Цитатник. Галина Пагутяк про життя та чуття юної заробітчанки

Бувають книжки, про які майже неможливо писати одразу, але й з часом – ненабагато легше. Із різних причин: щось нудне, щось настільки захопливе, що окрім сюжету там і розповісти нема про що, десь лейтмотив не вхопити, в інших випадках форма з легкістю забиває зміст, а малювати схеми – справа не завжди цікава… Та окрім очевидних випадків, до лав моїх “складнорозповідайок” часто потрапляють тексти, де якимсь незвичним чином поєднуються сенси із жанрами. Експерименти – це круто, але описувати їх – діло непросте.

DSCN1191

Лілі лише 23 роки, але останні п’ять з них саме вона фактично годує родину. Але, оскільки роботи в Бориславі немає, то годує родину Ліля з Італії. Заробітчанство – доля не для всіх, але думки непристосованої до нього дівчини ніхто й ніколи не питав. Та гарувати як проклятій іноді буває легше, аніж відпочивати. Бо під час нетривалої гостини вдома “каріатида” має час та можливість подумати. Ліля в депресії, Ліля зла, Ліля розгнівана і Ліля вже готова повірити, що саме її лють прикликає на напівпомерле місто апокаліптичні грози, за яких мертві стають ближчими до живих.

Офіційно “Гіркі землі” Галини Пагутяк є “містерією”, і це не той випадок, коли за пишним визначенням ховається “просто” фентезі чи містика (є така проблема в українських видавництв, коли speculative fiction називають як завгодно, аби лише не зганьбити поважні книжки дотичністю до “низьких жанрів”). Тобто містично-фентезійний компонент у книжці є, але організаційно – це дійсно містерія у її постмодерновій версії. Але також цей текст має нерв, і нерв цей абсолютно публіцистичний. І коли хитку змінену реальність просотує пафос, що і памфлет би не зганьбив, доволі тяжко скласти неперехняблений відгук. Я думала, думала і вирішила проілюструвати нерв. Хоча “містична” складова як метафора тут дуже крута.

Читати далі

Цитатник. Еліза Ожешко про скляну стелю та дискримінацію у ХІХ столітті

Читання деяких книжок провокує пекучий сором. Найчастіше це якимсь чином пов’язано із сюжетом. Іноді – з навколосюжетними обставинами. А подеколи – із обставинами позасюжетними. І так вже виходить, що не завжди цей сором “фінський”… Подібна книжка мені трапилася на початку осені, а дозріла написати я про неї лише от зараз. Та й те лише тому, що флешмоб #склянастеля нагадав.

Той аспект сорому, що для мене не-фінський, пов’язаний із аж надто сталими традиціями власного читання. Я вже натренувалася вичитувати щонайменші емансипаційні проблиски в британській та американській літературі, носитися з ними, класифікувати мотиви… А слона під носом помічати не навчилася. І от мені соромно. Соромно, бо лише зараз здогадалася почитати Елізу Ожешко.

eliza_orzeszkowa

Я не знаю, чому вирішила, що польсько-білоруська письменниця – це якась більш-менш стандартна і не конче цікава народовка, що затято писала виключно про стражденних селян на радість майбутнім укладачам радянських хрестоматій. А вийшло плюс-мінус, як з Кобилянською – в школі вперто годують “Землею“, а там у доробку є таке, таке!

Марта“, яку я читала – це коротка, але абсолютно міська повість про тяжке жіноче життя. Фабула проста, як дві копійки: в молодої жінки помирає чоловік, тож лишається вона з малою дитиною, але без грошей. Вона збирає докупи крихти стриманого оптимізму та рушає на пошуки роботи. Панянка з порядної родини, “мы все учились понемногу”, французька, географія, малювання… Але, г’юстон, ми маємо проблему: виявляється, знайти пристойну роботу геть непросто. І тут критичний реалізм обіймається з протофемінізмом, і вони розчулено витирають одне одному виразно сентиментальні сльози. З літературної точки зору, сюжетні нитки в цій повістинці безпардонно тріпотять хвостиками критикам на втіху. Але попри певні недоліки, її дуже страшно читати. Бо, як вдуматися, з другої половини 19 століття змінилося небагато. Залишилося лиш з’ясувати, кому має бути соромно через це.

Трохи найяскравіших цитаток під катом. Що називається: знайдіть n відмінностей з тим, що можна почути зараз (болд мій).

Читати далі

Цитатник. Керолайн Майтінґер про життя “дикунок”

Я не лише складаю тематичні списки читаного/нечитаного, але іноді навіть за ними читаю. От днями вперто (віва Інтерсіті! Куди ж звідти подінешся) та із захватом дочитувала мемуари американської художниці Керолайн Майтінґер про кількарічну експедицію до Соломонових островів, що я цю книжку до збірки “острівних” включала. Мемуар, до речі, цікавезний з різних боків.

3367c58e00000578-0-image-a-17_1461315322668

Фото Fabien Astre, який тривалий час працював на Островах. Ще трохи можна подивитися тут.

Бік перший – не-ідилічний. Неймовірно цікаво читати максимально приземлені з побутової точки зору замальовки про життя в тропічному раю. Я тут навіть не кажу про соціальні аспекти – бідність, постколоніальні відрижки etc. Нє, тут на першому місці банальне прилаштування життя до незвичних умов. І прилаштування, треба сказати, епічне. Звісно, у спогадах описується “сива давнина” – 1926-1930 роки – але є речі, на які прогрес принципово не впливає. І, якщо чесно, мій потяг “До пальм! До білого пісочку!” суттєво вщух. Пальми, сонечко, прозора водичка, свіжі кокоси, щеплення, отруйні комахи та риби, проблема зі звичними харчами та способом життя…

Бік другий – організаційно-творчий. У тексті “Полювання за головами” багато та докладно розповідається про роботу художниці. Саме роботу. Один фланг – це праця за гроші, тобто замовні портрети, чия (от дивина!) замовність прямо впливає на творчі методи. Інший фланг – складнощі антропологічного живопису у розтині та деталях: як обирати моделей – за наукою чи за “мальовничістю”, де брати моделей, як умовляти моделей позувати, як переконати моделей, що позування – це також робота, нехай і дуже для них незвична…

Бік третій – колоніально-класовий. Тут уже на перший план виходить час написання та притаманні йому… особливості сприйняття. Сама Майтінґер всіляко підкреслює свій анти_расизм, але тягар білої людини вона також близько знає (хоча й трохи рефлексує з цього приводу, і ті рефлексії читати цікаво). А от що лишалося при ній – так це відвертий класизм. Трохи навіть кумедно зустрічати пасажі про: всі аборигени звісно рівні, але інші рівніші – бо ж відчувається аристократизм нащадків вождів, не те, що якесь бидло підзаборне.

Там ще боків багато (один тільки колоніально-постколоніальний який класний – особливо, коли похапцем аналізується різниця між німецькими та британськими режимами), але ж я автоматично підкреслюю цитатки про специфічно гендерні штуки. Тут ще треба сказати, що у спогадах вичерпно розкривається тема “Що це таке – двійко молодих неодружених жінок попхалися на край світу? Працювати? Не повіями?”. Але навіть більш цікаво читати короткі замальовки про життя місцевих жінок. Трохи отих самих виділених цитат – під катом.

Читати далі

Цитатник. Урсула ЛеҐуїн про життя малих жриць

Once upon a time, коли дерева були трохи нижчими, а трава – навіть не пригадую, якого кольору, я дізналась, що світ “Земномор’я” не обмежується грубеньким томиськом від Северо-Запада, що я його в дитинстві у подруги позичала. І десь між “Техану” та збіркою оповідань чомусь пішла читати відгуки. Відгуки ті були різними, але серед інших домінант регулярно зустрічала доволі дивне: “От був нормальний автор, а потім здуріла тітка зі всім своїм фемінізмом”. Окей, знизувала тоді плечима: здуріла й здуріла, все одне “Техану” – шикарна, оповідання цікаві, а з “Іншим вітром” у мене свої проблеми, що прямого стосунку до контенту не мають. А потім призабулося, минуло майже 10 років, і раптом мені припекло перечитати колись найулюбленішу частину циклу – “Гробниці Атуану“.

12751087_488554447995432_1542979066_n

Перечитала. Відчуття номер один – полегшення: книжка така ж класна, якою згадувалася. Відчуття номер два – захват. Виявилося, що тітка Урсула настільки тонко й влучно описує характери дівчат-підлітків в надзвичайних умовах, що сучасний “клієнтоорієнтований” янг-адалт блякне й нервово смикається. Відчуття номер три – ностальгічний трепет: “Гробниці“, на відміну від більшості любих колись книжок, гарно працюють машиною часу, нагадуючи, як це все читалося вперше. Але й на свіжу голову вони перечитуються круто. Бо відчуття номер чотири – насмішкувата радість: доооо, “Раніше всім тим бабством феміністським і не тхнуло!”, канєшна-канєшна.

Під катом – трохи цитаток про ставлення до жінок у патріархальному суспільстві. Акцентуація там доволі прозора. Але дійсно – як бажання відсутнє, то можна й не помітити ставлення авторки до культури, яку вона змальовує.  Виділення болдом – мої.

Читати далі

Цитатник. Джекі Даррелл про життя “знаменитої дружини”

Давно думала зробити ще одну рубричку: для тих книжок, про які багато не розкажеш, бо воно або гостро_сюжетне, або навпаки – несюжетне й нехудожнє, а тематичні закладинки в них самозароджуються, як дрозофіли серед кавунових кірок. І якраз таку прочитала – мемуари Джекі Даррелл про те, як їй жилося із “професією” – дружина ультра-відомого чоловіка.

Короткий вступ: англійка Жаклін Соня Волфенден/Даррелл познайомилася із майбутньою зіркою світу натуралістів у свої 19, вийшла заміж (проти волі батька) у 21, відмовилася від музичної кар’єри, бо зі способом життя Даррелла вона була б несумісна. Натомість суттєво приклала руку до кар’єри чоловіка: власне, вона є однією з тих людей, які виростили з Джеральда Даррелла письменника. Також брала участь та організовувала декілька експедицій і багато займалася справами Джерсійського зоопарку. І зрештою втомилася: у 1979 році, після 28 років шлюбу, Даррелли розлучилися. Базових версій дві: праце- та алкоголізм Джеральда, який в тому ж таки році одружився із “наступницею”, але зараз не про пані Лі. Зараз про Джекі.

The Durrells and a Toucan

Лондонський зоопарк, листопад 1954-го.

Звіри в моєму ліжку” – конспективне та доволі стримане в деталях, але неймовірно цікаве читання про 15 з гаком років життя цієї непересічної пари. Відомі ці мемуари хіба що в доволі вузьких колах (менше 60 читачів на ГудРідз, я здивувалася), проте це не лише мастрід для фанатів, а й просто варті уваги спогади. Там багато про організаційні моменти дуже специфічної праці; про світ, яким він був у 1950-60-х (ласкавий англійський шовінізм бринить рядками); а також про складну роботи музи – не тієї, що надихає, а тієї, що “умови забезпечує”. Вельми повчально, я б сказала.

Трохи цитаток-слайдів – під катом.

Читати далі