Графічна пауза. Pursuit of love у мем-варіанті

– Гусь не смішний.

– Ти просто випадаєш з цільової аудиторії більшості картинок. Але от диви-но сюди!

– Бггггг!

– Я ж казала: Гуся під себе ще треба знайти.

Ідеальних мемів не існує, але у своїх нішах та вагових категоріях багацько з них почувається сухо і комфортно. А от вихід за межі ніші може бути проблемнішим. Саме тому я, не будучи фанаткою фейсбучного Гуся, не змогла пройти повз його книжковий варіант. По-перше, із суто ідейних міркувань: більше артбуків, різних і няшних! По-друге, мультиформатність – це ж цікаво!

DSCN3085

Результат вийшов трохи неочікуваним. Книжковий Гусь мені сподобався більше за його соцмережевого пращура. При цьому я цілком розумію симпатиків першоверсії, які лишилися розчарованими. Гусь у Фейсбучику та Гусь у “Як Гусь свою любов шукав” – це Гусі, які суттєво різняться.

Спрощена формула мала б приблизно такий вигляд: менше гумору (він тут має переважно графічне втілення і набагато м’якше за відчайдушну шаржовість мемасиків), більше лірики. З буквальною лірикою все просто і очевидно. Сюжет невеличкою книжки-картинки вкладається в три речення: Гусь мається -> Гусь шукає розради -> Гусь знаходить кохання. Звісно, можна посперечатися, чому єдиними ліками від екзистенційної маєти є кохання, але тут модус вже назва задає, то не книжку про кохання критикувати за те, що вона про кохання. Бачили очі, що купували, і таке інше. (NB: читати цю книжку заради сюжету – затія сумнівна, він справді такий простий, що аж спрощений, плюс нечужий деяким штампам селф-хелп літератури).

З небуквальною лірикою цікавіше. Вона у картинках. Суто графічно книжковий Гусь ненабагато складніший за інтернетного, але у книжці ці мінімальні засоби все ж таки створюють доволі цілісний світ. Причому світ дуже… послідовний в деталях. Як на мій смак, тут взагалі класно синхронізовані текст та ілюстрації, і простенькі тези мають рівно те графічне втілення, що спадає на гадку як не першою думкою, то другою. Деякі картинки викликали у мене щире розчулення, бо ловила себе на тому, що в подібних обставинах _оте саме_ реально малювала би _саме так_. І якраз ця синхронізація з графічною складовою забезпечила доволі несподівану річ: до незручності простенька історійка гарантовано стане для мене comfort reading. Не через що, а через як. Чому? А просто є образи дуже срідні. Оцей, наприклад:

DSCN3091

Під катом трохи більше ілюстрацій, що допомагають створити враження про картинки, історію та її динаміку.

Читати далі

#YakabooBingoSpring. Післямова у (майже) 75 словах

Весна пішла, і лишила по собі деякі життєві зміни, пакунок нових досвідів та вражень (мене вперше в житті облизав єнот, хіба це не досягнення?) та повністю виконане #YakabooBingoSpring. Оскільки минулого сезону я викреслила лише 23 квадратики з 25 (кажуть, для фінального заліку можна ще наздоганяти постфактум), а навесні на мене регулярно нападав неписючий настрій – я собою пишаюся! Ну а поки ще не почався літній забіг, треба і тут повісити звіт за весну.

DSCN3069

Як і минулого разу, спробую описати кожну з 25 книжок трьома ключовими словами.

№1 – книжка із зеленою обкладинкою – “Фантастичні звірі і де їх шукати“: поттеріана, натуралісти, звірики (відгук).

№2 – один з героїв кіт – “Вітер з-під сонця“: підлітки, море, драма (відгук).

№3 – книжка з весняним настроєм – “Джейн, лисиця і я“: графічнийроман, класика, дисморфія (відгук).

№4 – фантастика – “Знищення“: експедиція, учені, контакт (відгук).

№5 – переказ відомого сюжету – Rapunzel’s Revenge: графічнийроман, казки, ДикийЗахід (відгук).

Читати далі

Сім корисних уроків від Сьюзен Кейн. “Сила інтровертів”

Маленьке зізнання: я дуже неохоче читаю популярну навколопсихологічну літературу, коли вона стосується тематики екстраверсії/інтроверсії. Це суто травматичне: надто вже багато подібних статей/матеріалів/книжок серед підтекстів мають “Корисні поради інтровертам: як сервірувати себе, щоби екстравертному світові було зручніше виїдать ваш мозок”. Тому на книжку Сьюзен Кейн, що її видав Наш Формат я дивилася з легким острахом, поки інші інтроверти та інтровертки не перевірили на собі і не сказали: читати можна, воно класне.

DSCN3040

І справді виявилося, що воно цілком класне, проте не завжди тими місцями, що я від них очікувала. “Взагалі” – це цілком симпатичний науково-популярний нонфікшн, де “селф-хелп” складова є факультативною і пристойно помірною, а розділ з посиланнями радує око щонайменш товщиною (ну і в принципі там багацько цікавих приміток). А в “деталях” там вистачає прикольних несподіванок, з яких я виокремила для себе кілька корисних “уроків”.

Урок 1: книжку про психологію можна і треба починати із культурологічного екскурсу. Алілуя! Розповідь про ідеали та зміни у їхньому сприйнятті, про набір “гідних” рис особистості у різні часи та для різних культур, про повільне трансформацію уявлення про припустиме і правильне з огляду на соціально-економічні зміни – все це у “Силі інтровертів” читається дуже круто. На моменті про “Голлівудські зірки як новий взірець” я вже в цю книжку закохувалася. Небагато треба для щастя людині, що спорадично захоплюється історією ідей.

Урок 2: книжка про психологію можна і треба нашпигувати даними з царини психофізіології – вийде захопливо і переконливо. Говорячи про інтровертність Сьюзен Кейн намагається рити вглиб і з’ясувати, що саме в роботі мозку може обумовлювати таку кричущу різницю між людьми різних типів. Окрема цікавинка це те, що авторка розплутує цей моток послідовно, раз у раз вказуючи: у той час панувала така точка зору, а згодом вона була підтверджена або спростована. Світлою звісткою про те, що “виплескувати емоції” може бути не настільки корисно, як раніше вважалося, я аж побігла ділитися.

Читати далі

І знову підлітки-сирітки: майже сучасники та майже класика

Полюючи на Арсеналі на дві підліткові новинки Рідної мови (найпростішій, як з’ясувалося, спосіб гарантовано отримати обидві книжки з потрібними обкладинками), я ще не усвідомлювала, наскільки вони цікаво поєднуються. В обох книжках мова йде про дітей-сиріт, в обох книжках йдеться про проблеми з опікунством, в обох книжках діти потрапляють у незвичні ситуації і мають несподівано подорослішати. Але в одній з них сюжетний конфлікт є радше внутрішнім, зате в іншій – аж занадто зовнішнім.

DSCN3022

– Що ж, я знайшла для вас місце в притулку Фолі-Мерікур. Це дуже зручно, бо ви зможете ходити до своєї школи і…
– Ви не зрозуміли, – перебив її Сімеон.
– Так, ми хочемо піти до наших братів! – запищала Веніза, вона явно віддавала перевагу чоловікам.
– Інакше ми покінчимо життя самогубством, – безапеляційно додала Морґана.

Родина Морлеван складалася з п’ятьох людей, аж потім тато втік, мама померла, і лишилося їх лише троє – 14-річний Сімеон, 8-річна Морґана та 5-річна Веніза. Хоче, ні, як з’ясувалася, в пана Морлевана ще є діти від першого шлюбу – прийомна донька та рідний син. І тепер менші Морлевани готові на все, аби опіку довірили Морлеванам-старшим. Але бажано молодшому з них – з Бартом весело і прикольно, але він – безвідповідальний красунчик (що погано для дос’є) і має кгхм… деякі особливості особистого життя. Вголос про це говорити вже не прийнято, ви ж розумієте, партнерства урівняли в правах із шлюбами, але… діти… опіка… якось це знаєте… Проте орієнтація та легковажність Бартелемі Морлевана ще виявиться найменшою проблемою цієї сім’ї.

Oh, Boy!” – дуже відомий французький підлітковий бестселер – складає дивовижне враження. Це трішки несправедливо, але половину книжки здається, що це якась химерна реінкарнація “Зазі в метро“, з якої витрусили дві третини абсурду і заповнили вільне місце соціальною проблематикою: сімейні конфлікти, домашнє насилля, самогубства, сирітство, соціальна дезадаптація обдарованих дітей, невиліковні хвороби, неспростовні стереотипи, гей-романи… Якщо здається, що щось тут для 170 сторінок підліткової книжки забагато виходить, – то так і є, насправді сюжет крутиться навколо двох проблем, проте із запаморочливою швидкістю натурального водевілю.

У таких випадках межа між “баґом” та “фічею” є доволі прозорою, і цю невеличку повість хитає добряче. Тяжке проживання смерті матері сусідить із шоколадозалежністю пані судді, невтішні діагнози – із любовними похіденьками, присмаченими барбітуратами, драма – із комедією. Та все ж генеральної лінії Марі-Од Мюрай дотримується чітко: вдома і стіни допомагають, один за всіх – і всі за одного, гуртом і батьку бити легше. І хоча сюжетний підхід: щоби затьмарити велику проблему – треба знайти величезну – складно назвати бездоганним, по-своєму він працює непогано. По-перше, змащує коліщатка фабули там, де вони б мали буксувати. По-друге, дає можливість поговорити про непрості речі в зручний для юних читачів спосіб – відкрито, чесно, дуже спокійно, але з дрібкою підліткового цинізму та етично спірними жартами. Мабуть, найпростіше означити жанр цієї книжки як “Сміх крізь сльози”, та він ще й звучить дуже по-французьки.

Читати далі

Склянка води та її значення. “Гаряче молоко”

Книжки, що їх видають українські видавці, я умовно ділю на “намріяні”, “сподівані”, “несподівані”, “нецікаві” та, перепрошую, “(мені) нафігнепотрібні”. От преміальній сегмент найчастіше коливається між “сподівані” (бо ж цікаво, що там) та “нецікавими”, як книжка чимось неприваблива. А от “Гаряче молоко” Дебори Леві – це “несподіваний” варіант. Так, шортлистер премій, так, відома британська письменниця. Але водночас – письменниця у нас, вважай, не відома, книжка не зіркова, екранізації (принаймні поки що) немає… Аж тут раптом маємо переклад вже наступного року, та ще й від КСД з його специфічною бізнес-моделлю. Тому зазирнути в цю книжку було дуже цікаво. Так і що ж з нею?
DSCN3000
Гаряче молоко” поповнило поличку ДДЧ – “Доволі дивне читання”. Є простенька “пляжна” обгортка, є калейдоскоп соціальних проблем, є страшні екзистенційні нетрі, а ще є натовпи культурологічних алюзій, що чемно нудяться в куточку. І все це плюскає, переливається, міниться, як води Середземного моря, і заважає сприймати текст як єдине ціле.
Пляжна обгортка – це історія про дівчину, яка супроводжує матір на лікування до самісінького півдня Іспанії. У клініці ввічливо пояснюють: вони в курсі, що Софія робить для Роуз все (хіба що так і не навчилася подавати склянку ідеальної води), але, будь ласка, дозвольте піклуватися про матір професіоналам і спробуйте трішки пожити власним життям. Ви не вмієте? То, може, зараз спробуєте?

Графічна пауза. Сіре буття vs Руді мрії

Я добряче занедбала одну зі своїх улюблених рубрик, але на те є виправдання. Аж два. Перше – останнім часом мені не траплялися аж настільки цікаві комікси/графічні романи, що про них кортіло отак в картинках розповідати. Друге – бо я все чекала, чекала на дещо особливе – і дочекалася!

Та-дам! Сьогоднішня “Графічна пауза” присвячена книжці українською – перекладу відомого франкоканадського дитячого графічного роману, що його Ізабель Арсено намалювала за мотивами п’єси Фанні Брітт. Зустрічаймо, “Джейн, лисиця і я” – книжка, в реальність якої я остаточно повірила лише тоді, коли стирала порохи зі сканера.

DSCN2990

От наскільки складно мені ведеться з підлітковими коміксами – вони постійно здаються якимись надто простими, надто буквальними і надто бадьоро пригодницькими – настільки ж добре заходять ілюстровані книжки, розраховані на молодшу за віком аудиторію. Ті, що я їх читала останнім часом, чомусь набагато цікавіші, мають виразнішу концепцію та відсутність шаленої дії компенсують ліричністю та тихим споглядальницьким захватом. “Джейн” якраз із таких книжок: маємо дуже просту і спокійно розказану історію про болючий соціальний досвід маленької дівчинки. Проте не настільки маленької, як зазначає видавець. Віват вказує як рекомендований вік аудиторії 6+, але тут насправді щонайменш 9-10+ та й на старший вік непогано буде. Ні, нічого шокуючого в тексті чи ілюстраціях нема. Зате є інтертекстуальність, що не конче вимагає знайомства із “першоджерелами”, але все ж таки воно додає насолоди від читання (і це якщо навіть не згадувати про радість впізнавання окремих мізансцен та сюжетних поворотів).

Читати далі

Вішлист до Арсеналу. Частина 3: худліт гамузом

Коли я тільки-но спланувала свої розлогі вішлистові дописи – була впевнена, що тих вішлистів буде 4: дитячо-підліткове, нехудожнє, художнє реалістичне та художнє спекулятивне. Аж ні. Щиро радію тому, що у нас все активніше видають фантастику та фентезі, але майже все з під-арсенального асортименту українських видавництв – то мій кричущий неформат: у більшості випадків давно прочитане та дуже “чоловіче” читання. Нє, “Скандинавську міфологію” я рано чи пізно собі куплю, але з трьох з половиною книжок гарний список не складеш. Тому сирітки потрапляють у загальний худло-перелік. Він, до речі, на диво короткий – це результат свідомого самобичування. Бо вирішила тут собі виписати лише ті книжки, що я їх абсолютно точно захочу купити й прочитати протягом найближчих місяців. А то боротися з наслідками багаторічних цундоку-закупів уже навіть мораторій на бук-шопінг не в змозі.

Після старанного й болісного викреслювання у списку лишилися:

  • книжка моєї мрії – українська номінація. Я не знала, що нею буде саме “Земля загублених“, але на нову прозову книжку Катерини Калитко я чекала неповні десять років – власне, відколи прочитала “М.істерію“. Дочекалася (і купила).

zemlja_zahublenyh_0

  • книжка моєї мрії – перекладена номінація. Альєнде українською я пропустити не можу. Якщо колись пропущу – нагадайте мені “цей твіт” (цього разу не оминула точно, книжку вже маю).

ФІНАЛ_коханець_4

Читати далі

Розтин по-домашньому. “Гострі предмети”

Іноді трапляються книжки, ставлення до яких просто не може лишитися стабільним. За “Гострі предмети” Ґіліян Флінн я бралася з осторогою. На 75 сторінці, повільно соваючись разом з маршруткою десь між Шулявкою та Дорогожичами, я в цю книжку закохалася – через кілька речень опису депресії. А іншого весняного дня, в районі 205 сторінки та посередині затору на Московському, – збридилася й зненавиділа. Потім пробачала деякі… особливості, гаряче сперечалася, по-станіславському крутила носом над фінальним твістом і обурено доводила, що отут, отам, от в цьому моменті вийшло недостатньо логічно. Книжці доводила. Незворушним трьом сотням сторінок в чорній палітурці. Здається, так і не переконала.

DSCN2960

Каміллі трішки за тридцять, вона живе в Чикаго і сяк-так будує кар’єру кримінальної репортерки у газеті відверто другого ешелону. На дворі майже літо, новин катма, забивати смуги чимось треба, і тут Каміллин редактор з’ясовує, що в рідному місті його проблемної улюблениці вже вдруге за останній рік зникла школярка. А раз першу знайшли мертвою, то шуруй, дівонько, до рідного вогнища і напиши нам гарненький душевний репортаж, такий, щоби за душу брало і в сльозах топило. Загублена невинність, втрачений рай, кам’яні підборіддя осиротілих батьків, “Ми, городяни, намагаємося триматися купи перед лицем біди” – оце от усе. І то швидше, поки інші газети не пронюхали – це ж такий матеріал, такий матеріал, якщо правильно підійти – можна й Пулітцера відхопити! Пулітцер – це аргумент, і Камілла змушена “шурувати”, хоча солодкаве рідне містечко бачить переважно у нічних страхіттях.

Читаючи дебютний роман Ґіліян Флінн, я нарешті зрозуміла, чому Селесте Інґ з її “Несказаним американські критики так часто порівнювали з творчістю цієї письменниці. Померлі дівчатка, маленькі містечка, родини, що лише на перший погляд здаються бездоганними, каламутна вода, де хтось ловить свою рибку… На перший погляд спільного чимало. Але й відмінностей вистачає.

Читати далі

Вішлист до Арсеналу. Частина друга: дрібка нехудожнього

Якщо ділити мої великі книжкові вішлисти за жанрами/напрямками, то найпростіше укладати ті, де йтиметься про нонфікшен. По-перше – нехудожнього я майже не читаю. По-друге (і це насправді головне) – нехудожнього я майже не читаю з тієї простої причини, що цікаве мені нехудожнє у нас майже не видають. Культурологічний наукпоп, історія повсякденності та історія речей, та кулінарія, що виходить за межі збірок рецептів, попсове та концептуально-прикольне літературознавство, біографії цікавих та відомих жінок – і вся ця радість жіночого авторства… Малувато у нас такого, малувато!

Та під цей арсенал трішки назбиралося. Причому тут є профеміністичні проекти, що особливо радує.

Одна з найочікуваніших книжок року – це, поза будь-який сумнів, оцей історичний проект під редакцією Оксани Кісь. Власне, тут достатньо двох слів “жінки” та “модернізація”, і моє серце завойоване навіки. До Арсеналу було б незле прочитати закинуту минулого року книжку Сьюзі Стейнбах, яка писала плюс-мінус про оце, але на англійському матеріалі, але тут жеж про Україну! КСД несподівано потішив.

zhinky

Мастхев номер два – “узагальнююча” книжка Тамари Марценюк за мотивами її лекційного курсу. Тут дякуємо Основам.

2-3

Мастхев номер три – спроба Анастасії Мельниченко переробити спільний болючий досвід, що вилився у відомий флешмоб, на лікнеп-застереження для підлітків. Чи дякувати в цьому випадку Фоліо – ще не знаю, за обкладинку точно не варто, бо це якийсь провал на рівні концепту.

neboyus

Ну і далі царює ВСЛ

Читати далі

Весняні сюрпризи для схудлого вішлиста

Святковий сезон суттєво спорожнив мої традиційні вішлисти – тож час їх поповнити! Ні-ні, це в мені не жадібність говорить, а радше педагогічна розважливість. Бо якщо, поки я ділюся новісінькими мріями, мене схопить-таки за горло жаба, завжди можна скоса подивитися на крісло, де відпочиває стосик у півтора десятки непрочитаних книжок, кожна з яких живе у мене не більше місяця. Піднесення і розхолодження в одному флаконі – де це доволі дивне відчуття. Зате дієве! Проте українські видавці цьогоріч так завзято радують, що на Арсенал доведеться йти з возиком із супермаркету.

Симпатичних, прикольних, класних, зрештою – фантастичних анонсів нападало стільки, що навіть не знаю, в якому порядку їх подавати. Мабуть, почну з найпрекраснішого. Видавництво Старого Лева пообіцяло нам “Літню книжку“. “Доросла” Туве Янсон, чудовий текст, обкладинка Оксани Були – та це просто якась втілена мрія.

litnia_knygka_0

Ще одна несподіванка від ВСЛ – Амелі Нотомб. Звісно, “Подив і тремтіння” в російському перекладі вже давно стоїть у шафі… Але ось тут може спрацювати обкладинка. Хоча іноді вона здається аж надто ліричною як на доволі напружений текст.

podyv_i_tremtinnja_0

Читати далі

І сталося світло! “Місто Тіней”

Мало що мене радує останніми роками настільки ж, наскільки кілька тенденцій у книговидавництві. Серед них: розширення діапазону перекладених видань; увага до нових (часто орієнтованих на графіку) форматів та натяк на майбутній розквіт цікавої літератури для “середніх” школярів та підлітків. Зокрема те, що в цих нішах вже не поодинокі книжки виринають, а такі-сякі напрямки формуються. І звістка про те, що Фонтан Казок під зимові свята видав казково-фентезійну святочну повість для middle-grade-аудиторії, мене дуже потішила. Теоретично. Та потім я побачила оформлення цієї книжки, і зрозуміла, що вона мені гостро необхідна (і, ні, не лише тому, що дівчинка на обкладинці в такому ракурсі дуже подібна до моєї близької подруги).

dscn1604

Місто тіней” – дебютна дитяча повість Мії Марченко – є прикладом дуже чесного позиціонування. Ця книжка є рівно тим, чим здається на перший погляд та з анотації: “проблемним” святочним текстом для дітей середнього шкільного віку з усіма обов’язковими елементами, впізнаваними сюжетними стандартами та цікавою усереднено центральноєвропейською естетикою (приблизно в тому ж напрямку Володимир Арєнєв скерував “Порох із драконових кісток“, тільки тут все більш дитяче).

У дванадцятирічної Марти (люблять українські письменниці це ім’я) помирає матір, і дівчинка переїжджає до іншого міста, щоби жити з батьком та його нареченою. До оновленого життя згорьована дитина ставиться вкрай непривітно – стосунки з батьком ніякі, в новій школі дівчинці не подобається, потенційна мачуха – особа дуже неприємна, саме місто якесь дивне, і все на світі хоче розлучити Марту з фігуркою янгола зі слонової кістки – материним подарунком. Але за засніженими лаштунками Міста-у-Моря ховається казкове Місто Тіней, в якому колись горе та злоба майже винищили світло й позбавили мешканців не лише їхньої магії, але Духу Різдва.

Читати далі

Давай про мене і про тебе мовчати. “Несказане”

Щастя і радість! Українські видавці дотяглися до “напіввисокої” полиці і почали видавати популярні тексти вагомих авторів. Тобто такі, що і продаються на батьківщині дуже гарно, і премії (зокрема не галузеві) активно отримують. А коли такі тексти ще й не класика жанру, а є видрукованими протягом останніх кількох років, то щастя і радість стають безмежними. З банальної причини “Не думала колись побачити це українською, але ж онде воно, на полиці стоїть!”.

Несказане” Селесте Інґ серед таких текстів посідає важливе місце. Авторка численних новел та есеїв, що виходили друком переважно в журналах, у 2012 році отримала за одне зі своїх оповідань Пулітцера (як з’ясувалося після перевірки – таки не Пулітцера, а Pushcart Prize, перепрошую). А двома роками пізніше видала перший роман, який дуже схвально зустріли і критики, і читачі. Успіх закономірний: “Несказане” – це дуже добре написана книжка про сім’ю та Інакшість, що безжально фіксує практичні прояви досвіду співіснування… як брати в широкому сенсі –  то культур. Для Штатів нині цей текст ще актуальніший, ніж кілька років тому, але те, що роман про складне життя американо-китайської родини надрукували в Україні – це сюрприз-сюрприз. Тож подякуємо Нашому Формату – це приємна несподіванка.

dscn1514

Одного весняного ранку гордість і радість всієї родини – шістнадцятирічна красуня-відмінниця Лідія – не спустилася до сніданку, а за кілька днів її тіло знайшли на дні місцевого озера. Одного весняного ранку зразкове життя родини з картинки тріснуло. Одного весняного ранку з’ясувалося, що уявлення про щастя і саме щастя – це дуже різні речі. Багато чого може статися одного весняного ранку, якщо він визріває протягом двадцяти років.

Родина Лі могла б стати чудової ілюстрацією до журнальної статті про успіхи мультикультуралізму: Джеймс – професор американської історії (трішки китаєць, але nobody’s perfect), Мерилін – казкова білява домогосподарка, яка всю себе віддає дітям (власне, одній дитині і з егоїстичних міркувань, але хто в тому копирсатиметься), Натан, Лідія та Ханна – чудові розумні діти, які мають досягти неабиякого успіху, адже Натан уже вступив до Гарварда! (а що в жодного з дітей друзів нема, то вже такі дрібнички). Проте родина Лі живе у 1970-х, тоді про уявлення про мультикультуралізм було дещо інше… Кому з них важче? Викладачеві, якого досі сприймають не конче серйозно й дбайливо проговорюють слова, а раптом він погано розуміє англійську? Дітям – єдиним не-білим учням на всю школу? Мерилін, якій степфордська ідилія все життя ввижалася в нічних жахіттях, а слово “лікар” досі болісно стискає серце? Та тут всім нестерпно важко, але нема з ким розділити цей біль.

Читати далі

Сезон Do-Want. Перший вішлист 2017-го

(

Чомусь звістка про те, що Книжковий арсенал цьогоріч буде травневим, створила хибне враження в одній конкретній голові: я вирішила, що до середини весни з визбируванням пунктів до вішлистів можна почекати. Але реальність виявилася не настільки жорстокою – окрім шалено прекрасних анонсів українські видавці вже встигли порадувати деякими новинками та ось-ось-новинками. І я навіть встигла дещо з них бігцем купити. Тому краще вже зробити кілька випусків та розпланувати все гарненько, аніж потім тинятися Арсеналом з кілометровим списком майже незнайомих книжок.

Помітну частину першого вішлисту 2017-го року забронювала ддля себе дитячо-підліткова література – включно з класикою. Наприкінці 2016-го Знання видрукувало Джин Вебстер. І це знову “Фух, добре, що не встигла прочитати англійською!”. “Довгоногий дядечко” має трішки моторошну анотацію, але, кажуть, головне в цій книжці не спірної етичності любовна лінія, а опис дівочого життя.

webster-ukr_tvnvuyh_med

А ще вони анонсували Едіт Несбіт, але поки “Діти залізниці” доїдуть до крамниць, порадію за інший анонс тієї ж чудової британської казкарки. НК-Богдан обіцяють “Фенікс і килим” – продовження пригод п’ятірки сестер-братів з “П’ятеро дітей та ельф“.

e16ec885e5aa7ec007ed2312faa9edfe

Ну, і близько не аж така класика, але книжка дуже й дуже відома. Школа взялася за Керстін Ґір і “Рубінову книгу” – перший том романтичної підліткової саги про переміщення у часі – вже, здається, можна купити.

20d180d183d0b1d196d0bdd0bed0b2d0b020d0bad0bdd0b8d0b3d0b0203d0b4-800x400

А ще не можу оминути увагою чергову повість Анджели Нанетті. Дякую, ВСЛ, з виданнями італійської дитячої літератури у нас негусто (уже маю книжку).

cholovik_jakuj_vuroshchuvav_komety_0

А що з не-дитячого?

Читати далі

Нові горизонти: оновлені формати Барбі на практиці (та в картинках)

(Спонтанний пост-славослов’я про чужі маркетингові стратегії)

Сьогодні я розпаковувала свою першу барбі з нестандартною фігурою і подумала: йой, але ж мені дуже подобається те, що протягом останніх двох років започаткували та продовжують робити маттелівці! Нагадаю коротенько:

  • вони урізноманітнили етнічний склад базових ігрових лінійок. Уже багато років, з глибоких вісімдесятих, в майже кожній великій компанії ляльок були різні подружки Барбі – чорна, латиноамериканка, азіатка, але не обов’язково одночасно. Цього принципу Маттел чемно дотримувався десятиліттями, але нещодавно щось десь прорвало, і з минулого року отаких диверсифікованих ляльок стало значно більше – і одразу великим гуртом. Для цього дизайнери постирали порох з молдів (типів обличчя), які давно вже не використовувалися, запустили в ігрову лінійку ті, що вважалися переважно колекційними, плюс до всього – наробили нових і то дуже класних (про початок цієї кампанії я якось писала);
  • поціновувачам шарнірів вони виписали тих шарнірів із запасом. По-перше, створили лінійку Made to Move (22 шарніри – гнучкість, наближена до БЖД і багатьом ігровим лялькам до того незнайома). По-друге, почали випускати більше напівшарнірних чи шарнірних колекційних ляльок (тут вже думки любителів розійшлися, особливо, коли ошарнірили сілкстоун – одну із найдорожчих ліній, які робляться з особливого “порцелянового” пластику і раніше були ляльками-статуетками, в яких нічого не гнулося).
  • а ще взимку в базову лінійку ігрових ляльок Fashionistas на додачу до original дизайнери Маттел виписали tall, petite та curvy – і про це писала ще з анонсів.
  • ну й нарешті нудотна епоха рожево-бузкового, здається, відходить, що не може не радувати.

Стільки новацій протягом фактично півтора років трохи лякали – здавалося, що така радість ненадовго. Але переглядаючи анонси на наступний рік, я помітила, що ніхто наразі не зупиняється – навпаки, варіацій використання свіжих маркетингових надбань стає більше. А це означає, що більшає цікавих ляльок – і вони готові повоювати з думкою “Та ті барбі всі однакові!”.

Під катом трохи тенденцій-анонсів з картинками.

Читати далі

GoodReads Choice Awards 2016: Мої книжки-фаворитки

За кілька годин моя улюблена фанатська премія вийде на фінальну стадію, а я так і не розповіла, що саме з книжок-номінанток викликає у мене активне читацьке “слюновиділення” (хоча пообіцяла). Тому краще зараз, бо буде пізно.

Дисклеймер: цього року серед номінованих книжок якась дивовижна концентрація титулів, що встигали потрапити у мій to-read-list іноді ще навіть до фактичної появи на папері. Але вже прочитала я з них обмаль. Тому де могла – голосувала за прочитане, а в інших випадках – за найцікавіше з нечитаного (ну й іноді – бо авторство змушує). Тому десь так до цього списку треба ставитися: це просто книжки, які я імовірно спробую прочитати наступного року. О, може це черговий челендж прорізався?

Номінація “Сучасна проза”

25810500

Це той випадок, коли доводиться обирати між смачним та ще смачнішим. Але приз моїх гіпотетичних симпатій пішов не до когось з дуже відомих письменників або письменниць (новий Фоер! Новий Мак’Юен!), а до британки Гелен Оєйємі – бо її проза незвична та химерна.

Також можна було б проголосувати за:

28214365

27213163

25893709

NB: роман крутезної Елізабет Страут обіцяють видати КМ-Букс. Чекаю з нетерпінням.

Читати далі