Материнство: переваги, ризики, інструкція. “Солодка пісня”

Деякі книжки безсоромно вмовляють себе прочитати. Я й ніби не думала й не збиралася, аж тут – “новинка французької літератури!”. Не ексклюзив, але такі гості не такі вже й часті на наших полиці. А ще авторка – чергова анфан терібль, тільки цього разу – із марокканськими коренями. А ще – Гонкурівська премія 2016 року, не проходьте повз! А ще – “Засновано на реальних подіях!” (щоправда, не французьких). А ще має бути екранізація! А ще це роман, на перших сторінках якого розгортається картина вбивства двох малих дітей. То ж з авансами тут все аж занадто.

DSCN3915

Солодка пісня” Лейли Слімани – той випадок, коли аванси себе виправдовують на всі наявні відсотки. Це – яскравий текст, для якого логічними виглядають і преміальна історія, і популярність та екранізаційні перспективи. От тільки екстремально “бадьорий” початок є наживкою, яку треба ковтати обачно. Цей роман не є ані трилером, ані ретроспективним детективом, і акт дітовбивства для сюжету виконує роль рамочки з підсвіткою. Дивіться, людоньки, куди ми дожилися, і на що може перетворитися навіть на перший погляд правильне і щасливе життя! Ну, здрастуй, критичний реалізме, ти за останні сто п’ятдесят років добряче змінився, але зопалу не розгубив.

Життя подружжя – Поля та Міріам – практично ідеальне. Вони молоді, перспективні, обдаровані, живуть у Парижі і мають уже двійко маленьких янголят. А що небагаті та трохи затуркані – то з ким не буває. Хоча ні, на початок оповіді Міріам – колись одну з найкращих студенток юридичного – побут уже доїв до стадії “Зараз плюну кісточкою”. Але за драмою нереалізованої емансипації – до “Несказаного” Селесте Інґ. Міріам не замовчує свої страждання, і Поль погоджується: добре, люба, якщо тобі аж настільки погано – йди на роботу, якраз твої зарплати вистачить, щоби няньці платити. І все освітилося: сім’я знаходить свою ідеальну няньку Луїзу, Міріам – роботу адвокаткою, Поль – кар’єрний стрибок, усі щасливі, діти танцюють, і де ж драма?

А драма тут насправді всюди, і Та Сама Сцена На Початку є божевільним і несподіваним для героїв та по-своєму логічним розвитком подій. Мені не часто зустрічаються книжки, що були би водночас настільки тваринно страшними та елегійно щемкими. Можливо, тому, що змальовуючи золоту дорогу до статусу середнього класу: як важко видертися на цю вершину правильного сучасного життя і ще важче там втриматися – Лейла Слімані не поспішає геть узагальнити картину. Їй більше йдеться про те, як в цьому ідеалі почувається жінка.

Читати далі

Advertisements

Червоний слід. “Багряна королева”

Серед мого коміксового читання майже немає супергероїки. Але навіть з дуже скромним багажем я, здається, чи не з “Хранителів” іноді розмірковувала над тим, яким може бути світ, де супергерої – це не одинаки, що страждають від своєї інакшості, а солідна та впливова меншина. І от молода американська письменниця Вікторія Авеярд написала про це книжку. Цілком очікувано, у неї вийшла антиутопія. І антиутопія логічна і по-своєму безжальна. От тільки  антиутопія ця підліткова і романтична, і це змусило цікавий світ танцювати за певними правилами.

DSCN3532

Мара Барров живе в апокаліптичному світі нескінченної війни. Океанія завжди воювала з Остазією, перепрошую, Верхня Норта – із Озерним краєм. І простолюду судилося поколіннями зрошувати вигорілу землю багряною кров’ю. Дівчину ця доля не приваблює, але що поробиш – багрянокровній простолюдинці, що не знайшла суспільно корисну роботу, іншого шляху, як в армію, нема. Хто так вирішив? Очевидно, срібні – вишукані аристократи-надлюди з дивовижними обдаруваннями та іншим кольором крові. Срібних небагато, але вони є верхівкою харчового ланцюжка, і з ними не посперечаєшся. Аж до того моменту, як Мара випадково скочує в халепу, і проявляє талант такого масштабу, що більшості срібних і не снився. Багряна дівчина зі срібними здібностями? Ні-ні-ні, так ніхто не грає! Королівською волею Мару швиденько “перетворюють” на срібну панянку Марину і навіть виписують персонального принца на решту – щоби точно не рипалася. Але Мара Барров вже готова до самостійної революційної творчості, а з королівського палацу партизанку партизанити навіть зручніше. Особливо, як пошукати союзників. Особливо, якщо серед принців.

Саме так – “Багряна королева” – це фентезійний янг-адалт про революцію.

Фентезійний – бо суто жанрово це техно-фентезі, що іноді (і то не дуже) впевнено прикидається постапокаліптичною фантастикою. Вікторія Авеярд замахнулася на створення дещо вторинного, але все одне доволі цікавого світу: рештки цивілізації, привиди колишнього світу, плюс-мінус феодальний устрій (майже безправні багряні тут ближче до європейських кріпаків, аніж до рабів) і кричуще розшарування суспільства – в тому числі, технологічне. Причому (і за це світу жирний плюс) технологічний розвиток – кривенький, але оптимістичний – тут прерогатива багряних, бо срібним нащо – у них магія таланти є! Побудова сюжету не дала уповні використати потенціал світобудовної ідеї, але натяки на це є, і натяки премилі. Місто майстрів, де крізь хмари смогу мешканці ніколи не бачили світла (мої ж ви гноми!), транспорт, що працює на електриці, і жодних тобі згадок про вуглеводні, протезування як антитеза цілительству – ммм, який потенціал! Шкода, що майже весь пішов на підлітковий сюжет.

Читати далі

Форум-2017. Як скласти мінімальний вішлист і майже не вийти за його межі

На 24- Форум видавців я їхала до Львова з холодним серцем і крижаними намірами: відвідувати презентації, зустрічатися з друзями, майже не купувати книжок. Цьогоріч я випробувала на Книжковому Арсеналі принцип “Склади вішлист і випиши з нього десяток назв на аркушик. Тільки таких назв, що вмру, як прямо зараз не прочитаю. От їх і можна купувати”. На Арсеналі принцип спрацював перфектно, на Форумі… На Форумі траплялися варіанти. Наприклад, одну дуже бажану книжку я не купила, бо банально не знайшла стенд видавництва. А також список поповнили дві книжки, про які я запізно взнала. Одну купила, іншу мені подарували – вийшло майже ідеально. Це як не зважати, що уже стартували післяфорумні закупи формату “Ну не тягти ж це було зі Львову!”.

Загальна фотка суто форумних надбань вже з’являлась в Інста:

DSCN3769

Композиція “Книжки, шкарпетки, братів пилосмок”

А під катом будуть портретики усіх надбань із поясненнями: чому саме ці книжки потрапили у “залізобетонний” вішлист.

Читати далі

Останній дзвіночок. Фінальний вішлист до Форуму

До цьогорічного Форуму видавців я готувалася ретельно: подивилася на стос недочитаних з Арсеналу та літа книжок, озвучила кілька урочистих обіцянок (вони записані в кінці списочку), склала три вішлисти за принципом “Мінімальний мінімум!”. Один я вже публікувала, другий зараз буде тут, третій – офтопний, тож здобутки з нього хіба що в результатах покажу.

Порівняна скромність вішлистів пояснюються не лише моїми титанічними зусиллями та ремонтом, що непристойно затягнувся. Виявилося, що я так старанно видивлялася новинки після Арсеналу, що частина видань “До Форуму” для мене такими не є. А найголовнішу мою перекладну книжку сезону я вже й прочитала, обговорила, написала про неї – так, це все про “Руїни бога“.

А от головну українську новинку планую купити-таки у Львові. Минулого року цей почесне авансове звання отримало “Забуття” Тані Малярчук, цьогоріч – інше видання від ВСЛ.

ohayni_propusu_0

Альтернативна історія? Вільгельм Габсбург? Одружений Вільгельм Габсбург? Та тут можна бігати стелею навіть без урахування, що це новий та давноочікуваний роман Наталки Сняданко (є!).

velyka_magija_0_0

До речі, про ВСЛ. Кілька відгуків знайомих переконали мене подивитися в бік творчо-мотиваційної книжки – жанру абсолютно незнайомого та… З поганою репутацією в середині моєї голови, скажімо так. Сподіваюся, що Елізабет Гілберт буде приємно читати – а це вже великий плюс.

Якщо вже говорити про вагоміший нонфікшн, то тут у мене нетрадиційно великі плани.

Читати далі

Хроніки дорослішання з кількома зупинками. “Не така дівчина”

Здається, будь-яку розповідь про автобіографічну книжку Ліни Данем має сенс починати з дисклеймерів: “Дивилася/не дивилася “Дівчат” – бо розмови про “Не таку дівчину” починаються з цього питання. Ні, я не дивилася “Дівчат“, що серед плюс-мінус моїх одноліток  є цілком собі культовим серіалом. Просто не мій жанр. Проте не можна сказати, що “Дівчину” я читала “з чистого аркуша”. Цей текст теж на півдорозі до культового – як феміністична публіцистика. Ну, от десь так я його прочитала. Взнала багато нового. Трішки навіть про себе.

DSCN3236

З жанру “Нехудожнє, профеміністичне, веселе про дівочі проблеми” мені раніше траплялася хіба що “Бути жінкою” Кейтлін Моран, але автоматична спроба порівняти ці книжки – марне заняття. В обох випадках йдеться про автобіографічні начерки, але Моран від свого досвіду переважно відштовхується і пише есеї-узагальнення про те, як тяжко жити жінкою. Ліна Данем у свою чергу пише про те, як тяжко жити Ліною Данем.

Такий підхід не менш цікавий, але має свої недоліки. Один з найяскравіших я вже якось озвучувала подрузі: “А потім мені почало здаватися, що про сексуальне життя Ліни Данем я знаю значно більше, ніж мені колись хотілося б”. Є таке. Та, по-перше, я більш чи менш уявляла, на що йду. По-друге, читати про те, “як тяжко жити Ліною Данем” було цікавіше за нотатки про універсальний дівочий досвід. Середньостатистичною дівчиною я й сама була. А в цій книжці чіпляє трішки інше.

Читати далі

Скарби книжкової шафи: “Українські жінки у горнилі модернізації”

Наприкінці минулого року я писала про монографіюЖінки в традиційній українській культурі” Оксани Кісь, мовляв, “такий матеріал би в руки маркетингово розкачаного видавництва навроді КСД – чисте ж золото, а не матеріал”. Минуло кілька місяців і (+25 до віщунських скілів) КСД анонсувало збірку статей з жіночої історії під редакцією Оксани Кісь. Бінго! – сказала я і побігла купувати, як тільки “Жінки” з’явилися у продажу.

І це правдешній скарб для домашньої бібліотеки, з якого хочеться ніжно здувати заблукалі порошинки та якнайхутчіш познайомити з тими небагатьма книжками-товаришками, що їх маю. Наукпоп з гендерних студій у нас не так вже й часто видають, а коли це ще й жіноча історія на українському матеріалі, то хочеться бігти й хапати, поки дають. І недаремно, треба сказати, вхопила – дуже вартісне вийшло читання. Хоча й нерівне.

DSCN3563

Дисклеймер: фахово рецензувати подібне видання мені не дозволяють ані підготовка, ані совість. До того ж в половині випадків довелося лізти би в методологічні хащі, а це жанр, що більше пасує довгим посиденькам за вже третьою чашкою чаю (ну є в домі історик, що ж поробиш), а не короткому відгуку. Тому я трохи розкажу про збірку крізь призму якраз “популярного” прочитання і поділюся своїм топ-5 розділів.

Здається, “Українські жінки у горнилі модернізації” ніде напряму не називаються збіркою статей (та й статті, як я вже казала, тут звуться розділами), хоча фактично якраз нею і є. Ну, окей. Не-збірка складається з 11 розділів, де репрезентуються різні аспекти жіночої історії з другої половини ХІХ і до середини ХХ ст. Жіноче життя в традиційному суспільстві (власне, витяг з тієї самої монографії); боротьба українок за освіту на теренах двох імперій; суспільна активність жіноцтва за часів Першої світової війни; роль та місце жінки у ранньорадянському дискурсі; політична боротьба галичанок у міжвоєнний період; жіночий досвід виживання у найстрашніших суспільно-політичних катастрофах 20 століття – Голодомор, Друга світова, ГУЛАГ – не-збірка охайно минає всі ключові віхи, що тільки можуть спати на думку, коли йдеться про певний історичний період. Робить вона це, правда, трохи нерівномірно, але на те є причини, зокрема – неоднаковість досвіду за умови проживання в різних країнах.

Читати далі

Чи є життя після війни? “Руїни бога”

(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

DSCN3548

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

Читати далі

Полювання на нареченого у мишачому варіанті. “Миші: казка-шкряботушка”

З усіх чудових завдань від #YakabooBingoSummer для мене чи не найскладнішим мало стати ніби простеньке та очевидне – “Книжка про улюблену тварину”. “Шо ж робити? – думала я. – Коти? Банально. Книжки про землерийок (моя тотемна тварина вже років десять – то бурозубка) існують, але перекладених версій я не бачила. Книжки про тихоходів мені геть не траплялися, морські свинки – також нечасті гості на українських книжкових полицях, а перечитувати “Алісу в Дивокраї” заради Соні – це якось некреативно. О! Миші! Миші врятують людство в моїй особі!”.

Миші врятували-таки, але не настільки впевнено, як могли би. Ну але тут вже мені закортіло екзотички. Можна було піти простим шляхом і купити парну до “Ліндберґа” книжечку про мишеня-Армстронга. Але я подалася в бік “казки-шкряботушки” Соні Атлантової, що її видав Фонтан Казок.

Як на духу: останнє, чого я б могла чекати казкової пригодницької повісті про грузинів для молодшого та середнього шкільного віку, – це сюжет, що крутиться навколо шлюбної проблематики. Але така воно є – мила дитяча книжечка з чудовими ілюстраціями про мишачу спільноту, підвалини якої тримаються на старосвітському патріархальному шлюбові. Вааа! Життя мене до такого не готувало.

“А Оришка сиділа тим часом у дідовій норі й обмірковувала важке питання: чи варто їй сподіватися на заміжжя, чи полишити цю безглузду затію?”

Читати далі

Напівбойова готовність. Перший вішлист до Форуму

Від складання попереднього вішлиста минув рівно місяць, час оновлювати книжкові забаганки. Bookforum is coming, і не це важко не помітити – останній тиждень-півтора цікавинки валяться на мою спраглу новинок голову, як з мішка. Спрагла новинок голова, щоправда, в кінець збожеволіла від жадібності, бо ще не все арсенальне прочитане (не кажучи вже про деякі літні закупи). Ну але. Краще скласти кілька невеличких вішлистів, правильно? А ще я вигадала собі маленьке правило на майбутнє, та не впевнена, що зможу його дотриматися.

Сьогодні у випуску сподіване і несподіване підліткове, сподівана і несподівана епістолярка, давно прочитане, уперше почуте і таке інше.

За сподіване і несподіване підліткове відповідають:

а) Рідна мова – бо підготували продовження “Таврованої” – “Ідеальну” (відгук на першу книжку можна прочитати тут);

20280371_1748081005491589_3056173731645141121_o

б) Наш Формат видивляється нову нішу – разом з Вікторією Авеярд.

709055

в) для КСД цей напрямок звичний, але Everything, Everything я чомусь не чекала.

46224_71363

Читати далі

Літні забаганки: книжковий вішлист між Арсеналом та Форумом

Після великих книжкових закупів у мене зазвичай наступає період затишшя. Ні, не від ситості, мабуть, до насправді докори сумління не дозволяють гостро хотіти _іще!_. Якийсь час дозволяють. Бо, коли сьогодні я нервово кинулася замовляти новинку, репетуючи: “Аааа, поки передзамовлення!” –  то зрозуміла, що уже час укладати новий вішлист. Такий собі… проміжковий.

Проміжковий не означає, що скромний та короткий, адже анонсів уже нападало, що дайбогине гаманець відповідного розміру. Частиною (значною) цих анонсів я вже ділилася у ФБ, але в одному місці дивитися завше зручніше.

Головний анонс цього літа – це (ну хто б сумнівавсі) Кейт Аткінсон, що її пообіцяв Наш Формат. Кейт Аткінсон! Я ж про неї тільки нещодавно публічно мріяла – і от маємо. Ну, майже (Маємо вже точно – он і мій відгук вже є).

ruins

А от Видавництво Старого Лева взялося реалізовувати анонси, що ними ще на початку 2016 дражнилося. Я вже тоді почала нервово підстрибувати, бо ж ішлося про Сильвію Плат, Арундаті Рой… І Еліс Манро.

zabagato_shastja_00

З Лев’ячими книжками то, звісно, не все.

Читати далі

Втопись, відьмо, втопись? “Глибоко під водою”

Авторок та авторів “одного бестселера” читати далі буває трохи лячно – ну, а раптом справді одного, та й бестселер – далеко не гарантія прицільних читацьких симпатій. Зрештою, одного разу могло просто пощастити. От мені минулого року із “Дівчиною у потягу” якраз пощастило: вона мені і як трилер сподобалася, а як способі проговорити в маскульті деякі специфічно жіночі проблеми – то пішло, як першачки у школу (NB: а от чому так і не подивилася екранізацію – то дивно й незрозуміло). А оскільки пристойний трилер – штука… залежна від письменницької техніки, то сумнівів щодо “Читати чи не читати наступну широко рекламовану книжку Поли Гоукінз?” у мене не було. Гірше ж не буде?

DSCN3262

Нууу, принципово гірше і не було. Але “Глибоко під водою” вирішила поглибити (я перепрошую!) та розширити світ попереднього твору, проте не в усьому і не завжди робила це вправно. У наступній книжці Поли Гоукінз всього більше – героїв, сюжетних ліній, флешбеків, натяків та секретів, через що справді гарна, хоча й не нова ідея поросла такими водоростями, що там і втопитися недовго.

У традиційному Маленькому Англійському Містечку нуртують цілком традиційні детективні проблеми: колись давно сталося something nasty in the wood Щось Жахливе, не настільки давно сталося Щось Ще Жахливіше – і так кілька разів. А наразі там маємо непривітних до чужинців аборигенів, не дуже привітних до чужинців полісменів, купу чемних скелетів з клозетів, втоплену зірку старших класів, втоплену Письменницю-Яка-Сує-Свій-Ніс-В-Чужі-Справи, навіть стареньку шахрайку-медіума маємо – усе, як в найкращих домах!

Читати далі

Місце в серці у формі песика. Три дитячі книжки про собак

Ніби люблю гризунів та котів (так, іноді це непросто поєднати), а навколо мене вперто юрмляться книжки про собак. У першу чергу – дитячі книжки про собак, і про частину з них вже час розповісти. Тим більше, добірка вийшла цікава: кожну з книжок можна віднести до категорії “Психологічна проза для маленьких” (попри те, що одна радше казка-притча, а ще інша – така жорстка психологічна проза, що направду аж соціальна), кожна з них розглядає певний “кейс” та пропонує моделі поведінки. Дві з них для молодших дітей, одна – для “середнього шкільного віку”. Дві – з картинками, одна – з надлишком слів. Дві – українські, одна – американська. Одна мені просто сподобалася, ще одна – непросто сподобалася, ще ще одна – неймовірно сподобалася. То що воно таке?

DSCN3227

Бігль-старший” Оксани Лущевської купив мене… картинками, чесно зізнаюся. Але до ілюстрацій Наталки Гайди там обіцяли ще й цікаву історію про самотніх усіх – дитину, дорослого та собаку.

35278998

Коля хоче собаку, його батьки собаку не хочуть. Тому Коля хоче собаку для немолодого сусіда дядька Мирона, який тихесенько собі колекціонує фігурки качечок. І одного дня хлопець зустрічає дуже немолодого напівбігля… і доля дядька Мирона вирішується ще до того, як він про це дізнається.  “Бігль-старший” – це спокійне й дуже осіннє оповідання про розділення самотності, любов та потребу дбати. Усе у ньому до ладу, усе на місцях і з дозованою мораллю. От тільки є в ньому один момент (якщо ми вже про мораль), що він мені дуже погано заходить. “Якщо дуже хотіти – мрії збуваються” – це хороша ідея. “Допоможи ближньому своєму” – ще краща. Але слизьке місце: “Я краще за ближнього знаю, чого йому треба” – і саме по собі проблемне (зокрема обґрунтуванням – як не виправданням – емоційних маніпуляцій),  а тут ще й додатково тема чутлива. Літні люди і їхні літні улюбленці… Тут, як на мене, потрібен триптих. Але книжки-доповнення вже були б не настільки світло-оптимістичними.

У мене з’явилася погана звичка – міряти українські дитячі книжки-картинки мірилом “Зубр шукає гніздо“. От, наприклад, “Ведмідь не хоче спати” – це 0.75 зубра, а “Де Ойра?” Тані Стус – 0.85.

Читати далі

Графічна пауза. Pursuit of love у мем-варіанті

– Гусь не смішний.

– Ти просто випадаєш з цільової аудиторії більшості картинок. Але от диви-но сюди!

– Бггггг!

– Я ж казала: Гуся під себе ще треба знайти.

Ідеальних мемів не існує, але у своїх нішах та вагових категоріях багацько з них почувається сухо і комфортно. А от вихід за межі ніші може бути проблемнішим. Саме тому я, не будучи фанаткою фейсбучного Гуся, не змогла пройти повз його книжковий варіант. По-перше, із суто ідейних міркувань: більше артбуків, різних і няшних! По-друге, мультиформатність – це ж цікаво!

DSCN3085

Результат вийшов трохи неочікуваним. Книжковий Гусь мені сподобався більше за його соцмережевого пращура. При цьому я цілком розумію симпатиків першоверсії, які лишилися розчарованими. Гусь у Фейсбучику та Гусь у “Як Гусь свою любов шукав” – це Гусі, які суттєво різняться.

Спрощена формула мала б приблизно такий вигляд: менше гумору (він тут має переважно графічне втілення і набагато м’якше за відчайдушну шаржовість мемасиків), більше лірики. З буквальною лірикою все просто і очевидно. Сюжет невеличкою книжки-картинки вкладається в три речення: Гусь мається -> Гусь шукає розради -> Гусь знаходить кохання. Звісно, можна посперечатися, чому єдиними ліками від екзистенційної маєти є кохання, але тут модус вже назва задає, то не книжку про кохання критикувати за те, що вона про кохання. Бачили очі, що купували, і таке інше. (NB: читати цю книжку заради сюжету – затія сумнівна, він справді такий простий, що аж спрощений, плюс нечужий деяким штампам селф-хелп літератури).

З небуквальною лірикою цікавіше. Вона у картинках. Суто графічно книжковий Гусь ненабагато складніший за інтернетного, але у книжці ці мінімальні засоби все ж таки створюють доволі цілісний світ. Причому світ дуже… послідовний в деталях. Як на мій смак, тут взагалі класно синхронізовані текст та ілюстрації, і простенькі тези мають рівно те графічне втілення, що спадає на гадку як не першою думкою, то другою. Деякі картинки викликали у мене щире розчулення, бо ловила себе на тому, що в подібних обставинах _оте саме_ реально малювала би _саме так_. І якраз ця синхронізація з графічною складовою забезпечила доволі несподівану річ: до незручності простенька історійка гарантовано стане для мене comfort reading. Не через що, а через як. Чому? А просто є образи дуже срідні. Оцей, наприклад:

DSCN3091

Під катом трохи більше ілюстрацій, що допомагають створити враження про картинки, історію та її динаміку.

Читати далі

#YakabooBingoSpring. Післямова у (майже) 75 словах

Весна пішла, і лишила по собі деякі життєві зміни, пакунок нових досвідів та вражень (мене вперше в житті облизав єнот, хіба це не досягнення?) та повністю виконане #YakabooBingoSpring. Оскільки минулого сезону я викреслила лише 23 квадратики з 25 (кажуть, для фінального заліку можна ще наздоганяти постфактум), а навесні на мене регулярно нападав неписючий настрій – я собою пишаюся! Ну а поки ще не почався літній забіг, треба і тут повісити звіт за весну.

DSCN3069

Як і минулого разу, спробую описати кожну з 25 книжок трьома ключовими словами.

№1 – книжка із зеленою обкладинкою – “Фантастичні звірі і де їх шукати“: поттеріана, натуралісти, звірики (відгук).

№2 – один з героїв кіт – “Вітер з-під сонця“: підлітки, море, драма (відгук).

№3 – книжка з весняним настроєм – “Джейн, лисиця і я“: графічнийроман, класика, дисморфія (відгук).

№4 – фантастика – “Знищення“: експедиція, учені, контакт (відгук).

№5 – переказ відомого сюжету – Rapunzel’s Revenge: графічнийроман, казки, ДикийЗахід (відгук).

Читати далі

Сім корисних уроків від Сьюзен Кейн. “Сила інтровертів”

Маленьке зізнання: я дуже неохоче читаю популярну навколопсихологічну літературу, коли вона стосується тематики екстраверсії/інтроверсії. Це суто травматичне: надто вже багато подібних статей/матеріалів/книжок серед підтекстів мають “Корисні поради інтровертам: як сервірувати себе, щоби екстравертному світові було зручніше виїдать ваш мозок”. Тому на книжку Сьюзен Кейн, що її видав Наш Формат я дивилася з легким острахом, поки інші інтроверти та інтровертки не перевірили на собі і не сказали: читати можна, воно класне.

DSCN3040

І справді виявилося, що воно цілком класне, проте не завжди тими місцями, що я від них очікувала. “Взагалі” – це цілком симпатичний науково-популярний нонфікшн, де “селф-хелп” складова є факультативною і пристойно помірною, а розділ з посиланнями радує око щонайменш товщиною (ну і в принципі там багацько цікавих приміток). А в “деталях” там вистачає прикольних несподіванок, з яких я виокремила для себе кілька корисних “уроків”.

Урок 1: книжку про психологію можна і треба починати із культурологічного екскурсу. Алілуя! Розповідь про ідеали та зміни у їхньому сприйнятті, про набір “гідних” рис особистості у різні часи та для різних культур, про повільне трансформацію уявлення про припустиме і правильне з огляду на соціально-економічні зміни – все це у “Силі інтровертів” читається дуже круто. На моменті про “Голлівудські зірки як новий взірець” я вже в цю книжку закохувалася. Небагато треба для щастя людині, що спорадично захоплюється історією ідей.

Урок 2: книжка про психологію можна і треба нашпигувати даними з царини психофізіології – вийде захопливо і переконливо. Говорячи про інтровертність Сьюзен Кейн намагається рити вглиб і з’ясувати, що саме в роботі мозку може обумовлювати таку кричущу різницю між людьми різних типів. Окрема цікавинка це те, що авторка розплутує цей моток послідовно, раз у раз вказуючи: у той час панувала така точка зору, а згодом вона була підтверджена або спростована. Світлою звісткою про те, що “виплескувати емоції” може бути не настільки корисно, як раніше вважалося, я аж побігла ділитися.

Читати далі