Графічна пауза. Шкільна вистава з мишами та жабами

“Перша українська графічна повість”, нехай навіть для дітей молодшого шкільного віку – це амбітна заявка. Особливо враховуючи, скільки нині з’являється цікавих проектів, що ґрунтуються на ілюстраціях. У будь-якому разі, пройти повз таке я змогла б. Тим паче, що це книжка, яка вже на п’ятій сторінці містить правдешнє зізнання в любові до мишей!

DSCN6468

Що таке “графічна повість”? Це, мабуть, коли обсягу на графічний роман не вистачило, але інші жанрові ознаки наче на місці. “Безхвоста” (написала Оксана Лущевська, намалювала Яна Гавриш) – це невеличка історія (в текстовому варіанті було б міцне оповідання) про підготовку до новорічної звітної вистави в дитячій театральний студії. А що ставить керівниця Мона “Рукавичку“, то в дітей розгоряється конкуренція за яскраву роль Лисички. Оповідачка Рита участі у змаганні не бере – вона цілком задоволена своїм амплуа Мишки. А от її найкраща подруга Катя костюм з пишним хвостом підготувала заздалегідь. Та режисерка налаштована скептично: не тягне Катя роль, може, варто пошукати інші варіанти?

Триактна, як за нотами, структура, ретельно окреслений конфлікт, чітко проговорена мораль… “Безхвоста” є простою для розуміння і старанно (аж по-аптекарському навіть) виписаною історією для молодших читачів. Такою типовою правильною книжкою про дружбу, чесність та відповідальність. А з-поміж інших схожих сюжетів її вигідно вирізняють три моменти. Перший – реалістичність, коли і “енд” нібито “хепі”, але не аж так, щоби виникли сумніви в правдоподібності (а з сучасними дитячими книжками тут буває по-всякому).. Другий – оця впізнавана атмосфера театральної студії, де всі звірі – друзі, але бувають варіанти (написала Ксеня, яка колись пробувалася на скромного Їжачка, а зрештою несподівано зіграла головну роль Зайчика). Третій – ілюстрації. Історія, історія… Це книжка візуально прекрасна настільки, що справедливі питання до передбачуваного сторітелінгу розчиняються в світанковій блакиті. Трішки прикладів під катом.

Читати далі

Advertisements

Вогник надії. “Дівчинка, яка випила місяць”

Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

DSCN6226

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Читати далі

Віконце у казковий світ. “Туконі – мешканець лісу”

Продовжувати читати нові книжки, дія яких відбувається в уже знайомому світі, іноді трохи боязко. Сподобається так само, як раніше – чи менше? Розширить нова книжка цей світ – чи не зможе вийти за межі самоповтору? Схочеться після неї повертатися знову і знову – чи вона скаже все і закриє улюблену тему?

Днями я прочитала одразу дві книжки, що пробуджували такі сумніви. У першому випадку – то чергове томисько з “Бараярської саги” (короткий конспект вражень про пригоди Айвена є на ГудРідз). У другому – книжка, що є повною протилежністю першої. Тільки третя,  а не п’ятнадцята, і взагалі – дитяча й ілюстрована. Єєє, я нарешті купила нову книжку про туконі!

DSCN5731

Мої несміливі побоювання були пов’язані з тим, що книжка про Зубра-шукача гнізда свого часу справила абсолютно приголомшливе враження. Безсонний Ведмідь теж дуже хороший, але вже не аж настільки – у ньому історія простіша, дитинніша (ага, треба постійно собі нагадувати “Ксеню, це дитячі книжки, ти ж у курсі?”) і однозначніша. І тому було дуже цікаво, якою виявиться третя книжка Оксани Були. Дуже коротке резюме – іншою.

Туконі – мешканець лісу” не дуже схожий на попередні книжки. Тут уже нема драматичного екзистенційного пошуку (хоча є інша важлива проблема), тут мінімально конфліктний і простіший (тобто, можна сформулювати не трьома реченнями, а одним) сюжет, тут картинки ще переконливіше перемагають літери. І все це не баги, а фічі.

Читати далі

Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

DSCN5522

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Квітень “на валізах”

Ось і настало 1 травня, а це не лише гарна погода та несподівана спека, квітучі каштани і “миртрудмай”, а ще й завершення #Vaenn’sМораторій. Чотири місяці я не читала книжок, написаних американськими авторами, і з’ясувалося, що:

  • життя на Марсі існує, тобто читати є що;
  • а от книжкові закупи організовувати складніше, значна частина перекладених цікавих новинок у нас таки американки за походженням;
  • вижити, не читаючи американські книжки можна з легкістю;
  • але коли йдеться про звичну жанрову літературу (у першу чергу це стосується фентезі) – то ситуацію рятують інші англомовні країни. І не лише очевидна Велика Британія, Канада та Австралія – теж сила (і я даремно раніше не копирсалася в австралійській фантастиці, там купа цікавезного);
  • читання англійською допомагає розширювати горизонти;
  • а Британія радо переймає роль гегемона і головної країни походження книжок.

Фух. Це було круто, цікаво і по-своєму дуже весело. Але під кінець трохи втомило, і десь із середини квітня я вже затято складала списки “А що б такого американського почитати в першу чергу”. Не тому, що в якихось книжкових нішах у мене стався критичний дефіцит. Це список з конкретних назв і конкретних імен (в тому числі улюблених письменниць і письменників). От в чому сучасна американська література перемагає, так це в тому, що там є практично все – на будь-який смак, будь-який сюжет і сетинг. Ну, і популярні “екзотичні” романи в багатьох випадках часто пишуть нащадки іммігрантів до США. Тож маю погане передчуття, що наступні пару місяців я буду так надолужувати “втрачене”, що кожна не-американська книжка стане несподіванкою. Насправді, ні, у мене тут кілька проектів недочитані, але доля жарту в цьому жарті…

Квітень мораторію у цифрах:

  • 3859 сторінок (та що ж таке! третій місяць мотиляюся під планкою у чотири тисячі, і все ніяк!);
  • 13 книжок (малувато, але в малочитанні останніх днів винна не я, винен “Скайрім“);
  • 3 книжки англійською (так, дві з них – графічні романи, причому один – перекладений з французької, буває);
  • 5 книжок британських авторів (і це я просто дві залізно заплановані не встигла прочитати);
  • знову 2 книжки нонфікшену (однозначно я собою цьогоріч пишаюся);
  • відкрила для себе чотирьох нових авторів, але це якщо брати сольні книжки, бо серед прочитаного ще є мега-антологія;
  • майже всі книжки (одинадцять, якщо конкретніше) було написано в ХХІ столітті (фух, я повернулася до звичного режиму);
  • челенджи тимчасово тупцяли на місці, але в мене наполеонівські плани на підтягування “міфопоетичних” хвостів. Перший сеанс підтягування з’їхав на травень, але він обов’язково відбудеться.

Читалося протягом місяця таке:

DSCN5314

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Межевий березень

Березень був дивним в усіх значеннях – не лише в погодному, але й в читацькому також. Середньомісячні показники читання були й ніби цілком середніми, але насправді читалося напливами, читалося всяке – іноді дивне, іноді не дуже бажане, а таке, що “Ну давно же збиралася”, а ще я двічі балансувала на межі зриву мораторію.

Ні, я не взялася за чесні американські книжки, але прочитала дві, дипломатично кажучи, спірного походження. Обидві написані неамериканцями англійською мовою на американський ринок. У першому випадку це Еріх Фромм, якого, з огляду на біографію, вважати американцем мозок не повертається. В другому випадку ще цікавіше, бо там книжка з країни, яка може стати 51-м штатом, але так поки що і не стала. Власне, вся книжка – це розповідь про те, чому Україна не Росія Пуерто-Рико – отаке, яке воно виросло. Оскільки, запускаючи мораторій, я собі завбачливо “дозволила” читати іммігрантів – то навіть формально до порушення ще не підступилася. Але вже земля совається під ногами. Попереду ще місяць. Буду обережнішою.

Березень мораторію у цифрах:

  • 3984 сторінки (зачаклована величина, третій місяць за межі “три тисячі з чимось” вийти не можу!);
  • 14 книжок (могло би бути більше, але нехай так);
  • 1 книжка англійською (та й та – графічний роман, shame on me, але спробую виправитися);
  • знову 4 книжки британських авторів і всякого зверху;
  • 2 книжки нонфікшену (я цього року розумничка!);
  • нових авторів сильно побільшало, у березні – аж дев’ять;
  • половину книжок написали в ХХ столітті, половину – ХХІ (нууу, це вже затягнулося);
  • з челенджів героїчно добила черговий етап #ЗКнижкоюНавколоСвіту (і навіть трішечки просунулася вперед за його межі) і прочитала ще один пункт із улюбленої сотні Bookriot.

Усе могло би бути краще, але і так – цілком годиться.

А книжки – це:

DSCN4776

Читати далі

Крилатий вінець еволюції. “Mox Nox”

Любов з першого погляду у книжковому вимірі зародилася з першого погляду на вухасте створіння з гіпотетичної обкладинки. Таня Малярчук написала дитячу книжку? Вау! Це книжка про кінець світу? Двічі вау! Там на обкладинці летюча лисиця, яка ніжно обіймає… каштан? “Зовні дуріан схожий на плід каштанів, його шкаралупа теж вкрита колючками, але сплутати їх неможливо, бо, на відміну від каштанів, дуріан дуже смердить”. Ну, точно про летючу лисицю! Дитяча апокаліптика про летючу лисицю. Shut up and take my money!

DSCN4732

За місяць ми з “Mox Nox” возз’єдналися і всі мої сподіванні були сплачені з відсотками.

У дивному-дивному-дивному світі серед геологічних “формацій”, підозріло схожих на людські будівлі, живуть єдині розумні істоти на Землі – кажани (ну, або птеропуси). А як не рахувати комашок – то, вважай, взагалі єдині істоти істоти на землі. Народ Терези глядить сади, запасає фрукти й ягоди на зиму, виховує малих птеропусів – живе собі, як жили покоління й покоління їхніх предків, відколи Вухатий Вульпес відірвався від землі. Але Тереза – типова для дитячої книжки допитлива героїня. Вона хоче знати все: куди зникли всі, хто побудував їхнє місце, чи є життя на Марсі за гірським хребтом, чи насправді існують райські манґрові ліси, ніби навмисно створені для ідеального буття птеропусів, яке на смак муміфіковане манго, перепрошую, священна реліквія, чому панянка з пристойної родини не може подружитися з мишем-пиргачем з гір і чи справді перший хлопець у садах на неї прихильно дивитися?

Вау. По-перше, “Mox Nox” – це дитяча книжка і книжка, дитяча по-хорошому. Є атмосфера, є плавний сюжет “тут пригоди, тут поміркувати”, є Велика Таємниця (тм) – навіть штуки три, не менше, є моральні дилеми для обговорення (неповні сім’ї, догляд за літніми людьми членами спільноти та смерть, підліткове кохання, цькування, ксенофобія – багато всякого різного),  є яскраві персонажі, а в тих ще й особливі мовні характеристики є, що для дитячої книжки – момент незайвий. А також – настільки розкішні ілюстрації, що книжку хочеться всюди тягати із собою та кожної вільної хвильки – розгортати й милуватися. Малювала цю нелюдську красу Катя Слонова.

Читати далі

Багатство внутрішнього світу. A Skinful of Shadows

І тут мене осяяло: здається, останнім часом не пишу оглядів на окремі книжки, бо не трапляються мені книжки, про які хотілося б затято говорити. Це трохи сумно, ну але покладаю великі сподівання на новинки, а ще серед прочитаного деякий час тому лишилося трохи книжок з категорії “Не можна не розказати”. І як не дивно, найбільше враження справило дитяче історичне фентезі. Хоча можна було й не дивуватися, адже минулого року інша книжка Френсіс Гардінг уже провокувала в мене напади шаленого захвату.

У сім’ї Мейкпіс не говорять про батька. Не говорять про те, чому вони з матір’ю живуть в материних родичів. Не говорять про те, як звали Мейкпіс до того, як вони приєдналися до пуританської громади. Не говорять про багато суттєвих речей і майже ніколи – про жахіття Мейкпіс. А коли вже говорять, то мати не пояснює, чому вона “лікує” страхи доньки саме так – лишаючи її ночувати у церкві, де малу переслідує жахливе відчуття, ніби зловісні тіні намагаються проникнути до її голови. От тільки під час чергової колотнечі у Лондоні Маргарет загине, і тривала мовчанка ніяк не вбереже дівчинку від горя, страху, одержимістю ведмежим духом та родини батька, в якій дуже цінують спадкоємців, здатних стати вмістилищем душ.

Фух! Про “A Skinful of Shadows” не так вже й просто розповісти, бо це доволі нетипова дитяча книжка. По-перше, вона балансує на межі підліткової та допідліткової літератури: на початку оповіді Мейкпіс – дванадцять років, далі вона стрімко старшає до п’ятнадцяти, і при тому роман не перетворюється на типове сучасне підліткове читання, лишаючись в межах більш-менш олдскульної дитячої пригодницької літератури.  Це якщо не зважати на проблематику: проблеми ідентичності, проблеми сімейної відданості, проблеми небуквального сімейного насилля – а на додачу там ще дуже виразно змальовується країна, яку роздирає громадянська війна. По-друге, власне от – “Вмістилище тіней” є повноцінним романом з розлогою сюжетною лінією, до того ж романом історичним, що ще й потребує від читачів певної зануреності у контекст. А оскільки контекст – це Англійська революція, то… Чесно кажучи, бували під час читання моменти, коли треба було галопом нестися у Вікіпедію та уточнювати хронологію подій. Хороша дитяча книжка. Пізнавальна дуже.

Читати далі

#Vaenn’sМораторій. Лютневе розмаїття

Мораторій триває, безамериканскьке читацьке життя стає цікавішим. У лютому я вже кілька разів сумно зітхнула з приводу “Не можна!” – головне зітхання стосується одного з ключових минулорічних графічних романів. Але не можна – то не можна, зачекає два місяці.

У лютому мені вдалося підтягнути одні хвости, але як наслідок – загубила інші. При цьому читала, як не дивно, більше, аніж у січні, і загалом вийшла на середні показники минулих років. Заразом кілька разів заміряла швидкість читання за півгодини на різних книжках. Вийшло пізнавально.

А ще нарешті почала реалізовувати плани з активного читання українських електронок. Поки що дві книжечки done, одна не порадувала версткою, інша – змістом. Обидві дитячі. Дитячого читання взагалі було в лютому багацько, треба з цим трохи зав’язувати. Ну, або переводити на англомовні рейки. А от на чому мораторій позначається все більше, то це на шопінгу. І не сказати, що у нас на ринку таке вже засилля американських перекладів, але поки що виходить приблизно так: або більш-менш екзотичне, або авторка-жінка. Але простіше не паритися і брати британське. Ну… уже не завжди хочеться, відсоток британщини у лютому суттєво знизила.

Лютий мораторію у цифрах:

  • 3832 сторінок (більше, ніж у січні, але все ще малувато);
  • 14 книжок (як на місяць з 28 днів цілком непогано);
  • 3 книжки англійською (again);
  • 4 книжки британських авторів і (зненацька!) 3 книжки-скандинавки;
  • 1 книжка нонфікшену (це все ще  вище за середній показник мого читання);
  • 4 нові автори (оце вже краще)
  • 6 книжок були написані в ХХ столітті (трохи забагато)
  • майже всі челенджі в прольоті, я зосередилася на #ЗКнижкоюНавколоСвіту – отам +5 країн, скоро буде звіт (вирішила робити звіти не кожні 15 країн, а кожні 10 уже зараз, бо інакше це будуть пости раз на півроку).

Прочитане – це:

DSCN4579

Читати далі

Більше дитинства – всякого і різного. “Окуляри і кролик-гном”

У мене триває (насправді, уже закінчився) сезон раптового читання дитячої літератури. На деякі книжки я давно облизувалася, а от одна знайшла мене сама, кинулася під ноги і сумно спитала: “Невже ти не читатимеш таку от мене у першу чергу?”. Ідеться про антологію передпідліткових (на аудиторію 10-13 років) оповідань українських письменниць, що створена як спецпроект – електронна книжка для безкоштовного завантаження. Звісно, я не змогла пройти повз таке маленьке видавниче диво!

DSCN4539

Сама ідея – беззаперечно крута, і я страшенно радію, що у нас таке роблять – причому на дуже пристойному рівні – як текстів, так і оформлення. Як антологія “Окуляри і кролик-гном” чудова, як ранньопідліткова книжка – дуже симпатична, хоча деякі речі щодо проблематики все ще дивують (хоча вже менше, аніж у “Чаті для дівчат” і особливо у “Книжці заборон і таємниць“, як електронна книжка – ммм, є деякі застереження. Але про все докладніше.

Читати далі

Читацький 2017-й. 17 головних книжок року

Нарешті, нарешті я дісталася до останнього звітного допису! Сьогодні розкажу про найяскравіші книжки, що я їх читала у 2017 році. Увага: найяскравіші, найцікавіші, головні – не дорівнює “найкращі”. Але такі, що хоч на дрібочку та все ж змінили моє уявлення про себе, про світ навколо, про літературу врешті-решт.

bookstat2017

ГудРідз-статистика каже, що минулий рік був урожайним – багато “чотиризірочок”, доста “п’ятизірочок”, жодної одинички – є чому радіти. Але якщо взятися розшифровувати мовчазні показники, вийде приблизно отак.

Найжаданіша книжка: беззаперечно “Руїни бога” Кейт Аткінсон – книжка, яку я абсолютно випадково не прочитала російською майже одразу після “Життя за життям“. Дуже хотілася вірити, що “Руїни” рано чи пізно з’являться українською. Але ще рік тому важко було повірити, що це буде радше рано, і що книжку перекладатиме Ярослава Стріха, яка мені давно здавалася ідеальною перекладачкою якраз для Аткінсон. Зірки станцювали правильно, а я ще від того остаточно не оговталася. Ура! (пост про книжку).

Наочікуваніша книжка (так, це різні категорії): “Земля Загублених” Катерини Калитко, бо на нову її прозову книжку я свідомо й вперто чекала 10 років. “Ну не може ж такого бути, що нічого не буде?” – в отакому режимі минали року. Дочекалася. Здається, я ще не читала в сучасній українській літературі настільки _моєї_ збірки оповідань. І трохи засумувала через те, що от якраз як збірка “Земля” для мене зібралася не ідеально.

Найстрашніша книжка: якщо вже заговорили про Катерину Калитко, то до цього пункту вона теж доклалася. У цій номінації впевнено перемагає “Сараєво для початківців” Озрена Кебо. Стриманий літопис того, як звичне життя розбивається вщент, а незвичне, попри всі сподівання, якось собі триває, триває і триває, – одразу хапає за горло і не відпускає навіть за кілька місяців по прочитанню.

Найболючіша книжка: серед можливих варіантів (включно із суперважковичкою “Оповіддю служниці“) у мене на перше місце вийшло “Несказане” Селесте Інґ. Надто вже багато всякого важливого впаковано у цей роман про невдалу емансипацію, несправджені мрії і невисловлену любов (пост про книжку).

Найцікавіша сімейна сага: трохи неочікувано для мене – але “Співдружність” Енн Патчетт. Дві переплетені родини, кілька переплетених десятиліть – і добре розказана історія про те, як кілька миттєвостей назавжди змінюють життя багатьох людей (пост про книжку).

Найголосніша книжка: “Українські жінки в горнилі модернізації” – наукпоп, що нарешті голосно і для широкої аудиторії – це найважливіше – розповідає про забуті чи так і не згадані сторінки жіночої історії другої половини ХІХ-ХХ століття. Це трохи нерівномірна і не настільки науково-популярна, як би хотілося, але дуже й дуже важлива збірка (пост про книжку).

Найтихіша книжка: проста книжка-картинка для старшого садочкового віку розтопила в своєму серці котрусь зі скалок дзеркала снігової королеви. “Де Ойра?” Тані Стус – маленька книжечка про інтровертність і потребу у “самособоюнаповенні” – дозволяє сподіватися, що нинішнім малим інтровертам буде житися хоч трішки легше (ніж оце мені колись). (Пост про книжку)

До речі! Найкорисніший нонфікшен: так, це надто передбачувано і взагалі – поп-психологія, але – “Сила інтровертів” Сьюзен Кейн. Принципово нового я з неї небагато вичитала, але ця книжка концептуально струнка і дуже зручна. Зручна для того, щоби вчасно нагадувати собі, де можна видихнути й не старатися поза всякі сили. Це свого роду книжка-дозвіл, книжка “Так, так можна було!”. А ще зручна для того, щоби тицяти знайомим екстравертам зі словами: “От давай спочатку прочитаєш, а потім нам буде про що доооовго поговорити!” (пост про книжку).

Розвиваючи тему книжок про самотніх дітей та їхні проблеми – Найгарніша книжка: “Джейн, лисиця і я” Фанні Брітт та Ізабель Арсено. Я страшенно рада тому, що українською видали дитячий графічний роман. А ще й такий – ліричний, складний, з інтертекстуальністю і проговоренням серйозних підліткових проблем (пост про книжку).

Далі ще трохи про інтертекстуальність – Найказковіші книжки: серед оберемку ретелінгів та кількох натуральних казок на перше місце упевнено виходить дилогія “Казки сироти” Кетрін Валенте. Дуже складне плетиво з різних казкових та міфологічних мотивів створює яскравий й неповторний (а ще дуже складний) світ з його дивною логікою та значущою магією. На отакому макрорівні у Валенте виходить все класно. З мікрорівнем конкретної нефрагментованої історії – важке, але про своє розчарування у Deathless я ще якось розкажу (пост про дилогію).

Найшекспірівська книжка (а ще – найліричніша постапокаліптика): “Станція одинадцять” Емілі Сент-Джон Мандел – сумовита оповідь про ет, як світ загинув в пандемії грипу, але потяг до прекрасного вмерти не зміг. Минули роки, залишки людства борсаються собі потроху, а Великі Озера об’їжджає мандрівна трупа, що грає Шекспіра на руїнах колишнього світу (пост про книжку).

Найяскравіша (буквально) книжка: минулого року я багато (ну, як на мене) перечитувала. Іноді спокійно, іноді – побоюючись: а раптом не піде? Один з тих випадків, коли пішло аж краще, ніж колись – “Дівчина з перлової сережкою” Трейсі Шевальє. Першого разу я читала її як роман про XVII століття та його правила. Оце удруге – як роман про талант та його різні прояви.

Якщо ми вже про перечитування, то тут є ще два пункти – Найлютіша книжка (тобто така, яка злить мене найбільше): нарешті я дісталася до вже згаданої “Оповіді служниці“. Ні, притча Марґарет Етвуд не дуже змінилася за ті майже 10 років, що я її не перечитувала. Але почала викликати інші емоції. Перше читання – жах: “Невже таке може бути?”. Друге читання – злість: “Так, таке може бути, і ознаки цього все ще нікуди не поділися!”.

Ну, і якщо треба видихнути-таки – Найкомфортніша книжка: теж без сюрпризів – “Смажені зелені помідори“. Роман Фенні Флеґґ – це приємний досвід повернення у ту ж саму річку, отак і зрозуміла, що comfort reading для мене – це не лише романи Пратчетта. Ураховуючи, що карамельності у “Помідорах” менше, ніж в деяких інших романах цієї письменниці, а сюжет місцями трішки ой – оця затишність бентежить рівно до того моменту, поки я не зрозуміла, звідки вона береться. З любові – великої беззастережної любові до своїх героїв і світу, витканого навколо них. А це дуже круто.

І під кінець – Найрідніші книжки: так, я трохи іронізую, але лише трохи. Іноді мені здається, що я знаю про Мару Барров значно більше, ніж треба було б. Але “Багряна королева” та “Скляний меч” – перші два томи фентезійного циклу про супергеройський рух опору іншим супергероям – це книжки, що стали несподівано стали частиною мого життя абсолютно нефігурально. Як перетворитися з тихої буклогерки на промоутерку янґадалтової фентезятини? Не знаю, воно якось саме. Та “Багряна королева” витягла мене до спікерів минулої Лі-терри, а “Скляний меч” нагадає, як це – сидіти на диванчику в Книгарні Є. Презентація 16 січня, приходьте – послухаєте, як я намагаюся раціоналізувати свої складні почуття до цієї “революційної серії (пост про “Багряну королеву уже є, про “Скляний меч” розкажу наступного тижня).

“Отаке”. Гарний був читацький рік, насправді.

Одної зимової днини. Чарівні історії для молодших

У Києві оселилася зимова казка і зробила це трішки невчасно з погляду транспорту і логістики (а коли це в нас зима була очікуваною), але з календарної точки зору її таймінг – ідеальний. Я зиму не люблю, але тут сам вид з вікна вимагає тематичного читання. Чи – принаймні – тематичного списко-складання.DSCN4317

Відійду на два разочки від формату “Двічі по п’ять” і розкажу про “двічі по дев’ять” цікавих книжок про зиму, зимове, зимові чари і всяке таке. Сьогодні – про книжки для молодшої аудиторії: від картинок для найменших до підліткової романтики.

Читати далі

#YakabooBingoAutumn. Звична післямова у 75 (я стараюся!) словах

#YakabooBingoAutumn is over. Поки що в це важко повірити, але я це зробила, я це зробила, я це зробила! Як мені і здавалося із самого початку, прочитати сто книжок під конкретні пункти проблемою не було (хоча іноді треба було викручуватися, а ще кілька разів потрібна книжка знаходила мене сама останньої миті, коли я вже вирішувала: “Ну все, зарахую неідеальну” – так у цьому сезоні було з Wintersong). Проблемою було про ці сто книжок написати. І я дуже рада, що Бінго привчило мене (сподіваюся, що привчило), не валандатися, тижнями шукаючи настрій для написання великих пристойних постів, а майже одразу робити коротенькі настроєві відгуки для ГудРідз. Ці різні жанри, але для мене – однаково цінні.

Це було складно, це було круто, це було дуже весело. Я занедбала усі свої персональні челенджі та цілком свідомо вирішила зійти з дистанції #ФабулаКнигоманія2017 в середині забігу. Звісно, можна було б записувати книжки і туди, і сюди, але чомусь не схотілося. Ну, тепер маю лише одне виконане Бінго, зате величезне. Дякую всім читайкам, хто брали участь – ми молодці!

Bingo_ua_2

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

#YakabooBingoSummer. Чергова післямова у 75 (умовно кажучи) словах

Моє читацьке літо стало сезоном фатального малочитання і практично не писання. Так, причини знову були об’єктивними: замало вільного часу, завеликі навантаження та ще й ремонт (цей, до речі, наразі й не скінчився), але #YakabooBingoSummer я таки дотягла до фінішу, хоча з димочком та іскрами. Читачі Фейсбук-сторінки свідки: останні три квадратики я замалювала в режимі “По абзацу на сестру книжку” за годину до закінчення літа. Спробую аж так більше не робити, але я це на початку кожного сезону кажу, такшо…

DSCN3617

Як би воно не було, результат літа 25 з 25.

Про книжки в трьох словах та з посиланнями на відгуки – під катом.

Читати далі

Полювання на нареченого у мишачому варіанті. “Миші: казка-шкряботушка”

З усіх чудових завдань від #YakabooBingoSummer для мене чи не найскладнішим мало стати ніби простеньке та очевидне – “Книжка про улюблену тварину”. “Шо ж робити? – думала я. – Коти? Банально. Книжки про землерийок (моя тотемна тварина вже років десять – то бурозубка) існують, але перекладених версій я не бачила. Книжки про тихоходів мені геть не траплялися, морські свинки – також нечасті гості на українських книжкових полицях, а перечитувати “Алісу в Дивокраї” заради Соні – це якось некреативно. О! Миші! Миші врятують людство в моїй особі!”.

Миші врятували-таки, але не настільки впевнено, як могли би. Ну але тут вже мені закортіло екзотички. Можна було піти простим шляхом і купити парну до “Ліндберґа” книжечку про мишеня-Армстронга. Але я подалася в бік “казки-шкряботушки” Соні Атлантової, що її видав Фонтан Казок.

Як на духу: останнє, чого я могла б чекати выд казкової пригодницької повісті про гризунів для молодшого та середнього шкільного віку, – це сюжет, що крутиться навколо шлюбної проблематики. Але таке воно є – мила дитяча книжечка з чудовими ілюстраціями про мишачу спільноту, підвалини якої тримаються на старосвітському патріархальному шлюбові. Вааа! Життя мене до такого не готувало.

“А Оришка сиділа тим часом у дідовій норі й обмірковувала важке питання: чи варто їй сподіватися на заміжжя, чи полишити цю безглузду затію?”

Читати далі