Новинний міні-дайджест: улюблена премія, новий челендж, старий челендж, Телеграм

Останнім часом трохи назбиралося блог-новин, що живуть на фейсбук-сторінці, інста-акаунті, де завгодно, але не тут.  Це трохи неправильно, тому я, мабуть, раз на кілька місяців буду робити дайджести “подій”, що все одне впливатимуть на зміст/кількість тутешніх записів. Тож коротенько, телеграфно, можна сказати.

По-перше, підписалася на участь у #33КороткіІсторії – треба прочитати за літо 33 оповідання. Під це діло вже почала читати нещодавно виміняного “Зеленого лицаря” – одну з антологій Датлоу/Віндлінг,  а також планую розібратися з деякими давніми й не дуже читацькими боргами. Більше про челендж можна дізнатися за посиланням.

18582286_1504616769595788_2041222467544577378_n

Також уже стартувало (і я вже закреслила один квадратик – а можна було б ще три, та сподіваюся на кращі варіанти) #YakabooBingoSummer. Табличка під катом.

Читати далі

Світ болю і краси. “Сказки сироты”

Останні півтора місяці цієї зими я жила на два світи. У нашому – феноменально бридка зима, холоди, свята, дрібні поїздки та дрібні застудки. В іншому – якщо зима, то вже з айсбергами, якщо хвороби – то смертельно небезпечні, якщо свята, то такі, щоби все місто гуляло, але холодів небагато – зате багато пустель. Майже півтора місяці – з великими перервами між томами та всередині них – я читала казково прекрасні The Orphans Tales Кетрін Валенте. Це було страшно, боляче і неймовірно круто.

З якоїсь загадкової причини я вважала, що готова до цієї грубенької дилогії, бо мала загальне уявлення про: основи фольклористики, основи текстології, основи літературознавства та творчість Кетрін Валенте, що сама жартома зве свої надбання “міфпанк”. А ще прочитала кількадесят ретелінгів – ну шо, невже не подужаю черговий переспів “Тисяча і однієї ночі“? Ееее. Ні, аж до такого я готова не була.

Три базові правила для морально непідготовлених читачок “Казок сироти“. Перше: напружити пам’ять. Або навпаки – радикально розпружити пам’ять, бо дилогія – це чотири внутрішні книжки, кожна з яких складається з півтора-двох десятків казок, що розповідаються нелінійно та впереміш. А потім ще щедро діляться деталями, сюжетиками та героями між собою. Триматися “генеральної лінії” можна, але це важко і… З тією генеральною лінією в книжці десь як з особистим життям в соціальних мережах – “Усе складно”. Варіантів прочитання цього тексту багато: можна креслити схеми, можна розставляти уявні чекпойнти, можна повертати назад й уточнювати дрібнички, можна розслабитися і махнути рукою – кудись воно винесе. Обов’язково винесе… Друге: терміново виховати в собі граничну толерантність до строкатості. Любите казки народів світу? Тут вам їх запропонують всі водночас. Я майже не жартую – китайські мотиви переплетені з африканськими, слов’янські з індійськими, полінезійські з арабськими, перські зі скандинавськими і так далі. Ключове слово”водночас”. У сатириці роман із селкі? Тут ще й не таке буває. А що зверху там ще добряче підсипано кондового постмодернізму із прихованими цитатами, то якоїсь миті ефект від цього двотомника починає нагадувати певну стадію сп’яніння – світ уже відчутно “поплив”, але все ще доброзичливий. Третє: є таке слово “міра”. Його краще забути, почуттям міри тут і не пахне. Це нескінченно довга оповідь в оповіді (в оповіді), розцяцькована детальками та прийомчиками з немислимою, аж нудотною, бароковою надмірністю. Тут дуже багато всього, і від цього “всього” паморочиться в голові і хочеться подихати чистим повітрям. Саме тому читати “впідряд” я “Казки” не змогла. Але й не читати також.

Читати далі

Гості з книжки. “Чорнильне серце”

Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

dscn1228

Героїня іншої книжки перелякано видивляється: кого ще можна з цієї очікувати?

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

Читати далі

Попелюшка + Там Лін = любов. Ash

Термінове підчитування давно запланованих хвостів іноді отримує чудовий таймінг. Чергове занурення в “міфопоетичних” номінантів виявилося напрочуд вдалим. І це радує, бо оту конкретну книжку я збиралася читати влітку, а воно було б не те. Ця повість не є якоюсь позірно сезонною, і трапляються там чудові весняні та зимові сцени, але загальний настрій – дуже елегійно осінній, така меланхолійна романтика-романтика.

7004919

У далекому королівстві, що межує із прадавнім Лісом (once again!), є маленьке село. І живе в тому селі багатий купець із жінкою – ученицею відьми-травниці – та маленькою донечкою Ешлін. Ні, Еш не просить у батька червоненьку квіточку – може, тому що просто не встигає. Бо два дні змінюють її життя навіки. Той, коли померла мати, і той, коли батько привіз з Півдня нову дружину та двох її дочок. А далі все буде, як годиться: батькова передчасна смерть, зубожіння, знущання й нескінченне прокляття репродуктивної праці. А ще переїзд ближче до столиці, королівські лови, королівські бали… Принц також буде, хоча відіграє не аж таку канонічну роль. І фея буде. Вірніше, фей. Якому ще треба платити за допомогу. І дорого, я б сказала, платити.

Те, що Ash, тобто “Попіл“, Малінди Ло буде переспівом “Попелюшки” не зрозуміти було важко. Але якщо багацько з тих ретелінгів якраз у випадку з цією класичною історією занурюються в політику, палацові інтриги або ж соціалку формату “Як можна так знущатися з дітей!”, то в своїй версії молода американська письменниця пішла іншим шляхом. Теж доволі очевидним. Вона просто додала первинної хтоні концепції “хрещеної феї” і ввела до оповіді цілком класичних фейрі – чарівних, нелюдських, негуманних. І, чесно кажучи, оце і є те, заради чого варто читати Ash.

Читати далі

У казковій обгортці. Briar Rose

Може, то осінь в усьому винна, але закон парних книжок мене вже лякає. Ніби, й намагаюся уникати відвертих “комплектів”, а вони все одне лізуть і лізуть, лізуть і лізуть (ой, майже цитата з Камю вийшла), не питаючись мого дозволу. От і вчора, дочитуючи чергову книжку, раптом усвідомила, що рівно про те саме читала за тиждень до того. Але, як водиться, написане не так.

Парними книжками цього разу стали “Відлуння” Лариси Денисенко та Briar Rose Джейн Йолен. Обидві книжки присвячені намаганням онучок розібратися з минулим: в першому випадку – діда, в другому – баби. Героїня Лариси Денисенко – молода німкеня Марта майже випадково взнає, що її дід не загинув десь під Житомиром під час Другої світової, а не дуже мирно сконав у німецький божевільні в поважному віці 94 років. Марта розгортає справжнє полювання на минуле, паралельно отримуючи обов’язкову порцію Жіночого Щастя (тм). І, хоча темою роману є спільне життя з непроговореними травмами і кризами ідентичності, на ділі українська письменниця більше уваги приділяє сьогоденню та демонстрації неструнких лав цікавих фрикуватих персонажів. А от американка “чесно” будує сюжет навколо домашньої загадки. Після смерті бабці її героїня Бекка усвідомлює, що ніхто в родині не знає, ким була покійниця. Більше того, ніхто навіть не може напевно сказати, як її звали і коли вона опинилася в Америці. Сама старенька під кінець лише марила казкою, яку десятиліттями оповідала трьом внучкам. Казку про принцесу та замок, оповиті магічним сном. “Я була принцесою! – наполягала вона. – Обіцяй, що знайдеш замок! Обіцяй, що знайдеш принца!” Бекка присяглася, Бекка знайшла.

3416423

Серед тих книжок з номінаційного пулу Міфопоетичної премії, що я вже встигла прочитати, – “Спляча Красуня” є найреалістичнішою. Власне, магії як такої в ній немає. Але казка є, це правда. Невеликий за обсягом роман Джейн Йолен належить до того підвиду ретелінгів, що допомагають знайти ознаки вічних сюжетів в звичайному людському житті. Хоча… Життя бабусі Джемми таким лише прикидалося.

Колись не дуже давно в американському селі (фермерській комуні, якщо точніше) зростали три сестрички – Шана, Сильвія та Бекка. І були в них мама, тато, а ще – бабуся Джемма, що знала багато казок, але завжди воліла розповідати лише одну. Ту, де в короля та королеви народилася довгоочікувана донечка. Ту, де зла фея в чорному вбранні зі срібними орлами прокляла весь замок, захований серед шипів. Ту, де поцілунок принца розбудив лише Сплячу Красуню, а всі інші залишилися спати вічним сном. Ця моторошна версія казки не в усьому збігалася з каноном, на що з переляканими риданнями вказували друзі малих сестер. “А наша бабуня розказує так!”. А ще бабуня наполягала, що все у цій казці – чистісінька правда!

Читати далі

Найкраща відьма молодшої вікової категорії. Перші книжки про Тіффані Ейкінґ

Коли хочеться на хвильку перепочити від моїх нескінченних історичних романів (зараз на черзі сага про вікторіанське розлучення), з’являється чудова нагода згадати про інший челендж. Сьогодні в програмі “міфопоетичного” читання Террі Пратчетт.

Wee-Free-Men-541x627_c

Намалював Пол Кідбі, хто ж іще…

Питання: читати чи не читати підцикл про малу відьму з крейдяних пагорбів – направду не поставало ніколи. Звісно, що читати, це ж Пратчетт! Проблема була з “Коли?” та “Як?”, адже побачивши, як пратчетова варіація на тему скотішу вигляда в оригіналі, я банально злякалась. (Соромно зізнатися, але я не читаю англійською книжки з “шотландським колоритом” – скотіш інглиш в письмовому вигляді просто виносить мозок з другого пострілу, навіть на слух краще його розбираю.) А тут збіглися й затанцювали дві обставини: цикл про Тіффані почали видавати російською, а тут його ж гамузом переномінували на Міфопоетичну премію (раніше номінувалися окремі книжки, “Капелюх” свого року переміг). Ну й куди тоді з цього човна?

(На початку скажу, що як на дитячу книжку, де треба все перепирати та пояснювати – переклад непоганий, хоча деякі “діалектні” рішення… доволі сумнівні, ну й грою слів в багатьох випадках довелося пожертвувати, хоча воно в принципі більше на дорослих розраховане. Але це не привід не волати: “А коли буде переклад українською?!”)

29537216

У теорії уявити собі Пратчетта для молодшого та середнього шкільного віку було чомусь непросто, а дарма. Адже “Вільний народець” – це чесна та струнка, як ручка від пательні, авторська чарівна казка. На мій подив, вона мінімально співвідноситься з реаліями Плаского Світу – ну, декілька топонімів у фоні згадали та наприкінці Матінку показали. То якби не було “Лордів та Леді“, які познайомили із пратчетовою концепцією ельфів (хороша, правильна концепція, явважаю!) та зі скаженими татуйованими феєчками Нак-Мак-Фіглями, цілком можна було б уявити цю повість частиною кантрі-фентезі доробку тієї ж Діани Вінн Джонс. Чом би й ні: смілива дівчинка, обтяжена своєрідними родинними стосунками та обов’язками; англійські та шотландські фольклорні алюзії та географічні особливості, які багато про що натякають британським дітлахам. Але це Пратчетт. Тут усе трохи… нетаке.

Отже, за що можна полюбити “Вільний народець“? Список принад довгенький, але я згадаю лише про п’ять із них.

Читати далі

Цитатник. Урсула ЛеҐуїн про життя малих жриць

Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.

12751087_488554447995432_1542979066_n

Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.

Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує.  Виділення болдом – мої.

Читати далі

І знову люди проти Лісу (чи навпаки?). Uprooted

Після того, як доволі несподіваний для шанувальників роман Наомі Новік (нагадаю, письменницю прославила довга серія про використання драконячої авіації у Наполеонівських війнах – така собі Сюзанна Кларк для ширших кіл) пішов рубати основні фантастично-фентезійні премії, недочитувати його було вже непристойно. То я зітхнула й розгорнула “Викорінену” на п’ятій главі, де полишила її, здається, у минулому вересні. Цього разу зайшло бадьоріше, ну або ця книжка потребує особливого настрою.

27827627

Маленьке село, що межує із загадковими Хащами, готується до свята врожаю. Свято цьогоріч буде неабияким: раз на десять років Дракон забирає до своєї вежі дівчину, і на цей раз настала черга дверничан віддати котрусь зі своїх дочок. Але ніхто особливо не напружується, бо Касю – першу дівку на селі – до такої долі, можна сказати, готували змалечку. От тільки навіжений володар чомусь обирає не красуню-розумницю, а її подругу-розбишаку Агнешку, в якій немає нічого особливого. Як не рахувати таким очевидний магічний дар.

І була б “Викорінена” стандартно-романтичною фентезятиною про Обрану та Загадкового П*дюка (Дракон – це щось середнє між посадою та спеціалізацією, а так він просто чарівник, хоча й посередніх людських якостей), якби не кілька “Але”.

Але Перше, актуальне більше для англомовних: за часів зростаючої популярності орієнтального фентезі Наомі Новік залишилася в межах європейської фольклорної традиції. Тільки не франко-німецької, на яку моляться ретелери, і навіть не стабільно часто відтворюваних кельтики з нордикою. Американка у другому поколінні, Новік віддала належне казкам, що їй розповідала мати-полячка. Конкретні сюжети тут лише ковзають краєм уваги, але колорит беззаперечний (як і незвичні для англомовних фонеми). Ну а не англомовним доволі весело читається про споконвічне ворогування двох країв – Польні та Росі.

Але Друге: це категорично негероїчне фентезі, яке, тим не менш, зберігає пафос рятування Ойкумени – і більшість героїв в будь-який момент готові кудись нестися та покласти життя в ім’я Великої Мети. Образ ідіотично хороброго принца Марека де-не-де межує з карикатурою, але дорослі й спокійні люди там також схильні йти стандартним шляхом. Натомість у головної героїні свої підходи, методи, і стратегія також своя. І от можна було розводитися про те, що в романі протиставляється маскулінна та фемінна сюжетні схеми, тим паче сама Новік в інтерв’ю каже, що “Її життєвий досвід, досвід жінки, – для класичного фентезі матеріал нерелевантний, але це не означає що…”. Запхаю у дужки думку про те, наскільки релевантно-надихаючим на фентезійні звершення є життєвий досвід середньостатистичного сучасного чоловіка, скажу лише одне: насправді з будь-якого досвіду можна зробити цукерочку, якщо знати, з якого боку підійти (якраз на ГудРідз сьогодні про таку книжку писала). Наомі Новік знає.

Але третє: “Викорінена” є свого роду коробочкою із секретами, де “вкладення” час від часу є цікавішими за основний сюжет. Частина таких вкладень – це перетрушені казкові стандарти. Чарівники, принци, королі, прекрасні й не дуже дами в біді тут поводяться не так, як заповідають класики. Реалістичніше. Інші вкладення субжанрові: по-перше, книжка – доволі симпатична соціально-побутова повість. Серйозно, там добряче класове суспільство, і це відчутно. По-друге, це майже ідеальний “університетський” роман, хоча я такого учителя швидко б прибила, проте Агнешка – дівчина терпляча. (До речі, величезна подяка письменниці, бо вона не скорилася очевидній спокусі і не заліпила “гендерні” різновиди магії. ЇЇ варіант також не дуже оригінальний, але краще вже так). По-третє, як пригодницький екшен про “Дружба – понад усе” Uprooted переконливіша за більшість класичних текстів про отетоотсамоє. Так, усе це відволікає увагу від фентезійної складової. Ну, таке життє.

Але Головне.

Читати далі

Тут живуть дракони. Where the Mountain Meets the Moon

Підчитування мого майже нескінченного списку міфопоетичних номінантів – справа кропітка. Системно взятися за завдання: вичитувати роками чи бібліографіями конкретних письменників – це так просто, що аж не цікаво. Але спроби встановити якесь чергування поки що провалювалися. Наприклад, найпростіший шлях – пунктирчик “Доросла-дитяча”. Проблема в тому, що я трохи побоююся тамтешніх дитячих книжечок, хоча поки що все з читаного подобалося.

Власне основна причина побоювання – розуміння, що від цільової аудиторії я страшно далека. Тут ще треба сказати, що сучасна література для старших підлітків – любий моєму серцю янг-адалт – за замовченням йде до дорослої категорії. Вікове обмеження дитячої – до 13 років. А це все ж таки специфічні книжки. Тим не менш, все, що мені поки що траплялося, було “прикордонним” – тексти, розраховані на підрощену середню школу, десь так 11-14 років приблизно. Але настала, настала черга читання чесно дитячої книжки з офіційною віковою рекомендацією 8-12 років, та, здається, її можна й трохи молодшим читати – якщо з батьками та поясненнями. Йдеться про переможницю 2010 року Ґрейс Лін, яка за свій казковий роман отримала не лише Міфопоетичну премію, але й Newbery Honor (тобто номінацію на чи не найпрестижнішу нагороду в американському дитліті) і має ще кілька нішевих досягнень. Що ж там за роман такий?

5983694

У крихітному та злиденному селищі у підніжжя Неродючої гори живе маленька Міньлі та її батьки. Сім’я в них доволі традиційна: тато-мрійник, що розповідає казки, та мама-Єхидна, яка нарікає на долю. Сама ж Міньлі дівчинка розумна, але добряче підірвана. То наслухавшись маминого буркотіння та татових апеляцій “Спитай в Місячного Діда, він все знає!”, дитина подумала, ретельно зібрала потрібні речі й пішла шукати Нескінченну гору, з якої можна піднятися до самого Місяця. Дорогою Міньлі зустріне балакучих Золотих рибок, примарного, але дуже агресивного Тигра, не-дуже-справжнього-Дракона, Хлопчину-з-буйволом, замріяного Короля, бешкетних близнюків та інших цікавих людей та нелюдів. Ну й Місячного Діда також – як жеж без нього обійдеться!

Читати далі

Міфопоетична премія з фентезі. Номінанти-2016

Отак слідкуєш, слідкуєш, а момент оголошення шорт-листів своєї улюбленої спекулейтів-фікшн премії чомусь не помічаєш. А вони вже є.

Отже до мого обов’язкового списку читання додався ще оберемок книжок.

mythsoc-logo_400x400

Mythopoeic Fantasy Award for Adult Literature

  • Holly Black, The Darkest Part of the Forest
  • Kazuo Ishiguro, The Buried Giant
  • E.K. Johnston, A Thousand Nights
  • Naomi Novik, Uprooted
  • Daniel José Older, Shadowshaper

Mythopoeic Fantasy Award for Children’s Literature

  • Cassie Beasley, Circus Mirandus
  • Robert Beatty, Serafina and The Black Cloak
  • Sarah Beth Durst, The Girl Who Could Not Dream
  • Terry Pratchett, Tiffany Aching Series: Wee Free Men; Hat Full of Sky; Wintersmith; I Shall Wear Midnight; The Shepherd’s Crown
  • Ursula Vernon, Castle Hangnail

Ну що ж тут скажеш: Ксеня – Яструбове Око! З дорослого списку я _вже_ прочитала три романи. Про “Тисячу ночейнещодавно писала, про книжки Наомі Новік та Голлі Блек скоро напишу. Ішігуро також збиралася читати у будь-якому разі. А про Тіффані-серію Пратчетта нема й чого казати – її окремими книжками й раніше номінували, а це все ж таки сер Террі.

Per aspera ad astra.

Пішла сумлінно читати далі дитячу переможницю 2010 року.

Поміж феями й книжками. Among Others

Раз майже всі навколо бурхливо обговорюють перекладену й таку, що фіг її перекладуть, фантастику – вже час розшукати совість й розповісти про одне з найприємніших читацьких відкриттів цього року. Ідеться про нішеву, але доволі відому в англомовних світах книжечку. Ще б пак: номінації на Локус, World Fantasy Award та мою Міфопоетичну заїньку, отримані British Fantasy Award, Г’юґо та Неб’юла та пачка премії другого-третього ешелону… Йєп, це Among Others Джо Волтон, розповідями про яку я вже всіх добряче замахала. Але воно того варте. Ну, якщо вам подобаються Дивні Дівчатка (тм), фентезі на межі магічного реалізму та класична англомовна сай-фай.

10210290

Ця похмуро-щемка історія почалася восени 1979 року, коли п’ятнадцятирічну Морі малознайомі родичі відправили до зразкової англійської школи-інтернату. У Морі є: валлійський акцент, хвора нога, здатність бачити фей, здорова підліткова зарозумілість та нездорово-фанатська захопленість фантастикою. У Морі нема: толерантності до Англійськості, нормальної родини (тато-лузер, мама-зла відьма й також лузерка, бо Темною Королевою стати не змогла), друзів, більшості улюблених книжок та сестри-близнючки, яка загинула рік тому. З такими стартовими умовами дівчаті в школі було нелегко. Хоча… Морі всюди було б нелегко, але комісійні книгарні, невидимі приятелі та вірний щоденник трохи рятуються від самотності. А коли Морі знайде ще й фантастичний читацький клуб – тоді настане справжнє щастя. Якщо, звісно, довести собі, що клуб – це випадковість, а не результат майже ненавмисно створених чарів.

Починаючи читати “Серед інших“, я ще трохи вагалася: як так вийшло, що цілком підлітковий за проблематикою текст: проблеми дорослішання, шкільні трабли, перша закоханість – та ще й у форматі щоденника, пішов за “дорослими” номінаціями у тих преміях, які мають розподіл на “Доросле-Дитяче”? Але доволі швидко стає зрозуміло, що “Інші” – не підліткова книжка, а книжка про те, як бути підлітком. Ні, навіть не так, про те, як нагадати дорослим людям про часи, коли вони були підлітками. Наскрізь ностальгійна оповідь про часи, коли дерева були вищими, а щодо того, чи варто розділяти фентезі та НФ та за якими принципами, ще точилися суперечки, здається, найкраще поцілить в реальних однолітків вигаданої Морі. Але, навіть зважаючи на те, що я на двадцять років, вважай, молодша, все одне швидко здалася в полон цьому ненав’язливо чарівному тексту. Це легко насправді: згадати шкільні проблеми, пубертатні пристрасті (цього в останній чверті Волтон дещо передає, але потім вирівнюється), суперечки з дорослими, відчуття відокремленості від “звичайного” світу… Та зрештою, згадати ті думки, з якими читалися книжки, що про них розповідає Морі, і вже, як у казці – прилипла до гуски.

Хоча авторка грається з різними сенсами слова “others”, цей роман елегантно нагадує, що підлітки – хороша модель Іншого в дорослому світі. А тутешня героїня, до того ж, модель перфектна. Морі – валлійка з добре відрефлексованою ідентичністю (і, схоже на те, що це цікавий автобіографічний момент). Морі – дівчина із скромної родини, що раптово потрапляє в доволі posh-школу, до принципів соціальної стратифікації в якій їй важко зникнути. Їй там загалом важко призвичаюватися: до специфічного режиму, до культу спорту, до складних систем перегонів між Домами, до бридкої англійської їжі та бідної бібліотеки. Морі – практично інвалід, і це також має свій болючий відбиток. Ну а для того, щоби Морі вважали Ну Дуже Дивною Дівицею, про захисну магію та мовчазних фей (англійські феї не розуміють валлійської? якою ж мовою вони тоді говорять – бідкається дівчина) розповідати необов’язково. Достатньо віддавати беззастережну перевагу читанню та любити “дитинну” й “некорисну” фантастику.

Здогадуюся, що “Обійняти й плакати” – це троха дивна характеристика для хорошої книжки, але так воно вже читалося. Морі, Морі… Літературна героїня, яка вже через кількадесят сторінок сприймається, як жива й майже рідна людина. Її проблемам співчуваєш, на її ЧСВ-вибрики скептично дивишся з прірви життєвого досвіду, її зсунуто-казковий світ сприймаєш, як варіант норми. Якщо повірити в фей – то в потойбічно-британських (нічого спільного з толкінівськими ельфами, Морі наполягає!), що розмовляють валлійською, люблять руїни та погано сприймають концепцію іменників. Якщо читати вже “підліткову” книжечку, то найкраще таку – виважену, симпатично написану, дозовано проблемну й нестримно, нездержно, шалено фанатську, що ось-ось лусне, стільки великодніх яєць в неї напхано! Недивно, що у Among Others стільки фантастичних премій. Покоління Гаррі Поттера може в своє задоволення фотографуватися біля вказівника до платформи 9 ¾, а Джо Волтон задешево продає квиточки олдфагам. Компостуйте талончики, наступна зупинка – “Минуле”. Наше минуле, минуле багатьох з нас.

Як сховатись від мерця? The Ghost Bride

Черговою книжкою зі списку номінантів на Міфопоетичну премію для мене стала порівняно свіжа (перегони-2014) “Наречена привида“, що я її отримала у подарунок до Різдва. І добре, що отримала, бо це той випадок, коли книжку краще читати паперову – надто вже вона вигадливо зроблена. Але зовнішніми перевагами список плюсів не вичерпується.

12328462_579067558909565_802178894_n

Наприкінці 19 століття в під-англійській Малайї живе собі дівчина з порядної, хоча й зубожілої родини. І живе Лі Лань порівняно щасливим життям, допоки їй, як сніг вулканічний попіл на голову не впала несподівана шлюбна пропозиція. Для гарної 17-річної дівчини з порядної родини сама по собі пропозиція несподіванкою не має бути. Справа в деталях, адже запропонований Лі Лань наречений –  спадкоємець ще поряднішої родини Лім – трішечки… мертвий.

“Шлюби з привидами” для китайської культурної традиції штука екзотична, але не прям так жах жаский. Таким чином можна було уникнути деяких специфічних скандалів, уклавши шлюб постфактум, або ж знайти додаткового спадкоємця чи зайву рабиню невістку в дім, де такої не вистачало. Але у випадку з Лі Лань химерна пропозиція “Здивувались-посміялись-забули” отримала несподіваний розвиток. Нє, те, що її батько, який давно скурив майже все майно та половину мізків разом з опіумом, був би не проти отак вирішити проблему з боргами, ще не головна причина для занепокоєння. Головна – це те, що майбутній наречений унадився ходити до Лі Лань у сни, і в своїх залицяннях є таким наполегливим, що не кожен медіум подужає. Особливо, якщо необережно перебрати із захистом та опинитися поза межами свого тіла – беззахисною та неготовою до складного й жорстко регламентованого буття китайського потойбіччя.

Читати далі

Сумна казка про дорослішання у призабуті вісімдесяті

Черговий пункт з номінантів на Міфопоетичну премію виявився трохи нестандартним. Анотація обіцяла романтичний ретеллінг. Та фактично книжка стартувала як янг-адалт, раптом стрімко розвернулася й перетворилася на підкреслено дитячу, аж потім повільно, шкандибаючи, перебігла на підліткові-такі рейки, тільки якісь не такі, що притаманні сучасному YA. Загальна лінія створює дивне враження: ніби всю “педагогічну” частину Гаррі Поттера запхали в одну книжку, до того ж відверто старомодну. Заплутала? Зара’ будемо розплутуватися.

boocover

Студентка Поллі, збираючи речі перед від’їздом у коледж на другий рік, зненацька з’ясовує, що її спогади про дитинство “попливли”. От вони ніби є – прості, зрозумілі та – будемо відверті – стандартно-нудні. Але серед них чомусь проблискує те, чого не може бути: згадки про стару садибу та дивний похорон, гонитва за цінними картинами й рятування чарівного коня, листи звідусюди та пакунки з книжками, підписані різними кумедними іменами. А ще – сумний чоловік, що грає на віолончелі. І портрет хлопчика. Чи це того чоловіка? А ще ж має бути фото із болиголовом у вогні!

Структурно Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс, що його російською назвали “Рыцарь на золотом коне” (ну, справді, болиголов звучить дещо неромантично, таке батькам не продаси) є типовим дитячим романом виховання в англійському стилі, а початок та кінець про дев’ятнадцятирічну студентку – це “рамочка”, що допомагає відпрацювати фольклорний сюжет. Хороший до всього роман – прямий, як шпала, але переконливий, із гумором, із обережним промальовування конфліктних ситуацій, розмаїттям літературних та мас-культурних алюзій та безліччю прикольних детальок. Але треба зважати на те, що детальки та мас-культ там своєчасні моменту написання, а роман був опублікований 30 років тому. Ну й для розуміння всієї прєлєсці сюжету краще б знати класичні балади, шматочки з яких дбайливо розставлені епіграфами. Фабульно це Там Лін, атмосферноТомас-Рифмач, а ще є купка посилань на лицарські романи, що переказують вітання своїй новій ітерації – коміксам про супергероїв.

За всіма цими рюшечками маємо доволі струнку історію дорослішання дуже самотньої дитини-мрійниці з проблемної родини. Під час читання шалено шкодувала, що її не перекладено українською. Попри специфічний культурний контекст ще одна книжка, де проговорюються труднощі соціалізації дитини скандально розлучених батьків, протистояння булінгу в школі, дружба з однолітками та старшими людьми (і яка між ними різниця), необхідність співвідносити реальність та фантазії та, врешті-решт, метода відкараскування від набридливого залицяльника “Він хоче цілуватися, а мені це ще нецікаво, я маленька!” – зайвою б не була. І це все ж таки Вінн Джонс! Хоча там є бентежні моменти.

Читати далі

Казкова текстологія. “Гарун і Море Оповідок”

У вже призабутому 1992 році художню частину Міфопоетичної премії вперше розподілили між двома таборами: умовно дорослим та дитячо-підлітковим. Щоправда, тоді цю першу “дитячу” премію отримала книжка, видана ще у 1990-му. Зате написав її на той момент вже загальновідомий через фетву Салман Рушді. І, схоже, саме фактор авторства спрацював на те, що цю книжку можна-таки прочитати українською.

Записана на основі казок, що їх Рушді розповідав синові, повість “Гарун і Море Оповідок” справляє трохи дивне враження. Формально маємо казку як казку: карколомний квестовий сюжет, купу пригод, ще більше – чесно казкових персонажів, торбу екзотики та дрібку філософії. Вірніше, так здається спочатку. Бо згодом антуражність, філософічність та намагання пояснити дітям ніби простими словами складні штуки перетворюються на річ у собі. І – не знаю, як воно дітям – але я якоїсь мити піймала себе на тому, що сюжет мені вже просто нецікавий.

12357282_1692317347671593_195448049_n

У сумному місті, чию назву вже навіть міщани не пам’ятають, живе хлопчик Гарун – син казкаря Рашида. Казкарі в тамтому світі – це щось навроді рок-зірок: збирають стад майдани, радують людей, виступають на агіт-концертах політиків (так, це все ще дитяча казочка). Рашид був одним з найкращим. Рівно до того моменту, як від нього не пішла жінка. Тоді Шах-Казна-Що втрачає свій дар оповіді. А малий Гарун отримує травматичну побочку – розлад концентрації.

(Той розлад – чи не головний баґ з машині в цій історії. Він двічі спрацьовує на сюжет, а в іншому – ніби не існує. Але так в “Гаруні” багато з чим – дуже мммм концептуально-концентрована книжка).

І коли Рашид через нездатність розповідати казки стикається із серйозними проблемами, за їхнє вирішення береться Гарун. Усього лише того й треба, що вистежити Джина води (це взагалі випадково сталося), “умовити” його перенести хлопчину на таємничий другий місяць Землі, де знаходиться Океан Історій, попросити там добряче, аби Рашидові відновили постачання оповідної водички – і вуаля! Нє, не вуаля. У місячних людей свої проблеми, але Гарун допоможе ще й їх вирішити.

Читати далі

“Две принцессы Бамарры”, один чаклун, одна дракониця та інші чарівні звіри

Обрати з довжелезного списку номінантів на Міфопоетичну премію один із казкових романів Гейл Карсон Лівайн мене змусили дві речі: нещодавно читаний схвальний відгук на її іншу книжку (більш відому у нас “Зачакловану Еллу“) та щира жага мімімішества. В _ітого_ я таки прочитала цілком симпатичну, хоча й відверто дитячу книжку. Але мімімішество там таке. Зубате, я б сказала.

24057728

Попри яскраву обкладинку (а вони майже в усіх видань солодкі до нестями) “Двох принцес з Бамарри” маємо доволі похмуру квестову казочку з пригодами. Королівство Бамарра століттями потерпає від нападів чарівних істот та ще й страждає від незрозумілої пошесті – “сірої смерті” (на дядько-джорджеву, до речі, не схожа). Чи не єдиною втіхою для посполитих залишаються епічні пісні про героїв, які майже наваляли всім небезпекам і залишили по собі пачку пророцтв. От на такій фольклористиці й зростають дві чергові принцесочки – хоробра Меріл та мрійниця Аделіна. Тільки доля любить мухлювати – і рятувати не світ, а сестру рушить не та дівчина, що вимальовувала схеми балістичних атак проти огрів, а та, для якої слово “схема” асоціюється виключно із вишиванням.

Читаючи Лівайн, стає зрозумілим, що Ельза та Анна з Frozen – не білі ворони мас-маркету (ну, добре, коли йдеться про аж такий мас – то може буть), а верхівка айсберга культурної продукції, розрахованої на дівчат-підлітків. Алілуя! Мені подобається мотив сестринської любові. Мені подобається, коли романтична лінія пасе задніх (тут без неї не обійтися – сюжет таким колом замкнений). Зрештою, мені подобається, коли хтось збирається із силами та йде виписувати люлів, в першу чергу, своїм власним страхам. Це корисна навичка.

И тут сквозь пелену страданий до меня дошло, насколько нелепо бояться паука, когда рядом спит дракон! Эта мысль вызвала невольную улыбку и придала мне стойкости. Я скатала лоскут в комок и стукнула им по омерзительному черному тельцу.

Он был мертв. Я убила его.

И только теперь, когда бедняга умер, я поняла, что он не собирался причинять мне никакого вреда. Мой страх перед пауками испарился. Впредь я постараюсь не уничтожать невинную жизнь.

Читати далі