Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць”

Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

DSCN6226

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Читати далі

Advertisements

Віконце у казковий світ. “Туконі – мешканець лісу”

Продовжувати читати нові книжки, дія яких відбувається в уже знайомому світі, іноді трохи боязко. Сподобається так само, як раніше – чи менше? Розширить нова книжка цей світ – чи не зможе вийти за межі самоповтору? Схочеться після неї повертатися знову і знову – чи вона скаже все і закриє улюблену тему?

Днями я прочитала одразу дві книжки, що пробуджували такі сумніви. У першому випадку – то чергове томисько з “Бараярської саги” (короткий конспект вражень про пригоди Айвена є на ГудРідз). У другому – книжка, що є повною протилежністю першої. Тільки третя,  а не п’ятнадцята, і взагалі – дитяча й ілюстрована. Єєє, я нарешті купила нову книжку про туконі!

DSCN5731

Мої несміливі побоювання були пов’язані з тим, що книжка про Зубра-шукача гнізда свого часу справила абсолютно приголомшливе враження. Безсонний Ведмідь теж дуже хороший, але вже не аж настільки – у ньому історія простіша, дитинніша (ага, треба постійно собі нагадувати “Ксеню, це дитячі книжки, ти ж у курсі?”) і однозначніша. І тому було дуже цікаво, якою виявиться третя книжка Оксани Були. Дуже коротке резюме – іншою.

Туконі – мешканець лісу” не дуже схожий на попередні книжки. Тут уже нема драматичного екзистенційного пошуку (хоча є інша важлива проблема), тут мінімально конфліктний і простіший (тобто, можна сформулювати не трьома реченнями, а одним) сюжет, тут картинки ще переконливіше перемагають літери. І все це не баги, а фічі.

Читати далі

Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

DSCN4732

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Читати далі

Одної зимової днини. Чарівні історії для молодших

У Києві оселилася зимова казка і зробила це трішки невчасно з погляду транспорту і логістики (а коли це в нас зима була очікуваною), але з календарної точки зору її таймінг – ідеальний. Я зиму не люблю, але тут сам вид з вікна вимагає тематичного читання. Чи – принаймні – тематичного списко-складання.DSCN4317

Відійду на два разочки від формату “Двічі по п’ять” і розкажу про “двічі по дев’ять” цікавих книжок про зиму, зимове, зимові чари і всяке таке. Сьогодні – про книжки для молодшої аудиторії: від картинок для найменших до підліткової романтики.

Читати далі

Полювання на нареченого у мишачому варіанті. “Миші: казка-шкряботушка”

З усіх чудових завдань від #YakabooBingoSummer для мене чи не найскладнішим мало стати ніби простеньке та очевидне – “Книжка про улюблену тварину”. “Шо ж робити? – думала я. – Коти? Банально. Книжки про землерийок (моя тотемна тварина вже років десять – то бурозубка) існують, але перекладених версій я не бачила. Книжки про тихоходів мені геть не траплялися, морські свинки – також нечасті гості на українських книжкових полицях, а перечитувати “Алісу в Дивокраї” заради Соні – це якось некреативно. О! Миші! Миші врятують людство в моїй особі!”.

Миші врятували-таки, але не настільки впевнено, як могли би. Ну але тут вже мені закортіло екзотички. Можна було піти простим шляхом і купити парну до “Ліндберґа” книжечку про мишеня-Армстронга. Але я подалася в бік “казки-шкряботушки” Соні Атлантової, що її видав Фонтан Казок.

Як на духу: останнє, чого я могла б чекати выд казкової пригодницької повісті про гризунів для молодшого та середнього шкільного віку, – це сюжет, що крутиться навколо шлюбної проблематики. Але таке воно є – мила дитяча книжечка з чудовими ілюстраціями про мишачу спільноту, підвалини якої тримаються на старосвітському патріархальному шлюбові. Вааа! Життя мене до такого не готувало.

“А Оришка сиділа тим часом у дідовій норі й обмірковувала важке питання: чи варто їй сподіватися на заміжжя, чи полишити цю безглузду затію?”

Читати далі

І сталося світло! “Місто Тіней”

Мало що мене радує останніми роками настільки ж, наскільки кілька тенденцій у книговидавництві. Серед них: розширення діапазону перекладених видань; увага до нових (часто орієнтованих на графіку) форматів та натяк на майбутній розквіт цікавої літератури для “середніх” школярів та підлітків. Зокрема те, що в цих нішах вже не поодинокі книжки виринають, а такі-сякі напрямки формуються. І звістка про те, що Фонтан Казок під зимові свята видав казково-фентезійну святочну повість для middle-grade-аудиторії, мене дуже потішила. Теоретично. Та потім я побачила оформлення цієї книжки, і зрозуміла, що вона мені гостро необхідна (і, ні, не лише тому, що дівчинка на обкладинці в такому ракурсі дуже подібна до моєї близької подруги).

dscn1604

Місто тіней” – дебютна дитяча повість Мії Марченко – є прикладом дуже чесного позиціонування. Ця книжка є рівно тим, чим здається на перший погляд та з анотації: “проблемним” святочним текстом для дітей середнього шкільного віку з усіма обов’язковими елементами, впізнаваними сюжетними стандартами та цікавою усереднено центральноєвропейською естетикою (приблизно в тому ж напрямку Володимир Арєнєв скерував “Порох із драконових кісток“, тільки тут все більш дитяче).

У дванадцятирічної Марти (люблять українські письменниці це ім’я) помирає матір, і дівчинка переїжджає до іншого міста, щоби жити з батьком та його нареченою. До оновленого життя згорьована дитина ставиться вкрай непривітно – стосунки з батьком ніякі, в новій школі дівчинці не подобається, потенційна мачуха – особа дуже неприємна, саме місто якесь дивне, і все на світі хоче розлучити Марту з фігуркою янгола зі слонової кістки – материним подарунком. Але за засніженими лаштунками Міста-у-Моря ховається казкове Місто Тіней, в якому колись горе та злоба майже винищили світло й позбавили мешканців не лише їхньої магії, але Духу Різдва.

Читати далі

Світ болю і краси. “Сказки сироты”

Останні півтора місяці цієї зими я жила на два світи. У нашому – феноменально бридка зима, холоди, свята, дрібні поїздки та дрібні застудки. В іншому – якщо зима, то вже з айсбергами, якщо хвороби – то смертельно небезпечні, якщо свята, то такі, щоби все місто гуляло, але холодів небагато – зате багато пустель. Майже півтора місяці – з великими перервами між томами та всередині них – я читала казково прекрасні The Orphans Tales Кетрін Валенте. Це було страшно, боляче і неймовірно круто.

З якоїсь загадкової причини я вважала, що готова до цієї грубенької дилогії, бо мала загальне уявлення про: основи фольклористики, основи текстології, основи літературознавства та творчість Кетрін Валенте, що сама жартома зве свої надбання “міфпанк”. А ще прочитала кількадесят ретелінгів – ну шо, невже не подужаю черговий переспів “Тисяча і однієї ночі“? Ееее. Ні, аж до такого я готова не була.

Три базові правила для морально непідготовлених читачок “Казок сироти“. Перше: напружити пам’ять. Або навпаки – радикально розпружити пам’ять, бо дилогія – це чотири внутрішні книжки, кожна з яких складається з півтора-двох десятків казок, що розповідаються нелінійно та впереміш. А потім ще щедро діляться деталями, сюжетиками та героями між собою. Триматися “генеральної лінії” можна, але це важко і… З тією генеральною лінією в книжці десь як з особистим життям в соціальних мережах – “Усе складно”. Варіантів прочитання цього тексту багато: можна креслити схеми, можна розставляти уявні чекпойнти, можна повертати назад й уточнювати дрібнички, можна розслабитися і махнути рукою – кудись воно винесе. Обов’язково винесе… Друге: терміново виховати в собі граничну толерантність до строкатості. Любите казки народів світу? Тут вам їх запропонують всі водночас. Я майже не жартую – китайські мотиви переплетені з африканськими, слов’янські з індійськими, полінезійські з арабськими, перські зі скандинавськими і так далі. Ключове слово”водночас”. У сатириці роман із селкі? Тут ще й не таке буває. А що зверху там ще добряче підсипано кондового постмодернізму із прихованими цитатами, то якоїсь миті ефект від цього двотомника починає нагадувати певну стадію сп’яніння – світ уже відчутно “поплив”, але все ще доброзичливий. Третє: є таке слово “міра”. Його краще забути, почуттям міри тут і не пахне. Це нескінченно довга оповідь в оповіді (в оповіді), розцяцькована детальками та прийомчиками з немислимою, аж нудотною, бароковою надмірністю. Тут дуже багато всього, і від цього “всього” паморочиться в голові і хочеться подихати чистим повітрям. Саме тому читати “впідряд” я “Казки” не змогла. Але й не читати також.

Читати далі

#ФабулаКнигоманія2017: перші 5 завдань

Міркуючи над тим, як оформлювати проміжні звіти щодо центрового читацького виклику цього року, я довго коливалася між “нормальними” оглядами та чимось узагальненим навроді того, що робила для #bookchallenge_ua. А відповідь підібралася непоміченою: якщо не хочеться повторюватися, то можна звернути увагу на інший аспект. Тож я вирішила, що в таких постах я писатиму не про “що?”, а про “чому?” Чому саме ці книжки пасують до конкретних пунктів.

dscn1463

Перші п’ять книжок марафону заповнили радикально різні за складністю прогалики. Дві книжки дозволили викресли два з десь п’яти справді проблемних пунктів, три – пішли значно легшим шляхом (а одна – взагалі читерка).

Читати далі

#DarknessFALLs. Сезон завершується

Півтора місяці з #DarknessFALLs минули дуже швидко. Це було найприємніше сезонне читання останній років – бо, здебільшого, ішлося про те, щоб читати те, що хочеться, ні в чому себе не обмежуючи. Виявляється, десь в межах марафонного чтива знаходиться моя читацька зона комфорту: щось невиразно дивне, щось химерне, щось готичне, щось фентезійне, детективне, коміксове і тому подібне. Треба буде якось повторити, а поки що розкажу, що ж я дочитувала останні два тижні, коли думки вже ширяють в передсвятковими емпіреях.

dscn1252

Настрій вимагає вже отакої, розцяцькованої, темряви.

Читати далі

Гості з книжки. “Чорнильне серце”

Існують такі книжки, що посідають почесне місце у списках до прочитання. Зветься воно: “Що пізніше, то краще, бо шож інакше залишиться?”. У випадку з моїм “міфопоетичним” мега-викликом такою книжкою було “Чорнильне серце” Корнелії Функе. Бо якщо я її прочитаю – з перекладених українською та ще не прочитаних номінантів лишиться одненьке мишеня Десперо. Власне, уже лишилося. І йому самотньо.

dscn1228

Героїня іншої книжки перелякано видивляється: кого ще можна з цієї очікувати?

Свою номінацію на дитячу версію премії “Чорнильне серце” отримало фактично одразу після публікації – у 2004 році. Не виграло, але на популярності це жодним чином не відбилося. Ні, я знала, що серед моїх знайомих багато хто читав цю книжку, але під 290 тисяч читачів на ГудРідз – для перекладеної книжки це дуже багато. Така всенародна любов часто трохи лякає. Мене, до речі, злякала дуже переконливо, але про це трохи згодом.

Тож одна з найвідоміших (оголошую хвилинку епічних узагальнень, аякже) молодшо-підліткових книжок першого десятиліття нинішнього сторіччя має всі складові потенційного бестселера та джерела фанатського культу: симпатичну 12-річну головну героїню, яскравих другорядних героїв, няшне звірятко, карколомні пригоди та прекрасну в своїй абсолютності фіксацію на книжках.

Школярка Меґі живе доволі звичним життям. Щоправда, вона втратила матір в малому віці, а ще вони з батьком – “книжковим лікарем” – підозріло багато переїжджають. Але ж хто знав, хто знав… Спраглі читачі знали – “просто так” в подібних книжках не буває. Тож і Меґі протягом кількох днів довелося познайомитися із злодійкуватим вогнедувом та його рогатою куницею; рушити з батьком до Італії; зустрітися з незнаною родичкою, яка згодом допоможе дівчинці в головному: виявляється, батька треба рятувати. Бо він має неабиякий талант – вичитувати речі з книжок. І добре, якби лише речі. Адже, виявляється, казковим Темним Володарям на пів-ставки і в нашому світі непогано ведеться.

Читати далі

#bookchallenge_ua. Календарна післямова

Формально для мене флешмоб #bookchallenge_ua скінчився ще під кінець серпня, коли я досягла запланованої мети – прочитала 150 книжок. Але тоді залишалася недовиконаною одна з особливих умов. Сьогодні рік вийшов, і мушу констатувати: місяця з гаком не вистачало, аби швиденько закрити головну прогалину. Та все ж таки я старалася.

Останній “кадр” є таким.

Книжки, написані жінками – 164/150

Із них:
українською (паперові видання) – 46 (42)/50
англійською – 35/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 26/25

Як і передбачалося, прочитати за сорок днів 14 книжок українською було б можливо. Але на ділі до гри долучилися передбачувані “Ні, я хочу читати інше”, “Ні, я хочу читати англійською”, “Ні, я взагалі не хочу читати!”. Та треба ж розказати про той десяток, що все ж таки!

dscn1008

Читати далі

Найкраща відьма молодшої вікової категорії. Перші книжки про Тіффані Ейкінґ

Коли хочеться на хвильку перепочити від моїх нескінченних історичних романів (зараз на черзі сага про вікторіанське розлучення), з’являється чудова нагода згадати про інший челендж. Сьогодні в програмі “міфопоетичного” читання Террі Пратчетт.

Wee-Free-Men-541x627_c

Намалював Пол Кідбі, хто ж іще…

Питання: читати чи не читати підцикл про малу відьму з крейдяних пагорбів – направду не поставало ніколи. Звісно, що читати, це ж Пратчетт! Проблема була з “Коли?” та “Як?”, адже побачивши, як пратчетова варіація на тему скотішу вигляда в оригіналі, я банально злякалась. (Соромно зізнатися, але я не читаю англійською книжки з “шотландським колоритом” – скотіш інглиш в письмовому вигляді просто виносить мозок з другого пострілу, навіть на слух краще його розбираю.) А тут збіглися й затанцювали дві обставини: цикл про Тіффані почали видавати російською, а тут його ж гамузом переномінували на Міфопоетичну премію (раніше номінувалися окремі книжки, “Капелюх” свого року переміг). Ну й куди тоді з цього човна?

(На початку скажу, що як на дитячу книжку, де треба все перепирати та пояснювати – переклад непоганий, хоча деякі “діалектні” рішення… доволі сумнівні, ну й грою слів в багатьох випадках довелося пожертвувати, хоча воно в принципі більше на дорослих розраховане. Але це не привід не волати: “А коли буде переклад українською?!”)

29537216

У теорії уявити собі Пратчетта для молодшого та середнього шкільного віку було чомусь непросто, а дарма. Адже “Вільний народець” – це чесна та струнка, як ручка від пательні, авторська чарівна казка. На мій подив, вона мінімально співвідноситься з реаліями Плаского Світу – ну, декілька топонімів у фоні згадали та наприкінці Матінку показали. То якби не було “Лордів та Леді“, які познайомили із пратчетовою концепцією ельфів (хороша, правильна концепція, явважаю!) та зі скаженими татуйованими феєчками Нак-Мак-Фіглями, цілком можна було б уявити цю повість частиною кантрі-фентезі доробку тієї ж Діани Вінн Джонс. Чом би й ні: смілива дівчинка, обтяжена своєрідними родинними стосунками та обов’язками; англійські та шотландські фольклорні алюзії та географічні особливості, які багато про що натякають британським дітлахам. Але це Пратчетт. Тут усе трохи… нетаке.

Отже, за що можна полюбити “Вільний народець“? Список принад довгенький, але я згадаю лише про п’ять із них.

Читати далі

Двічі по п’ять. На острові

ameland-island-and-beach-sand-dunes-with-north-sea-in-the-background

Фото з Natureflip.com

Швидке з’ясування читацьких пріоритетів пояснило, що Фейсбук-аудиторія воліє почитати про острови. Я також люблю острови, це у мене одна з тем для регулярного читання (вкотре переконуюся, що “ізольоване” дитинство з себе не витравити), тому рада поділитися.

Острівна тематика взагалі є поширеним мотивом складання читацьких добірок, тому я вирішила уникати найочевидніших варіантів. І якось так вийшло, що майже варіанти з уже читаного – книжки про острови в холодному морі.

boocover

У варіанті номер 1 оповідається ще про порівняно нехолодні місця. “Узбережники” (російськомовний переклад залишимо на совісті російських видавців) – це приклад фірмової Джоанн Гаррис: багато Франції, багато побутописання, багато родинних таємниць і місцевого колориту. А от магії майже немає – не “Шоколад“. Сюжет крутиться навколо крихітного бретонського острівця (з тих, що під час відпливу поєднуються з материком), мешканці якого намагаються врятувати свої пляжі від претензій курортного містечка, що розташувалося поблизу.

boocover1

Рушаючи на Північ, зупинимося на Шетландських островах. Пункт номер 2 – “Чорний, як крукове крило” – перший роман з циклу детективів Енн Клівз, в яких життя в маленькому містечку ускладнюється острівною специфікою. Днями чекати на результати експертизи, конфліктувати з Материком, марно сподіватися на те, що всі злочинці не місцеві, і таке всяке. Плюс Шетланди як такі – місце… Своєрідне. Північне море, кепський клімат, відсутність дерев (вітер-с), солідний відсоток гельськомовного населення та гарно законсервовані традиції вікінгів – є, на що подивитися. До речі, про подивитися – за мотивами (і місцями – добряче за мотивами) книжок Клівз зняли симпатичний шотландський серіал. Але якраз цю книжку переписали круто, тому я б порадила спочатку її прочитати, а потім вже дивитися.

Читати далі

Часткове виконання. Дев’ятий місяць #bookchallenge_ua

Відчайдушне бажання читати більш легку літературку під літо таки трохи збільшило обсяги читаного – але лише трохи. Тим не менш, межі челенджу поволі проступають крізь туман. Одна особлива умова виконана – та, що я її вважала майже недосяжною. От що комікси з людиною зробили!

Книжки, написані жінками – 127/150

Із них:
українською (паперові видання) – 32 (28)/50
англійською – 26/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 19/25

12383415_1694185837517151_1008834348_n

Поїхали?

Читати далі

Тут живуть дракони. Where the Mountain Meets the Moon

Підчитування мого майже нескінченного списку міфопоетичних номінантів – справа кропітка. Системно взятися за завдання: вичитувати роками чи бібліографіями конкретних письменників – це так просто, що аж не цікаво. Але спроби встановити якесь чергування поки що провалювалися. Наприклад, найпростіший шлях – пунктирчик “Доросла-дитяча”. Проблема в тому, що я трохи побоююся тамтешніх дитячих книжечок, хоча поки що все з читаного подобалося.

Власне основна причина побоювання – розуміння, що від цільової аудиторії я страшно далека. Тут ще треба сказати, що сучасна література для старших підлітків – любий моєму серцю янг-адалт – за замовченням йде до дорослої категорії. Вікове обмеження дитячої – до 13 років. А це все ж таки специфічні книжки. Тим не менш, все, що мені поки що траплялося, було “прикордонним” – тексти, розраховані на підрощену середню школу, десь так 11-14 років приблизно. Але настала, настала черга читання чесно дитячої книжки з офіційною віковою рекомендацією 8-12 років, та, здається, її можна й трохи молодшим читати – якщо з батьками та поясненнями. Йдеться про переможницю 2010 року Ґрейс Лін, яка за свій казковий роман отримала не лише Міфопоетичну премію, але й Newbery Honor (тобто номінацію на чи не найпрестижнішу нагороду в американському дитліті) і має ще кілька нішевих досягнень. Що ж там за роман такий?

5983694

У крихітному та злиденному селищі у підніжжя Неродючої гори живе маленька Міньлі та її батьки. Сім’я в них доволі традиційна: тато-мрійник, що розповідає казки, та мама-Єхидна, яка нарікає на долю. Сама ж Міньлі дівчинка розумна, але добряче підірвана. То наслухавшись маминого буркотіння та татових апеляцій “Спитай в Місячного Діда, він все знає!”, дитина подумала, ретельно зібрала потрібні речі й пішла шукати Нескінченну гору, з якої можна піднятися до самого Місяця. Дорогою Міньлі зустріне балакучих Золотих рибок, примарного, але дуже агресивного Тигра, не-дуже-справжнього-Дракона, Хлопчину-з-буйволом, замріяного Короля, бешкетних близнюків та інших цікавих людей та нелюдів. Ну й Місячного Діда також – як жеж без нього обійдеться!

Читати далі