Скарби книжкової шафи. “Жінка в традиційній українській культурі”

Відому монографію Оксани Кісь я читала в два заходи кілька місяців і, якщо чесно, не думала, що щось про неї писатиму, окрім короткого тизера для ГудРідз. Зрештою, не ті в мене підготовка та досвід, щоби рецензувати наукові видання. Але є одна дрібничка – раптом я усвідомила, що про існування цієї книжки знають далеко не всі потенційні читачі. Тому вирішила зробити пост з рубрики “Скарби” – хвалькувато-рекламний.

dscn1266

Коротко і тезово: моя книжка є вже другим виданням “Жінки в традиційній українській культурі“. Ця робота є ну дуже знаною в українському фем-середовищі, то ж я мала (імовірно) хибне враження а-ля “Та я її останньою читаю!”. (Оксана Кісь, до всього, чудова лекторка, я бувала на заходах за її участю, тож хапнула трохи “спойлерів”). За матеріалами цієї книжки можна було б зробити шикарне науково-популярне видання, яке (хотілося б вірити) мало б гарні маркетингові перспективи. Але, як показує приклад Ірини Ігнатенко, за цим – в КСД. А це видання все ж таки наукове (до того ж – “базове”) – з розлогою вступною частиною, яка занурює в контекст гендерних досліджень останніх десь так шістдесяти років та знайомить з поняттєвим апаратом, з рясними посиланнями та довжезними списками літератури (скарб, а не список – ще один, так). Але найкрутіше в ній – робота з джерелами, завдяки якій можна не лише скласти загальне враження про життя та соціалізацію українських жінок в другій половині 19 століття та на початку століття 20-го, але й почути їхні голоси. Сама ж дослідниця формулює нейтрально, але не без приємно-саркастичних ноток. Якщо це не мастрид, то я не знаю, що ще можна назвати цим словом.

Під катом – той самий відгук-тизер та трохи фото, що допомагають скласти уявлення про видання.

Читати далі

Advertisements

Графічна пауза. Літо в картинках

Моє несподіване занурення у світ графічних романів призвело до розуміння: якщо не структурувати це читання – ризик “втопитися” в морі нового є неминучим. А наводити лад у читацьких планах можна по-різному: обирати “книжки з картинками” за авторами, напрямками, жанрами, тематиками… Останній варіант виявився найцікавішим. І одним з його практичних проявів слугує невеличка добірка ілюстрованих текстів про те, як минає літо американських підлітків.

Lumberjanes, Vol. 1: Beware the Kitten Holy (2015)

22554204

Спільний проект Ноелль Стівенсон, Шеннон Воттерс, Ґрейс Елліс та Брук Аллен з усієї добірки найближчий до стереотипного уявлення про комікси. Lumberjanes (найпростіший переклад – “Лісорубки“, хоча шкода втрачати гру слів) виходять окремими тоненькими зшитками, вони дуже яскраві й розповідають про карколомні пригоди. Від початку авторки планували створити цикл з восьми окремішніх випусків, але комікси про пригоди п’ятьох дівчаток в літньому таборі стали настільки популярними, що на сьогодні маємо вже 28 “основних” випусків, два спешіали та викуплені права на екранізацію (не кажучи вже про кілька отриманих премій Айснера – однієї з найпрестижніших нагород в світі коміксів та графічних романів).

Перша збірка “Лісорубок” включає в себе чотири випуски, які нашвидкуруч знайомлять нас із головними героїнями. “Нашвидкуруч” – не фігурально, цей твір характеризується якоюсь майже блискавичною швидкістю дії. Під час читання першого випуску трохи мерехтить в очах і не одразу легко розібратися: хто ці всі люди і що вони тут роблять. Усі люди – це, в першу чергу, Мел, Ейпріл, Моллі, Ріплі і Джо, які потрапили до однієї хижки у таборі для найсправжнісіньких леді, і тепер призвичаюються до тамтешньої дисципліни, добряче дістаючи свою вожату Джен. А призвичаїтися до таборового повсякдення непросто. Спочатку дівчата зустріли жінку, що перетворюється на ведмедицю. Потім їх почали переслідувати тварини та птахи із трьома очима. А попереду ще зустріч із річковим чудовиськом, подолання смуги перешкод у прадавній печері та інші надзвичайні пригоди.

Популярність “Лісорубок“, мабуть, пояснюється просто. Це приємне відпочинкове читання, яке і розважає, і щиро розказує про стосунки між дівчатами-підлітками, і іронізує над скаутською культурою в США. Узагалі, пригодницька серія, центральними персонажами в якій є виключно дівчатка, що не сидять у вежі в ролі “Прекрасної Діви в Біді”, а самі долають своїх драконів, – це все ще доволі рідкісний товар, на який швидко знайшлися радісні покупці.

Слайди!

Читати далі

“Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм

З огляду на мою улюблену листівку до 8 березня, коли, як не сьогодні, розповісти про цікаву та цілком тематичну книжку – збірку літературознавчих, мовно-політичних та про-жіночих есеїв американської письменниці Сінтії Озік.

DSC_1481

Тюльпани тут символізують все ще актуальну суфражистську весну, а не красу та ніжність, якшошо

За “Метафорами і пам’яттю“, виданими “Дух і Літера” ще у 2014 році довелося трохи пополювати. Але вчитувалася я в неї ще довше. Готова повірити, що структура організації збірки – це такий тест імені Умберто-Перші-Сто-Сторінок-Імені-Рози-Еко. На першому ж тексті – лонгриді про поетику Т.С. Еліота я зламалася майже на рік. І справа пішла лиш тоді, коли дозволила собі не читати цей есей. З іншими все було набагато веселіше.

Сеанс самоцитування трохи непритомного відгуку з ГудРідз:

Метафори і пам'ять. Вибрані есеїМетафори і пам’ять. Вибрані есеї by Cynthia Ozick

My rating: 4 of 5 stars

Це було космічно.

Нє, ті есеї наприкінці, що за фемінізм – там все звично й зрозуміло: з чимось погоджуюсь, з чимось не погоджуюсь, а десь навіть можна сльозу пустити, бо, холєра, років за тридцять ніц не змінилося. (От, до речі, чого страшно не вистачає цьому виданню – ну, окрім коректора, що нормально розділяє слова пробілами – так це датування конкретних текстів, бо воно не завжди очевидне).

Зате юдейсько-літературознавчі тексти… Чудову й чітку картинку мого поняттєвого апарату розтрощили вдрузки, перемішали, віддали скалки і сказали: “Давай складай слово “Вічність”, ось тобі зразок. Літер не знаєш? Ну кого це має хвилювати?”. Хворобливо-логічний екскурс у чужу ментальність? ага, щаз, тут радше йдеться про етику з естетикою – цінний самий по собі. А коли він ще й навалюється згори з таким полемічним запалом – враження справляє незабутнє.

І я все ще вкриваюся холодним потом, згадуючи окремі моменти навроді: “Найвищі прояви романістики ХІХ стор. були юдейськими”, – але шмати поняттєвого апарату прилаштовую на місце вже трохи за іншою схемою.

Це справді було дуже круто. Відверто скажу, погляд доньки бронкських євреїв на творчість ретельно дібраних авторів (переважно) єврейського ж походження місцями змушував мене не думати про білу мавпу не згадувати анекдот про “А давайте я вам про блощиць розкажу?” – і це був незвичний досвід, після якого хочеться бігти й перечитувати кілька книжок водночас, бо “Треба перерозуміти наново!”. Дещо сприймаєш, як належне (чи то навіть – давно омріяну істину), з іншим можна сперечатися до спазму горла. Але всі тексти дуже цікаві (хоча нє, про той, де за Еліота – нічого сказати не можу).

Що ж це за тексти?

Читати далі

Королеви чужих польотів

(Розширений репост з блоґової фейсбук-сторінки – спочатку туди написала, а потім зрозуміла, що шкода буде, як ФБ-стрічка зажує).

Знаю, що нічого не знаю.
Під різдвяний шоп-сезон цього року в США має вийти цікавезна книжка Hidden Figures by Margot Lee Shetterly, за мотивами якої вже приміряються знімати фільм – аби десь так за два роки Оскар не був so white гадаю.

Книжка більшою мірою про живі “комп’ютери” – математиків НАСА, що обчислювали траєкторії польотів – не всіх, звісно, а конкретну групу (проте таку, що працювала над важливими завданнями). Так, ці математики були чорними.
А ще вони були жінками.

Вільний вікі-переказ про роботу зірки цієї групи – Кетрін Джонсон:

“Вона розраховувала траєкторію для польоту Алана Шепарда у 1959 році. Також вона вираховувала вікно для його запуску в межах місії Меркурій у 1961-му. Вона рахувала навігаційні бекапи для астронавтів (на той випадок, якщо відмовить електроніка). У 1962 році, коли для розрахунку польоту Джона Гленна навколо Землі вже використовували комп’ютери, її офіційно скерували на верифікацію машинних розрахунків. У подальшому Джонсон сама працювала з комп’ютерами. (…) Вона розраховувала траєкторію для польоту на Місяць в межах місії Аполон-11 у 1969. (…) У 1970-му Джонсон працювала й на місії Аполон-13. Після того, як місія була достроково перервана, Джонсон прораховувала команди, за якими астронавтів повернули на Землю. Пізніше вона працювала з шатлами, Earth Resources Satellite і навіть над потенційними марсіанськими планами”.

Зараз Кетрін Джонсон 97 років, отака вона.

katherine-johnson

У книжці йтиметься й про героїнь пізніших поколінь – ту ж Крістін Дарден, що працювала вже у 1970-х, але, підозрюю, що історія перших польотів кінематографічніша. Отже головними героїнями фільму, скоріше за все, стануть Кетрін Джонсон, Дороті Вон – очільниця тієї групи, що прийшла працювати в майбутню НАСА ще в сорокових – та Мері Джексон. Перші плітки про каст натякають на золотий стандарт – Октавія Спенсер та Тараджі Хенсон (з обіцянками спробувати покликати ще й Віолу Дейвіс та Опру Вінфрі). Ну, почекаємо – подивимося – цілком собі Оскар-формат виходить.

“Отаке”.

Ну і щоб двічі не ставати, серед програмістів, що відповідали вже за код на Аполоні-11, чільне місце також посідає жінка – Марґарет Гамільтон. Але про неї я чула, і то неодноразово. Цікавими шляхами в маскульт та загальне відоме потрапляють відомості зі спеціалізованих сфер, егеж?

Як виховують ведмедів. “Мій друг Боббі”

Абсолютно випадково набріла у Флібуста-завалах на дитячу повість індійської письменниці. Повість обіцяла розповісти про дівчинку на тлі Другої світової війни. Якщо чесно, я навіть не знала, чого чекати, та автоматично налаштувалася на драму-драму: жах, боротьба, соціальна справедливість та палкий антиколоніалізм (ну в радянські ж часи книжку видали).

boocover10

А ні, там все доволі весело, приємно й пізнавально. Перетягую з Гудрідз:

Мой друг Бобби by Gita Bandyopadhyay

My rating: 4 of 5 stars

“Моя сім’я та інші звіри” – дівоча версія. Одинадцятирічна бенгалка Міні живе в родині своєї одруженої сестри в Бірмі. Родина включає в себе чотирнадцять собак, чотирьох котів, мавпочку, двох папуг, кількоро кролів та всіляке пішоходне птаство. А! Ну й згодом там ще й з’являється няшний гімалайський ведмедик. Тільки він швидко росте.

Дуже мила повість про епізод з дорослішання дівчинки. Передмова намагається хутенько налякати: “Девочек в индийских зажиточных семьях обыкновенно держали в доме, не давая им много свободы, вот почему в книге мало подробных описаний Мандалая, его окрестностей, уличных сценок, — словом, всего того, на что обязательно обратил бы внимание мальчишка, целый день шныряющий по улицам”. Але все не аж так страшно: Міні гасає деревами, керує своїм маленьким царством, рушає на полювання і виховує ведмежа.

Взагалі було цікаво читати автобіографічний текст про доволі вільне дитинство дівчинки з мусульманської (хоча, схоже, добряче секуляризованої) сім’ї наприкінці 1930-х. Можливо, тут допомагає “невизначений статус”:

“Я уже не ребёнок, но ещё не совсем взрослая. Бабушка, когда на меня рассердится, говорит:
«Скоро тринадцать, уже большая. В прежние времена в твои годы замуж выдавали. Нет того чтобы по хозяйству помочь — только и знаешь, что по дому носишься. Избалована больно. Отец виноват, он тебя распустил!»”

А, може, й справді родина без зайвих закидонів. Але є, є й там безцінні моменти.

“Что Джамаи-бабу человек необыкновенный, было ясно с того самого дня, как он явился свататься к сестре. Пришёл — высокий, красивый, по виду ничего не скажешь, но когда заговорил, отец ушам своим не поверил. Отец его спрашивает:
— Какое приданое за невестой вы рассчитываете получить?
А тот вроде удивился:
— Это вы насчёт посуды и разных там тряпок? Ерунда всё это! Если уж приданое необходимо, так хорошо бы достать пару настоящих овчарок-колли, обученных в одном знаменитом швейцарском питомнике.
Что было делать? Не отменять же свадьбу из-за причуд жениха? Но собаки собаками, а невеста не может без приданого. Пришлось и то и другое готовить. Собак отец всё-таки выписал. Долго хлопотал, и в конце концов приехали из Швейцарии две здоровенные собаки. Дедушка с бабушкой были настолько потрясены, что кинулись в Калигха́тский храм молиться о благополучии молодожёнов. Я к тому времени подучила немецкий. Так, несколько слов — чтобы общаться с собаками, и у меня с ними сразу наладились отношения”.

Отакі веселі люди.
View all my reviews

Шкода, що нічого іншого я в цієї письменниці не знайшла. Але, принаймні, одну симпатичну книжку ми можемо почитати.

ЗІ: а ще в радянському виданні дуже класні ілюстрації, на яких (як і на обкладинці) головна героїня завжди вдягнена по-європейському. Аж не знаю, на що це має натякати.

Сучасний-український-жіночий історичний роман: “Вересові меди”

Продовжуючи перебирати сабжеві стоси, цього разу я подалася у бік найсвіжіших надбань КСД. “Вересові меди” вселяли надію авторкою – про Надію Гуменюк читала багато приємного. Частково ці сподівання виправдалися – це справді пристойно написана книжка (а ще – справді роман, на відміну від деяких книжок-героїнь попередніх оглядів). Але написана вона, ні, не чудернацьки – просто не так, як можна було б очікувати сьогодні.

12096517_760162760773783_3358041545241196659_n

Традиційно вже цитую ГудРідз:

Гарний і дуже _правильний_ історичний роман за життє – ну або ж за дівочу долю.

Потенційна шкільна класика: міцно збитий текст, написаний гарною мовою – і аж до несподіванки олдскульний. Село-центричний до нестями, підкреслено цнотливий, ідейно виважений. Дуже цікавий побутовими деталями і стандартний – під лінієчку – в сюжетних поворотах. Здається, ось-ось, оно воно, ще трохи – і буде щось незвичне, незнайоме, оригінальне, таке, що й мені-вередусі під шкіру залізе. А нє, зупиняється за півкроку. “Вересові меди” – якраз такі, якими б мали бути, аби увійти в той літературний канон, що його так і не написали – двадцять, тридцять, сорок років тому… Свята справа – заповнювати лакуни, але такий вояж в літ-машині часу залишає по собі дивне враження.

Але це конспект, а деякі тези можна (й треба) пояснити.

Читати далі

Про-жіноча жанрова література. Пола Гоукінз та Елліс Нір

Мені дедалі частіше трапляються досить специфічні книжки, орієнтовані на широке читацьке коло. Читання жінок-авторок, що пишуть про жінок-головних героїнь – це стандартна програма, зрозуміло. І чимала частина цього читання припадає на мейнстрім/жанрову/масову літературу – в цьому також нічого дивного. Але лише нещодавно я збагнула, що в деяких книжках це поєднується в дуже прикольний спосіб. І з’являються ті самі гостросюжетні романи _для всіх_, сюжет яких побудований на проговоренні суто жіночого життєвого досвіду. Тобто жінка-героїня в них вже не “загальнолюдько” й не екзотичне створіння, логіку якого фіг збагнеш. Але водночас такі книжки пручаються спробам загнати їх у гетто “Жіночої прози” з окремими полицями та незрозумілим принципом формування – чи то за статтю авторок, чи то за портретом умовної читачки, чи то за темою чи жанром… Здається, саме так пахне маркетингова #перемога.

Ну і як завжди буває, ходять такі книжки парами. Цього разу до мене прийшли моднючий трилер та готичний янг-адалт – загальновідома “Дівчина у потягу” та “Казки для дівчаток Вайлд“.

У першому випадку я б могла й не звернути увагу на певні особливості, якби мені прямо не вказали: “Подивись-но, як воно розраховано на те, щоб середня англійська читачка знайшла собі щось близьке в героїнях”. Еврика! Так, “Дівчина…” і справді дуже побутовий трилер. Причому в побутовості своїй якийсь майже рідний. Але це той побут, на який звернуть увагу радше читачки, аніж читачі.

Цитуючи написане для ГудРідз:

Дівчина у потягуДівчина у потягу by Paula Hawkins
My rating: 4 of 5 stars

Треба усвідомити очевидне: мене лякають британські трилери. Мене лякають британські соціально-побутові трилери. Мене лякають британські соціально-побутові жіночі трилери. Спочатку Elizabeth is Missing, від якої хотілося сховатися під ковдру, але ковдри не було – було лише крісло в сидячому Хюндаї. А тепер от – “Дівчина у потягу”.

Звісно, якщо намішати _правильний_ коктейль – налякати нескладно. Взяти упізнавані ситуації, дрібні побутові маркери, багатьом (чи я помиляюся?) добре знайомі дзвіночки депресії чи паранойї, а потім додати ще кілька інгредієнтів із радикальнішою дією – ненадійного оповідача, відголоски божевілля, трохи впевненості, що в кожної стіни є вуха та ікла, а рідний дім – ніфіга не твоя фортеця… Взбовтати. Ще раз взбовтати. І ще – коктейль готовий. А зміцнює його це паскудне відчуття непевності між звичним та надзвичайним. У книжці три більш-менш банальні героїні, що живуть свої більш-менш банальні життя – щасливі та нещасливі, але цілком стандартні. Тільки банальність та стандартність не рятує від того, що одного літнього дня світ може тріснути. І життя перетвориться на жахіття так спритно, що й не встигнеш це зафіксувати. оце насправді й страшно. Хіба ні?

Воно й ніби звичний трилер із ненадійним оповідачем, котрий чи то бачив щось, чи то не бачив, а може й взагалі вигадав. От тільки оповідач тут – оповідачка, ненадійна через власний алкоголізм (картина сором’язливо-прихованого жіночого алкоголізму додається), через депресивне напівбожевілля (суто жіноча причина з’їхати дашком додається), яка заздрить чужому ідилічному життю (жіноча версія ідилічного сімейного життя додається).Та й сюжетні домінанти якщо й не універсальні (бо таки жіночі), то дуже поширені – суспільний тиск, зав’язаний на материнство, та домашнє насилля в його найпотаємнішій газлайтинговій формі – емоційного садизму.

Читати далі

“Зоосіті”: Magic, Drugs, Apartheid

Недарма завсідниці ФемБукс багато кажуть про море розливане цікавої ультра-сучасної (написаної переважно за останні десять років) жіночої фантастики. Чи фентезі. Чи містики – додайте потрібне. Я й ніби багато координатів в тому морі знаю, але часом трапляються такі шикарні сюрпризи, які фіг би за просто-так знайшла.

Остання така знахідка “Зоосіті” південно-африканки Лорен Б’юкес.

/читала російською, але повісити тамтешню обкладинку рука не здійнялась: вона не лише спойлерна, там ще й головна героїня з якогось бодуна білошкіра/

Цитуючи себе із ГудРідз:

Читати далі

Пострадянській магічний реалізм від білоруської та вірменської письменниць

Власне, це знову копії відгуків з ГудРідз із кількома тематичними зауваженнями.

РибгородРибгород by Наталка Бабіна
My rating: 4 of 5 stars

Не пригадаю, де багато років тому читала плач про те, що не треба намагатися ліпити ярличок “магічний реалізм” на писане на пострадянському просторі. Мовляв, і стосунки з дійсністю тут не такі, і оцієї їхньої природної фольклорності і складних релігійно-духовних вибриків нема, не кажучи вже й про метафорику змалювання політичних реалій. Я й тоді не погодилася, аж тут, читаючи Наталку Бабіну, додатково пообурювалася.

Чудово все ліпиться! І зліплюється щось прозоро-макабричне, дуже (аж незвично) тілесне, трохи абсурдистське, чорногуморне, але при всьому тому якесь ліричне й дуже ніжне – про генетичну пам’ять, стосунки поколінь, вмирання малих сел, безальтернативні вибори, проблеми жіночого алкоголізму та взаємовпливу життів близнючок. А ще у “Рибгороді” воюють з місцевим авторитетом, борються із посухою, шукають скарби (а свиню тренують шукати не скарби, а гриби – в хорошому сенсі цього слова) і риють нори в часі, випадаючи то в двадцяте століття, а то вже у сімнадцяте.

“Так чи сяк, але більше його не приносило. І він не заважав мені рити нори в часі. А я, зі свого боку, ніколи не купувала прокладок (…) Прокладка не допомогла б мені прогнати чорта так ефективно, як це зробив клапоть благенького простирадла, просяклий кров’ю”.

View all my reviews

Між усім іншим, “Рибгород” – доволі жорстока книжка. Наприклад, читати “Дівчину в потягу” я тепер побоююся, бо там також про жіночий алкоголізм… А тут ще чимало про свавілля, насилля, невиліковні хвороби й різні соціяльні негаразди. Та разом із цим – книжка дуже оптимістична. А ще мені сподобалося, як там змальовуються стосунки між сестрами, подругами, молодшими та старшими родичками. З цієї точки зору книжка дуже жіноча, швидко проходить тест Бехдель, ще проходить, знову проходить, і ще, і ще.

З іншою – певною мірою – парною – книжкою все трохи інакше. Там також в центрі оповіді жінка (ще й старша – Аллі в Наталки Бабіної близько 50, а тут Анатолії – вже під 60), але йдеться про далеке село, що виживає завдяки природному колективізму. Тому в багатьох ситуаціях герої розглядаються у “зв’язках”: друзі, брати, подруги, родичи, сімейні пари. До того ж відголоски традиційного суспільства є такими, що те, що змальовується як однозначно погане родинне життя – жах як він є. Але й зразки щасливого – також не дуже. Чого лише варта історія про те, як неговіркий чоловік запирав свою галасливу дружину в кімнаті, доки не висвариться. І це хороший дядько описується, справді хороший, чи не найпозитивніший персонаж на всю книжку! Ну й загалом (от не люблю цю термінологію, але) якщо в “Рибгороді” сюжет проактивний (половина героїв – із отакенним шилом в дупі), то в іншому випадку – все дуже реактивно. А, ледь не забула – йдеться про “С неба упали три яблока” Нарине Абгарян.

Відгук на цей роман – під катом.

Читати далі

Це аморфне поняття “домашня бібліотека”

(скопійовано з Фейсбук-версії цього блогу. Долучайтеся, там є пічєньки, які тут не траплятимуться).

Днями думала про те, що одна із найбільш визначних змін свідомості, що накривали мене протягом останніх десяти років, це таки змінення ставлення до наповнення книжкових шаф. Від шаленого накопичення “Більше. Більше! БІЛЬШЕ!!!” до більш-менш спокійного “Оце куплю, це не куплю, оте можна в електронці, а те… Ксеню, давай чесно, ти це _точно_ будеш читати?”. Нє, зрозуміло, просвітленню дюже сприяють наявність рідера, усвідомлення, що полиці не гумові, фінансові обмеження та бан на купівлю продукції російських видавництв. Та все одне – 10 років тому, я б ніколи не повірила, що з легкістю мінятиму, віддаватиму, часом – продаватиму свої книжки, беручи до уваги простий та елегантний фактор “А без цього я можу обійтись”.

Тим цікавіше спостерігати за тим, “а без чого не обходжуся” ) Окремі улюблені письменниці/письменники. Дуже красиві книжки. Рідкісні. Такі, які я ще планую комусь нав’язати на почитати. Ті (згадуючи попередню бесіду), що мають якийсь шанс на перечитування. Або просто у чомусь невимовно прикольні.

А ще цікавіше спостерігати за динамікою цього бібліотечного руху, тримаючи в голові якусь окрему книжкову характеристику. Наприклад, нещодавно помітила, що, здається, є лише два видавництва (з тих, у кого я купувала художку в кількості, більшій від трьох книжок, – це важливо), з продукцією яких я поки що не розставалася, – Урбіно та Темпора. А я думала, що їх буде більше. Ну а чемпіонів з “Прочитала – передай далі”, думаю, вгадати неважко )

А у вас є такі стабільні постачальники постійних шафових мешканців? )

Три повісті

Для тих, хто не читає мене на ГудРідз, – копії кількох з останніх відгуків, що тут ще не з’являлися.

НигилисткаНигилистка by Софья Ковалевская
My rating: 4 of 5 stars

Невеличка, але вельми цікава повість. За формою – стислий та невибагливий більдунгзроман – історія дорослішання молодої аристократки, яку через екзальтоване бажання стати мученицею (але в ім’я людського блага – це все ж важливо) мотиляє від релігії до соціалізму.

За суттю ж – зібрання… не знаю, наскільки точних, але яскравих і переконливих замальовок про “их нравы”. Тут вам трішки і про жіночу долю, більше – про сільський панський побут другої половини 19 століття, є й про настрої інтелігенції і навіть зліпки “природного” антисемітизму є. А ще є моторошно-блискуча фіксація хворобливого уявлення про Іншого. Наприклад, реакція на скасування кріпацтва в повісті вигляда отак:

“— Мужики у лесковского барина намедни дом спалили! — выговаривает неожиданно тетушка.

— И не то еще спалят! — слышится из угла зловещее карканье старого дяди.

— Да, заварили кашу! — продолжал он через несколько минут унылым, пророческим голосом. — Посмотрим, каково ее будет расхлебывать. Пусть вот она, — он указывает рукою на m-lle Julie, — порасскажет нам, каково было у них в восемьдесят девятом году.

— Mon Dieu! mon Dieu! que l’avenir est terrible(Боже мой! Боже мой! Как ужасно будущее),— нервно шепчет мама.

— Полноте вздор болтать! Русский мужик не якобинец. — Папа говорит спокойно, ободряюще, но видно, что тон этот напускной, что он сам далеко не спокоен.

— Ах нет, Michel, мужик наш зверь, мужик наш хуже французского! — Мама в волнении привстает на кушетке и опирается на локоть. — Ты ведь знаешь, что мужики нас ненавидят…”

Ласкаво просимо на інший бік Місяця!

View all my reviews

A Guide to the Fruits of Hawai'iA Guide to the Fruits of Hawai’i by Alaya Dawn Johnson
My rating: 4 of 5 stars

І вкотре маятник вампірської літератури хиляє між романтикою та прагматикою.
Уже відгриміла своє апокаліптична Війна, і Гаваї залишаються філіалом раю на землі. Цього разу – як курорт для вампірів. Кровопивці – господарі Всесвіту, люди – поживний (а за певних умов – ще й смачний) ресурс, а головна героїня повільно й невпевнено намацує межі доступної або ж прийнятної колаборації.

“Гавайські фрукти” – чергова історія про свободу волі та теоретичну чи практичну можливість її реалізувати. Неприємна, похмура, але, по-своєму, дуже переконлива. От тільки флер любовної лінії мені розмив картинку – без неї усе це звучало б ще драматичніше. А от потяг прочитати концепцію елітних “годівниць” як аналог проституції гейшевого типу, схоже, цілком природний – на Фантлабі хтось дбайливо додав позначку “Феминистское”. А чом би й ні – вийшов годящий опис об’єктивації:

“Key has grown used to thinking of her fellow humans as food, but now she is forced to reconcile that indelible fact with another, stranger veneer. The vampires who pay so dearly for Grade Gold humans don’t merely want to feed from a shunt. They want to be entertained, talked to, cajoled (…) Key has never seen anything like this before. She thought that most vampires regarded humans as walking sacks of food. What pleasure could be derived from speaking with your meal first?”

View all my reviews

Дважды рожденныйДважды рожденный by Sawako Ariyoshi
My rating: 4 of 5 stars

Коротка щемка повість про те, як “пацан до успіху прийшов” – став власником фірми, що робить шкарпетки-табі на замовлення. Від підмайстра до зятя в приймах – шалений кар’єрний злет для хлопчини з села. Тільки між цими двома чекпойнтами трапилась війна.
Цікаво читати про Пасіфік фронт з японської точки зору. І надто тому, що тут – жодного “самурайства”, обмаль високих ідеалів та романтичних потуг. “Маленька людина” as is – тому і цінно.

View all my reviews

Літні читання: Історики vs Вікторіанство

У мене починає потроху відлипати неписалка відгуків для ГудРідз… (о, який шлях мої відгуки минули з імхонетських часів! Від кількох тамтешніх речень через лайвлібівські нескінченні простирадла аж до нинішніх – абзац-два-три не розводжуючись) … тому про деякі книжки я, мабуть, буду не писати, а репостити. Воно, зрозуміло, якесь резюме виходить, а не нормальна розповідь, але ж хочеться і там вогник підтримувати, і сюди тягати для тих, кого на ГудРідз нема.

Не считая собакиНе считая собаки by Connie Willis My rating: 5 of 5 stars Замішати Джерома К. Джерома із Вудхаузом, змастити цитатами з британської поезії, щедро притрусити детективницькими алюзіями, подати все під соусом “темпоральна фантастика” – і вийде “To Say Nothing of the Dog”. У тому, що Конні Вілліс абсолютно прекрасна, я від “Книги Страшного Суду” й не сумніваюся, але ці два романи з Оксфордського циклу спочатку справляють геть різне враження. В одному випадку – драма-саспенс-чума, в іншому – веселий балаган, де прийом “бог із машини” – офіційний двигун сюжету. Аж потім прогримить водевільне крещендо – і все стає на свої місця. Ідеальне розважальне читво із надміру типізованими героями дозволяє зважувати концепції історичного розвитку, роз’яснює користь від освіти для широких верств населення, азартно лупить по голові жіночим питанням у вікторіанському варіанті, простьобує штампи одразу кількох літературних жанрів, моделює багатовимірну геометрії умовно-наслідкових розкладів, а заразом – дає м’якого копняка, пропонуючи трішки подумати про вічне. І робить все це дуже ефективно і неймовірно ефектно. Англоманська душа тане, її можна збирати ганчірочкою і робити все, що заманеться. Наприклад, змусити закохатися в бульдога. Сириле, я люблю тебе!

View all my reviews

ЗІ: а ще “Як не рахувати собаки” – яскравий приклад фантастики, що проходить тест Бехдель. Попри всі перешкоди – оповідачем є хлопець, а жіночі бесіди місцями підкреслено безмозкі “про жоніхів”. Кумедний ефект створюється, багатоплановий, хоча до жінок Вілліс часом безжальна. Власне, вона там нікого не жаліє. А як спірітуалістам дісталося, ммм…

КрОлені посеред пустелі

Тільки-но оголосили результати Небьюли-2014, як я бадьоро пострибала шукати, а що з цього можна почитати. Змушена повідомити: шоп забезгрошей – здається, лише переможицю з найкращим оповіданням. Зате легально, сухо й комфортно – дякувати Всесвіту за існування Apex.

Мені оці Jackalope Wives дуже сподобалися. Історія простенька, сюжет прямий та передбачуваний, проте якось несподівано душевно вийшло. Або – цитуючи ГудРідз:

Jackalope WivesJackalope Wives by Ursula Vernon
My rating: 5 of 5 stars

Чарівно прозора й дуже сумна історія про те, що найбільше важить право вибору. Що магія боїться невмілих рук. Що розгрібати чужі факапи – справа невдячна, але хто це зробить, як не бабуня за внука. А ще про те, що саме поганого в амбівалетності і які проблеми спричиняє невизначеність форми… Давно знайома оповідь про царівну-лебідь/селкі/принцесу-павлін/потрібне підставити/ переїхала у північноамериканську пустелю і чудово почувається поміж кактусів, койотів та гримучих змій.

View all my reviews

(а ще 5 тисяч слів не завадили пройти тест Бехдель – хоч із заувагами. Це так – до питання гнучкості малої прози…)

І крім усього іншого завдяки цьому оповіданню я зробила дивне відкриття: виявляється рогаті зайці-зайцелопи-кролені (українською останній варіант мені звучить найкраще) – це неабиякий шмат американського фольклору. Нє, сама по собі ідея няшна, особливо, як фотошоп з’явився. Але індустрія опудалок кролів з прифігаченими рогами – це вже якось нєздраво.

GoodReads: “Алый Первоцвет”

Алый ПервоцветАлый Первоцвет by Emmuska Orczy

My rating: 4 of 5 stars

Якщо чесно, то за “Червоний Первоцвіт” я бралася “задля годиться”: ото чому б не присвятити, позіхаючи, двійко літніх вечорів класичному пригодницькому романчику у форматі “месник у масці”, як нічого серйозного читати не хочеться? І перші сторінки радо відповідали очікуванням: буремний Париж, озвірілий натовп, безневинні та шляхетні жертви Мадам Гільйотини, мужні британські визволителі – все, як годиться. Але перша глава, друга, третя… Збій програми.

“Первоцвіт-пімпернель” чесно здивував щонайменш двома речами. Перша – своєрідна манера оповіді. Я подумки бігала між “Вона, шо серйозно?” та “Та нє, це ж іронія, вже майже сатира…” – аж доки зависла на соломоновому “щось всерйоз, але більшість – несерйозно”. А чом би й ні. Революціонерів Емма Орці послідовно змальовує найкривавішими фарбами, поки не з’ясовується, що вони бувають правильні – помірні республіканці, що ніколи й нікого – та монстри. З іншими категоріями персонажів складніше. Спадково няшних няшок-французьких аристократів письменниця описує так, як Джейн Остен не всіх своїх несимпатичних героїв прикладала. А герої-англійці отримують своє ще гучніше. І після слів: “Общество нянчилось с сэром Перси Блейкни, потому что его лошади были самыми прекрасными, приемы — самыми пышными, а вина — самыми лучшими во всей Англии. Что же касается его женитьбы на «умнейшей женщине Европы», то никто ему не сочувствовал, так как он сам сделал свой выбор”, – я зрозуміла, що починаю закохуватися в цей двозначний текст.

Ну а з другою дивиною ще простіше. Пригодницький роман, де в центрі уваги мужньо-героїчні чоловіки, а головна дієва особа – жінка? Ну афігєть, загорніть ще. І нехай Маргеріт повниться чеснотами майже до меріс’юшності, а в критичний момент виконує почесний обов’язок чергової damsel in distress – це все одне приємна героїня, яка не збирається сидіти біля віконця, нервово жмакаючи хустинку. Узагалі, як на твір того часу та цього жанру, “Первоцвіт” на диво адекватний. І антигерої там на людей схожі; і роялі в кущах добре виховані та вистрибують у годящий для того момент; і героїзм якийсь спокійний та ретельно продуманий. Тож ці двійко літніх вечорів минули набагато приємніше, аніж спочатку здавалося.

View all my reviews