо, втопись? “Глибоко під водою”

Авторок та авторів “одного бестселера” читати далі буває трохи лячно – ну, а раптом справді одного, та й бестселер – далеко не гарантія прицільних читацьких симпатій. Зрештою, одного разу могло просто пощастити. От мені минулого року із “Дівчиною у потягу” якраз пощастило: вона мені і як трилер сподобалася, а як способі проговорити в маскульті деякі специфічно жіночі проблеми – то пішло, як першачки у школу (NB: а от чому так і не подивилася екранізацію – то дивно й незрозуміло). А оскільки пристойний трилер – штука… залежна від письменницької техніки, то сумнівів щодо “Читати чи не читати наступну широко рекламовану книжку Поли Гоукінз?” у мене не було. Гірше ж не буде?

DSCN3262

Нууу, принципово гірше і не було. Але “Глибоко під водою” вирішила поглибити (я перепрошую!) та розширити світ попереднього твору, проте не в усьому і не завжди робила це вправно. У наступній книжці Поли Гоукінз всього більше – героїв, сюжетних ліній, флешбеків, натяків та секретів, через що справді гарна, хоча й не нова ідея поросла такими водоростями, що там і втопитися недовго.

У традиційному Маленькому Англійському Містечку нуртують цілком традиційні детективні проблеми: колись давно сталося something nasty in the wood Щось Жахливе, не настільки давно сталося Щось Ще Жахливіше – і так кілька разів. А наразі там маємо непривітних до чужинців аборигенів, не дуже привітних до чужинців полісменів, купу чемних скелетів з клозетів, втоплену зірку старших класів, втоплену Письменницю-Яка-Сує-Свій-Ніс-В-Чужі-Справи, навіть стареньку шахрайку-медіума маємо – усе, як в найкращих домах!

Читати далі

Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

DSCN3153

Чи пасують одне до одного літні наїдки та літнє читання? Не завжди.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Читати далі

І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

DSCN3022

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Читати далі

Склянка води та її значення. “Гаряче молоко”

Книжки, що їх видають українські видавці, я умовно ділю на “намріяні”, “сподівані”, “несподівані”, “нецікаві” та, перепрошую, “(мені) нафігнепотрібні”. От преміальній сегмент найчастіше коливається між “сподівані” (бо ж цікаво, що там) та “нецікавими”, як книжка чимось неприваблива. А от “Гаряче молоко” Дебори Леві – це “несподіваний” варіант. Так, шортлистер премій, так, відома британська письменниця. Але водночас – письменниця у нас, вважай, не відома, книжка не зіркова, екранізації (принаймні поки що) немає… Аж тут раптом маємо переклад вже наступного року, та ще й від КСД з його специфічною бізнес-моделлю. Тому зазирнути в цю книжку було дуже цікаво. Так і що ж з нею?
DSCN3000
Гаряче молоко” поповнило поличку ДДЧ – “Доволі дивне читання”. Є простенька “пляжна” обгортка, є калейдоскоп соціальних проблем, є страшні екзистенційні нетрі, а ще є натовпи культурологічних алюзій, що чемно нудяться в куточку. І все це плюскає, переливається, міниться, як води Середземного моря, і заважає сприймати текст як єдине ціле.
Пляжна обгортка – це історія про дівчину, яка супроводжує матір на лікування до самісінького півдня Іспанії. У клініці ввічливо пояснюють: вони в курсі, що Софія робить для Роуз все (хіба що так і не навчилася подавати склянку ідеальної води), але, будь ласка, дозвольте піклуватися про матір професіоналам і спробуйте трішки пожити власним життям. Ви не вмієте? То, може, зараз спробуєте?

Розтин по-домашньому. “Гострі предмети”

Іноді трапляються книжки, ставлення до яких просто не може лишитися стабільним. За “Гострі предмети” Ґіліян Флінн я бралася з осторогою. На 75 сторінці, повільно соваючись разом з маршруткою десь між Шулявкою та Дорогожичами, я в цю книжку закохалася – через кілька речень опису депресії. А іншого весняного дня, в районі 205 сторінки та посередині затору на Московському, – збридилася й зненавиділа. Потім пробачала деякі… особливості, гаряче сперечалася, по-станіславському крутила носом над фінальним твістом і обурено доводила, що отут, отам, от в цьому моменті вийшло недостатньо логічно. Книжці доводила. Незворушним трьом сотням сторінок в чорній палітурці. Здається, так і не переконала.

DSCN2960

Каміллі трішки за тридцять, вона живе в Чикаго і сяк-так будує кар’єру кримінальної репортерки у газеті відверто другого ешелону. На дворі майже літо, новин катма, забивати смуги чимось треба, і тут Каміллин редактор з’ясовує, що в рідному місті його проблемної улюблениці вже вдруге за останній рік зникла школярка. А раз першу знайшли мертвою, то шуруй, дівонько, до рідного вогнища і напиши нам гарненький душевний репортаж, такий, щоби за душу брало і в сльозах топило. Загублена невинність, втрачений рай, кам’яні підборіддя осиротілих батьків, “Ми, городяни, намагаємося триматися купи перед лицем біди” – оце от усе. І то швидше, поки інші газети не пронюхали – це ж такий матеріал, такий матеріал, якщо правильно підійти – можна й Пулітцера відхопити! Пулітцер – це аргумент, і Камілла змушена “шурувати”, хоча солодкаве рідне містечко бачить переважно у нічних страхіттях.

Читаючи дебютний роман Ґіліян Флінн, я нарешті зрозуміла, чому Селесте Інґ з її “Несказаним американські критики так часто порівнювали з творчістю цієї письменниці. Померлі дівчатка, маленькі містечка, родини, що лише на перший погляд здаються бездоганними, каламутна вода, де хтось ловить свою рибку… На перший погляд спільного чимало. Але й відмінностей вистачає.

Читати далі