#YakabooBingoSummer. Чергова післямова у 75 (умовно кажучи) словах

Моє читацьке літо стало сезоном фатального малочитання і практично не писання. Так, причини знову були об’єктивними: замало вільного часу, завеликі навантаження та ще й ремонт (цей, до речі, наразі й не скінчився), але #YakabooBingoSummer я таки дотягла до фінішу, хоча з димочком та іскрами. Читачі Фейсбук-сторінки свідки: останні три квадратики я замалювала в режимі “По абзацу на сестру книжку” за годину до закінчення літа. Спробую аж так більше не робити, але я це на початку кожного сезону кажу, такшо…

DSCN3617

Як би воно не було, результат літа 25 з 25.

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Advertisements

Скарби книжкової шафи: “Українські жінки у горнилі модернізації”

Наприкінці минулого року я писала про монографіюЖінки в традиційній українській культурі” Оксани Кісь, мовляв, “такий матеріал би в руки маркетингово розкачаного видавництва навроді КСД – чисте ж золото, а не матеріал”. Минуло кілька місяців і (+25 до віщунських скілів) КСД анонсувало збірку статей з жіночої історії під редакцією Оксани Кісь. Бінго! – сказала я і побігла купувати, як тільки “Жінки” з’явилися у продажу.

І це правдешній скарб для домашньої бібліотеки, з якого хочеться ніжно здувати заблукалі порошинки та якнайхутчіш познайомити з тими небагатьма книжками-товаришками, що їх маю. Наукпоп з гендерних студій у нас не так вже й часто видають, а коли це ще й жіноча історія на українському матеріалі, то хочеться бігти й хапати, поки дають. І недаремно, треба сказати, вхопила – дуже вартісне вийшло читання. Хоча й нерівне.

DSCN3563

Дисклеймер: фахово рецензувати подібне видання мені не дозволяють ані підготовка, ані совість. До того ж в половині випадків довелося лізти би в методологічні хащі, а це жанр, що більше пасує довгим посиденькам за вже третьою чашкою чаю (ну є в домі історик, що ж поробиш), а не короткому відгуку. Тому я трохи розкажу про збірку крізь призму якраз “популярного” прочитання і поділюся своїм топ-5 розділів.

Здається, “Українські жінки у горнилі модернізації” ніде напряму не називаються збіркою статей (та й статті, як я вже казала, тут звуться розділами), хоча фактично якраз нею і є. Ну, окей. Не-збірка складається з 11 розділів, де репрезентуються різні аспекти жіночої історії з другої половини ХІХ і до середини ХХ ст. Жіноче життя в традиційному суспільстві (власне, витяг з тієї самої монографії); боротьба українок за освіту на теренах двох імперій; суспільна активність жіноцтва за часів Першої світової війни; роль та місце жінки у ранньорадянському дискурсі; політична боротьба галичанок у міжвоєнний період; жіночий досвід виживання у найстрашніших суспільно-політичних катастрофах 20 століття – Голодомор, Друга світова, ГУЛАГ – не-збірка охайно минає всі ключові віхи, що тільки можуть спати на думку, коли йдеться про певний історичний період. Робить вона це, правда, трохи нерівномірно, але на те є причини, зокрема – неоднаковість досвіду за умови проживання в різних країнах.

Читати далі

Лего-фігурки: 17-та серія, трішки бетменоманії та одна велика мрія

Днями подумала, що я цьогоріч заборгувала собі вже 5 лего-фігурок, і тут збагнула, що майже півроку не писала про міні-фіги! Мені соромно. Особливо, зважаючи, що від останнього запису минуло вже дві серії: один спецвипуск і одна регулярна.

Оця 17-та серія – це просто якесь свято стандарту. Персонажок все ще 5 з 16, і всі вони… доволі очевидні. Де, де оригінальність?

Цього разу маємо:

шеф

  • шеф-кухарку, симпатичну, але нічого особливого;

інстр

  • інструкторку з танців – таки справді 1980-ті в моді;

вет

  • ветеринарку – не вперше, але кроличок дуже няшний;

Читати далі

Життя гірке, брехня – солодка. “Дерево лжи”

Минуло вже три місяці 2017 року, але я лише зараз серйозно взялася за свою гарячу десятку. І першою з письменниць до категорії “От і познайомилися” перейшла британка Френсіс Гардінґ. Я довго крутилася навколо її фентезійного дитячого циклу, але нарешті… ні, не українською, російською переклали, можливо, уже найвідомішу з написаних нею книжок. Премії (і то не лише галузеві), шикарна критика, розголос, переклади, подарункові видання. The Lie Tree, “Дерево брехні” побачило світло лише у середині 2015-го, але доля в нього складається блискуче. І це справді дуже хороша книжка для молодших підлітків – непроста і неприємна, та все ж цікава і здатна щиро говорити про вагомі проблеми.

32329587

Родина чотирнадцятирічної Фейт похапцем збирається і переїжджає на маленькій віддалений острівець. Офіційна версія – батька Фейт, превелебного Еразмуса Сандерлі, покликали взяти участь у розкопках, він ж бо знаний палеонтолог. Неофіційна версія – газетами пішов поголосок про те, що шанований експерт підробляв найвідоміші свої знахідки. Фейт пишається та захоплюється своїм батьком і вона готова докласти всіх зусиль, щоби допомогти йому врятувати професійну та сімейну репутацію. Та на дворі лише друга половина 19 століття, і від розумної дівчинки очікують лише гарної поведінки та сумлінного ставлення до надважливої мети – привчити молодшого братика-шульгу їсти та писати правою рукою. Але Фейт не збирається сумирно сидіти вдома, коли батько випадково помирає, мати починає дивно поводитися, а легенди про чудесне дерево, що живиться неправдою, виявляються не такими вже вигадками.

Порівняння – на диво нав’язлива річ, тому перша думка, яка виникає під час читання “Дерева брехні“: “Ухти, готична “Кальпурнія Тейт!”. Так, тема поневірянь та емансипації упосліджених однолітків – це популярний мотив сучасної дитячої літератури. Але між Кальпурнією Тейт та Фейт Сандерлі різниця полягає не лише в тому, що героїня американської письменниці “живе” майже на тридцять років пізніше. Кальпурнія – “Джеррі Даррел у спідниці”, юна натуралістка, яка мріє стати ветеринаркою та отримає таку-сяку підтримку з боку родини (принаймні, у неї є дідусь!). Фейт Сандерлі цікавиться не стільки живими тваринами, скільки мертвими (це я про палеозоологію, ви не подумайте), але вона живе в геть інакшому світі. Світі, де дівчинка однозначно не може мати таких інтересів.

Читати далі

#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 3: 2010-2012 рр

Я пам’ятаю, що обіцяла продовжити збирання дудлів про жінок-письменниць ще у лютому, але… Тоді не склалося. Зате тепер у нас березень – зокрема місяць жіночої історії. То це виходить навіть не “Краще пізно, ніж ніколи”, а майже чесне: “О, а так навіть краще!”. Тим не менш, перепрошую через цю прикру затримку.

Тим часом з’ясувалося, що саме 2013 рік, яким я завершила попередній огляд, був певною мірою революційний. Адже чим глибше занурюватися в історію, тим менше (трохи) “про-жіночих” дудлів. І абсолютно точно – менше розмаїття стосовно _нашої_ теми. Дивіться самі: за останнє півріччя 2012-го око зачепилося лише за одне гуглосвяткування – річниці від дня народження Джулії Чайлд. Але відома американська кулінарка прославилася не лише за рахунок телешоу, її книжки і нині залишаються дуже помічними.40

Далі теж негусто. Гугл відзначив ювілей відомої чилійської дитячої письменниці Марсели Пас… образом її найвідомішого героя.

unnamed

Чи можна сказати теж саме про дудл імені Агнії Барто – навіть не знаю. Я б швидше розраховувала на Таню з м’ячиком.

41

Читати далі

Уперед і вгору. “Леді Африка”

Я вже колись казала, що з другої половини 2016 року пальму “Видавництво, що друкує найцікавішу художку про жінок” доволі несподівано перехопив Наш Формат. Але то я радше теоретизувала, спираючись на анонси, аж тут потроху в тому переконуюсь. І першим пунктом must-read стала “Леді Африка“, що її мені Санта під ялинку приніс.

Це був ідеальний подарунок, бо в романі Поли Маклейн є все, що я люблю: жіноча доля, цікаві історичні реалії, ще більш цікаві реалії соціальні, екзотичний антураж та емансипаційна проблематика. Крім того, “африканські” книжки поступово перетворили на головне читання цієї зими. Роман про Берил Маркгем чудово вписався в цю тенденцію.

dscn1508

Якось крихітна дівчинка Берил переїхала з батьками до Британської Східної Африки. Щоправда, комплект батьків у неї стрімко скоротився, бо матір кенійська глибинка чомусь не надихала. Мама із старшим братиком поїхала, Берил та тато лишилися. І для дівчинки почалося нове життя, яке в наших селах визначили б: “Шо це у вас дитина, як трава, росте!”.

Долю дівчини в селі від початку пов’язували з хатньою роботою. Однак я була в зовсім іншому, винятковому становищі. Мене звільнили від традиційної ролі, звичної як для моєї родини, так і для родини Кібії. Старійшини кіпів дозволяли мені тренуватися разом з Кібії: кидати списа, полювати на бородавників, навчатися мистецтва маскування в арапа Маїни – батька Кібії, який водночас був головним воїном у селі й ідеалом сили та відваги для мене.

Трава виросла нівроку! Волелюбна і затята дівчина, закохана у вправність та швидкість, спочатку стала першою жінкою – ліцензованою тренеркою коней, а потім стала першою в тих краях професійною (тобто з правом здійснювати комерційні рейси) льотчицею. Потім буде найвідоміше: пролог до роману розповідає про зоряну мить Берил – у 1936 році вона стала першою жінкою, яка перелетіла Атлантику у напрямку з Європи до Америки. Але це було потім, а Полу Маклейн більше цікавить до.

Читати далі

#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 2: 2013-2014 рр

За перші два з гачечком тижні 2017-го уже нападало трохи тематичних дуглів, але хапатися за них ще зарано – онде поле неоране попередніх років. Тому сьогодні чергова добірка жіночо-літературних дудликів у режимі зворотнього дворічного відліку: з грудня 2014 року до січня 2013-го. Поїхали?

Генрієтта Едвардс – канадська феміністка (власне, вона радше правозахисниця, аніж письменниця, але друковані праці в неї також були). А ще дудл зроблений за мотивами малюнку Кейт Бітон, за книжками якої я безнадійно полюю вже другий рік.

2

Акіко Йосано – дуже (і скандально – як годиться) відома японська поетка.

1

Зофія Налковська – польська письменниця родом (в творчому значенні) з “молодопольського” гнізда, яка крім усього іншого прославилася першою рецензією на “Цинамонові крамниці” (про неї докладніше треба питати на Дівчатах райської яблуні).

3

Читати далі

Скарби книжкової шафи. “Жінка в традиційній українській культурі”

Відому монографію Оксани Кісь я читала в два заходи кілька місяців і, якщо чесно, не думала, що щось про неї писатиму, окрім короткого тизера для ГудРідз. Зрештою, не ті в мене підготовка та досвід, щоби рецензувати наукові видання. Але є одна дрібничка – раптом я усвідомила, що про існування цієї книжки знають далеко не всі потенційні читачі. Тому вирішила зробити пост з рубрики “Скарби” – хвалькувато-рекламний.

dscn1266

Коротко і тезово: моя книжка є вже другим виданням “Жінки в традиційній українській культурі“. Ця робота є ну дуже знаною в українському фем-середовищі, то ж я мала (імовірно) хибне враження а-ля “Та я її останньою читаю!”. (Оксана Кісь, до всього, чудова лекторка, я бувала на заходах за її участю, тож хапнула трохи “спойлерів”). За матеріалами цієї книжки можна було б зробити шикарне науково-популярне видання, яке (хотілося б вірити) мало б гарні маркетингові перспективи. Але, як показує приклад Ірини Ігнатенко, за цим – в КСД. А це видання все ж таки наукове (до того ж – “базове”) – з розлогою вступною частиною, яка занурює в контекст гендерних досліджень останніх десь так шістдесяти років та знайомить з поняттєвим апаратом, з рясними посиланнями та довжезними списками літератури (скарб, а не список – ще один, так). Але найкрутіше в ній – робота з джерелами, завдяки якій можна не лише скласти загальне враження про життя та соціалізацію українських жінок в другій половині 19 століття та на початку століття 20-го, але й почути їхні голоси. Сама ж дослідниця формулює нейтрально, але не без приємно-саркастичних ноток. Якщо це не мастрид, то я не знаю, що ще можна назвати цим словом.

Під катом – той самий відгук-тизер та трохи фото, що допомагають скласти уявлення про видання.

Читати далі

Крістінин “Хрест”. Тітка церкви зі Словаччини

Лінива вікі-риболовля іноді приносить в тенетах дуже дивні результати. От якось сиділи ми та видивлялися релігійний зріз населення кількох словацьких міст та містечок (не питайте, навіщо, відповіді на це питання не існує). Отак ніжно посміхалися рядочку про моравських братів (Л. має до них сентимент – писав курсову по історіографії гуситського руху), аж раптом набрели на несподіване. “Синій хрест” – стільки-но. “А це шо за дивна секта?”.

Нууу… Не те, щоб прям секта-секта (але дослідники висловлюються на її адресу із обережністю “Стережіться, практики своєрідні”). Та люди цікаві. “Синій хрест” – це одне з тих  товариств тверезості євангелістського толку, що наприкінці 19 століття, як гриби, росли. Рівайвалісти як рівайвалісти: молитися, пости вивчати Біблію, допомагати ближньому, не пити, не курити, в карти не грати, збоченнями не розважатися – подібних доволі автономістських спільнот тоді існувало багато. От тільки конкретно “Синій хрест” був суто словацьким, на той момент, рухом. А, і ще. Його заснували та розвивали дві жінки.

Крістіна та Марія Ройови народилися в родині лютеранського пастора зі Старої Тури у 1860 та 1858 році відповідно. Щодо їхнього раннього життя – Вікі не щедра на подробиці (стаття про Марію взагалі складає кілька рядків). А про Крістіну зокрема відомо, що повної традиційної освіти вона так і не отримала, хоча певні зусилля на те витрачалися. Та головна історія сестер почалася у 1897 році, коли вони заснували свій “Синій хрест”. Рух з часом потроху набирав популярність серед місцевих селян, а самі сестри окрім проповідницької діяльності приділяли дуже багато уваги соціалці. Крім рятування алкоголіків та їхніх родин за тридцять з гаком років Крістіна встигла організувати (та зібрати гроші на утримання, що також важить) притулок для сиріт, лікарню-амбулаторію, більший дитячий будинок для постійного проживання, а за кілька років до смерті у 1936-му – притулок для людей літнього віку. Також пані дияконка намагалася дбати про душі не лише безпосередньо ближніх. Протягом усього життя вона завзято писала.

royovc3a1_kristc3adna

Загалом перу Крістіни Ройової належить (як вважається) більше 80 прозових творів: від проповідей на кілька сторінок до збірок дитячих оповідань, від трактатів і до романів. Поетичний спадок у неї також добрячий – лише центральна збірка “Пісні Сіону”містять 95 псалмів. Наскільки я зрозуміла, помітна частина доробку пані Крістіни й досі не опублікована. Що не заважає шанувальникам називати її “словацьким К’єркегором”.

К’єркегор чи ні, але популярність творів Крістіни Ройової виходить далеко за межі її “Синього хреста” (який наразі складається із 40 суб-організацій). Представники різних протестантських деномінацій охоче перекладають та друкують її книжки, що робить скромну бабуню зі Старої Тури однією з наймасштабніших фігур в словацькій літературі – імовірно, не за якістю, але за кількістю – поза всякі сумніви. Я, до речі, одну з повістинок чесно прочитала. Не дарма ж пообіцяла братися за несподіване.

У вигнанні” – це сотня сторінок пасторально-олдскульного любовного роману із міцним християнським колоритом. Юну рівайвалістку Анну відсилають з міста до бабусі на село – перевиховуватися, бо батькам через її неофітський релігійний шал перед людьми невдобно. Зрозуміло, що замість виправлення молода бунтарка поперевиховує все село, включно із геть всіма грішниками, екс-повією та високоморальним безбожником, який “людина хороша, але треба, щоб справжню істину побачив”. Ну що тут сказати: мило, солодкаво, там, де прямим текстом проповідь замість сюжету, – пріснувато. Зате в книжці доволі приємні жіночі образи плюс непогано роз’яснюються елементи вчення “Чим наша віра краща за стару”. Здебільшого тим, що вміє працювати з нагальними потребами аудиторії. Коротше кажучи, типове специфічне читання – надто адаптоване під практичні потреби, щоби увійти в літературний канон, але не геть безнадійне. Українською Ройову щедро видавало “Світло на Сході”, то можна ознайомитися (гуглити “Христина Рой”).

А це просто трохи несподівана цитата наостанок.

Анна стала собирать женщин в лесной хатке для чтения Слова Божия, и женщины стали всё чаще посещать Дорку, а та сделала такое, что и Анна поразилась: Дорка пошла в деревню и, идя из дома в дом, признавалась людям в своих грехах, просила прощения у мужчин, хотя они должны были просить его у неё и у своих жён.

Нє, я знаю про мотив Марії Магдаліни, але шоб отак прямим текстом проговорювалося, що в існуванні проституції винен клієнт – це було доволі круто (та Дорка ще й жертва чоловіка-аб’юзера-сутенера, тому, дійсно, – вибачення мали просити в неї).

“Отаке”.

Зберегти

Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок

Як я і казала, пишучи про “смачні” книжки, худло – бездонне джерело неочікуваних знань. Протягом місяця з гаком знічев’я дізналася про полоцьку архітектуру, початок суфражистського руху в Новій Зеландії, культурні особливості народу хімба і купу всякого іншого. А вчора на мене з детектива вистрибнули відомості про історію медичної системи Австралії. Було це так:

– Расскажите мне, – попросила Фрина, – как появилась эта больница для женщин. Ее построили на пожертвования старой королевы?

– Это удивительная история, Фрина. Такое могло случиться только в молодой стране. Две женщины-врача основали практику здесь, в Мельбурне, но высшее медицинское начальство, будучи тогда таким же закоснелым и консервативным, как и сегодня, не разрешило им отравлять стерильный воздух больниц. Медсестры – да. Врачи женского пола – нет. Поэтому они основали больницу в здании уэльской церкви – единственном помещении, которое смогли получить. С тех пор я стала теплее относиться к уэльсцам. В больнице был всего один кран с водой, один стерилизатор и – очень скоро – гораздо больше пациентов, чем туда помещалось. Женщины спали на полу, каждый час принимали роды. Но им нужен был не просто родильный дом – они подали прошение об организации больницы. Разумеется, парламент отказал им в финансировании. Поэтому они послали прошение королеве, и все женщины Виктории собрали для нее по шиллингу. И тогда старая королева (благослови ее Господь!) дала им разрешение и право именоваться больницей королевы Виктории. К сожалению, это здание выстроено из рук вон плохо. Через несколько лет мы переедем в новое, а этот приют снесем до последнего камня. Раньше здесь была школа для гувернанток.

Йєп, водевільні та хворобливо зациклені на лахах детективчики про міс Фрайні Фішер – першооснова одного з моїх найулюбленіших серіалів – має цілком виразний про-жіночий, а то і про-фем характер, який успадкувала і екранізація. І нехай цей характер себе проявляє в таких не дуже елегантних програмних вставках, користь з того добряча. А й справді, чому не розповідати про емансипацію або ж патріархатну експлуатацію жінок через невагомо легке чтиво? Це теж канал для отримання інформації.

Так от, про Queen Victoria Hospital.

front-of-building

Це не та будівля, про яку йдеться вище, це Мельбурнський шпиталь на Лонсдейл-стрит, побудований у 1912 році, куди “Королева Вікторія” перебралася лише у 1946-му. Згодом сама лікарня знову переїхала, а тут базується Жіночий фонд імені королеви Вікторії – ширша за функціями організація, яка виросла з первинної ініціативи.

Коротенько: так, дійсно, ідея про появу спеціальної лікарні для жінок з’явилася у 1896 році. Гроші на її організацію збиралися – от несподіванка! – також серед жінок через так званий “Шилінговий фонд”. Перші кілька років лікарки справді працювали в режимі клініки при церкві, але проблема розширення стояла дуже гостро. Паралельно засновниці зверталися за підтримкою до Її Величності. Її Величність була не проти: з нагоди її нещодавно минулого 75-го ювілею лікарні надали підтримку та високе ім’я. У 1899 році “Королева Вікторія” переїхала у більш придатне для роботи приміщення і запрацювала на повну силу. Це була одна з трьох перших лікарень у світі, що працювали в режимі “Жінки для жінок”: жінки заснували, жінки керували, жінки працювали. Головною метою була надання лікування та підтримки (в тому числі – педіатричного нагляду за немовлятами) бідним жінкам, до інтересів і потреб яких лікарі-чоловіки на той момент могли поставитися скептично.

Лікарок-засновниць, до речі, було не дві (вони, мабуть, з таким навантаженням і не впоралися б), а одинадцять. Але, схоже, що в уривку йдеться про сестер Стоун. Ініціаторкою та двигуном створення “Королеви Вікторії” була Емма Констанс Стоун – перша жінка, що практикувала медицину в Австралії. Вивчитися в Мельбурні змоги в неї не було (а ця проблема доволі гостро стояла навіть тоді, коли зняли офіційні обмеження – навіть в 1950-60 роках), отримувала освіту вона в Пенсильванії, де вже був спеціалізований жіночий медичний коледж, а ступінь MD – у Торонто. Працювати почала у Лондоні, але згодом повернулася з Британії на батьківщину, і у 1890 році (у віці 34 років) стала першою жінкою в штаті Вікторія, що зареєструвала медичну практику. Майже одразу до неї долучилася її сестра Клара, яка у 1891 році все ж таки стала однією з двох перших “медичних” випускниць Мельбурнського університету. Перша зустріч Жіночої медичної спілки імені королеви Вікторії відбулася у 1895 році, головувала на ній тоді Клара Стоун. А далі все відомо – пошук однодумиць та запуск ідеї. Наступного року робота вже кипіла та булькала, хоча й офіційним відкриттям лікарні вважається 1899 рік. На жаль, Констанс Стоун недовго раділа своєму успіхові. Вона померла у 1902 році у свої сорок п’ять – туберкульоз тоді був безжальним. З часом донька Констанс – Бронвен – також стала лікаркою. Клара ж залишалася почесною головою лікарні до 1919 року, після чого пішла на “пенсію” – приватно практикувати. На відміну від старшої сестри вона прожила дуже довге життя, і померла у віці 97 років у 1957.

63693

Австралійська марка “Сто років жіноцтва в медичній практиці”. Знайомтеся, Констанс Стоун.

А під катом ще одна цитатка з роману.

Читати далі

Королеви чужих польотів

(Розширений репост з блоґової фейсбук-сторінки – спочатку туди написала, а потім зрозуміла, що шкода буде, як ФБ-стрічка зажує).

Знаю, що нічого не знаю.
Під різдвяний шоп-сезон цього року в США має вийти цікавезна книжка Hidden Figures by Margot Lee Shetterly, за мотивами якої вже приміряються знімати фільм – аби десь так за два роки Оскар не був so white гадаю.

Книжка більшою мірою про живі “комп’ютери” – математиків НАСА, що обчислювали траєкторії польотів – не всіх, звісно, а конкретну групу (проте таку, що працювала над важливими завданнями). Так, ці математики були чорними.
А ще вони були жінками.

Вільний вікі-переказ про роботу зірки цієї групи – Кетрін Джонсон:

“Вона розраховувала траєкторію для польоту Алана Шепарда у 1959 році. Також вона вираховувала вікно для його запуску в межах місії Меркурій у 1961-му. Вона рахувала навігаційні бекапи для астронавтів (на той випадок, якщо відмовить електроніка). У 1962 році, коли для розрахунку польоту Джона Гленна навколо Землі вже використовували комп’ютери, її офіційно скерували на верифікацію машинних розрахунків. У подальшому Джонсон сама працювала з комп’ютерами. (…) Вона розраховувала траєкторію для польоту на Місяць в межах місії Аполон-11 у 1969. (…) У 1970-му Джонсон працювала й на місії Аполон-13. Після того, як місія була достроково перервана, Джонсон прораховувала команди, за якими астронавтів повернули на Землю. Пізніше вона працювала з шатлами, Earth Resources Satellite і навіть над потенційними марсіанськими планами”.

Зараз Кетрін Джонсон 97 років, отака вона.

katherine-johnson

У книжці йтиметься й про героїнь пізніших поколінь – ту ж Крістін Дарден, що працювала вже у 1970-х, але, підозрюю, що історія перших польотів кінематографічніша. Отже головними героїнями фільму, скоріше за все, стануть Кетрін Джонсон, Дороті Вон – очільниця тієї групи, що прийшла працювати в майбутню НАСА ще в сорокових – та Мері Джексон. Перші плітки про каст натякають на золотий стандарт – Октавія Спенсер та Тараджі Хенсон (з обіцянками спробувати покликати ще й Віолу Дейвіс та Опру Вінфрі). Ну, почекаємо – подивимося – цілком собі Оскар-формат виходить.

“Отаке”.

Ну і щоб двічі не ставати, серед програмістів, що відповідали вже за код на Аполоні-11, чільне місце також посідає жінка – Марґарет Гамільтон. Але про неї я чула, і то неодноразово. Цікавими шляхами в маскульт та загальне відоме потрапляють відомості зі спеціалізованих сфер, егеж?

Страшливіша за війну. Жінка, що керувала системою армійських медсестер у Штатах

Я тут днями пожувала першу серію дуже багатообіцяючого американського мінісеріальця Mercy Street. Йдеться там про 1862 рік, Громадянську війну та жінок, що працюють (або ж волонтерять) у шпиталі союзників. Сюжет має претензії на любовну мелодраму, але сетинг цікавий, персонажі (й особливо персонажки) також,  то будемо подивитися – а тоді вже докладніше напишу. Але про одне хочеться розповісти просто зараз.

Оупенінгова сцена там присвячена тому, як головна героїня з Північного боку – молода вдова трохи за тридцять проходить співбесіду перед дуже суворою літньою жінкою. Мері палко демонструє аболіціоністські погляди й потенційна начальниця – загадкова міс Дікс вирішує відправити свіже поповнення у філіал медсестринського пекла – шпиталь у нещодавно відбитій Александрії (Вірджинія), де емісарок міс Дікс ще немає. Свіже поповнення резонно перепитує, чи добре її там зустрінуть за таких умов. На що міс Дікс відповідає приблизно таке: Армійські лікарі не люблять жінок. І медсестер. І мене… Але якщо до вас не поставляться привітно, це означає, що небажаною є і я. А мені не подобається, коли до мене не ставляться привітно.

dix

Десь так і сталося: ніхто у шпиталі не був у захваті від появи нової медсестри, але, розчувши пароль “Я від міс Дікс”, тамтешні достойники перекошувались обличчями і відступали. Що ж це за міс Дікс така, що конфліктувати з нею бояться армійські лікарі з високими званнями? Пішла курити Вікіпедію. А там швидко з’ясувалося, що міс Доротея Лінд Дікс – дійсно була непересічною особистістю.

Короткий переказ ключових вікі-цікавинок під катом Читати далі

Жіночі образи поміж українських марок. Частина 3: Спорт, мистецтво, всяке різне

Я сама собі заборгувала купу постів, але за цей випадок справді соромно. Не діло залишати справу не закінченою, особливо, як я вже анонси вішала. Тому продовжую показувати цікаві картинки з українськими марками.

Якщо із зображенням реальних осіб ситуація передбачувано сумна, з етнографією – навпаки майже радісна, то із розділом “Різне” в Укрпошти буває по-різному (перепрошую за банальний каламбур).

Зі спортом все нічогенько. Жіночих фігур там чимало. І, що приємно, узагальнені спортсменки є не лише гімнастками чи фігуристками.

Читати далі

Британське серіальне: Як дівчата в констеблі ходили

Стандартний жарт про гальмо та механізм мені вже можна брати за девіз та вишивати на знаменах – пасує, як ніщо інше.

Уже два тижні не можу збагнути: як же ж так вийшло, що я ніколи не чула про WPC 56 – бібісішний серіал про жінок-констеблів у 1950-ті, що розпочали ще у 2013 (тобто на сьогодні маємо 3 сезони по 5 серій в кожному). Ну, нічого – краще пізно, аніж ніколи. Бо серіал симпатичний і заслуговує на увагу.

Вікіпедія дбайливо пояснює, що жінки-поліцейські на теренах Британської імперії з’явилися ще по Першій Світовій (а до того – від 1914-го – йшлося про волонтерську службу). Але процес залучення жінок швидким не був. Серіальна дія розпочинається у 1956 році, і головна героїня Джина Доусон є Woman Police Constable номер (всього лише) 56, а у своїх околицях Бірмінгема – першою жінкою-офіцером. Дівчина вона молода-завзята, і завзяття тут не зайве – її не дуже розуміють батьки, не дуже сприймають колеги та й злочинці – також.

/беручи до уваги схему, що так класно себе зарекомендувала під час розповіді про “Місс Фрайні“/

До серіальних плюсів можна віднести таке: Читати далі

Жіночі образи поміж українських марок. Частина 1: Реальні особи

Останнім часом я потроху реабілітуюся як посткросерка. А де посткросинг – там і марки. Українські “знаки поштової оплати” я люблю щиро і віддано – недаремно вони час від часу отримують міжнародні винагороди. І закортіло мені якось поєднати приємне та корисне: пороздивлятися, на яких саме марках помальовано жінок.

За основу поки що беру дані з укрпоштівського міні-маркету – не ризикну стверджувати, що вони є вичерпними, але хоч так. І, оскільки минулий пост в картинках (про Лего-фігурки) був аж надто великий, тут я піду трохи іншим шляхом.

Отже, почнемо із того, що в Укрпошти є цілком офіційна серія “Славетні жінки України”, розпочата ще у 1994 році. Отут про неї написано (тільки новина несвіжа, тому в моєму огляді марок буде трохи більше).

Скидається на те, що першою поіменованою жінкою на українській марці стала Леся Українка – на межі 1994 та 1995 (до грошей вона “кар’єрно зростала” довше).

Далі довго нікого не було, аж у 1997-му щось десь прорвало. Тоді вийшли марки про:

* княгиню Ольгу

* Роксолану

* та Соломію Крушельницьку

Читати далі