To Watch List: літня колекція трейлерів до прийдешніх екранізацій

Здається, не секрет, що я шалено люблю екранізації (колись навіть збиралася створити тематичний сайт, але… не пішло діло). Але останнім часом кіноадаптацій більшає, і я не встигаю їх відстежувати. Тому вирішила раз на сезон робити собі пам’ятку з трейлерів: що й за чим знімають, на що хотілося б сходити до кінотеатру, що можна буде під настрій подивитися вдома, а в якому випадку треба просто зробити собі позначку у пам’яті “Якщо вже Голлівуд взявся – є й шанс отримати український переклад книжки”.

От сьогодні буде перша серія з трейлерів. Усе під катом.

Читати далі

Лімб на одну персону. “Поки я не впала”

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

DSCN3404

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Читати далі

Ботсванські цінності. The No. 1 Ladies’ Detective Agency (1-й сезон – він же останній)

Іноді повсякденні дива реалізуються себе у весело-несподіваний спосіб. Кілька тижнів тому ми переглянули екранізацію “Ніде в Африці“: дуже красивий зняли фільм, але сюжетні акценти там розставлені інакше, аніж в романі. І по тому аж припекло подивитися ще щось про Африку, щоби не надто драматичне і не надто артхаусне. І тоді я згадала про цикл детективів Александра МакКол Сміта і почала захоплено фантазувати вголос, який би з цих книжечок гарний зняли б серіал, як руки з правильного місця ростуть. Аж раптом п’ятихвилинний фонтан-панегірик всох на півслові – я здогадалася відкрити ІМДб.

Короткий зміст наступних п’яти хвилин можна скоротити до”АААА, він існує!” (радісні танці навколо комп’ютера залишимо за кадром). Так, він існує. Ще у 2008-му ВВС показали двогодинний пілот, що його зрежисував Ентоні Мінґелла, а наступного року – 6 серій першого сезону, який, на жаль, залишився останнім. Але за, що вже є – велика подяка.

mv5bmtizntk3njc5mv5bml5banbnxkftztcwnzi4nzqymg-_v1_

Жіноча детективна агенція №1” – це цикл “затишних детективів”, що на сьогодні складається з 17 книжок, перша з яких була написана ще у 1998 році, а наразі остання – ото лише 2016-го. Я читала лише першу з них, але точно читатиму далі. І саме на ній загалом базується сюжет пілоту. Поважна ботсванська леді – мма* Прешес Рамотсве втрачає батька, скотопромисловця середньої руки. Усіх своїх корів небіжчик лишає непутящій доньці – диви яка, розлучена та ще й інтереси має якісь дуже дивні. Грошей від продажу мма Рамотсве вистачає на те, щоби втілити в життя давню мрію. Вона переїздить до столиці та відкриває там детективну агенцію. Першу жіночу детективну агенцію в Габороне!

Цей міні-серіал – справжній подарунок для тих, хто любить детективи, але втомився від темних кольорів, засилля маніяків та психованих геніїв. Тут маємо золотаво-сепійну картинку, симпатичних, хоча й трохи пришелепкуватих, персонажів та дуже побутові розслідування: невірні чоловіки та дружини, проблемні діти, дрібні пограбування і лише подеколи – зникнення людей. Звучить нуднувато? Якоюсь мірою так, але автори створили дуже цілісний світ, в якому те, що відбувається на тлі та за рогом, не менш важливе за, власне, розслідування. Тим не менш, попри всю няшність та затишність,  ЖДА лишається соціально чутливим текстом – тут і про боротьбу із забобонами йдеться, і про корупцію різного роду (включно з медичною), і про домашнє насилля, і про скляну стелю, і в принципі – дуже багато про місце та роль емансипованої жінки в традиційному суспільстві… Але я вже почала говорити про плюси, але забула, що треба дотриматися звичної схеми.

Читати далі

Комікси у плоті. Пластиковій і барбячій

Кілька тижнів тому мені дорікнули: “Давно нічого про ляльок не було!”. І тут на хвилі новин з головного Комік-Кону планети вирішила терміново виправити ситуацію. Тому найближчими днями можна буде чекати на огляд фантастичних барбі-ляльок, а сьогодні буде день коміксів.

Для початку треба сказати, що Маттел вже багато років співпрацює із DC Comics (імовірно, це й пояснює, що жодної власної комікс-барбі я не маю). Але стрункої генеральної лінії не існує. Час від часу просто з’являються нові ляльки: суто коміксові; на честь та в маркетингову підтримку нової екранізації; або ж на згадку про добрі старі часи. Через це кілька персонажів з’являються знову і знову, лише зрідка вивільнюючи місце для щось хоч трохи незвичного. Ще й з різним ефектом: частина комікс-ляльок – це відвертий мас-маркет, частина – ексклюзиви (зокрема випущені якраз під SDCC), а щось – хаотично ігрове. Тож люди, які беруться збирати цю тему – відчайдухи й герої, бо це доволі складно.

Енівей, кілька випусків були справді крутими. Наприклад, цьогорічний ексклюзив для Сан-Дієго – Диво-Жінка у “розширеній версії”.

DGW44_c_16_490

Окрім обмеженого спецнакладу, існує і варіант “для всіх”. Ну, якщо його повернули до продажу, бо першу хвилю тиражу розкупили дуже швидко (я навіть облизнутися не встигла).

sf6

Також під новий фільм випустили ще й портретних Супермена та Бетмена, крім того – Диво-Жінка у барбячій версії існує, щонайменш, у ще трьох варіантах, які реально знайти на вторинному ринку. Але все це – разом із іншими героїнями – буде під катом.

Читати далі

Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

mv5bzwm2mwyzmdktzme4mi00owfmltgzyzitywq0ntu3yznmzgfhxkeyxkfqcgdeqxvyntezmzqznzq-_v1__sx1089_sy534_

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Читати далі

Пастка на гуманність. “До зустрічі з тобою”

Мене вполював маркетингово вивірений маслітературний бестселер, і це було доволі весело!

Рівненьке-гладеньке “До зустрічі з тобою” ретельно розставляє гачечки, дозовано підпускає штампів (деконструюючи деякі, аби не було геть нудно), нанизує епізоди за логікою дорогої голлівудської мелодрами з дуже дорогими сценаристами, але робить це якось так невимушено, що мимоволі думаєш: “Ну вже яке виросло!”. Зрештою, такий підхід непринципово гірший за будь-який інший, а конфлікт “ТВОРЕЦЬ vs ремісник” мені неблизький. Тут інша потенційна проблема – придатна до емоційних спекуляцій тема-сльозодавка, але її Джоджо Мойєс вирішує в такий спосіб, що проковтнула, майже не мружачись, а в мене з таким великі трабли.

29541937

Сюжет в роману простий й легкий, як дві копійки: Лу-лузерку із вітром в голові майже випадково наймають як помічницю-доглядальницю до паралізованого екс-спортсмена-ектремала, екс-акули Сіті, і пункт “доволі приємний хлопець” в житті Вілла також позначений лейбою “екс”. А далі все, як годиться: він не такий ЗП, як хоче здаватися; вона не така ідіотка, як часто поводиться; безнадійне життя зненацька освітлюють сонячні зайчики сміху й любові – кількадесят “драматичних” ромкомів дозволяють з легкістю домалювати сюжетну схему й розцяцькувати її передбачуваними епізодами. Але є кілька “але”.

Приємною несподіванкою в Me Before You (от все ж таки оригінальна назва тонша), як на мій смак, є, по-перше, “Me”, а по-друге – “Before”. З одного боку, Луїза не така прозора, як багато героїнь жанру (межа чик-літу та сімейної мелодрами): в цієї дівчини є щось схоже на характер, а головне – більшість її дій, навіть безглуздих непогано замотивовані. І хоча трохи тисне на совість те, що життєва драма, яка спаскудила людині всю молодість, вирішується однією (!) терапевтичною бесідою, ця драма все ж таки існує і на щось-таки впливає, а не висить в повітрі мечем бідолаги Дамокла. З іншого, навколо головних героїв нема вакууму. Кількома епізодами, але доволі переконливо письменниця змальовує сонне туристичне містечко, в якому порядній дівчині, окрім як заміж, і вийти нема куди; життя сучасного пролетаріату (вікторіанські класики б плакали – сто п’ятдесят років минуло, а проблемі ті ж самі – як жити, якщо звільнять, як отримати освіту дорослій людині, чи є сенс вдосконалювати кваліфікацію, як забезпечувати комфорт єдиному годівникові, особливо, якщо це годувальниця і таке інше); трішки й саркастично – буття posh-класу, та й ще купу доволі цікавих подробиць, наприклад, про роботу британських центрів зайнятості…

Звісно ще є “You” і тут все… ні, не складно, але доволі цікаво. На початку книжки, коли вже стало зрозуміло, що це – в міру захопливе, хоча й передбачувано простеньке, читання, я із собою заклалася: якщо кінець буде солодко-романтичний – дві ГудРідз зірочки, трагічно-романтичний – три зірочки, життєво-правдоподібний – чотири зірочки (знаю, що дитинно, але це розважає). Аж потім сюжет вніс корективу, і довелося переглядати схему.

Формулювання “Пастка на гуманність” я в сабж винесла недаремно, адже останню третину книжки до стеження за фабулою додається ще один пласт сприйняття: внутрішня полеміка читачки із самою читачкою. Той фактор-коректива – право на евтаназію та ставлення до неї усіх більш чи менш зацікавлених осіб. І тут продумано, ретельно, сльозогінно письменниця довела читачці-мені, що є, є в цій парафії невідрефлексовані моменти. Це було боляче. I mean it. Складена про всяк випадок поведінкова схема почала питатися про можливі зміни, а одна колись дана обіцянка повисла мертвим, пардон, каменем на сумлінні. Це трохи не те, чого очікуєш від голлівудського штибу романтичної мелодрамки, але – дякую, то було корисно. Ну і якщо, розмазуючи “солодкі сльози” чи плюючись “Фу, примітивний тиск на емоцію!”, хтось також програє в голові сценарій, про який не хочеться думати наперед, ця книжка заробить ще один плюсик до карми. І не сказала б, що не відроблений.

А, ну й про Голлівуд. Під катом трейлер до екранізації. Здається, надто сонячний, але симпатичний.

Читати далі

Світло й тінь. “Коли там була Марні”

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

omiode_no_marnie_poster

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

gallery-whenmarnie-8

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Читати далі

Bella Australia

Я тут потроху копирсаюся у нетрях австралійського телепрому. І шалено лаю себе слоупоком, бо про один з найцікавіших (для мене) серіалів останніх років чула вже давно – він не дуже свіжий, хоча третій сезон роблять от просто зараз – а подивитися очі не доходили.

Це досить широко відомі у нешироких колах Miss Fisher’s Murder Mysteries. Детектив, егеж )

Загальна фабула проста, як ті двері. Наприкінці двадцятих минулого сторіччя у Мельбурн з Європи повертається міс Фрайні Фішер, що нещодавно отримала спадок та приємний довісок honourable до імені. (До речі, може хтось стикавсь: як підтитулок це можна перекладати українською “вельмишановна” чи там є якийсь інший усталений варіант?). Повертається, вляпується в чужі неприємності, що швидко стають її власними, рятує юну покоївку, знайомиться з двома communist cabbies (ТМ), кількома поліцейськими та російським танцюристом. І все завєртє… та волєю судєб головна героїня стає першою в околицям “леді-детективом”.

На сьогодні існує два 13-серійні сезони. В основі лежить величенька серія романів Керрі Гринвуд, розпочата ще у 1989-му. Декілька навіть перекладені російською, але я в неї читала лише першу книжку з іншої, “сучасної”, серії – симпатично, але не вах. Не знаю, які тут першоджерела (серіал радше based – мені здалося, що не всі книжки екранізовано і не всі серії мають літературні оригінали), але серіал – вах чесний-чеснісінький!

Аргументи та трохи картинок – під катом.

Читати далі

Музична пауза

Днями мене знову накрила хвиля роздратування щодо того: які Starz нехороші люди, бо розірвали перший сезон Outlander на дві половини із піврічною перервою між ними.

І так дратувалася, так дратувалася, що, по-перше, провела масовану рекламну кампанію (а шо, мені одній страждати?) в неохоплених колах; по-друге, прочитала другу книжку з циклу (а це більше тисячі сторінок, все ж таки); по-третє – вже другий тиждень намагаюся вигнати з голови центрову музичну тему. Невдало.

А тут полізла трішки про цю The Skye Boat Song почитати. А там такі контексти!

“The Skye Boat Song” is a Scottish folk song, which can be played as a waltz, recalling the escape of Prince Charles Edward Stuart (Bonnie Prince Charlie) from Uist to the Isle of Skye after his defeat at the Battle of Culloden in 1746.

– каже нам Вікіпедія. Ач яка історична адекватність сюжетам книжок/серіальцю! Відповідно, пісня існує в кількох варіантах. Серед них найвідоміші – максимально конкретний:

Speed, bonnie boat, like a bird on the wing,
Onward! the sailors cry;
Carry the lad that’s born to be King
Over the sea to Skye.

і так далі… або ж трохи абстрактніший – Стівенсона, до речі (тут можна знайти переклад російською).

Sing me a song of a lad that is gone,
Say, could that lad be I?
Merry of soul he sailed on a day
Over the sea to Skye.

Аж тут виявляється, що під серіальні потреби один з варіантів вирішили переробити.

Читати далі

і про відтерміновані задоволення

Не минуло й три місяці, як я доотримувала подарунки на день народження. Оцей, мабуть, найочікуваніший (і не тому що запізнився). Два з гаком кіло щастя.

Моя лялькова колекція пішла у спіраль: із чого почалася – до того й повертається. Фан я чи не фан!
Пруфото

і про лялькове, фанатське, серіальне…

Терапевтичне, коротше кажучи. Коли вже справді не хочеться думати про серйозне, тоді іноді виходить щось аж надто несерйозне.

От мене зрештою прорвало. Півдня капаю слиною на категорично не_мій ляльковий формат – бжд. По-перше, вони мене трохи лякають – але тут треба довго формулювати чому (якщо коротко: такі ляльки іноді здаються завчасною репетицією “андроїд-етики”). По-друге – як барбі-філ я чесно не уявляю, що можна робити із 70-сантиметровою лялькою, яка до того ж коштує під штуку баксів. Нам так не жити, таке всяке – але подивитися на фоточки бува цікаво.

А сьогодні на свіженького іпл-мена дивлюся й дивлюся.
тиць на фото

і про перегляд

От буду банальною:
“Великий Гетсбі” карнавал-version абсолютно прекрасний!
Щиро кажучи… знаючи почерк майстра… Власне, я в кіно йшла дивитися на картинки, а з ними все супер. Проте там із “що” (не лише “як”) виявилося все більш-менш. Аж настільки, що останні десь так 10 хвилин рюмсала, як у ті свої 16, коли й читала першоджерело.

Але я не про те. Виходячи з кінотеатру, спіймала себе на тому, що готова впасти на підлогу й трошки поволати-побити ніжками: Зніміть, зніміть, ну зніміть, будь лаааааасочка, таке ж саме за молодим Ішервудом! Бажано за Mr Norris Changes Trains, але я на все згодна!
Аж потім загадала, що спочатку було б незле переглянути Кабаре із Лайзою Міннеллі. Хтось дививсь? Воно _правильне_?

чарівна сила мистецтва

сьогодні врешті-решт подивилася Привид опери – той, що 2004 року.

і нічогенький фільм, після декількох несхвальних відгуків очікувала гіршого. з музичним матеріалом (проблема не одного саме _кіно_мюзиклу) всьо чьотко (щоправда, до вокалу Привида треба було звикнути), картинка красива. нічого всерйоз не дратує (окрім фльору ідіотизму неадекватно-переляканої наївності, що, на щастя, час від часу тікає з обличчя Крістіни)…

а ще там є Джерард Батлер, який після цього фільму може претендувати на місце в топ-10 улюблених муШШЫн-акторів (тм)
і Міранда Річардсон, якій я дюже симпатизую. о! щойно збагнула, що це ж вона – зла мачуха із Sleepy Hollow. тоді – дюже-дюже симпатизую

а чарівна сила мистецтва не в кіно… а в Angel of Music, яку я чомусь мугикаю під ніс увесь день…

одна проблема. Інфостору нема, де ж тепер все брати?..

кіно, якого іноді не вистачає )

майже випадково сьогодні подивилася Miss Pettigrew Lives for a Day – англійська комедія положень про свіжозвільнену невдаху-гувернантку, яка волєю_судєб стає чарівною паличкою для співачко-актриски, що рветься на театрально-кіношний олімп…

симпатичний фільм із непоганими акторськими роботами. витримані жарти плюс романтика із дидактичним ухилом – своєрідно, але нічьо.

і що головне – фільм англійський. і за пропискою, і за характером. ні, не так. фільм – поствікторіанський, тим вирізняється поміж іншими.
адекватний сценарій, майже правильне життєзображення, місцями заважає певна театральність, але воно все таке – по-перше, камерне, а, по-друге, стилізоване за духом (шкода, не картинкою) під старе кіно. ну не під тридцяті, але під п’ятдесяті…

звичайно, це не мій улюблений Госфорд-парк. не ті стиль та клас. та все одне – тридцяті з їх шармом, гумором та музикою.
такого кіно дійсно час від часу вистачає. доброго по-старому )

зі: і шо цікаво – режисер – індус… хоча… в Енга Лі вийшло зняти вельми симпатину екранізацію Остен, то чом би й ні…

Gone With The Wind

тільки-но передивилися першу частину фільму. загалом і читалося, і дивилося воно стільки разів, що казати тут нема про що…
тому – суто технічне

1. коли я вирішила з респектних міркувань таки купити ліцензію, то, відверто кажучи, боялася, що на диск запхають виключно версію із старим радянським дубляжем (бо свого часу так накололася із Потопом, який дуже хотілося подивитися в оригіналі – а фіг)
нє, тут все як треба, оригінальний звук та дубльований російською. вірніше, _передубльований російською_, до того ж так, що перші хвилин п’ятнадцять я плювалася без зупинок.
в ітого: Ретт, Мелані, Мамушка, Ешлі + деякі персонажі другого-третього планів – цілком пристойно, Ретт так навіть добре
Скарлетт – ммм… мммм… ммммммм… звикнути можна…
Джеральд О’Хара+деякі персонажі другого-третього планів – це такий капець, що звук просто хочеться вимкнути…

але то таке, все одне ще передивлюся в оригіналі

2. усю дорогу думалося: йой, фільму наступного року сімдесят років виповнюється, ак дивиться і зараз на ура
нє, ну не стовідсотково на ура, зрозуміло…
і підступні думки: а перезняти зараз. а з нормальними батальними сценами. а з мальовничою облогою Атланти
а щоб було красивіше, епічніше, кровавіше.
а щоб виживання на фронті та за його межами ще більше за живе чіпали…
а
а власне це зробив декілька років тому Ентоні Мінгелла. зняв Холодну гору. моє бездушне серце нє впєчатлілось ні разу

ну то й фсьо. Вів’єн Лі зараз не знайти (Джоан Веллі-Кілмер – то було просто за межами добра та зла). і Кларка Гейбла. І Олівію де Хевіленд
не в картинці щастя… операторській роботі, спецехвектах
і не завжди навіть в режисурі…

і святе чіпати не можна…