Лего-фігурки: 17-та серія, трішки бетменоманії та одна велика мрія

Днями подумала, що я цьогоріч заборгувала собі вже 5 лего-фігурок, і тут збагнула, що майже півроку не писала про міні-фіги! Мені соромно. Особливо, зважаючи, що від останнього запису минуло вже дві серії: один спецвипуск і одна регулярна.

Оця 17-та серія – це просто якесь свято стандарту. Персонажок все ще 5 з 16, і всі вони… доволі очевидні. Де, де оригінальність?

Цього разу маємо:

шеф

  • шеф-кухарку, симпатичну, але нічого особливого;

інстр

  • інструкторку з танців – таки справді 1980-ті в моді;

вет

  • ветеринарку – не вперше, але кроличок дуже няшний;

Читати далі

#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 3: 2010-2012 рр

Я пам’ятаю, що обіцяла продовжити збирання дудлів про жінок-письменниць ще у лютому, але… Тоді не склалося. Зате тепер у нас березень – зокрема місяць жіночої історії. То це виходить навіть не “Краще пізно, ніж ніколи”, а майже чесне: “О, а так навіть краще!”. Тим не менш, перепрошую через цю прикру затримку.

Тим часом з’ясувалося, що саме 2013 рік, яким я завершила попередній огляд, був певною мірою революційний. Адже чим глибше занурюватися в історію, тим менше (трохи) “про-жіночих” дудлів. І абсолютно точно – менше розмаїття стосовно _нашої_ теми. Дивіться самі: за останнє півріччя 2012-го око зачепилося лише за одне гуглосвяткування – річниці від дня народження Джулії Чайлд. Але відома американська кулінарка прославилася не лише за рахунок телешоу, її книжки і нині залишаються дуже помічними.40

Далі теж негусто. Гугл відзначив ювілей відомої чилійської дитячої письменниці Марсели Пас… образом її найвідомішого героя.

unnamed

Чи можна сказати теж саме про дудл імені Агнії Барто – навіть не знаю. Я б швидше розраховувала на Таню з м’ячиком.

41

Читати далі

#readwomen. Дудли на честь письменниць. Випуск 2: 2013-2014 рр

За перші два з гачечком тижні 2017-го уже нападало трохи тематичних дуглів, але хапатися за них ще зарано – онде поле неоране попередніх років. Тому сьогодні чергова добірка жіночо-літературних дудликів у режимі зворотнього дворічного відліку: з грудня 2014 року до січня 2013-го. Поїхали?

Генрієтта Едвардс – канадська феміністка (власне, вона радше правозахисниця, аніж письменниця, але друковані праці в неї також були). А ще дудл зроблений за мотивами малюнку Кейт Бітон, за книжками якої я безнадійно полюю вже другий рік.

2

Акіко Йосано – дуже (і скандально – як годиться) відома японська поетка.

1

Зофія Налковська – польська письменниця родом (в творчому значенні) з “молодопольського” гнізда, яка крім усього іншого прославилася першою рецензією на “Цинамонові крамниці” (про неї докладніше треба питати на Дівчатах райської яблуні).

3

Читати далі

Скарби книжкової шафи. “Жінка в традиційній українській культурі”

Відому монографію Оксани Кісь я читала в два заходи кілька місяців і, якщо чесно, не думала, що щось про неї писатиму, окрім короткого тизера для ГудРідз. Зрештою, не ті в мене підготовка та досвід, щоби рецензувати наукові видання. Але є одна дрібничка – раптом я усвідомила, що про існування цієї книжки знають далеко не всі потенційні читачі. Тому вирішила зробити пост з рубрики “Скарби” – хвалькувато-рекламний.

dscn1266

Коротко і тезово: моя книжка є вже другим виданням “Жінки в традиційній українській культурі“. Ця робота є ну дуже знаною в українському фем-середовищі, то ж я мала (імовірно) хибне враження а-ля “Та я її останньою читаю!”. (Оксана Кісь, до всього, чудова лекторка, я бувала на заходах за її участю, тож хапнула трохи “спойлерів”). За матеріалами цієї книжки можна було б зробити шикарне науково-популярне видання, яке (хотілося б вірити) мало б гарні маркетингові перспективи. Але, як показує приклад Ірини Ігнатенко, за цим – в КСД. А це видання все ж таки наукове (до того ж – “базове”) – з розлогою вступною частиною, яка занурює в контекст гендерних досліджень останніх десь так шістдесяти років та знайомить з поняттєвим апаратом, з рясними посиланнями та довжезними списками літератури (скарб, а не список – ще один, так). Але найкрутіше в ній – робота з джерелами, завдяки якій можна не лише скласти загальне враження про життя та соціалізацію українських жінок в другій половині 19 століття та на початку століття 20-го, але й почути їхні голоси. Сама ж дослідниця формулює нейтрально, але не без приємно-саркастичних ноток. Якщо це не мастрид, то я не знаю, що ще можна назвати цим словом.

Під катом – той самий відгук-тизер та трохи фото, що допомагають скласти уявлення про видання.

Читати далі

Крістінин “Хрест”. Тітка церкви зі Словаччини

Лінива вікі-риболовля іноді приносить в тенетах дуже дивні результати. От якось сиділи ми та видивлялися релігійний зріз населення кількох словацьких міст та містечок (не питайте, навіщо, відповіді на це питання не існує). Отак ніжно посміхалися рядочку про моравських братів (Л. має до них сентимент – писав курсову по історіографії гуситського руху), аж раптом набрели на несподіване. “Синій хрест” – стільки-но. “А це шо за дивна секта?”.

Нууу… Не те, щоб прям секта-секта (але дослідники висловлюються на її адресу із обережністю “Стережіться, практики своєрідні”). Та люди цікаві. “Синій хрест” – це одне з тих  товариств тверезості євангелістського толку, що наприкінці 19 століття, як гриби, росли. Рівайвалісти як рівайвалісти: молитися, пости вивчати Біблію, допомагати ближньому, не пити, не курити, в карти не грати, збоченнями не розважатися – подібних доволі автономістських спільнот тоді існувало багато. От тільки конкретно “Синій хрест” був суто словацьким, на той момент, рухом. А, і ще. Його заснували та розвивали дві жінки.

Крістіна та Марія Ройови народилися в родині лютеранського пастора зі Старої Тури у 1860 та 1858 році відповідно. Щодо їхнього раннього життя – Вікі не щедра на подробиці (стаття про Марію взагалі складає кілька рядків). А про Крістіну зокрема відомо, що повної традиційної освіти вона так і не отримала, хоча певні зусилля на те витрачалися. Та головна історія сестер почалася у 1897 році, коли вони заснували свій “Синій хрест”. Рух з часом потроху набирав популярність серед місцевих селян, а самі сестри окрім проповідницької діяльності приділяли дуже багато уваги соціалці. Крім рятування алкоголіків та їхніх родин за тридцять з гаком років Крістіна встигла організувати (та зібрати гроші на утримання, що також важить) притулок для сиріт, лікарню-амбулаторію, більший дитячий будинок для постійного проживання, а за кілька років до смерті у 1936-му – притулок для людей літнього віку. Також пані дияконка намагалася дбати про душі не лише безпосередньо ближніх. Протягом усього життя вона завзято писала.

royovc3a1_kristc3adna

Загалом перу Крістіни Ройової належить (як вважається) більше 80 прозових творів: від проповідей на кілька сторінок до збірок дитячих оповідань, від трактатів і до романів. Поетичний спадок у неї також добрячий – лише центральна збірка “Пісні Сіону”містять 95 псалмів. Наскільки я зрозуміла, помітна частина доробку пані Крістіни й досі не опублікована. Що не заважає шанувальникам називати її “словацьким К’єркегором”.

К’єркегор чи ні, але популярність творів Крістіни Ройової виходить далеко за межі її “Синього хреста” (який наразі складається із 40 суб-організацій). Представники різних протестантських деномінацій охоче перекладають та друкують її книжки, що робить скромну бабуню зі Старої Тури однією з наймасштабніших фігур в словацькій літературі – імовірно, не за якістю, але за кількістю – поза всякі сумніви. Я, до речі, одну з повістинок чесно прочитала. Не дарма ж пообіцяла братися за несподіване.

У вигнанні” – це сотня сторінок пасторально-олдскульного любовного роману із міцним християнським колоритом. Юну рівайвалістку Анну відсилають з міста до бабусі на село – перевиховуватися, бо батькам через її неофітський релігійний шал перед людьми невдобно. Зрозуміло, що замість виправлення молода бунтарка поперевиховує все село, включно із геть всіма грішниками, екс-повією та високоморальним безбожником, який “людина хороша, але треба, щоб справжню істину побачив”. Ну що тут сказати: мило, солодкаво, там, де прямим текстом проповідь замість сюжету, – пріснувато. Зате в книжці доволі приємні жіночі образи плюс непогано роз’яснюються елементи вчення “Чим наша віра краща за стару”. Здебільшого тим, що вміє працювати з нагальними потребами аудиторії. Коротше кажучи, типове специфічне читання – надто адаптоване під практичні потреби, щоби увійти в літературний канон, але не геть безнадійне. Українською Ройову щедро видавало “Світло на Сході”, то можна ознайомитися (гуглити “Христина Рой”).

А це просто трохи несподівана цитата наостанок.

Анна стала собирать женщин в лесной хатке для чтения Слова Божия, и женщины стали всё чаще посещать Дорку, а та сделала такое, что и Анна поразилась: Дорка пошла в деревню и, идя из дома в дом, признавалась людям в своих грехах, просила прощения у мужчин, хотя они должны были просить его у неё и у своих жён.

Нє, я знаю про мотив Марії Магдаліни, але шоб отак прямим текстом проговорювалося, що в існуванні проституції винен клієнт – це було доволі круто (та Дорка ще й жертва чоловіка-аб’юзера-сутенера, тому, дійсно, – вибачення мали просити в неї).

“Отаке”.

Зберегти

Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок

Як я і казала, пишучи про “смачні” книжки, худло – бездонне джерело неочікуваних знань. Протягом місяця з гаком знічев’я дізналася про полоцьку архітектуру, початок суфражистського руху в Новій Зеландії, культурні особливості народу хімба і купу всякого іншого. А вчора на мене з детектива вистрибнули відомості про історію медичної системи Австралії. Було це так:

– Расскажите мне, – попросила Фрина, – как появилась эта больница для женщин. Ее построили на пожертвования старой королевы?

– Это удивительная история, Фрина. Такое могло случиться только в молодой стране. Две женщины-врача основали практику здесь, в Мельбурне, но высшее медицинское начальство, будучи тогда таким же закоснелым и консервативным, как и сегодня, не разрешило им отравлять стерильный воздух больниц. Медсестры – да. Врачи женского пола – нет. Поэтому они основали больницу в здании уэльской церкви – единственном помещении, которое смогли получить. С тех пор я стала теплее относиться к уэльсцам. В больнице был всего один кран с водой, один стерилизатор и – очень скоро – гораздо больше пациентов, чем туда помещалось. Женщины спали на полу, каждый час принимали роды. Но им нужен был не просто родильный дом – они подали прошение об организации больницы. Разумеется, парламент отказал им в финансировании. Поэтому они послали прошение королеве, и все женщины Виктории собрали для нее по шиллингу. И тогда старая королева (благослови ее Господь!) дала им разрешение и право именоваться больницей королевы Виктории. К сожалению, это здание выстроено из рук вон плохо. Через несколько лет мы переедем в новое, а этот приют снесем до последнего камня. Раньше здесь была школа для гувернанток.

Йєп, водевільні та хворобливо зациклені на лахах детективчики про міс Фрайні Фішер – першооснова одного з моїх найулюбленіших серіалів – має цілком виразний про-жіночий, а то і про-фем характер, який успадкувала і екранізація. І нехай цей характер себе проявляє в таких не дуже елегантних програмних вставках, користь з того добряча. А й справді, чому не розповідати про емансипацію або ж патріархатну експлуатацію жінок через невагомо легке чтиво? Це теж канал для отримання інформації.

Так от, про Queen Victoria Hospital.

front-of-building

Це не та будівля, про яку йдеться вище, це Мельбурнський шпиталь на Лонсдейл-стрит, побудований у 1912 році, куди “Королева Вікторія” перебралася лише у 1946-му. Згодом сама лікарня знову переїхала, а тут базується Жіночий фонд імені королеви Вікторії – ширша за функціями організація, яка виросла з первинної ініціативи.

Коротенько: так, дійсно, ідея про появу спеціальної лікарні для жінок з’явилася у 1896 році. Гроші на її організацію збиралися – от несподіванка! – також серед жінок через так званий “Шилінговий фонд”. Перші кілька років лікарки справді працювали в режимі клініки при церкві, але проблема розширення стояла дуже гостро. Паралельно засновниці зверталися за підтримкою до Її Величності. Її Величність була не проти: з нагоди її нещодавно минулого 75-го ювілею лікарні надали підтримку та високе ім’я. У 1899 році “Королева Вікторія” переїхала у більш придатне для роботи приміщення і запрацювала на повну силу. Це була одна з трьох перших лікарень у світі, що працювали в режимі “Жінки для жінок”: жінки заснували, жінки керували, жінки працювали. Головною метою була надання лікування та підтримки (в тому числі – педіатричного нагляду за немовлятами) бідним жінкам, до інтересів і потреб яких лікарі-чоловіки на той момент могли поставитися скептично.

Лікарок-засновниць, до речі, було не дві (вони, мабуть, з таким навантаженням і не впоралися б), а одинадцять. Але, схоже, що в уривку йдеться про сестер Стоун. Ініціаторкою та двигуном створення “Королеви Вікторії” була Емма Констанс Стоун – перша жінка, що практикувала медицину в Австралії. Вивчитися в Мельбурні змоги в неї не було (а ця проблема доволі гостро стояла навіть тоді, коли зняли офіційні обмеження – навіть в 1950-60 роках), отримувала освіту вона в Пенсильванії, де вже був спеціалізований жіночий медичний коледж, а ступінь MD – у Торонто. Працювати почала у Лондоні, але згодом повернулася з Британії на батьківщину, і у 1890 році (у віці 34 років) стала першою жінкою в штаті Вікторія, що зареєструвала медичну практику. Майже одразу до неї долучилася її сестра Клара, яка у 1891 році все ж таки стала однією з двох перших “медичних” випускниць Мельбурнського університету. Перша зустріч Жіночої медичної спілки імені королеви Вікторії відбулася у 1895 році, головувала на ній тоді Клара Стоун. А далі все відомо – пошук однодумиць та запуск ідеї. Наступного року робота вже кипіла та булькала, хоча й офіційним відкриттям лікарні вважається 1899 рік. На жаль, Констанс Стоун недовго раділа своєму успіхові. Вона померла у 1902 році у свої сорок п’ять – туберкульоз тоді був безжальним. З часом донька Констанс – Бронвен – також стала лікаркою. Клара ж залишалася почесною головою лікарні до 1919 року, після чого пішла на “пенсію” – приватно практикувати. На відміну від старшої сестри вона прожила дуже довге життя, і померла у віці 97 років у 1957.

63693

Австралійська марка “Сто років жіноцтва в медичній практиці”. Знайомтеся, Констанс Стоун.

А під катом ще одна цитатка з роману.

Читати далі

Графічна пауза. Музи прерафаелітів у телевимірі

Учора було дуже круто, але слова після цього погано підкорюються. Тому, сподіваймося на дружні репортажі, і я все ще завинила щонайменш 5 постів про книжки. Але сьогодні пропоную подивитися на картинки. Вірніше, на картини та скріншоти.

Днями я планую коротко розповісти про три історичні міні-серіали. А сьогодні буде свого роду тизер – зібрання ілюстративних матеріалів до одного з них. Це “Романтики-відчайдухи” – бібісішна фантазія на тему сексуального життя та творчості прерафаелітів першого покоління. Про специфічну концепцію та образи самих художників буде в анонсованому матеріалі, а тут – про “навколишнє жіноцтво”.

Знову ж таки, ота концепція призвела до того, що єдиною мінімально автономною жіночою сюжетною лінією на всі шість серій стала демонстрація потягу Ліззі Сіддал до малювання та її перших успіхів. На мій великий подив, про відому в майбутньому поетесу Крістіну Росетті (а це все ж сестра головного героя!) автори не прохоплюються жодним словом. Тим не менш, героїнь у серіалі багато – матеріал змушує – і деякі образи доволі цікаві, хоча й не вільні від стеореотипізації.

(Маленьке зізнання: я люблю роботи братства. І тому чи не найцікавіше для мене було подивитися, яких саме акторок обрали на роль жінок, чиї обличчя загальновідомі. Ні, я не перебільшую популярність британського живопису 19 століття – просто ці сюжети розповзлися такою кількістю книжкових обкладинок, шо ой. Пам’ятаєте зелені покетбуки від російської Азбука-Классика?)

Почну з найвідомішої фігури та однієї з найвідоміших картин. З “Офелії” Мілле, для якої позувала Елізабет Сіддал – подруга, учениця, муза та під кінець життя – дружина Данте Габріеля Росетті.

john_everett_millais_-_ophelia_-_google_art_project

А це серіальний епізод із Емі Менсон.

p01ghnch

Читати далі

Страшливіша за війну. Жінка, що керувала системою армійських медсестер у Штатах

Я тут днями пожувала першу серію дуже багатообіцяючого американського мінісеріальця Mercy Street. Йдеться там про 1862 рік, Громадянську війну та жінок, що працюють (або ж волонтерять) у шпиталі союзників. Сюжет має претензії на любовну мелодраму, але сетинг цікавий, персонажі (й особливо персонажки) також,  то будемо подивитися – а тоді вже докладніше напишу. Але про одне хочеться розповісти просто зараз.

Оупенінгова сцена там присвячена тому, як головна героїня з Північного боку – молода вдова трохи за тридцять проходить співбесіду перед дуже суворою літньою жінкою. Мері палко демонструє аболіціоністські погляди й потенційна начальниця – загадкова міс Дікс вирішує відправити свіже поповнення у філіал медсестринського пекла – шпиталь у нещодавно відбитій Александрії (Вірджинія), де емісарок міс Дікс ще немає. Свіже поповнення резонно перепитує, чи добре її там зустрінуть за таких умов. На що міс Дікс відповідає приблизно таке: Армійські лікарі не люблять жінок. І медсестер. І мене… Але якщо до вас не поставляться привітно, це означає, що небажаною є і я. А мені не подобається, коли до мене не ставляться привітно.

dix

Десь так і сталося: ніхто у шпиталі не був у захваті від появи нової медсестри, але, розчувши пароль “Я від міс Дікс”, тамтешні достойники перекошувались обличчями і відступали. Що ж це за міс Дікс така, що конфліктувати з нею бояться армійські лікарі з високими званнями? Пішла курити Вікіпедію. А там швидко з’ясувалося, що міс Доротея Лінд Дікс – дійсно була непересічною особистістю.

Короткий переказ ключових вікі-цікавинок під катом Читати далі

Фінки на війні

Завдяки тому, що зі мною наполегливо ділилися враженнями від читання мемуарів Маннергейма, я – зненацька! – дізналася про існування Lotta Svärd і вкотре переконалася, що історія кружляє-таки дивними манівцями. Ні, воювати в прямому сенсі в першій половині ХХ століття фінок  не брали. Але виконання “ісконно жіночих” функцій організували з розмахом.

У вікі-телеграфному стилі: “лотти” – це жіноче парамілітарне об’єднання, що існувало з 1918 по 1944 роки. Створене воно було заради того, щоб годувати, лікувати, забезпечувати вояків шюцкора. “Ну просто як тисячі наших волонтерок”, – вигукнула я. Та під час Зимової та Другої світової функції “лотт” розширилися (до участі ППО-бригадах включно), як і їхня кількість. На кінець війни для Фінляндії “лотт” було під 240 тисяч жінок, що складали найбільшу в світі (стверджує Вікі) допоміжну добровольчу службу. І (на відміну від нинішніх українок) – все це працювало офіційно, в координації з армією, офіційним же визнанням внеску всіх учасниць та військовими нагородами. А очільниця “Лотта Свярд” у воєнні часи Фанні Луукконен була першою жінкою, що отримала фінський Орден Хреста свободи першого ступеня (і то в бойовій його версії).

З огляду на фінську специфіку Другої світової – всяке було. З рук Гітлера Луукконен орден також отримувала, ну й загалом – відгуки, щодо діяльності “лотт” траплялися різні (після війни багатьом “фашисткам”-“антісовєтчицам” було непереливки). Але в 1991-му, якщо я правильно зрозуміла натяки фінської вікі, не знаючи фінської, “Лотта Свярд” було реабілітовано. У Фінляндії, судячи з усього, про “лотт” знають та пам’ятають (півцарства за посилання на художній фільм про них). За межами рідної країни, з огляду на кількість статей у Вікі, ситуація інша.

Взято з Рinterest.com.

Ще трохи фоток – під катом.

Читати далі

і про предків-3

Ну а це – найцікавіше, адже справжнісінький дореволюційний вінтаж
Під катом дві фотки для порівняння: мої прадід та прабабуся (з попереднього поста) у дрібному дитинстві із своїми батьками.
Бабуся, розглядаючи ці знімки із якоюсь образою в голосі констатувала: А чоловіки тоді краще вдягалися.
Льошка подивився і здивувався: О, а в твоїх предків жінки майже як мусульманки замотані.
І дійсно

і про предків-2

Повертаючись із 5-годинного відрядження до Кінз-баунті, виконую обіцянку )

Чи то 1929-й, чи то 1930-й. А дівчатка і не знають, що на них невдовзі чекає..
Моя прабабця по маминій мамі Анна Грігор’єва в центрі.


Збільшити

і про предків

А ще останнього разу я притягла в Запоріжжя на посканувати дещо із сільського фотоархіву.
Зберіглося небагато, але дещо цікаве все ж є.
Тож сьогодні буде невеличкий парад наших із Мєлкім болгарських предків.

Почнемо із наближчого.
Дідусь. Кінець 1940-х, гадаю… Може, трохи пізніше.


Збільшити

і про артефакти

Відтоді, як я захопилася посткросингом, мені час від часу дарують листівки. Бува, що дуже неочікувано й дуже неочікувані.
Ото нащодавно в руки втрапив комплект нетещобпоздоровчих листівок а-ля Запоріжжя – із 200-м днем народження!
Навіть з огляду на якість поліграфії 1969-го – справжнє ги. Чи навіть ух-ти-яке-ги!
Нє, дійсно дуже цікаво дивитися на ніби знайомі місця, що виглядають якимись трохи неправильними. Саме так – _трохи_, бо все ж таки менше 50 років – це й ніби не так давно, та й Запоріжжя – м’яко кажучи… Така собі трохи збоченна екзотика.
Осьо, наприклад, стара-добра Україна із моднявим дизайном )


збільшити