Та деякі люди більш вільні… “Підземна залізниця”

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя

Декларація незалежності США

Бувають такі важкі для читання книжки, що їх хочеться прочитати якнайшвидше. Пробігтися, розірвати фінішну стрічечку і відхекатися, стираючи холодний піт страху. От з нещодавно читаного “З Елеанор Оліфант усе гаразду мене склалися подібні стосунки: пірнула, випірнула, ніби полегшало. Але є й інакші книжки, з якими так не виходить. Вони читаються довго, для того, щоби уникнути чергового сеансу “спілкування” з ними, вигадуються різні відмовки, аж доки книжка не почне дивитися на мене докірливим поглядом. І можна зрозуміти ті випадки, коли тригери очевидні (найкращий приклад з нещодавнього – “Зулейха відкриває очі“). Але буває і так, що заважає спати і вільно дихати захмарна концентрація чужого, геть незвіданого, болю. Здається, це і є “хороші книжки” за буквальним визначенням. Та читати їх дуже непросто…

Ех, ви прослухали коротке пояснення, чому я нетипово довго читала “Підземну залізницю” Колсона Вайтхеда і ще довше не могла про неї написати. Але варто все ж таки.

DSCN5694

Основну фабулу цього роману, здається, знають всі, хто слідкує за американським літературним процесом. National Book Award for Fiction та Пулітцер – попередньо такий дуплет зробили “Корабельні новини” Енні Пру в далеченькому вже 1993-му.

Шістнадцяти-? Чи вже сімнадцятирічна Кора є рабинею на плантації десь там посеред червоних земель Джорджії. Слова “заздрість” та “її життя” одне речення збиратися категорично відмовляються: рання втрата матері, побої, злидні, зґвалтування, щоденна нелюдська праця – але це все ж таки життя, і радикально змінювати його лячно, а в більшості випадків – просто безнадійно.

– Не збираюся бути вбитою Коннеллі, патрульними чи зміями.

Отримавши першу миску супу, Кора й далі міркувала над дурнуватою пропозицією Цезаря. Білі люди поволі вбивають тебе щодня, але деколи їм потрібно порішити тебе швидко. Заради чого полегшувати їм завдання? Це робота, від якої можна відмовитись.

Читати далі

Advertisements

Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows

І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Читати далі

Зима пішла. Друга п’ятірка #ФабулаКнигоманія2017 та #YakabooBingoWinter

Майже календарний прихід весни радує неймовірно. Перспективи весняного читання – також. Зимове ж було цілком пристойне: ми з американською літературою героїчно завалили географічне розмаїття, зате з челенджами було все гаразд. От про них ретроспективно і дуже коротко я сьогодні розповім.

Моє рішення повільно й тихенько почитувати по п’ять книжок для Книгоманії від Фабули все ще в силі, але я капітально відстаю від лідерів цих “перегонів”: люди вже давно третій десяток розмочуюють, а я от лишень одинадцятий квадратик викреслила. Треба брати на озброєння принцип “Головне – участь” і трішечки прискоритися у березні. Можливо. А, може, й ні.

В усякому разі, книжки під наступні п’ять пунктів трапилися чудові.

Пункт “Книжка, заснована на реальних подіях”

Що: “Леді Африка” Поли Маклейн – історичний роман про англо-африканську льотчицю.

Чому: “чесні” історичні романи я читаю не так вже й часто, але історія про дитинство та молодість Берил Маркгем – до того ж видана українською – це не та книжка, яку можна оминути. І це справді було чудове читання, насичене не лише реальними подіями, а й історичними персоналіями (детальний відгук про книжку).

Читати далі

Відмінниці бойової підготовки. “Последняя принцесса Индии”

Що може вийти, якщо хтось вирішить схрестити в пробірці (глибокий вдих) роман виховання, пригодницький роман, романтичну драму, шпигунський роман, політичний детектив, військову драму, комедію звичаїв, трагедію звичаїв та все це зверху притрусити товстезним шаром лікнепового нонфікшену? У багатьох випадках – нічого доброго, і перша думка: може, краще залишити якісь два-три компоненти? А от американська письменниця Мішель Моран спробувала написати все це одночасно і в неї… Ви знаєте, вийшло. Небездоганно, текст і в жанровому, і в стилістичному аспектах хитає, як пальму в розпал тайфуну, та його цікаво читати. Але вона бралася за справді шикарний матеріал.

dscn1564

Маленька Сіта зростала в селі на півночі Індії. Мама в неї померла, тато – ветеран Бірманської війни, бабуня – та ще відьма, а замість братика у дівчинки є лише сестричка. Грошей на подвійний посаг в родини немає, тому старшій доньці загрожує “кар’єра” девадасі – храмової танцівниці (в кращому випадку, в гіршому – повії). Проте сільце їхнє належить до земель раджі Джхансі, а це означає, що для гарненької і сильної дівчинки є ще один шлях: вчитися, тренуватися і сподіватися, що коли підросте – вона пройде відбір до особистої гвардії рані. Сіта тренувалася, Сіта пройшла. А що проходила вона іспит на початку 1850-х, то передбачити її долю нескладно. Бо дружиною раджі Гангадара Рао на той момент була Її Високість Лакшмі Баї, якій судилося стати однією з найвідоміших жінок в історії Індії.

На перший десяток поглядів “Бунтівна королева” (з якоїсь загадкової причини в КСД переклали не оригінальну назву – Rebel Queen, а версію для британського ринку, причому знічев’я замінили в ній “королеву” на “принцесу”) складає дуже дивне враження. Загорнута в екзотичні декорації, історія дівчинки з бідної родини, яка пройшла Відбір і потрапила до чарівної школи елітного загону жінок-воїтельок, нагадує півтонни стандартно-сучасного фентезійного читання. І це дійсно доволі непоганий підлітковий роман дорослішання, сповнений звичних для нього деталей та сюжетних ходів – вибудовування ієрархії, перші паростки дружби, каверзи “головної дівки на селі” – шкільна проза detected. А декорації екзотичні, так. Яскраві барви, незвичні смаки  та чужі звичаї Мішель Моран змальовує з увагою, любов’ю та просто-таки кінематографічною яскравістю. Тому, якщо комусь посеред зими хочеться спеки та ароматів – можна сюди. Але варто не забувати, що і ця екзотика не є казковою, а доволі фантастична фабула збудована на міцній історичній основі.

Читати далі

Світ новий оцей. Station Eleven

Ті давні дні

Не дійсністю здаються, а сновиддям.

Та в пам’яті я дещо зберегла.

Зимові подорожі – річ прекрасна, але де в чому страшна. Залежність від погоди, необхідність тягати на собі кілька кілограмів одягу/взуття, вибудовування маршрутів з огляду на те, а де кожну годинку-півтори можна випити чаю – є трохи недоліків. Але серед них ніщо так ефективно не підгодовує параною, як вічнозелене: “Той чувак на мене чхнув! А раптом у нього грип, я не хочу грип!”. А тут іще ВООЗ майже кожного року знайде, чим порадувати. Веселі дні першої “каліфорнійської” зими для всього світу трохи призабулися, але кожного холодного сезону повертається улюблена гаряча тема: рано розслабилися, люди 21 століття, ви ще отримаєте свою “іспанку”, тільки наступного разу вона буде страшнішою!

І рівно оцій оптимістичній темі присвячено (пост)апокаліптичний роман канадської письменниці Емілі Сент-Джон Мандел. Уявіть собі надзвичайно вірулентний штам грипу: захмарна контагіозність, інкубаційній період в кілька годин, середня тривалість гострої фази – дві доби, смертність 99,9(9) відсотків. Тобто, власне “іспанку” в кубі, помножену на сучасні комунікації – міжконтинентальні перельоти, громадський транспорт та інші способи зібрати багато людей в одному приміщенні. Ласкаво просимо до “Станції Одинадцять” – книжки, де майже все людство вимирає на перших сторінках. А ті, що лишилися…

dscn1535

А ті, що лишилися, живуть серед уламків цивілізації маленькими комунами, що дуже сторожко ставляться до незнайомців. Хоча Мандел охоче вдається до флешбеків, в яких описує перші тижні та роки після Колапсу, вона не приділяє великої уваги руйнації світопорядку. Людей майже не лишилося, серед тих, хто вижив – забагато дітей та підлітків, підтримувати інфраструктуру нема кому, бензин, авіаційний гас, антибіотики та інші приємні залишки минулих часів скінчилися доволі швидко, в містах жити неможливо, а людей зі зброєю краще уникати, хоча, здається, більшість з них патрони вже використали, але арбалети та ножі ніхто не скасовував. Триває Двадцятий рік по Катастрофі, життя вже стало спокійнішим: найбільш буйні перебили одне одного, схильні до тоталітаризму (релігійного в тому числі) вже організували свої осередки, які інші оминають двадцять п’ятою стежкою, мисливці полюють, хлібороби вирощують, що виростять, оптимісти “перевинаходять” верстати для друку газет та поширюють чутки, що, ніби, десь ціле місто освітлює себе електрикою! І оцим атомізованим, небезпечним, але не сказати, що таким вже антиутопічним світом їздить “Мандрівна Симфонія” – трупа музикантів та акторів, що грають Бетховена та Шекспіра. Чому Шекспіра? А кого ж іще?

Читати далі

Двічі по п’ять. З Африки

Уже дуже давно не створювала своїх улюблених списків з читаного/нечитаного, а тут один такий практично сам себе склав. Я дочитувала була “Англійського пацієнта” та “Леді Африку” і почала згадувати, а що ще я читала про європейців та американців на Чорному континенті, а що лише збираюся читати. А коли вже десятка назбиралася, вирішила, що час ділитися.

kilimanjaro-climb

Вид на Кіліманджаро з сайту Аfricanoverlandtours.com

Але просто “про Африку” – це не надто цікаво, тому в сьогоднішньому списку своєрідні книжки – про те, як в Африці жилося-велося білим жінкам. Майже всі тексти так чи інак зачіпають колоніальний період, а мені завжди було цікаво дивитися на те, як колоністи або уже й колонізатори пояснюють собі й людям свою присутність на чужій землі. Але це радше політичний розріз, тоді як жіночий аспект надає ще іншого звучання. В одних випадках він є більш побутовим (зокрема розповідає про речі, про які письменники чоловіки не прохоплюються – наприклад, з чого їсти готувати, коли звичних продуктів нема). А в інших – саме в жіночих голосах соціально-емансипаційна проблематика звучить яскравіше, бо може торкатися спостережень за механізмами подвійної дискримінації. Як би воно не було, ось вони – десять книжок про “білих леді”.

П’ятірку читаного нехай вже передбачувано відкриє першою та сама “Леді Африка“.

b43c62ba_a696_11e6_981f_005056004a1d_b730a127_a697_11e6_981f_005056004a1d-resize1

Я про неї нещодавно писала докладно, а тут лише скажу, що Африка у Поли Маклейн є, в першу чергу, тлом – дуже незвичним, але все ж таки тлом. І письменницю, і її героїню більше хвилює те, що відбувається поміж білого населення Кенії. Зате з емансипацією там все гаразд, адже Берил Маркгем спробувала себе і досягла неабияких успіхах в двох “показового чоловічих” сферах.

22387340

Друга книжка близька до першої тематично. “Ніде в Африці” – це також роман виховання про білу дівчинку, яка несподівано для себе опинилася в новому місці. Тільки тут йдеться про родину євреїв-втікачів з Німеччини, які в Кенії опинилися невипадково, але готовими до такого переїзду не були. Роман Стефані Цвейг сюжетно спокійніший, але багатший на деталі. Та й розповідається у ньому про людей, яким в Африці велося складніше – ніщо не готувало родину поважного адвоката до роботи на землі десь вже за краєм звичної цивілізації.

Читати далі

Уперед і вгору. “Леді Африка”

Я вже колись казала, що з другої половини 2016 року пальму “Видавництво, що друкує найцікавішу художку про жінок” доволі несподівано перехопив Наш Формат. Але то я радше теоретизувала, спираючись на анонси, аж тут потроху в тому переконуюсь. І першим пунктом must-read стала “Леді Африка“, що її мені Санта під ялинку приніс.

Це був ідеальний подарунок, бо в романі Поли Маклейн є все, що я люблю: жіноча доля, цікаві історичні реалії, ще більш цікаві реалії соціальні, екзотичний антураж та емансипаційна проблематика. Крім того, “африканські” книжки поступово перетворили на головне читання цієї зими. Роман про Берил Маркгем чудово вписався в цю тенденцію.

dscn1508

Якось крихітна дівчинка Берил переїхала з батьками до Британської Східної Африки. Щоправда, комплект батьків у неї стрімко скоротився, бо матір кенійська глибинка чомусь не надихала. Мама із старшим братиком поїхала, Берил та тато лишилися. І для дівчинки почалося нове життя, яке в наших селах визначили б: “Шо це у вас дитина, як трава, росте!”.

Долю дівчини в селі від початку пов’язували з хатньою роботою. Однак я була в зовсім іншому, винятковому становищі. Мене звільнили від традиційної ролі, звичної як для моєї родини, так і для родини Кібії. Старійшини кіпів дозволяли мені тренуватися разом з Кібії: кидати списа, полювати на бородавників, навчатися мистецтва маскування в арапа Маїни – батька Кібії, який водночас був головним воїном у селі й ідеалом сили та відваги для мене.

Трава виросла нівроку! Волелюбна і затята дівчина, закохана у вправність та швидкість, спочатку стала першою жінкою – ліцензованою тренеркою коней, а потім стала першою в тих краях професійною (тобто з правом здійснювати комерційні рейси) льотчицею. Потім буде найвідоміше: пролог до роману розповідає про зоряну мить Берил – у 1936 році вона стала першою жінкою, яка перелетіла Атлантику у напрямку з Європи до Америки. Але це було потім, а Полу Маклейн більше цікавить до.

Читати далі

Цитатник. Керолайн Майтінґер про життя “дикунок”

Я не лише складаю тематичні списки читаного/нечитаного, але іноді навіть за ними читаю. От днями вперто (віва Інтерсіті! Куди ж звідти подінешся) та із захватом дочитувала мемуари американської художниці Керолайн Майтінґер про кількарічну експедицію до Соломонових островів, що я цю книжку до збірки “острівних” включала. Мемуар, до речі, цікавезний з різних боків.

3367c58e00000578-0-image-a-17_1461315322668

Фото Fabien Astre, який тривалий час працював на Островах. Ще трохи можна подивитися тут.

Бік перший – не-ідилічний. Неймовірно цікаво читати максимально приземлені з побутової точки зору замальовки про життя в тропічному раю. Я тут навіть не кажу про соціальні аспекти – бідність, постколоніальні відрижки etc. Нє, тут на першому місці банальне прилаштування життя до незвичних умов. І прилаштування, треба сказати, епічне. Звісно, у спогадах описується “сива давнина” – 1926-1930 роки – але є речі, на які прогрес принципово не впливає. І, якщо чесно, мій потяг “До пальм! До білого пісочку!” суттєво вщух. Пальми, сонечко, прозора водичка, свіжі кокоси, щеплення, отруйні комахи та риби, проблема зі звичними харчами та способом життя…

Бік другий – організаційно-творчий. У тексті “Полювання за головами” багато та докладно розповідається про роботу художниці. Саме роботу. Один фланг – це праця за гроші, тобто замовні портрети, чия (от дивина!) замовність прямо впливає на творчі методи. Інший фланг – складнощі антропологічного живопису у розтині та деталях: як обирати моделей – за наукою чи за “мальовничістю”, де брати моделей, як умовляти моделей позувати, як переконати моделей, що позування – це також робота, нехай і дуже для них незвична…

Бік третій – колоніально-класовий. Тут уже на перший план виходить час написання та притаманні йому… особливості сприйняття. Сама Майтінґер всіляко підкреслює свій анти_расизм, але тягар білої людини вона також близько знає (хоча й трохи рефлексує з цього приводу, і ті рефлексії читати цікаво). А от що лишалося при ній – так це відвертий класизм. Трохи навіть кумедно зустрічати пасажі про: всі аборигени звісно рівні, але інші рівніші – бо ж відчувається аристократизм нащадків вождів, не те, що якесь бидло підзаборне.

Там ще боків багато (один тільки колоніально-постколоніальний який класний – особливо, коли похапцем аналізується різниця між німецькими та британськими режимами), але ж я автоматично підкреслюю цитатки про специфічно гендерні штуки. Тут ще треба сказати, що у спогадах вичерпно розкривається тема “Що це таке – двійко молодих неодружених жінок попхалися на край світу? Працювати? Не повіями?”. Але навіть більш цікаво читати короткі замальовки про життя місцевих жінок. Трохи отих самих виділених цитат – під катом.

Читати далі

Історичне #літо_читання №4. Роман про наукову звитягу зразка 18 століття

Усе міняється, тільки читацьке знущання із самої себе вічне (цілком солідарна з Ксенею, деякі експерименти – штука жорстока). Але після сесії “Майже суцільні романи про Другу світову” вирішила трохи урізноманітнити епохи та місцини. Поки що виходить.

У цьому випадку франко-південноафриканське подружжя – Каролін Вермаль та Райан фон Рюбен – пропонують пробігтися Канадою та Англією, а далі протягом більшої частини їхнього роману загубитися в африканських нетрях.

boocover2

Квітка для Її Величності” – це чудово олдскульний пригодницький роман (у пакеті видань від КСД вони час від часу трапляються, чому я дуже радію) на мотив “Червоненької квіточки”: піди не-зрозуміло-куди, принеси казна-що. А в цьому випадку окремою принадою простого, але дуже симпатичного тексту, є те, хто саме занурюється у пригоди. Ботаніки! Справжні ботаніки, лицарі пензлів та теки для гербарію.

У 1772 році простий садівник з К’ю-Ґарденз Френсіс Мессон скочив у халепу: його раптом (бо інших претендентів не було) завербував відомий натураліст та поплічник капітана Кука сер Джозеф Бенкс. Несподівано для себе Мессон дізнався, що має сісти на “Резолюшн” та рушити у напрямку мису Доброї надії. Основне завдання ботаніка-самоука – знайти дивовижну квітку, яку Його Величність мріє презентувати Її Величності – із доречною назвою на честь королеви, звісно. Неосновне… Також є, і не дуже приємне. Вірніше, категорично неприємне, якщо зважати на ризик потрапити на шибеницю. Бури не люблять шпигунів. От тільки бідолаха Мессон не одразу зрозумів, чого саме від нього насправді чекають, і заповзято схопився за виконання офіційної частини місії.

images_cms-image-000003841

Не-спойлер: квітку Мессон знайде. Ото її фотка вгорі висить – Strelitzia reginae, уродженка Південної Африки, яка стала окрасою європейських букетів. Майже-не-спойлер: але пригод героям письменники відважили добряче.

Від натурально-олдскульних пригодницьких романів 19 сторіччя, “Квітка” все ж таки суттєво відрізняється, хоча має всі традиційні складові: головних героїв – молодих відчайдухів; Високу Мету; романтику фронтиру; купу екзотики; зловісних ворогів; прекрасну даму; диких звірів – про що не згадаєш, а воно ондечки – очікуйте за 10-20 сторінок. Але також тут є час і натхнення доволі несподіваний підхід до зображення пригод: цілком історичні Френсіс Мессон та Карл Тунберг були видатними натуралістами і знаними ботаніками, то чимала частина тексту присвячена тому, що зазвичай у пригодницькому романі не зустрінеш: складнощам перевезення квітів, важливості упорядкування щоденників та технологіям підсиджування ближнього свого – виключно з науковою метою, ви не подумайте. Швед Тунберг – взагалі неймовірна людина. Отаким є короткий тизер його кар’єрних мрій:

Читати далі

Напруга, нетерплячка, ретардація. Десятий місяць #bookchallenge_ua

Я щиро вважала, що протягом останнього підзвітного дня місяця – 10 серпня, тобто вчора – встигну дочитати ще одну книжку, але. Чоловіча спортивна гімнастика була цікавішою (історичний момент, варто зафіксувати – уперше в житті, з власної волі та з увімкненим мозком дивлюся Олімпіаду). Та тут із особистим книжковим заліком все не настільки класно, як хотілося б вірити. Бо читаю я влітку менше звичайного, а як не менше, то трохи не те.

Книжки, написані жінками – 137/150

Із них:
українською (паперові видання) – 33 (29)/50
англійською – 28/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 21/25

DSCN0159

Фото архівне (тут уже траплялося), але доречне.

Що ж там було, окрім “Солов’я“?

Читати далі

Історичне #літо_читання №2. Романи про створення нового на Сході та експлуатацію старого на Заході

Наступна порція літочитацьких романів виявилася майже копією першої. Одна книжка – традиційний історичний роман про долю особистості, друга – поляроїдна замальовка людських пристрастей на тлі глобальних подій. І навіть епохи збігаються: шістнадцяте століття проти років Другої світової війни.

Salimiye's_beauty_and_grandeur

Вікі-фото Селіміє.

У першому випадку йдеться про спробу через фіктивного героя розповісти про життя та творчість реального історичного персонажа. У якомусь з 1540-х років до звіринцю султана Сулеймана Пишного привозять з Індії рідкісного білого слона. А до нього – хлопчика-погонича, який не тільки вправно керує своїм величеньким улюбленцем та вчить його “придворному” поводженню, але вміє малювати та захоплюється утилітарною архітектурою. Тож нескладно здогадатися, що турецький письменниці Еліф Шафак малий Джахан потрібен для того, щоби показати нам Сінана.

boocover5

І в “Підмайстрі зодчого” показуються майже шістдесят років життя: визначного архітектора, його учнів, Стамбула, Османської імперії, царедворців та можновладців, численних мечетей, медресе, акведуків і однієї нещасливої обсерваторії. Показується яскраво, виразно, але… Здається, це той випадок, коли матеріал опирається задумові, і синергія не злітає. Маємо тут кілька сюжетних ліній, які переплетені між собою з елегантністю паралельних прямих в евклідовій геометрії. Тобто десь поряд є, але разом не грають.

Є Джахан-злодюжка – типовий аладдіністий герой східної казки: як тягнутися – то до вершин, як навчатися – то в такого генія, що його за чаклуна мають, як закохатися – то аж в принцесу (дуже зручно, що в Сулеймана та Роксолани була лише одна донька). Є султанський звіринець з його мікрокосмом, складними правилами та прихованою конкуренцією (а ще – дивовижним, як на першу половину 16 сторіччя, персонажем – “Тарасом Сибіряком”). Є султанський двір та політичні чвари. Є вируючий і живий Стамбул, якому присвячені чудові замальовки. І є неймовірний Сінан, ніби списаний зі стандартів суфійських святих, який переміщується сюжетом на хмаринці власних чеснот, більше нагадуючи ікону, аніж живу людину.

Читати далі

Як виховують ведмедів. “Мій друг Боббі”

Абсолютно випадково набріла у Флібуста-завалах на дитячу повість індійської письменниці. Повість обіцяла розповісти про дівчинку на тлі Другої світової війни. Якщо чесно, я навіть не знала, чого чекати, та автоматично налаштувалася на драму-драму: жах, боротьба, соціальна справедливість та палкий антиколоніалізм (ну в радянські ж часи книжку видали).

boocover10

А ні, там все доволі весело, приємно й пізнавально. Перетягую з Гудрідз:

Мой друг Бобби by Gita Bandyopadhyay

My rating: 4 of 5 stars

“Моя сім’я та інші звіри” – дівоча версія. Одинадцятирічна бенгалка Міні живе в родині своєї одруженої сестри в Бірмі. Родина включає в себе чотирнадцять собак, чотирьох котів, мавпочку, двох папуг, кількоро кролів та всіляке пішоходне птаство. А! Ну й згодом там ще й з’являється няшний гімалайський ведмедик. Тільки він швидко росте.

Дуже мила повість про епізод з дорослішання дівчинки. Передмова намагається хутенько налякати: “Девочек в индийских зажиточных семьях обыкновенно держали в доме, не давая им много свободы, вот почему в книге мало подробных описаний Мандалая, его окрестностей, уличных сценок, — словом, всего того, на что обязательно обратил бы внимание мальчишка, целый день шныряющий по улицам”. Але все не аж так страшно: Міні гасає деревами, керує своїм маленьким царством, рушає на полювання і виховує ведмежа.

Взагалі було цікаво читати автобіографічний текст про доволі вільне дитинство дівчинки з мусульманської (хоча, схоже, добряче секуляризованої) сім’ї наприкінці 1930-х. Можливо, тут допомагає “невизначений статус”:

“Я уже не ребёнок, но ещё не совсем взрослая. Бабушка, когда на меня рассердится, говорит:
«Скоро тринадцать, уже большая. В прежние времена в твои годы замуж выдавали. Нет того чтобы по хозяйству помочь — только и знаешь, что по дому носишься. Избалована больно. Отец виноват, он тебя распустил!»”

А, може, й справді родина без зайвих закидонів. Але є, є й там безцінні моменти.

“Что Джамаи-бабу человек необыкновенный, было ясно с того самого дня, как он явился свататься к сестре. Пришёл — высокий, красивый, по виду ничего не скажешь, но когда заговорил, отец ушам своим не поверил. Отец его спрашивает:
— Какое приданое за невестой вы рассчитываете получить?
А тот вроде удивился:
— Это вы насчёт посуды и разных там тряпок? Ерунда всё это! Если уж приданое необходимо, так хорошо бы достать пару настоящих овчарок-колли, обученных в одном знаменитом швейцарском питомнике.
Что было делать? Не отменять же свадьбу из-за причуд жениха? Но собаки собаками, а невеста не может без приданого. Пришлось и то и другое готовить. Собак отец всё-таки выписал. Долго хлопотал, и в конце концов приехали из Швейцарии две здоровенные собаки. Дедушка с бабушкой были настолько потрясены, что кинулись в Калигха́тский храм молиться о благополучии молодожёнов. Я к тому времени подучила немецкий. Так, несколько слов — чтобы общаться с собаками, и у меня с ними сразу наладились отношения”.

Отакі веселі люди.
View all my reviews

Шкода, що нічого іншого я в цієї письменниці не знайшла. Але, принаймні, одну симпатичну книжку ми можемо почитати.

ЗІ: а ще в радянському виданні дуже класні ілюстрації, на яких (як і на обкладинці) головна героїня завжди вдягнена по-європейському. Аж не знаю, на що це має натякати.

Анджела Картер про шлюб та проституцію

Поки прогресивні та ретроградні кола у соцмережах ламають лагалайз-списи, мені – вважай випадково – трапився неочікувано бадьорий опис отого самого в художній літературі. Трапився у “Ночах в цирку” відомої британської постмодерністки. І хоча за суттю своєю _прогресивний бордель_ у Анджели Картер – це цілком деконструктивістська забавка, що має дуже віддалений стосунок до реалій, читати міркування її героїнь щонайменш повчально. Бо воно прикольно ілюструє комплект стандартних аргументів обох сторін.

NB: в цитатах йдеться про Лондон кінця 19 століття та офіційне “пристойне” місце, в якому зростала головна героїня.

Читати далі

Літні читання: Історики vs Вікторіанство

У мене починає потроху відлипати неписалка відгуків для ГудРідз… (о, який шлях мої відгуки минули з імхонетських часів! Від кількох тамтешніх речень через лайвлібівські нескінченні простирадла аж до нинішніх – абзац-два-три не розводжуючись) … тому про деякі книжки я, мабуть, буду не писати, а репостити. Воно, зрозуміло, якесь резюме виходить, а не нормальна розповідь, але ж хочеться і там вогник підтримувати, і сюди тягати для тих, кого на ГудРідз нема.

Не считая собакиНе считая собаки by Connie Willis My rating: 5 of 5 stars Замішати Джерома К. Джерома із Вудхаузом, змастити цитатами з британської поезії, щедро притрусити детективницькими алюзіями, подати все під соусом “темпоральна фантастика” – і вийде “To Say Nothing of the Dog”. У тому, що Конні Вілліс абсолютно прекрасна, я від “Книги Страшного Суду” й не сумніваюся, але ці два романи з Оксфордського циклу спочатку справляють геть різне враження. В одному випадку – драма-саспенс-чума, в іншому – веселий балаган, де прийом “бог із машини” – офіційний двигун сюжету. Аж потім прогримить водевільне крещендо – і все стає на свої місця. Ідеальне розважальне читво із надміру типізованими героями дозволяє зважувати концепції історичного розвитку, роз’яснює користь від освіти для широких верств населення, азартно лупить по голові жіночим питанням у вікторіанському варіанті, простьобує штампи одразу кількох літературних жанрів, моделює багатовимірну геометрії умовно-наслідкових розкладів, а заразом – дає м’якого копняка, пропонуючи трішки подумати про вічне. І робить все це дуже ефективно і неймовірно ефектно. Англоманська душа тане, її можна збирати ганчірочкою і робити все, що заманеться. Наприклад, змусити закохатися в бульдога. Сириле, я люблю тебе!

View all my reviews

ЗІ: а ще “Як не рахувати собаки” – яскравий приклад фантастики, що проходить тест Бехдель. Попри всі перешкоди – оповідачем є хлопець, а жіночі бесіди місцями підкреслено безмозкі “про жоніхів”. Кумедний ефект створюється, багатоплановий, хоча до жінок Вілліс часом безжальна. Власне, вона там нікого не жаліє. А як спірітуалістам дісталося, ммм…

Літні читання. Ванільно-пригодницький роман

Тадам, я все ж таки запускаю свій мікропроект із розповідями про книжки (чи фільми-серіали), більш-менш придатні для відпочинку. Першою ластівкою буде відповідь на мій нещодавній читацький запит “Зробіть мені як в дитинстві!”. Мені чомусь припекло почитати простий та бадьорий пригодницький роман. Майнридо-жульверн, далекі краї, скарби, підступні лиходії, хтонічні туземці – оце от усе. Тільки шоб про жінок, будь ласочка.

Як не дивно, святий метод “Пальцем в небо” спрацював з першої спроби. Око зачепилося за роман із цьогорічних оновлень КСД. Зазвичай (я вже наколювалася) з такими обкладинками-анотаціями публікують ті ж таки любовні романи, просто в екзотичних локаціях. Але “Затерянный остров” (“Місячний острів” він в оригіналі, яка ж тут загубленість) Беатрікс Маннель майже повністю відповідає забаганкам.

Кінець позаминулого сторіччя, Мадагаскар, молода німкеня Паула разом із випадковими попутниками рушає в путь в глибину острова, розшукуючи плантацію, де її бабця колись вирощувала ваніль. Джунглі-болота, лемури-крокодили, фаді-фаді-фаді (мадагаскарський аналог табу), дивні супутники із дулями в кишенях, геополітичні складнощі та відголоски авантюрної інтриги – в принципі, усе за рецептом. Тільки, на відміну від підлітково-розважального читва, в “Острові” екшен місцями поступається рефлексіям. Воно, може, для когось “та клята бабська психологія”, але мені нічого, добре лягло. Тим більше (не сприйміть за спойлер :Р) із обов’язковим “великим, чистим та на все життя” письменниця дотерпіла майже до фіналу. Це великий плюс, я щітаю.

Також до плюсів можна віднести героїню. Паула – розлучена жінка, їй вже – в принципі – плювати на репутацію, її життя в Європі зруйноване, а тутешній спадок – хоч якийсь шанс на облаштування нового життя. Дівчина не позбавлена мерісьюшності, але – головне – вона емансипована адекватно змальованій ситуації, багато міркує про те, як жінці жити в не найпривітнішому середовищі, і виглядає радше дивачкою, аніж попаданкою (що також часто трапляється). А ще – жалкує, що не купила штані 🙂

… перед поездкой она выяснила, что корсет для путешественника — это такая же практичная вещь, как и лайковые перчатки при чистке сортира.

З іншого боку, комплект пригод у Паули – цілком стандартний (ледь не втопитися, після болота вляпатися ще й в політику, порушити табу, заблукати й поголодувати, ледь не втопитися ще разочок і таке всяке), але це не той жанр, якому за це можна дорікнути. Тим паче про Мадагаскар фрау Маннель пише із захопленням, повагою і, схоже на те, із знанням справи. Паралельно вона встигає розповісти про купу цікавих речей, охайно вплітаючи їх в сюжет (а не так, як, наприклад, у “Сьогуні” Клавеля, коли величезні масиви пояснень лізуть на голову, зручно там вмощуються і починають верещати просто у вухо). Я потім полізла читати далі і, може, ще про деякі історичні цікавинки окремо розкажу…

А от із можливих мінусів… “Острів” може здатися нудним в тих місцях, де він є не пригодницьким, а виробничим романом. Паула професійно займається парфумерією, це й двигун сюжету, й головна рушниця, яка має вчасно стріляти. Та в мене зараз сезон захоплення ефірними олійками – то про таке читати було також цікаво. А от що, як на мене, було зайвим – та це псевдодетективна лінія про зловісного месника. Ну да, коли в групі п’ятеро людей – офігенно важко вгадати, хто ж є другим оповідачем. Особливо, якщо він робить настільки прозорі натяки… Тим більше, інші герої в книжці – статисти-статисти, хоча письменниця й намагалася трохи розім’яти картон.

“В ітого” маємо досить-таки приємне та цікаве читво на літо, де зміст переважує форму, проте примудряється не дуже її й притопити. Триггери (особливо для молодих матерів) є, тест Бехдель проходить. Мені сподобалося. Не вах-вах, але хороше.