#YakabooBingoSpring. Післямова у (майже) 75 словах

Весна пішла, і лишила по собі деякі життєві зміни, пакунок нових досвідів та вражень (мене вперше в житті облизав єнот, хіба це не досягнення?) та повністю виконане #YakabooBingoSpring. Оскільки минулого сезону я викреслила лише 23 квадратики з 25 (кажуть, для фінального заліку можна ще наздоганяти постфактум), а навесні на мене регулярно нападав неписючий настрій – я собою пишаюся! Ну а поки ще не почався літній забіг, треба і тут повісити звіт за весну.

DSCN3069

Як і минулого разу, спробую описати кожну з 25 книжок трьома ключовими словами.

№1 – книжка із зеленою обкладинкою – “Фантастичні звірі і де їх шукати“: поттеріана, натуралісти, звірики (відгук).

№2 – один з героїв кіт – “Вітер з-під сонця“: підлітки, море, драма (відгук).

№3 – книжка з весняним настроєм – “Джейн, лисиця і я“: графічнийроман, класика, дисморфія (відгук).

№4 – фантастика – “Знищення“: експедиція, учені, контакт (відгук).

№5 – переказ відомого сюжету – Rapunzel’s Revenge: графічнийроман, казки, ДикийЗахід (відгук).

Читати далі

Сім корисних уроків від Сьюзен Кейн. “Сила інтровертів”

Маленьке зізнання: я дуже неохоче читаю популярну навколопсихологічну літературу, коли вона стосується тематики екстраверсії/інтроверсії. Це суто травматичне: надто вже багато подібних статей/матеріалів/книжок серед підтекстів мають “Корисні поради інтровертам: як сервірувати себе, щоби екстравертному світові було зручніше виїдать ваш мозок”. Тому на книжку Сьюзен Кейн, що її видав Наш Формат я дивилася з легким острахом, поки інші інтроверти та інтровертки не перевірили на собі і не сказали: читати можна, воно класне.

DSCN3040

І справді виявилося, що воно цілком класне, проте не завжди тими місцями, що я від них очікувала. “Взагалі” – це цілком симпатичний науково-популярний нонфікшн, де “селф-хелп” складова є факультативною і пристойно помірною, а розділ з посиланнями радує око щонайменш товщиною (ну і в принципі там багацько цікавих приміток). А в “деталях” там вистачає прикольних несподіванок, з яких я виокремила для себе кілька корисних “уроків”.

Урок 1: книжку про психологію можна і треба починати із культурологічного екскурсу. Алілуя! Розповідь про ідеали та зміни у їхньому сприйнятті, про набір “гідних” рис особистості у різні часи та для різних культур, про повільне трансформацію уявлення про припустиме і правильне з огляду на соціально-економічні зміни – все це у “Силі інтровертів” читається дуже круто. На моменті про “Голлівудські зірки як новий взірець” я вже в цю книжку закохувалася. Небагато треба для щастя людині, що спорадично захоплюється історією ідей.

Урок 2: книжка про психологію можна і треба нашпигувати даними з царини психофізіології – вийде захопливо і переконливо. Говорячи про інтровертність Сьюзен Кейн намагається рити вглиб і з’ясувати, що саме в роботі мозку може обумовлювати таку кричущу різницю між людьми різних типів. Окрема цікавинка це те, що авторка розплутує цей моток послідовно, раз у раз вказуючи: у той час панувала така точка зору, а згодом вона була підтверджена або спростована. Світлою звісткою про те, що “виплескувати емоції” може бути не настільки корисно, як раніше вважалося, я аж побігла ділитися.

Читати далі

Вішлист до Арсеналу. Частина друга: дрібка нехудожнього

Якщо ділити мої великі книжкові вішлисти за жанрами/напрямками, то найпростіше укладати ті, де йтиметься про нонфікшен. По-перше – нехудожнього я майже не читаю. По-друге (і це насправді головне) – нехудожнього я майже не читаю з тієї простої причини, що цікаве мені нехудожнє у нас майже не видають. Культурологічний наукпоп, історія повсякденності та історія речей, та кулінарія, що виходить за межі збірок рецептів, попсове та концептуально-прикольне літературознавство, біографії цікавих та відомих жінок – і вся ця радість жіночого авторства… Малувато у нас такого, малувато!

Та під цей арсенал трішки назбиралося. Причому тут є профеміністичні проекти, що особливо радує.

Одна з найочікуваніших книжок року – це, поза будь-який сумнів, оцей історичний проект під редакцією Оксани Кісь. Власне, тут достатньо двох слів “жінки” та “модернізація”, і моє серце завойоване навіки. До Арсеналу було б незле прочитати закинуту минулого року книжку Сьюзі Стейнбах, яка писала плюс-мінус про оце, але на англійському матеріалі, але тут жеж про Україну! КСД несподівано потішив.

zhinky

Мастхев номер два – “узагальнююча” книжка Тамари Марценюк за мотивами її лекційного курсу. Тут дякуємо Основам.

2-3

Мастхев номер три – спроба Анастасії Мельниченко переробити спільний болючий досвід, що вилився у відомий флешмоб, на лікнеп-застереження для підлітків. Чи дякувати в цьому випадку Фоліо – ще не знаю, за обкладинку точно не варто, бо це якийсь провал на рівні концепту.

neboyus

Ну і далі царює ВСЛ

Читати далі

Двічі по п’ять до 12 квітня. У польоті

Треба, треба здувати порох з трохи призабутої рубрики! І “Двічі по п’ять” сьогодні тематична. На честь Дня авіації та космонавтики (він у нас доволі обмежено всесвітній, але все ж таки) закортіло поділитися книжками про польоти. Кілька років тому вони мене просто переслідували, але й зараз регулярно трапляються.

lifehacker.jp

Фото з сайту Lifehacker.jp

Героїчним зусиллям стримую себе. Очевидна “Леді Африка” від Нашого Формату цього разу піде поза конкурсом. А оскільки із жіночо-авіаційною тематикою у нас все не дуже добре, то треба попередити, що всі книжки з п’ятірки прочитаного мають російські переклади. Усі вони художні і не всі – дуже серйозні, але всі – цікаві у свій особливій спосіб.
angel_rejha
Пунктом першим серед читаного піде роман Аніти Мейсон “Янгол Рейху“. Здається, саме він відкрив мої несподівані польотні читання. Обережне кружляння британської романістки навколо постаті Ганни Райч – іконічної льотчиці-випробувальниці Третього Рейху – призвело до того, що письменниця написала свою власну героїню, за мотивами так би мовити. Її Фредді – дівчина-мета, яка здолала майже всі перешкоди на шляху до омріяних польотів. А от історію разом з роллю в ній Німеччини здолати не змогла.
Пункти другий та третій розповідають плюс-мінус схожі історії з іншого боку.
36822
Два – це “Дівоча бензоколонка” Фенні Флегг (перепрошую, що скорочую назву, вона безжально довга). Відома американка в притаманному для неї стилі “Солодка глазур на залізному тістечку” в одній із сюжетних ліній розповідає про те, як за часів Депресії виживає (читаємо: зберігає хоч якісь статки та залишки самоповаги) американська родина польського походження. А також про те, як дівчата, які втримали на плаву родинний бізнес, з часом захотіли більшого. Правильно, літати. І літали сестри, зокрема, для WASP – Women Airforce Service Pilots, допоміжної жіночої авіаційної служби, що активно діяла за часів Другої світової війни.

Читати далі

#ФабулаКнигоманія2017: перші 5 завдань

Міркуючи над тим, як оформлювати проміжні звіти щодо центрового читацького виклику цього року, я довго коливалася між “нормальними” оглядами та чимось узагальненим навроді того, що робила для #bookchallenge_ua. А відповідь підібралася непоміченою: якщо не хочеться повторюватися, то можна звернути увагу на інший аспект. Тож я вирішила, що в таких постах я писатиму не про “що?”, а про “чому?” Чому саме ці книжки пасують до конкретних пунктів.

dscn1463

Перші п’ять книжок марафону заповнили радикально різні за складністю прогалики. Дві книжки дозволили викресли два з десь п’яти справді проблемних пунктів, три – пішли значно легшим шляхом (а одна – взагалі читерка).

Читати далі

Скарби книжкової шафи. “Жінка в традиційній українській культурі”

Відому монографію Оксани Кісь я читала в два заходи кілька місяців і, якщо чесно, не думала, що щось про неї писатиму, окрім короткого тизера для ГудРідз. Зрештою, не ті в мене підготовка та досвід, щоби рецензувати наукові видання. Але є одна дрібничка – раптом я усвідомила, що про існування цієї книжки знають далеко не всі потенційні читачі. Тому вирішила зробити пост з рубрики “Скарби” – хвалькувато-рекламний.

dscn1266

Коротко і тезово: моя книжка є вже другим виданням “Жінки в традиційній українській культурі“. Ця робота є ну дуже знаною в українському фем-середовищі, то ж я мала (імовірно) хибне враження а-ля “Та я її останньою читаю!”. (Оксана Кісь, до всього, чудова лекторка, я бувала на заходах за її участю, тож хапнула трохи “спойлерів”). За матеріалами цієї книжки можна було б зробити шикарне науково-популярне видання, яке (хотілося б вірити) мало б гарні маркетингові перспективи. Але, як показує приклад Ірини Ігнатенко, за цим – в КСД. А це видання все ж таки наукове (до того ж – “базове”) – з розлогою вступною частиною, яка занурює в контекст гендерних досліджень останніх десь так шістдесяти років та знайомить з поняттєвим апаратом, з рясними посиланнями та довжезними списками літератури (скарб, а не список – ще один, так). Але найкрутіше в ній – робота з джерелами, завдяки якій можна не лише скласти загальне враження про життя та соціалізацію українських жінок в другій половині 19 століття та на початку століття 20-го, але й почути їхні голоси. Сама ж дослідниця формулює нейтрально, але не без приємно-саркастичних ноток. Якщо це не мастрид, то я не знаю, що ще можна назвати цим словом.

Під катом – той самий відгук-тизер та трохи фото, що допомагають скласти уявлення про видання.

Читати далі

Цитатник. Керолайн Майтінґер про життя “дикунок”

Я не лише складаю тематичні списки читаного/нечитаного, але іноді навіть за ними читаю. От днями вперто (віва Інтерсіті! Куди ж звідти подінешся) та із захватом дочитувала мемуари американської художниці Керолайн Майтінґер про кількарічну експедицію до Соломонових островів, що я цю книжку до збірки “острівних” включала. Мемуар, до речі, цікавезний з різних боків.

3367c58e00000578-0-image-a-17_1461315322668

Фото Fabien Astre, який тривалий час працював на Островах. Ще трохи можна подивитися тут.

Бік перший – не-ідилічний. Неймовірно цікаво читати максимально приземлені з побутової точки зору замальовки про життя в тропічному раю. Я тут навіть не кажу про соціальні аспекти – бідність, постколоніальні відрижки etc. Нє, тут на першому місці банальне прилаштування життя до незвичних умов. І прилаштування, треба сказати, епічне. Звісно, у спогадах описується “сива давнина” – 1926-1930 роки – але є речі, на які прогрес принципово не впливає. І, якщо чесно, мій потяг “До пальм! До білого пісочку!” суттєво вщух. Пальми, сонечко, прозора водичка, свіжі кокоси, щеплення, отруйні комахи та риби, проблема зі звичними харчами та способом життя…

Бік другий – організаційно-творчий. У тексті “Полювання за головами” багато та докладно розповідається про роботу художниці. Саме роботу. Один фланг – це праця за гроші, тобто замовні портрети, чия (от дивина!) замовність прямо впливає на творчі методи. Інший фланг – складнощі антропологічного живопису у розтині та деталях: як обирати моделей – за наукою чи за “мальовничістю”, де брати моделей, як умовляти моделей позувати, як переконати моделей, що позування – це також робота, нехай і дуже для них незвична…

Бік третій – колоніально-класовий. Тут уже на перший план виходить час написання та притаманні йому… особливості сприйняття. Сама Майтінґер всіляко підкреслює свій анти_расизм, але тягар білої людини вона також близько знає (хоча й трохи рефлексує з цього приводу, і ті рефлексії читати цікаво). А от що лишалося при ній – так це відвертий класизм. Трохи навіть кумедно зустрічати пасажі про: всі аборигени звісно рівні, але інші рівніші – бо ж відчувається аристократизм нащадків вождів, не те, що якесь бидло підзаборне.

Там ще боків багато (один тільки колоніально-постколоніальний який класний – особливо, коли похапцем аналізується різниця між німецькими та британськими режимами), але ж я автоматично підкреслюю цитатки про специфічно гендерні штуки. Тут ще треба сказати, що у спогадах вичерпно розкривається тема “Що це таке – двійко молодих неодружених жінок попхалися на край світу? Працювати? Не повіями?”. Але навіть більш цікаво читати короткі замальовки про життя місцевих жінок. Трохи отих самих виділених цитат – під катом.

Читати далі

#bookchallenge_ua. Календарна післямова

Формально для мене флешмоб #bookchallenge_ua скінчився ще під кінець серпня, коли я досягла запланованої мети – прочитала 150 книжок. Але тоді залишалася недовиконаною одна з особливих умов. Сьогодні рік вийшов, і мушу констатувати: місяця з гаком не вистачало, аби швиденько закрити головну прогалину. Та все ж таки я старалася.

Останній “кадр” є таким.

Книжки, написані жінками – 164/150

Із них:
українською (паперові видання) – 46 (42)/50
англійською – 35/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 26/25

Як і передбачалося, прочитати за сорок днів 14 книжок українською було б можливо. Але на ділі до гри долучилися передбачувані “Ні, я хочу читати інше”, “Ні, я хочу читати англійською”, “Ні, я взагалі не хочу читати!”. Та треба ж розказати про той десяток, що все ж таки!

dscn1008

Читати далі

Двічі по п’ять. На острові

ameland-island-and-beach-sand-dunes-with-north-sea-in-the-background

Фото з Natureflip.com

Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

boocover

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

boocover1

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Читати далі

Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини”

Давно думала зробити ще одну рубричку: для тих книжок, про які багато не розкажеш, бо воно або гостро_сюжетне, або навпаки – несюжетне й нехудожнє, а тематичні закладинки в них самозароджуються, як дрозофіли серед кавунових кірок. І якраз таку прочитала – мемуари Джекі Даррелл про те, як їй жилося із “професією” – дружина ультра-відомого чоловіка.

Короткий вступ: англійка Жаклін Соня Волфенден/Даррелл познайомилася із майбутньою зіркою світу натуралістів у свої 19, вийшла заміж (проти волі батька) у 21, відмовилася від музичної кар’єри, бо зі способом життя Даррелла вона була б несумісна. Натомість суттєво приклала руку до кар’єри чоловіка: власне, вона є однією з тих людей, які виростили з Джеральда Даррелла письменника. Також брала участь та організовувала декілька експедицій і багато займалася справами Джерсійського зоопарку. І зрештою втомилася: у 1979 році, після 28 років шлюбу, Даррелли розлучилися. Базових версій дві: праце- та алкоголізм Джеральда, який в тому ж таки році одружився із “наступницею”, але зараз не про пані Лі. Зараз про Джекі.

The Durrells and a Toucan

Лондонський зоопарк, листопад 1954-го.

Звіри в моєму ліжку” – конспективне та доволі стримане в деталях, але неймовірно цікаве читання про 15 з гаком років життя цієї непересічної пари. Відомі ці мемуари хіба що в доволі вузьких колах (менше 60 читачів на ГудРідз, я здивувалася), проте це не лише мастрід для фанатів, а й просто варті уваги спогади. Там багато про організаційні моменти дуже специфічної праці; про світ, яким він був у 1950-60-х (ласкавий англійський шовінізм бринить рядками); а також про складну роботи музи – не тієї, що надихає, а тієї, що “умови забезпечує”. Вельми повчально, я б сказала.

Трохи цитаток-слайдів – під катом.

Читати далі

Історії про життя, навчання й медицину. “Бузькові вогники”

Мене не можна назвати спраглою до нонфікшену читачкою – я завше була любителькою вигаданих світів. Але все ж таки буває нонфікшен і нонфікшен: просто нехудожні книжки й такі книжки, які чіпляють темою. От нещодавно я оцінила, якою цікавинкою можуть бути суто побутові мемуари, які водночас є і “своїми”, і “Іншими” (але про це трохи нижче). І так захопилася, що, здається, наліпила рекордну цьогоріч кількість закладинок.

DSCN0310

Опублікована геть юним видавництвом “Круговерть” книжка є популярною не в наших світах варіацію на тему: а як у буремні часи велося звичайним людям (на прикладі однієї-двох особистостей). “Бузькові вогники” позиціонуються як повість, але якщо це й повість – то гранично документальна. Бо фактично це є вирослі з щоденників хронологічно обмежені дитинством та юністю мемуари галицької лікарки Мар’яни Ліщинської. Тобто карколомного сюжету тут, зрозуміло, нема (взагалі склалося враження, що зла доля двадцятого століття до сім’ї пані Мар’яни була доволі милостива), персонажі змальовуються охайно й ввічливо (живі ж люди), конфлікти дозовані… Але мемуарна частина тексту розкішна. Бо тут є:

а) маленька історія на тлі Великої. Перше двадцяти-з-чимось-річчя життя авторки припало на самий кінець сорокових-п’ятдесяті-шістдесяті. Тож маємо відголоски війни, брендове “розвінчання культу особистості”, хрущовські аграрні експерименти, Карибську кризу, Відлигу, Празьку весну – і все це минає природним фоном для життя звичайної дівчини. А до всього місце дії тут Галичина, що “призвичаюється” до дійсності Країни Рад. Тому в оповідь невимушено вплетені “перші москалі”, згадки про виселених сусідів, натяки на недолугість колективізації та інші “побутово-історичні” деталі. І це вкотре нагадує про непорозуміння між людьми, що _не цікавляться тою політикою_ і більш “новинно-ангажованими”. Та де там, політика завжди поряд.

“Весь світ завмер у передчутті страшного лиха. Нусько весь вільний час сидів коло радіоприймача, ловлячи “Голос Америки” і “Вільну Європу”, які ледь пробивалися до нас крізь шуми й тріск – тоді зарубіжні радіостанції нещадно глушили. Коли я запитала, що говорять, Нусько сказав:

– Напевно, буде війна.

Це було для мене страшним. Я всяку війну ненавиділа і боялася, а тут заносилося на ядерну, це взагалі мав бути кінець усім і всьому”.

Читати далі

Повільно, проте впевнено. Сьомий місяць #bookchallenge_ua

Останній місяць для найамбітнішого з кількісної точки зору книжкового виклику був не дуже вдалим. Роз’їзди, Книжковий Арсенал, раптове повернення до вишивання, гарна погода – читала я відверто мало. Але сьогодні дочиталася ювілейна книжечка. Символічно й мило. То я в собі вже майже не сумніваюся.

bookch-screen

Рахунок такий.

Книжки, написані жінками – 100/150

Із них:
українською (паперові видання) – 24 (20)/50
англійською – 17/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 14/25

І в 11 реченнях про місяць в 11 книжках.

Читати далі

П’ятий місяць #bookchallenge_ua

Що ближче до вододілу, тим впевненіше вилюдняється мій челендж. Хоча на початку березня трапилося передбачуване провалля на честь дня народження, почуваюся я вже більш чи менш впевнено. Половина дистанції позаду – є чому радіти.

12751630_1297102933649759_1193580548_n

Сторіночка із Сінтії Озік

Цифри тепер отакі.

Книжки, написані жінками – 77/150

Із них:
українською (паперові видання) – 15 (12)/50
англійською – 12/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 11/25

А конкретніше тут у мене трапилися отакі книжки.

Читати далі

“Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм

З огляду на мою улюблену листівку до 8 березня, коли, як не сьогодні, розповісти про цікаву та цілком тематичну книжку – збірку літературознавчих, мовно-політичних та про-жіночих есеїв американської письменниці Сінтії Озік.

DSC_1481

Тюльпани тут символізують все ще актуальну суфражистську весну, а не красу та ніжність, якшошо

За “Метафорами і пам’яттю“, виданими “Дух і Літера” ще у 2014 році довелося трохи пополювати. Але вчитувалася я в неї ще довше. Готова повірити, що структура організації збірки – це такий тест імені Умберто-Перші-Сто-Сторінок-Імені-Рози-Еко. На першому ж тексті – лонгриді про поетику Т.С. Еліота я зламалася майже на рік. І справа пішла лиш тоді, коли дозволила собі не читати цей есей. З іншими все було набагато веселіше.

Сеанс самоцитування трохи непритомного відгуку з ГудРідз:

Метафори і пам'ять. Вибрані есеїМетафори і пам’ять. Вибрані есеї by Cynthia Ozick

My rating: 4 of 5 stars

Це було космічно.

Нє, ті есеї наприкінці, що за фемінізм – там все звично й зрозуміло: з чимось погоджуюсь, з чимось не погоджуюсь, а десь навіть можна сльозу пустити, бо, холєра, років за тридцять ніц не змінилося. (От, до речі, чого страшно не вистачає цьому виданню – ну, окрім коректора, що нормально розділяє слова пробілами – так це датування конкретних текстів, бо воно не завжди очевидне).

Зате юдейсько-літературознавчі тексти… Чудову й чітку картинку мого поняттєвого апарату розтрощили вдрузки, перемішали, віддали скалки і сказали: “Давай складай слово “Вічність”, ось тобі зразок. Літер не знаєш? Ну кого це має хвилювати?”. Хворобливо-логічний екскурс у чужу ментальність? ага, щаз, тут радше йдеться про етику з естетикою – цінний самий по собі. А коли він ще й навалюється згори з таким полемічним запалом – враження справляє незабутнє.

І я все ще вкриваюся холодним потом, згадуючи окремі моменти навроді: “Найвищі прояви романістики ХІХ стор. були юдейськими”, – але шмати поняттєвого апарату прилаштовую на місце вже трохи за іншою схемою.

Це справді було дуже круто. Відверто скажу, погляд доньки бронкських євреїв на творчість ретельно дібраних авторів (переважно) єврейського ж походження місцями змушував мене не думати про білу мавпу не згадувати анекдот про “А давайте я вам про блощиць розкажу?” – і це був незвичний досвід, після якого хочеться бігти й перечитувати кілька книжок водночас, бо “Треба перерозуміти наново!”. Дещо сприймаєш, як належне (чи то навіть – давно омріяну істину), з іншим можна сперечатися до спазму горла. Але всі тексти дуже цікаві (хоча нє, про той, де за Еліота – нічого сказати не можу).

Що ж це за тексти?

Читати далі

Королеви чужих польотів

(Розширений репост з блоґової фейсбук-сторінки – спочатку туди написала, а потім зрозуміла, що шкода буде, як ФБ-стрічка зажує).

Знаю, що нічого не знаю.
Під різдвяний шоп-сезон цього року в США має вийти цікавезна книжка Hidden Figures by Margot Lee Shetterly, за мотивами якої вже приміряються знімати фільм – аби десь так за два роки Оскар не був so white гадаю.

Книжка більшою мірою про живі “комп’ютери” – математиків НАСА, що обчислювали траєкторії польотів – не всіх, звісно, а конкретну групу (проте таку, що працювала над важливими завданнями). Так, ці математики були чорними.
А ще вони були жінками.

Вільний вікі-переказ про роботу зірки цієї групи – Кетрін Джонсон:

“Вона розраховувала траєкторію для польоту Алана Шепарда у 1959 році. Також вона вираховувала вікно для його запуску в межах місії Меркурій у 1961-му. Вона рахувала навігаційні бекапи для астронавтів (на той випадок, якщо відмовить електроніка). У 1962 році, коли для розрахунку польоту Джона Гленна навколо Землі вже використовували комп’ютери, її офіційно скерували на верифікацію машинних розрахунків. У подальшому Джонсон сама працювала з комп’ютерами. (…) Вона розраховувала траєкторію для польоту на Місяць в межах місії Аполон-11 у 1969. (…) У 1970-му Джонсон працювала й на місії Аполон-13. Після того, як місія була достроково перервана, Джонсон прораховувала команди, за якими астронавтів повернули на Землю. Пізніше вона працювала з шатлами, Earth Resources Satellite і навіть над потенційними марсіанськими планами”.

Зараз Кетрін Джонсон 97 років, отака вона.

katherine-johnson

У книжці йтиметься й про героїнь пізніших поколінь – ту ж Крістін Дарден, що працювала вже у 1970-х, але, підозрюю, що історія перших польотів кінематографічніша. Отже головними героїнями фільму, скоріше за все, стануть Кетрін Джонсон, Дороті Вон – очільниця тієї групи, що прийшла працювати в майбутню НАСА ще в сорокових – та Мері Джексон. Перші плітки про каст натякають на золотий стандарт – Октавія Спенсер та Тараджі Хенсон (з обіцянками спробувати покликати ще й Віолу Дейвіс та Опру Вінфрі). Ну, почекаємо – подивимося – цілком собі Оскар-формат виходить.

“Отаке”.

Ну і щоб двічі не ставати, серед програмістів, що відповідали вже за код на Аполоні-11, чільне місце також посідає жінка – Марґарет Гамільтон. Але про неї я чула, і то неодноразово. Цікавими шляхами в маскульт та загальне відоме потрапляють відомості зі спеціалізованих сфер, егеж?