#Vaenn’sМораторій. Межевий березень

Березень був дивним в усіх значеннях – не лише в погодному, але й в читацькому також. Середньомісячні показники читання були й ніби цілком середніми, але насправді читалося напливами, читалося всяке – іноді дивне, іноді не дуже бажане, а таке, що “Ну давно же збиралася”, а ще я двічі балансувала на межі зриву мораторію.

Ні, я не взялася за чесні американські книжки, але прочитала дві, дипломатично кажучи, спірного походження. Обидві написані неамериканцями англійською мовою на американський ринок. У першому випадку це Еріх Фромм, якого, з огляду на біографію, вважати американцем мозок не повертається. В другому випадку ще цікавіше, бо там книжка з країни, яка може стати 51-м штатом, але так поки що і не стала. Власне, вся книжка – це розповідь про те, чому Україна не Росія Пуерто-Рико – отаке, яке воно виросло. Оскільки, запускаючи мораторій, я собі завбачливо “дозволила” читати іммігрантів – то навіть формально до порушення ще не підступилася. Але вже земля совається під ногами. Попереду ще місяць. Буду обережнішою.

Березень мораторію у цифрах:

  • 3984 сторінки (зачаклована величина, третій місяць за межі “три тисячі з чимось” вийти не можу!);
  • 14 книжок (могло би бути більше, але нехай так);
  • 1 книжка англійською (та й та – графічний роман, shame on me, але спробую виправитися);
  • знову 4 книжки британських авторів і всякого зверху;
  • 2 книжки нонфікшену (я цього року розумничка!);
  • нових авторів сильно побільшало, у березні – аж дев’ять;
  • половину книжок написали в ХХ столітті, половину – ХХІ (нууу, це вже затягнулося);
  • з челенджів героїчно добила черговий етап #ЗКнижкоюНавколоСвіту (і навіть трішечки просунулася вперед за його межі) і прочитала ще один пункт із улюбленої сотні Bookriot.

Усе могло би бути краще, але і так – цілком годиться.

А книжки – це:

DSCN4776

Читати далі

Advertisements

Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

DSCN4732

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Читати далі

Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows

І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Лютневе розмаїття

Мораторій триває, безамериканскьке читацьке життя стає цікавішим. У лютому я вже кілька разів сумно зітхнула з приводу “Не можна!” – головне зітхання стосується одного з ключових минулорічних графічних романів. Але не можна – то не можна, зачекає два місяці.

У лютому мені вдалося підтягнути одні хвости, але як наслідок – загубила інші. При цьому читала, як не дивно, більше, аніж у січні, і загалом вийшла на середні показники минулих років. Заразом кілька разів заміряла швидкість читання за півгодини на різних книжках. Вийшло пізнавально.

А ще нарешті почала реалізовувати плани з активного читання українських електронок. Поки що дві книжечки done, одна не порадувала версткою, інша – змістом. Обидві дитячі. Дитячого читання взагалі було в лютому багацько, треба з цим трохи зав’язувати. Ну, або переводити на англомовні рейки. А от на чому мораторій позначається все більше, то це на шопінгу. І не сказати, що у нас на ринку таке вже засилля американських перекладів, але поки що виходить приблизно так: або більш-менш екзотичне, або авторка-жінка. Але простіше не паритися і брати британське. Ну… уже не завжди хочеться, відсоток британщини у лютому суттєво знизила.

Лютий мораторію у цифрах:

  • 3832 сторінок (більше, ніж у січні, але все ще малувато);
  • 14 книжок (як на місяць з 28 днів цілком непогано);
  • 3 книжки англійською (again);
  • 4 книжки британських авторів і (зненацька!) 3 книжки-скандинавки;
  • 1 книжка нонфікшену (це все ще  вище за середній показник мого читання);
  • 4 нові автори (оце вже краще)
  • 6 книжок були написані в ХХ столітті (трохи забагато)
  • майже всі челенджі в прольоті, я зосередилася на #ЗКнижкоюНавколоСвіту – отам +5 країн, скоро буде звіт (вирішила робити звіти не кожні 15 країн, а кожні 10 уже зараз, бо інакше це будуть пости раз на півроку).

Прочитане – це:

DSCN4579

Читати далі

Більше дитинства – всякого і різного. “Окуляри і кролик-гном”

У мене триває (насправді, уже закінчився) сезон раптового читання дитячої літератури. На деякі книжки я давно облизувалася, а от одна знайшла мене сама, кинулася під ноги і сумно спитала: “Невже ти не читатимеш таку от мене у першу чергу?”. Ідеться про антологію передпідліткових (на аудиторію 10-13 років) оповідань українських письменниць, що створена як спецпроект – електронна книжка для безкоштовного завантаження. Звісно, я не змогла пройти повз таке маленьке видавниче диво!

DSCN4539

Сама ідея – беззаперечно крута, і я страшенно радію, що у нас таке роблять – причому на дуже пристойному рівні – як текстів, так і оформлення. Як антологія “Окуляри і кролик-гном” чудова, як ранньопідліткова книжка – дуже симпатична, хоча деякі речі щодо проблематики все ще дивують (хоча вже менше, аніж у “Чаті для дівчат” і особливо у “Книжці заборон і таємниць“, як електронна книжка – ммм, є деякі застереження. Але про все докладніше.

Читати далі

Читацький 2017-й. 17 головних книжок року

Нарешті, нарешті я дісталася до останнього звітного допису! Сьогодні розкажу про найяскравіші книжки, що я їх читала у 2017 році. Увага: найяскравіші, найцікавіші, головні – не дорівнює “найкращі”. Але такі, що хоч на дрібочку та все ж змінили моє уявлення про себе, про світ навколо, про літературу врешті-решт.

bookstat2017

ГудРідз-статистика каже, що минулий рік був урожайним – багато “чотиризірочок”, доста “п’ятизірочок”, жодної одинички – є чому радіти. Але якщо взятися розшифровувати мовчазні показники, вийде приблизно отак.

Найжаданіша книжка: беззаперечно “Руїни бога” Кейт Аткінсон – книжка, яку я абсолютно випадково не прочитала російською майже одразу після “Життя за життям“. Дуже хотілася вірити, що “Руїни” рано чи пізно з’являться українською. Але ще рік тому важко було повірити, що це буде радше рано, і що книжку перекладатиме Ярослава Стріха, яка мені давно здавалася ідеальною перекладачкою якраз для Аткінсон. Зірки станцювали правильно, а я ще від того остаточно не оговталася. Ура! (пост про книжку).

Наочікуваніша книжка (так, це різні категорії): “Земля Загублених” Катерини Калитко, бо на нову її прозову книжку я свідомо й вперто чекала 10 років. “Ну не може ж такого бути, що нічого не буде?” – в отакому режимі минали року. Дочекалася. Здається, я ще не читала в сучасній українській літературі настільки _моєї_ збірки оповідань. І трохи засумувала через те, що от якраз як збірка “Земля” для мене зібралася не ідеально.

Найстрашніша книжка: якщо вже заговорили про Катерину Калитко, то до цього пункту вона теж доклалася. У цій номінації впевнено перемагає “Сараєво для початківців” Озрена Кебо. Стриманий літопис того, як звичне життя розбивається вщент, а незвичне, попри всі сподівання, якось собі триває, триває і триває, – одразу хапає за горло і не відпускає навіть за кілька місяців по прочитанню.

Найболючіша книжка: серед можливих варіантів (включно із суперважковичкою “Оповіддю служниці“) у мене на перше місце вийшло “Несказане” Селесте Інґ. Надто вже багато всякого важливого впаковано у цей роман про невдалу емансипацію, несправджені мрії і невисловлену любов (пост про книжку).

Найцікавіша сімейна сага: трохи неочікувано для мене – але “Співдружність” Енн Патчетт. Дві переплетені родини, кілька переплетених десятиліть – і добре розказана історія про те, як кілька миттєвостей назавжди змінюють життя багатьох людей (пост про книжку).

Найголосніша книжка: “Українські жінки в горнилі модернізації” – наукпоп, що нарешті голосно і для широкої аудиторії – це найважливіше – розповідає про забуті чи так і не згадані сторінки жіночої історії другої половини ХІХ-ХХ століття. Це трохи нерівномірна і не настільки науково-популярна, як би хотілося, але дуже й дуже важлива збірка (пост про книжку).

Найтихіша книжка: проста книжка-картинка для старшого садочкового віку розтопила в своєму серці котрусь зі скалок дзеркала снігової королеви. “Де Ойра?” Тані Стус – маленька книжечка про інтровертність і потребу у “самособоюнаповенні” – дозволяє сподіватися, що нинішнім малим інтровертам буде житися хоч трішки легше (ніж оце мені колись). (Пост про книжку)

До речі! Найкорисніший нонфікшен: так, це надто передбачувано і взагалі – поп-психологія, але – “Сила інтровертів” Сьюзен Кейн. Принципово нового я з неї небагато вичитала, але ця книжка концептуально струнка і дуже зручна. Зручна для того, щоби вчасно нагадувати собі, де можна видихнути й не старатися поза всякі сили. Це свого роду книжка-дозвіл, книжка “Так, так можна було!”. А ще зручна для того, щоби тицяти знайомим екстравертам зі словами: “От давай спочатку прочитаєш, а потім нам буде про що доооовго поговорити!” (пост про книжку).

Розвиваючи тему книжок про самотніх дітей та їхні проблеми – Найгарніша книжка: “Джейн, лисиця і я” Фанні Брітт та Ізабель Арсено. Я страшенно рада тому, що українською видали дитячий графічний роман. А ще й такий – ліричний, складний, з інтертекстуальністю і проговоренням серйозних підліткових проблем (пост про книжку).

Далі ще трохи про інтертекстуальність – Найказковіші книжки: серед оберемку ретелінгів та кількох натуральних казок на перше місце упевнено виходить дилогія “Казки сироти” Кетрін Валенте. Дуже складне плетиво з різних казкових та міфологічних мотивів створює яскравий й неповторний (а ще дуже складний) світ з його дивною логікою та значущою магією. На отакому макрорівні у Валенте виходить все класно. З мікрорівнем конкретної нефрагментованої історії – важке, але про своє розчарування у Deathless я ще якось розкажу (пост про дилогію).

Найшекспірівська книжка (а ще – найліричніша постапокаліптика): “Станція одинадцять” Емілі Сент-Джон Мандел – сумовита оповідь про ет, як світ загинув в пандемії грипу, але потяг до прекрасного вмерти не зміг. Минули роки, залишки людства борсаються собі потроху, а Великі Озера об’їжджає мандрівна трупа, що грає Шекспіра на руїнах колишнього світу (пост про книжку).

Найяскравіша (буквально) книжка: минулого року я багато (ну, як на мене) перечитувала. Іноді спокійно, іноді – побоюючись: а раптом не піде? Один з тих випадків, коли пішло аж краще, ніж колись – “Дівчина з перлової сережкою” Трейсі Шевальє. Першого разу я читала її як роман про XVII століття та його правила. Оце удруге – як роман про талант та його різні прояви.

Якщо ми вже про перечитування, то тут є ще два пункти – Найлютіша книжка (тобто така, яка злить мене найбільше): нарешті я дісталася до вже згаданої “Оповіді служниці“. Ні, притча Марґарет Етвуд не дуже змінилася за ті майже 10 років, що я її не перечитувала. Але почала викликати інші емоції. Перше читання – жах: “Невже таке може бути?”. Друге читання – злість: “Так, таке може бути, і ознаки цього все ще нікуди не поділися!”.

Ну, і якщо треба видихнути-таки – Найкомфортніша книжка: теж без сюрпризів – “Смажені зелені помідори“. Роман Фенні Флеґґ – це приємний досвід повернення у ту ж саму річку, отак і зрозуміла, що comfort reading для мене – це не лише романи Пратчетта. Ураховуючи, що карамельності у “Помідорах” менше, ніж в деяких інших романах цієї письменниці, а сюжет місцями трішки ой – оця затишність бентежить рівно до того моменту, поки я не зрозуміла, звідки вона береться. З любові – великої беззастережної любові до своїх героїв і світу, витканого навколо них. А це дуже круто.

І під кінець – Найрідніші книжки: так, я трохи іронізую, але лише трохи. Іноді мені здається, що я знаю про Мару Барров значно більше, ніж треба було б. Але “Багряна королева” та “Скляний меч” – перші два томи фентезійного циклу про супергеройський рух опору іншим супергероям – це книжки, що стали несподівано стали частиною мого життя абсолютно нефігурально. Як перетворитися з тихої буклогерки на промоутерку янґадалтової фентезятини? Не знаю, воно якось саме. Та “Багряна королева” витягла мене до спікерів минулої Лі-терри, а “Скляний меч” нагадає, як це – сидіти на диванчику в Книгарні Є. Презентація 16 січня, приходьте – послухаєте, як я намагаюся раціоналізувати свої складні почуття до цієї “революційної серії (пост про “Багряну королеву уже є, про “Скляний меч” розкажу наступного тижня).

“Отаке”. Гарний був читацький рік, насправді.

Одної зимової днини. Чарівні історії для молодших

У Києві оселилася зимова казка і зробила це трішки невчасно з погляду транспорту і логістики (а коли це в нас зима була очікуваною), але з календарної точки зору її таймінг – ідеальний. Я зиму не люблю, але тут сам вид з вікна вимагає тематичного читання. Чи – принаймні – тематичного списко-складання.DSCN4317

Відійду на два разочки від формату “Двічі по п’ять” і розкажу про “двічі по дев’ять” цікавих книжок про зиму, зимове, зимові чари і всяке таке. Сьогодні – про книжки для молодшої аудиторії: від картинок для найменших до підліткової романтики.

Читати далі

#YakabooBingoAutumn. Звична післямова у 75 (я стараюся!) словах

#YakabooBingoAutumn is over. Поки що в це важко повірити, але я це зробила, я це зробила, я це зробила! Як мені і здавалося із самого початку, прочитати сто книжок під конкретні пункти проблемою не було (хоча іноді треба було викручуватися, а ще кілька разів потрібна книжка знаходила мене сама останньої миті, коли я вже вирішувала: “Ну все, зарахую неідеальну” – так у цьому сезоні було з Wintersong). Проблемою було про ці сто книжок написати. І я дуже рада, що Бінго привчило мене (сподіваюся, що привчило), не валандатися, тижнями шукаючи настрій для написання великих пристойних постів, а майже одразу робити коротенькі настроєві відгуки для ГудРідз. Ці різні жанри, але для мене – однаково цінні.

Це було складно, це було круто, це було дуже весело. Я занедбала усі свої персональні челенджі та цілком свідомо вирішила зійти з дистанції #ФабулаКнигоманія2017 в середині забігу. Звісно, можна було б записувати книжки і туди, і сюди, але чомусь не схотілося. Ну, тепер маю лише одне виконане Бінго, зате величезне. Дякую всім читайкам, хто брали участь – ми молодці!

Bingo_ua_2

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

#YakabooBingoSummer. Чергова післямова у 75 (умовно кажучи) словах

Моє читацьке літо стало сезоном фатального малочитання і практично не писання. Так, причини знову були об’єктивними: замало вільного часу, завеликі навантаження та ще й ремонт (цей, до речі, наразі й не скінчився), але #YakabooBingoSummer я таки дотягла до фінішу, хоча з димочком та іскрами. Читачі Фейсбук-сторінки свідки: останні три квадратики я замалювала в режимі “По абзацу на сестру книжку” за годину до закінчення літа. Спробую аж так більше не робити, але я це на початку кожного сезону кажу, такшо…

DSCN3617

Як би воно не було, результат літа 25 з 25.

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Полювання на нареченого у мишачому варіанті. “Миші: казка-шкряботушка”

З усіх чудових завдань від #YakabooBingoSummer для мене чи не найскладнішим мало стати ніби простеньке та очевидне – “Книжка про улюблену тварину”. “Шо ж робити? – думала я. – Коти? Банально. Книжки про землерийок (моя тотемна тварина вже років десять – то бурозубка) існують, але перекладених версій я не бачила. Книжки про тихоходів мені геть не траплялися, морські свинки – також нечасті гості на українських книжкових полицях, а перечитувати “Алісу в Дивокраї” заради Соні – це якось некреативно. О! Миші! Миші врятують людство в моїй особі!”.

Миші врятували-таки, але не настільки впевнено, як могли би. Ну але тут вже мені закортіло екзотички. Можна було піти простим шляхом і купити парну до “Ліндберґа” книжечку про мишеня-Армстронга. Але я подалася в бік “казки-шкряботушки” Соні Атлантової, що її видав Фонтан Казок.

Як на духу: останнє, чого я могла б чекати выд казкової пригодницької повісті про гризунів для молодшого та середнього шкільного віку, – це сюжет, що крутиться навколо шлюбної проблематики. Але таке воно є – мила дитяча книжечка з чудовими ілюстраціями про мишачу спільноту, підвалини якої тримаються на старосвітському патріархальному шлюбові. Вааа! Життя мене до такого не готувало.

“А Оришка сиділа тим часом у дідовій норі й обмірковувала важке питання: чи варто їй сподіватися на заміжжя, чи полишити цю безглузду затію?”

Читати далі

Місце в серці у формі песика. Три дитячі книжки про собак

Ніби люблю гризунів та котів (так, іноді це непросто поєднати), а навколо мене вперто юрмляться книжки про собак. У першу чергу – дитячі книжки про собак, і про частину з них вже час розповісти. Тим більше, добірка вийшла цікава: кожну з книжок можна віднести до категорії “Психологічна проза для маленьких” (попри те, що одна радше казка-притча, а ще інша – така жорстка психологічна проза, що направду аж соціальна), кожна з них розглядає певний “кейс” та пропонує моделі поведінки. Дві з них для молодших дітей, одна – для “середнього шкільного віку”. Дві – з картинками, одна – з надлишком слів. Дві – українські, одна – американська. Одна мені просто сподобалася, ще одна – непросто сподобалася, ще ще одна – неймовірно сподобалася. То що воно таке?

DSCN3227

Бігль-старший” Оксани Лущевської купив мене… картинками, чесно зізнаюся. Але до ілюстрацій Наталки Гайди там обіцяли ще й цікаву історію про самотніх усіх – дитину, дорослого та собаку.

35278998

Коля хоче собаку, його батьки собаку не хочуть. Тому Коля хоче собаку для немолодого сусіда дядька Мирона, який тихесенько собі колекціонує фігурки качечок. І одного дня хлопець зустрічає дуже немолодого напівбігля… і доля дядька Мирона вирішується ще до того, як він про це дізнається.  “Бігль-старший” – це спокійне й дуже осіннє оповідання про розділення самотності, любов та потребу дбати. Усе у ньому до ладу, усе на місцях і з дозованою мораллю. От тільки є в ньому один момент (якщо ми вже про мораль), що він мені дуже погано заходить. “Якщо дуже хотіти – мрії збуваються” – це хороша ідея. “Допоможи ближньому своєму” – ще краща. Але слизьке місце: “Я краще за ближнього знаю, чого йому треба” – і саме по собі проблемне (зокрема обґрунтуванням – як не виправданням – емоційних маніпуляцій),  а тут ще й додатково тема чутлива. Літні люди і їхні літні улюбленці… Тут, як на мене, потрібен триптих. Але книжки-доповнення вже були б не настільки світло-оптимістичними.

У мене з’явилася погана звичка – міряти українські дитячі книжки-картинки мірилом “Зубр шукає гніздо“. От, наприклад, “Ведмідь не хоче спати” – це 0.75 зубра, а “Де Ойра?” Тані Стус – 0.85.

Читати далі

Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

DSCN3153

Чи пасують одне до одного літні наїдки та літнє читання? Не завжди.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

Читати далі

#YakabooBingoSpring. Післямова у (майже) 75 словах

Весна пішла, і лишила по собі деякі життєві зміни, пакунок нових досвідів та вражень (мене вперше в житті облизав єнот, хіба це не досягнення?) та повністю виконане #YakabooBingoSpring. Оскільки минулого сезону я викреслила лише 23 квадратики з 25 (кажуть, для фінального заліку можна ще наздоганяти постфактум), а навесні на мене регулярно нападав неписючий настрій – я собою пишаюся! Ну а поки ще не почався літній забіг, треба і тут повісити звіт за весну.

DSCN3069

Як і минулого разу, спробую описати кожну з 25 книжок трьома ключовими словами.

№1 – книжка із зеленою обкладинкою – “Фантастичні звірі і де їх шукати“: поттеріана, натуралісти, звірики (відгук).

№2 – один з героїв кіт – “Вітер з-під сонця“: підлітки, море, драма (відгук).

№3 – книжка з весняним настроєм – “Джейн, лисиця і я“: графічнийроман, класика, дисморфія (відгук).

№4 – фантастика – “Знищення“: експедиція, учені, контакт (відгук).

№5 – переказ відомого сюжету – Rapunzel’s Revenge: графічнийроман, казки, ДикийЗахід (відгук).

Читати далі

Те літо, коли вже нічого не зрозуміти. Дві книжки про стрімке дорослішання

Якщо вже написала про свіжодочитані підліткові книжки, то треба нарешті розповісти про читане ще на початку весни. Тим більше, що дещо спільне із  порцією з попереднього допису у цієї теж є – це також книжки про “раптове” дорослішання, а головним героєм однієї з них теж є осиротілий хлопець.
DSCN3033
Повість Оксани Лущевської “Вітер з-під сонця” є трохи несподіваним поєднанням канікулярної прози із “проблемною”. Нічого аж такого надзвичайного в цьому підході нема, але в процесі складання сюжетних пазлів трапилося кілька несподіванок.
Женька нещодавно втратив батька, і на море вони з матір’ю йдуть з важкою душею. Хлопця і так нічого не радує, а тут ще й підозри “А чи не збирається мама терміново облаштувати особисте життя?” ятрять душу. Та дві зустрічі дещо змінюють настрій юного самітника – з Білим (це кіт) та з Рисею (а це уже місцева дівчинка). Трохи нервів, трохи пригод – і протягом одного дня Женька раптом розуміє: життя іде далі і з цим треба змиритися.
Проста фабула цієї повісті допомагає увиразнити основну проблему – переживання горя у перехідному віці, коли і так хочеться загорнутися у свою інакшість та покусати всіх із тим незгодних, а тут ще й вагомий привід є! Але є одне але. У “Вітрі” настільки класні деталі та другорядні сюжетні лінії, що у мене, наприклад, співчувати Женьці вже просто не лишалося часу. Ну хлопець, ну осиротів, ну мучить матір гордим мовчанням під знаменом “А чого вона!” (оцей субсюжет про “А чого вона!” – він взагалі якийсь дивний, бо дійсно незрозуміло чого це потенційний курортний роман усіма оточуючими сприймається як щось надзвичайно вагоме, що ніби має змінити все життя), ну крутить носом “Ет, ці жінки, нічого вони в тонкій чоловічій душі не розуміють!”, ну… Ну Женька і Женька, нехай собі кисне, тут же є ще таке, таке…

Читати далі

Графічна пауза. Сіре буття vs Руді мрії

Я добряче занедбала одну зі своїх улюблених рубрик, але на те є виправдання. Аж два. Перше – останнім часом мені не траплялися аж настільки цікаві комікси/графічні романи, що про них кортіло отак в картинках розповідати. Друге – бо я все чекала, чекала на дещо особливе – і дочекалася!

Та-дам! Сьогоднішня “Графічна пауза” присвячена книжці українською – перекладу відомого франкоканадського дитячого графічного роману, що його Ізабель Арсено намалювала за мотивами п’єси Фанні Брітт. Зустрічаймо, “Джейн, лисиця і я” – книжка, в реальність якої я остаточно повірила лише тоді, коли стирала порохи зі сканера.

DSCN2990

От наскільки складно мені ведеться з підлітковими коміксами – вони постійно здаються якимись надто простими, надто буквальними і надто бадьоро пригодницькими – настільки ж добре заходять ілюстровані книжки, розраховані на молодшу за віком аудиторію. Ті, що я їх читала останнім часом, чомусь набагато цікавіші, мають виразнішу концепцію та відсутність шаленої дії компенсують ліричністю та тихим споглядальницьким захватом. “Джейн” якраз із таких книжок: маємо дуже просту і спокійно розказану історію про болючий соціальний досвід маленької дівчинки. Проте не настільки маленької, як зазначає видавець. Віват вказує як рекомендований вік аудиторії 6+, але тут насправді щонайменш 9-10+ та й на старший вік непогано буде. Ні, нічого шокуючого в тексті чи ілюстраціях нема. Зате є інтертекстуальність, що не конче вимагає знайомства із “першоджерелами”, але все ж таки воно додає насолоди від читання (і це якщо навіть не згадувати про радість впізнавання окремих мізансцен та сюжетних поворотів).

Читати далі