Вісник екранізацій. The Breadwinner

Оскарівські перегляди здорової людини – це системно дивитися основних претендентів, як це робить моя близька подруга. Оскарівські перегляди по-нашому – абсолютно випадково подивитися на тижні _перед_ двох номінантів і дуже дивуватися такому збігу. Минулого тижня ми отак переглянули два пункти з оскарівського меню повнометражних мультфільмів. Один з них – переможна стрічка “Коко” – справді чудовий мульт. Але розповісти хочеться про інший. І хоча я не планувала включати до “Вісника екранізацій” кіноверсії книжок, що їх сама не читала, але в цьому випадку не можу стриматися. Спроби знайти першоджерело – повість Дебори Елліс – наразі лишаються марними, а не написати про “Годувальницю” просто неможливо.

77cff7c27baaa1033ab77136e130fd2f5533caa92be51780f17d07dfb50b3e14-1024x1024

Мама Парвани – письменниця, тато – вчитель, у неї є старша сестра і молодший братик та дім, в якому царюють любов і творчість. А от за межами дому все не настільки райдужно, бо Парвана дорослішає в місті, яке до дівчат ставиться вороже – в Кабулі, в якому панує Талібан. Одного дня батька Парвани заарештовують і родина опиняється на межі голоду: жодна жінка не має права вийти на вулицю (не кажучи вже про працювати чи хоча б купити їжі) без супроводу чоловіка. Малюк Закі заледве навчився ходити, спроба пані Фатіми визволити чоловіка завершилася невдачею, тому єдиний шлях – написати до родичів і пообіцяти видати старшеньку Сораю за когось із кузенів – аби лишень родину вивезли за межі міста. Та в Парвани інші плани. Одного дня вона перевдягається в речі, що лишилися по старшому братові і пірнає в незнайомий світ – страшний, ворожий, але значно ширший за той, що вона знала досі. Заради блага родини Парвана перетворюється на Аатіша, отримуючи разом з іменем тягар відповідальності за сім’ю і дрібочку незнаної свободи.

Це може здатися дивним, але у першу чергу The Breadwinner привернув мою увагу не сюжетом і проблематикою, а іменем авторки. Цей мульт зробила команда під керівництвом Нори Тумі – співрежисерки The Secret of Kells та аніматорки Song of the Sea. Щоби не робила ця людина – я готова бігти й дивитися. А тут ще й: “Ого, це про афганську дівчинку і життя під Талібаном? Оце так бінго!”.

Читати далі

Advertisements

Вісник екранізацій. Little Women від BBC

Коли я писала про новорічний перегляд “Мініатюристки, то згадувала про іншу мінісеріальну екранізацію – роману, класичніше нема куди. Жодних сюрпризів, мова йшла про оцих от дівчаток.

14725011-low-res-little-women

Новина про те. що BBC зібралася екранізувати “Маленьких жінок” на хвилинку здивувала. Не те, щоби я вважала, що бібісяки мають знімати лише за британською класикою (кому сподобалися “Війна і мир“? Ксені сподобалися “Війна і мир“!), але це була несподіванка. ступінь приємності якої ще треба було оцінити.

Найперше моє знайомство з романом Олкотт сталося, здається, у новому 1993 році. Мені тоді подарували альманах, де містилася перша глава. І всьо. Роками я марно шукала ту книжку, і все ніяк. Уже у студентські роки подивилася екранізацію 1994 року (ту, що з Вайноною Райдер), а за кілька років прочитала-таки оригінал. Вийшло не дуже: самі “Маленькі жінки” сподобалися і то інтенсивно, але в моєму томику від Вордсвортів були ще й “Хороші дружини“. Досі не можу пробачити письменниці того, що вона зробила із Джо та Емі (з Бет хоча б… ееее… логічно вийшло)! Тому дивитися нову екранізацію було страшкувато, але ВВС – це бренд, картинка радувала плюс американська класика з британським акцентом – це ж так мило, правда?

З акцентом я лажанулася: молода частина касту – американці, і майже всю першу серію з трьох я нестерпно страждала. Там, правда, ще були приводи, але про них трохи згодом.

Читати далі

Справи сердечні. “Ладнати живих”

Мало що в українській навколокнижковій сфері викликає у мене настільки ж рясні сльози вдячності, як сам факт існування грантової програми “Сковорода”. Більшість дорогих моєму серцю перекладів з французької в домашній бібліотеці – це якраз книжки з категорії підтриманих посольством. Серед них є й класика, й несподіваний артхауз від літератури, і цілком собі бестселери – просто на європейський лад. Чи не найвідоміший (принаймні, за межами Франції) роман Маеліс де Керанґаль з останньої категорії. Кілька премій, стосик перекладів, навіть екранізація є. А ще є дуже дражливі тематика і проблематика.

DSCN4498

Лютневий ранок, 5:50. Троє юнаків-серферів збираються на крутий сейшн – таких хвиль вони останнім часом не бачили! Трохи пізніше – вантажівочка потрапляє в автокатастрофу. Трохи пізніше – у хірурга вистигає кава. Трохи пізніше – медсестра реанімаційного відділення приходить на роботу із засосом на шиї. Трохи пізніше – двоє з трійці відбулися переломами, у Сімона Лембра діагностують смерть мозку. Трохи пізніше – місцевий координатор з трансплантації починає співати дуетом зі своїм дорогоцінним щигликом, але вихідний йому зіпсували. Трохи пізніше – батькам Сімона треба вирішити, чи готові вони віддати серце своєї дитини. Ні, довго вирішувати не можна. Рахунок на години, о 5:48 наступного ранку цей роман уже скінчиться.

Це було… дивно. Французька письменниця залізною рукою хапає сюжет-слізовитискалку, полуфабрикат для сімейної драми не найкращого штибу, але робить з нього щось дуже перекручене і по-своєму красиве.

Читати далі

Вісник екранізацій. The Miniaturist

Під сезон святкових прем’єр любе моєму серцю BBC порадувало з розмахом – одразу двома екранізаціями-подарунками (власне, британці їх розпаковували акурат у Boxing Day, ми от трохи пізніше подивилися). Дві серії та три серії, модний бестселер та абсолютна класика, похмура драма з містичним компонентом та один з найвідоміших романів виховання у дівочій версії.

the-miniaturist-tv-jessie-burton-bbc-cast

Перший “мінік” – це довгоочікувана (окай, мною) двосерійна екранізація “Мініатюристки” Джессі Бертон (про книжку писала два роки тому).

Юна Нелла – старша сестра в родині, яка втратила батька-годувальника – за наполегливого материного благословення виходить заміж за одного з найбагатших купців Амстердама. Наречений цілком нівроку – привабливий, яскравий, веселий, не такий вже й старий і – так, дуже-дуже успішний негоціант. Але уявити себе господинею багатого дому Нелла не встигла: сестра Йоганеса Марін не поспішає віддавати ключі, слуги підкорюються давній хазяйці, і Йоганес, якого господарка мало цікавить, теж дослухається до сестри. А Неллі дарують наймоднішу тогочасну забавку: сервант-будиночок на дев’ять кімнат – лялькове королівство, де може царювати молода дружина. Та і там не все просто: з майстерні мініатюриста починають надходити дрібнички, що їх Нелла не замовляла, а життя в ляльковому будиночку чомусь блудить дивними манівцями, провіщаючи мешканцям його більшої копії незбагненні драми.

Як мені і здавалося, екранізація цьому роману чудово пасує – він має суто драматургічні недоліки, і в сценарії більшості з них позбулися: трохи спрямили та пришвидшили дію (ні, екшеновою екранізацію і близько не назвеш, але тут плин подій не аж такий повільний), трохи попрацювали з акцентами, зокрема тими, що стосуються лінії з подарунками від таємничої мініатюристки, трохи поклацали ножицями – оце вже не завжди в плюс (підкоротили одні лінії, щоби лишити простір для дихання іншим, а мені одна з тих інших подобалася!), але зрозуміло, чому саме так.

Читати далі

To Watch List: літня колекція трейлерів до прийдешніх екранізацій

Здається, не секрет, що я шалено люблю екранізації (колись навіть збиралася створити тематичний сайт, але… не пішло діло). Але останнім часом кіноадаптацій більшає, і я не встигаю їх відстежувати. Тому вирішила раз на сезон робити собі пам’ятку з трейлерів: що й за чим знімають, на що хотілося б сходити до кінотеатру, що можна буде під настрій подивитися вдома, а в якому випадку треба просто зробити собі позначку у пам’яті “Якщо вже Голлівуд взявся – є й шанс отримати український переклад книжки”.

От сьогодні буде перша серія з трейлерів. Усе під катом.

Читати далі

Графічна пауза. Музи прерафаелітів у телевимірі

Учора було дуже круто, але слова після цього погано підкорюються. Тому, сподіваймося на дружні репортажі, і я все ще завинила щонайменш 5 постів про книжки. Але сьогодні пропоную подивитися на картинки. Вірніше, на картини та скріншоти.

Днями я планую коротко розповісти про три історичні міні-серіали. А сьогодні буде свого роду тизер – зібрання ілюстративних матеріалів до одного з них. Це “Романтики-відчайдухи” – бібісішна фантазія на тему сексуального життя та творчості прерафаелітів першого покоління. Про специфічну концепцію та образи самих художників буде в анонсованому матеріалі, а тут – про “навколишнє жіноцтво”.

Знову ж таки, ота концепція призвела до того, що єдиною мінімально автономною жіночою сюжетною лінією на всі шість серій стала демонстрація потягу Ліззі Сіддал до малювання та її перших успіхів. На мій великий подив, про відому в майбутньому поетесу Крістіну Росетті (а це все ж сестра головного героя!) автори не прохоплюються жодним словом. Тим не менш, героїнь у серіалі багато – матеріал змушує – і деякі образи доволі цікаві, хоча й не вільні від стеореотипізації.

(Маленьке зізнання: я люблю роботи братства. І тому чи не найцікавіше для мене було подивитися, яких саме акторок обрали на роль жінок, чиї обличчя загальновідомі. Ні, я не перебільшую популярність британського живопису 19 століття – просто ці сюжети розповзлися такою кількістю книжкових обкладинок, шо ой. Пам’ятаєте зелені покетбуки від російської Азбука-Классика?)

Почну з найвідомішої фігури та однієї з найвідоміших картин. З “Офелії” Мілле, для якої позувала Елізабет Сіддал – подруга, учениця, муза та під кінець життя – дружина Данте Габріеля Росетті.

john_everett_millais_-_ophelia_-_google_art_project

А це серіальний епізод із Емі Менсон.

p01ghnch

Читати далі

Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

mv5bzwm2mwyzmdktzme4mi00owfmltgzyzitywq0ntu3yznmzgfhxkeyxkfqcgdeqxvyntezmzqznzq-_v1__sx1089_sy534_

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Читати далі

Якби “Анжеліка” зіграла в престоли.Versailles (1й сезон)

Я повернулася до вишивання, а це означає ще одне: кількість переглянутих коротких серіалів в такі періоди зростає втроє-вчетверо. Причому серіали ці навмисно розмаїті. Той, про який хочу розповісти сьогодні, з костюмної братії, але – отака оригінальність – не вікторіанський і не про Середньовіччя.

Спільний продукт канадського та французького виробництва (знятий, між іншим англійською, що трохи збиває настрій) пішов модним шляхом “У нас теж є матеріал на “Гру престолів!” і взявся розповідати про становлення абсолютизму у Франції. Кров, інтриги, відверті еротичні сцени – ну все, як у дорослих. У центрі уваги – знана історія про те, як один “просто король” перетворився на Сонце. А метафорою змін в країні та розростання влади короля тут виступає поступове будівництво такого мегаломанськи прекрасного палацу, який годі було й уявити. Мадам та мсьє, дозвольте розказати вам про перший сезон “Версаля“.

VERSAILLES-fresque

Серіал стартував восени минулого року й, схоже, одразу розмахувався на щось велике. Це доволі дорогий проект, до того ж на такому матеріалі, який дозволяє добряче погулятися. Перша десятисерійка (алілуя, його таки справді подовжили!) вельми своєрідно переказує події 1667-1670 років. Ключові чекпойнти присутні, але у якийсь виразний історизм тут не граються. І це, як не дивно, один з вагомих плюсів. А до інших можна віднести:

Читати далі

Страшливіша за війну. Жінка, що керувала системою армійських медсестер у Штатах

Я тут днями пожувала першу серію дуже багатообіцяючого американського мінісеріальця Mercy Street. Йдеться там про 1862 рік, Громадянську війну та жінок, що працюють (або ж волонтерять) у шпиталі союзників. Сюжет має претензії на любовну мелодраму, але сетинг цікавий, персонажі (й особливо персонажки) також,  то будемо подивитися – а тоді вже докладніше напишу. Але про одне хочеться розповісти просто зараз.

Оупенінгова сцена там присвячена тому, як головна героїня з Північного боку – молода вдова трохи за тридцять проходить співбесіду перед дуже суворою літньою жінкою. Мері палко демонструє аболіціоністські погляди й потенційна начальниця – загадкова міс Дікс вирішує відправити свіже поповнення у філіал медсестринського пекла – шпиталь у нещодавно відбитій Александрії (Вірджинія), де емісарок міс Дікс ще немає. Свіже поповнення резонно перепитує, чи добре її там зустрінуть за таких умов. На що міс Дікс відповідає приблизно таке: Армійські лікарі не люблять жінок. І медсестер. І мене… Але якщо до вас не поставляться привітно, це означає, що небажаною є і я. А мені не подобається, коли до мене не ставляться привітно.

dix

Десь так і сталося: ніхто у шпиталі не був у захваті від появи нової медсестри, але, розчувши пароль “Я від міс Дікс”, тамтешні достойники перекошувались обличчями і відступали. Що ж це за міс Дікс така, що конфліктувати з нею бояться армійські лікарі з високими званнями? Пішла курити Вікіпедію. А там швидко з’ясувалося, що міс Доротея Лінд Дікс – дійсно була непересічною особистістю.

Короткий переказ ключових вікі-цікавинок під катом Читати далі

Привид як метафора. Spirited

В межах особистої програми саморозвитку “Та додивися ти вже початі серіали!” нарешті добила перший сезон вже підстаркуватого – 2010-11 рр – австралійського шоу.

Стартувало воно весело та з феєрверками, але під кінець сезону трохи здулося, чи то пак пішло розвиватися (як на мій смак) кудись не туди. Але скільки там того сезону – 8 серій лишень, а серед перших з них є дуже класні.

spirited

Отже наша “Одержима” починається з того, що якоїсь чудової сонячної днини С’юзі купує квартиру поблизу від свого стоматологічного кабінету, пакує дітей і рішуче йде від чоловіка-нарциса. Чоловік в шоці, діти в шоці, родичі й друзі в шоці… І С’юзі також в шоці, але з іншої причини (бо квартира таки натякає, що рішення спонтанним не було). Шок у С’юзі спричинив той факт, що стрес провокує галюцинації. Тільки галюцинація виявилася аж ніяк не мовчазною й дуже нав’язливою. Справді стресованій жінці не пощастило: вона придбала житло із привидом в довісок. Причому йдеться не про чемну сумну мертву дитинку чи “криваві плями” Кентервільського Ґоста. У проклятій квартирі оселився великий й жахливий Генрі Маллет – трохи підтоптана зірка британського панк-року, що зник без вісті 25 років тому. Проблємка в тому, що окрім С’юзі та сусідського кота Генрі ніхто не бачить. А головну героїню і без звички розмовляти з пусткою вже всі навколишні вважають за божевільну. Такий чоловік, такий будинок, така зразкова сім’я! Ну точно жіночка несповна розуму!

Така сюжетна зав’язка автоматично очолює список серіальних плюсів. Але також до них можна віднести:

  • живу-чудову-цікаву головну героїню, яка більш-менш схожа на нормальну жінку із нормальними (навіть коли вони паранормальні) проблеми – тобто, не аж настільки гламуризовану, як це буває в багатьох американських серіалах.

Читати далі

Хто косить ту траву, що біля дому? Американський серіал про дружин перших астронавтів

І ми нарешті додивилися найцікавіший для мене серіальний реліз цього літа. На превеликий жаль, проект не є щасливцем, адже продовження в нього не буде. А шкода, бо він незвичний та прикольний. Проте у нас є 10 серій, і вони варті уваги. То про що мова?

Перебіг космічних перегонів 1960-х у масовій свідомості відбився у картинках запусків, посмішці Гагаріна, фотках далекої Землі  та безмертному That’s one small step for a man, one giant leap for mankind. А, виявляється, навіть медійна реальність була значно складнішою. Я, наприклад, не знала, що США в космос збиралися усім табором, де свій фронт робіт був не лише в астронавтів, інженерів, програмістів – але ще й у піарників в настільки широкому значенні. Адже серед них volens nolens працювали жінки, які таку долю для себе не обирали. Працювали вірними подругами “Наших Хлопців” – такими ідеальними дружинами, що степфордські нервово розмазують помаду в куточку. Для когось це було втіленням найсміливіших мрій, для когось – комплектом страшенних траблів. І про те, і про інше вичерпно розповідають у АВС-ішному The Astronaut Wives Club.

Лишень я дізналася про існування такого проекту, як дух перехопило від того, якою шикарною є ідея показати настільки відомі події з геть незвичного боку. Згодом виявилося, що виконання трохи підгуляло, але результат все одне дуже цікавий – з усіма його плюсами та мінусами.

Читати далі

Музична пауза

Щось в мене ця підрубрика – чисто тобі саундтрекова.

Додивилися вчора Fortitude. Маємо типове _началі за здравіє_, а скінчили… ну, не сприйміть це за спойлер. Детектив з (ніби) містикою, який потроху розгублює і містику, і детектив – примітне видовище. І небезнадійне.

Там абсолютно фантастична Арктика (зрозуміла тепер брата, який хоче як не в Антарктиду, то хоча б в Ісландію). Там типове маленьке містечко із переповненими клозетами (але містечко з майже нульовим рівнем злочинності тому скелети там переважно особистого життя стосуються). Там кілька цікавих жіночих персонажів, що здебільшого відтінюють чоловічі характери, які власноруч підштовхують сюжет. Але серед тих чоловічих характерів – блискучий бенефіс Стенлі Туччі, то, цього разу, нехай його.

Хоча дама-губернатор там також шикарна.

Це були плюси та напівплюси. З мінусів – дуже дивний сюжет, місцями недомотивоване м’ясо та загальне враження “У вас тут реалістичність чи вже шизуха?”. Бо недодали всього.

Але. Ще там кльовий оупенінг і чудова головна тема.

 

Британське серіальне: Як дівчата в констеблі ходили

Стандартний жарт про гальмо та механізм мені вже можна брати за девіз та вишивати на знаменах – пасує, як ніщо інше.

Уже два тижні не можу збагнути: як же ж так вийшло, що я ніколи не чула про WPC 56 – бібісішний серіал про жінок-констеблів у 1950-ті, що розпочали ще у 2013 (тобто на сьогодні маємо 3 сезони по 5 серій в кожному). Ну, нічого – краще пізно, аніж ніколи. Бо серіал симпатичний і заслуговує на увагу.

Вікіпедія дбайливо пояснює, що жінки-поліцейські на теренах Британської імперії з’явилися ще по Першій Світовій (а до того – від 1914-го – йшлося про волонтерську службу). Але процес залучення жінок швидким не був. Серіальна дія розпочинається у 1956 році, і головна героїня Джина Доусон є Woman Police Constable номер (всього лише) 56, а у своїх околицях Бірмінгема – першою жінкою-офіцером. Дівчина вона молода-завзята, і завзяття тут не зайве – її не дуже розуміють батьки, не дуже сприймають колеги та й злочинці – також.

/беручи до уваги схему, що так класно себе зарекомендувала під час розповіді про “Місс Фрайні“/

До серіальних плюсів можна віднести таке: Читати далі

Музична пауза

Днями мене знову накрила хвиля роздратування щодо того: які Starz нехороші люди, бо розірвали перший сезон Outlander на дві половини із піврічною перервою між ними.

І так дратувалася, так дратувалася, що, по-перше, провела масовану рекламну кампанію (а шо, мені одній страждати?) в неохоплених колах; по-друге, прочитала другу книжку з циклу (а це більше тисячі сторінок, все ж таки); по-третє – вже другий тиждень намагаюся вигнати з голови центрову музичну тему. Невдало.

А тут полізла трішки про цю The Skye Boat Song почитати. А там такі контексти!

“The Skye Boat Song” is a Scottish folk song, which can be played as a waltz, recalling the escape of Prince Charles Edward Stuart (Bonnie Prince Charlie) from Uist to the Isle of Skye after his defeat at the Battle of Culloden in 1746.

– каже нам Вікіпедія. Ач яка історична адекватність сюжетам книжок/серіальцю! Відповідно, пісня існує в кількох варіантах. Серед них найвідоміші – максимально конкретний:

Speed, bonnie boat, like a bird on the wing,
Onward! the sailors cry;
Carry the lad that’s born to be King
Over the sea to Skye.

і так далі… або ж трохи абстрактніший – Стівенсона, до речі (тут можна знайти переклад російською).

Sing me a song of a lad that is gone,
Say, could that lad be I?
Merry of soul he sailed on a day
Over the sea to Skye.

Аж тут виявляється, що під серіальні потреби один з варіантів вирішили переробити.

Читати далі

Серіали про жінок: 2, ні, 3 шт.

Навіть якщо трапляється щось цікаве, розповісти про це чомусь місяцями руки не доходять. Але ж деякі речі справді того варті. Тому – парам! – я подумала: нехай вже коротенько, аби було. Думаю, нікого не здивує звістка, що серед телевізійної продукції я також підшукую щось незвичне/цікаве/оригінальне про_жіноче. Останніми роками знаходити таке стає все простіше. Та зараз я швиденько розкажу про три мінісеріала цього року. Один – відомий. Інші – на жаль, не дуже.

Пуфф, думаю про The Crimson Field, чули всі, хто вже стикався з особливостями бібісяшної меморіальної ефірної сітки, присвяченої століттю від Першої світової.

p01vbnlc

Далі цитую свій червневий фейсбучок: “Зєло рекомендую сабж – цікава бібісішна шестисерійка про польовий госпіталь зразку 1915 року на Західному фронті. Між тим у центрі уваги не лікарі, а медсестри (тест Бехдель серіал проходить із присвистом): з одного боку – молоді волонтерки із боєкомплектами скелетів у шафах, а з іншого – шикарний із драматургічної точки зору конфлікт суворих кадрових військових сестер. Сюжет наскрізний, проте кожна серія зосереджується на певних проблемах (а ілюструють ці проблеми переконливі персонажі на одну серію – більшість із добре впізнаваними обличчями. Таких багато – це ж англійський серіал. (До речі, про знайомих: хто у GoT не любив Талісу – я вас попередила!)”.

Серіал справді дуже прикольний, проте має недолік – я так і не знайшла підтвердження, що його можуть подовжити. А дарма – історії більшості центрових персонажів є куди розвивати.

Другий серіал, про який варто згадати, це – теж саме, але з іншої точки зору. Anzac Girls – це також про медсестер на Першій світовій. Але цього разу – австралійських.

Читати далі