Музична пауза. Гоу, Ненсі, гоу!

Літній настрій дає про себе знати не лише у “полегшеному” доборі книжок, а й в музичних уподобаннях. Хоча, ось з цією піснею я бігаю вже кілька місяців, як з тією торбою, періодично сіючи соцмережами. Ні, не витрушується з голови, тому треба й сюди повісити.

А історія нескладна: під час читання Wide Sargasso Sea я повзала Ютьюбом, шукаючи пісні на патуа. І от серед народних співів франкофонними версіями набріла на “англомовний” жіночий голос. Так я відкрила для себе Sister Nancy – одну з найвідоміших реґґі-співачок.

Sister Nancy, backed by iKronik

Офлін Расселл народилася в Кінгстоні у 1962 році і зростала серед 14 сестер-братів. Один з її старших виріс у Бригадира Джеррі – популярного ямайського діджея (Jamaican Deejay – це окрема творча метода, вони не лише “музику ставлять”, а головне самі собі підспівують), і з підліткових часів дівчина крутилася навколо й брала участь у виступах. У 1980-му майбутній Сестриці Ненсі трапився продюсер, що відвів її до студії писати перший сингл. А далі все було доволі круто: вервечка синглів, перший альбом в 1982-му, виступи – Офлін була першою діджейкою, що виступила на ямайському фестивалі Reggae Sunsplash, і також вважається першою ямайською діджейкою, яка поїхала в міжнародне турне. Але згодом активність Sister Nancy дещо вщухла. У 1996 році Офлін Расселл переїхала до Нью-Джерсі. Шлюб, дитина, робота в банківському секторі. Ні, музику вона не полишала, продовжуючи час від часу виступати. Але доволі скромну концертну й тим паче студійну активність мега-зірка початку вісімдесятих пояснювала бажанням “дати шанс іншим жінкам-співачкам”. У двохтисячних Ненсі (яку тепер частіше звуть мамою, аніж сістою) записала ще один альбом, та й досі бере участь у фестивалях. А одну з її найбільш знаменитих пісень все ще виконують, семплять, тягають саундтреками. Про неї і мені йдеться.

Bam Bam, здається, найщиріший гімн жіночій кар’єрі у пісенній формі. Абсолютно біографічна лірична героїня (на той момент – 20 років од народження) запитує в світу, чогой це когось дивує, що в жінки можуть бути амбіції, обіцяє підірвати всю Ямайку та переконує, що вона достатньо крута бізнесвумен, щоби в неї все вийшло.

(У цій версії мені подобається аранжування, та й перекладені субтитри для нетренованого вуха зайвими не будуть, а текст “як є” можна почитати тут)

І в неї справді все вийшло. Хочеться вірити, що жінка, яка колись співала “Я єдна така на три мільйони!”, щаслива. І фотки з виступів останніх років є доволі обнадійливими.

Якби “Анжеліка” зіграла в престоли.Versailles (1й сезон)

Я повернулася до вишивання, а це означає ще одне: кількість переглянутих коротких серіалів в такі періоди зростає втроє-вчетверо. Причому серіали ці навмисно розмаїті. Той, про який хочу розповісти сьогодні, з костюмної братії, але – отака оригінальність – не вікторіанський і не про Середньовіччя.

Спільний продукт канадського та французького виробництва (знятий, між іншим англійською, що трохи збиває настрій) пішов модним шляхом “У нас теж є матеріал на “Гру престолів!” і взявся розповідати про становлення абсолютизму у Франції. Кров, інтриги, відверті еротичні сцени – ну все, як у дорослих. У центрі уваги – знана історія про те, як один “просто король” перетворився на Сонце. А метафорою змін в країні та розростання влади короля тут виступає поступове будівництво такого мегаломанськи прекрасного палацу, який годі було й уявити. Мадам та мсьє, дозвольте розказати вам про перший сезон “Версаля“.

VERSAILLES-fresque

Серіал стартував восени минулого року й, схоже, одразу розмахувався на щось велике. Це доволі дорогий проект, до того ж на такому матеріалі, який дозволяє добряче погулятися. Перша десятисерійка (алілуя, його таки справді подовжили!) вельми своєрідно переказує події 1667-1670 років. Ключові чекпойнти присутні, але у якийсь виразний історизм тут не граються. І це, як не дивно, один з вагомих плюсів. А до інших можна віднести:

Читати далі

Привид як метафора. Spirited

В межах особистої програми саморозвитку “Та додивися ти вже початі серіали!” нарешті добила перший сезон вже підстаркуватого – 2010-11 рр – австралійського шоу.

Стартувало воно весело та з феєрверками, але під кінець сезону трохи здулося, чи то пак пішло розвиватися (як на мій смак) кудись не туди. Але скільки там того сезону – 8 серій лишень, а серед перших з них є дуже класні.

spirited

Отже наша “Одержима” починається з того, що якоїсь чудової сонячної днини Сьюзі купує квартиру поблизу від свого стоматологічного кабінету, пакує дітей і рішуче йде від чоловіка-нарциса. Чоловік в шоці, діти в шоці, родичі й друзі в шоці… І Сьюзі також в шоці, але з іншої причини (бо квартира таки натякає, що рішення спонтанним не було). Шок у Сьюзі спричинив той факт, що стрес провокує галюцинації. Тільки галюцинація виявилася аж ніяк не мовчазною й дуже нав’язливою. Справді стресованій жінці не пощастило: вона придбала житло із привидом в довісок. Причому йдеться не про чемну сумну мертву дитинку чи “криваві плями” Кентервільського Ґоста. У проклятій квартирі оселився великий й жахливий Генрі Маллет – трохи підтоптана зірка британського панк-року, що зник без вісті 25 років тому. Проблємка в тому, що окрім Сьюзі та сусідського кота ніхто інший Генрі не бачить. А головну героїню і без звички розмовляти з пусткою вже всі навколишні вважають за божевільну. Такий чоловік, такий будинок, така зразкова сім’я! Ну точно жіночка несповна розуму!

Така сюжетна зав’язка автоматично очолює список серіальних плюсів. Але також до них можна віднести:

  • живу-чудову-цікаву головну героїню, яка більш-менш схожа на нормальну жінку із нормальними (навіть коли вони паранормальні) проблемами – тобто, не аж настільки гламуризовану, як це буває в багатьох американських серіалах.

Читати далі

Позичені обличчя: Барбі-версії відомих жінок

Учорашня звістка про Барбі-Аву Дюверне змусила зробити нарешті свій власний (бо тисячі їх в інтернетиках) каталог барбі-селебритіз. Фанатів екшн-фігурок своїм власним Айрон Меном чи Локі під подушкою не здивувати, але все ж таки це цікавий кейс: як і чому люди стають ляльками.

З персонажами культових фільмів/ігор усе зрозуміло – певні обличчя вони отримують просто “у спадок”. Але поміж персонажних ляльок є й деяка (значно менша, зрозуміло) кількість суто портретних. Коли йдеться не про Барбі-Скарлет чи Барбі-Сабріну, а про Барбі-<підставте потрібне ім’я реальної людини>. As for me, другий випадок набагато крутіший, бо йдеться про те, що конкретна людина стала брендом, іконою та зразком для наслідування. Воно, звісно, відтінок сумнівності такої слави не скасуєш (ото вже найвищий рівень об’єктивації!), але все одне маю до таких ляльок сентимент. Теоретичний “Я теж так хочу, коли виросту”, бо фактично жодної такої портретки в мене нема.

Але то все лірика. На практиці ж значна кількість барбєйських знаменитостей є американськими співачками. Також зустрічають акторки, танцівниці, телеведучі, тепер от кінорежисерка є. Трапляються навіть монарші особи, а чому б і ні.

До цієї останньої категорії належить реліз кількарічної давнини – “Королівське весілля”.

2012-kate-middleton-wedding-3

Що цікаво: лялько-Вільям – портретний, а от під герцогиню Кейт розписали один зі стандартних молдів. Але вийшло нічого.

Також Маттел випустив був ляльку присвячену іншому культовому королівському князівському весіллю. Моя заповітна мрія – страшних грошей коштує.

Читати далі

Музична пауза

Щось в мене ця підрубрика – чисто тобі саундтрекова.

Додивилися вчора Fortitude. Маємо типове _началі за здравіє_, а скінчили… ну, не сприйміть це за спойлер. Детектив з (ніби) містикою, який потроху розгублює і містику, і детектив – примітне видовище. І небезнадійне.

Там абсолютно фантастична Арктика (зрозуміла тепер брата, який хоче як не в Антарктиду, то хоча б в Ісландію). Там типове маленьке містечко із переповненими клозетами (але містечко з майже нульовим рівнем злочинності тому скелети там переважно особистого життя стосуються). Там кілька цікавих жіночих персонажів, що здебільшого відтінюють чоловічі характери, які власноруч підштовхують сюжет. Але серед тих чоловічих характерів – блискучий бенефіс Стенлі Туччі, то, цього разу, нехай його.

Хоча дама-губернатор там також шикарна.

Це були плюси та напівплюси. З мінусів – дуже дивний сюжет, місцями недомотивоване м’ясо та загальне враження “У вас тут реалістичність чи вже шизуха?”. Бо недодали всього.

Але. Ще там кльовий оупенінг і чудова головна тема.

 

Музична пауза

Днями мене знову накрила хвиля роздратування щодо того: які Starz нехороші люди, бо розірвали перший сезон Outlander на дві половини із піврічною перервою між ними.

І так дратувалася, так дратувалася, що, по-перше, провела масовану рекламну кампанію (а шо, мені одній страждати?) в неохоплених колах; по-друге, прочитала другу книжку з циклу (а це більше тисячі сторінок, все ж таки); по-третє – вже другий тиждень намагаюся вигнати з голови центрову музичну тему. Невдало.

А тут полізла трішки про цю The Skye Boat Song почитати. А там такі контексти!

“The Skye Boat Song” is a Scottish folk song, which can be played as a waltz, recalling the escape of Prince Charles Edward Stuart (Bonnie Prince Charlie) from Uist to the Isle of Skye after his defeat at the Battle of Culloden in 1746.

– каже нам Вікіпедія. Ач яка історична адекватність сюжетам книжок/серіальцю! Відповідно, пісня існує в кількох варіантах. Серед них найвідоміші – максимально конкретний:

Speed, bonnie boat, like a bird on the wing,
Onward! the sailors cry;
Carry the lad that’s born to be King
Over the sea to Skye.

і так далі… або ж трохи абстрактніший – Стівенсона, до речі (тут можна знайти переклад російською).

Sing me a song of a lad that is gone,
Say, could that lad be I?
Merry of soul he sailed on a day
Over the sea to Skye.

Аж тут виявляється, що під серіальні потреби один з варіантів вирішили переробити.

Читати далі

і про побутові антивоєнні настрої

Сьогодні я трохи погралася у Scarborough Fair. Аби розмариновому кущику не було сумно, висіяла в горщики поряд з ним sage and thyme (parsley – нецікаво, та й не їмо ми її). Подивимося, чи проростуть, бо в мене складні стосунки із рослинами.

А до чого тут сабж? Мабуть, до того, що нині увага до підвіконно-городницьких робіт вимагає неабиякого ментального зусилля: як жеж можна щось сіяти нове, як раптом доведеться й старе кидати напризволяще! Ну… посіяти – посіяла, сподіваюся, зможу побачити результати.

З іншого боку, створення маленького трав’яного садочка, може, й ненайгірший засіб боротьби із тривожністю. Хоча нові туфлі я також купила. А як ви викручуєтеся?

ЗІ: Повертаючись до фольклорних асоціацій: відкрили для себе Rosemary & Thyme – симпатичний англійський-англійський кантрі-детективний серіал. Щоправда, справи там одноманітні, але загалом – дуже мило. І дуже красиво.

і про навіяне

Раз уже згадала – залишу це тут.
Шмат із саундтрека чудового грецього кіно про тугу за Стамбулом.


Одна із найулюбленіших мелодій останнього часу )

і про саундтреки

Після чергового перегляду придивлялася-прислухалася до OST-у до Love actually:
Айяйяй – там нема моєї улюбленої пісні! (зрозуміло, якщо не рахувати Christmas Is All Around)
А і нічого – зате на ютюбі таке зачотне відео із 1975-го )))


і про кохання

днями з експериментальної метою вирішила розширити власний діапазон споживання вінтажних мелодрам. подивилася Сезон кохання – японське 1969 року… (кажуть, в радянському прокаті було, треба бабусь попитати)
ну… дуже наївне (десь як радянське тих часів, в Америці та Європі вже в середньому веселіше знімали), таки мелодраматичне, але дуже миле )
а ще там симпатичний саундтрек. тобто здавався симпатичним, поки двома піснями не дістали вкінець. вирішила поділитися іменним треком – на Ютубі з’ясувалося, що то був нічогенький шлягер, в якого і сучасних каверів вдосталь.

чарівна сила мистецтва

сьогодні врешті-решт подивилася Привид опери – той, що 2004 року.

і нічогенький фільм, після декількох несхвальних відгуків очікувала гіршого. з музичним матеріалом (проблема не одного саме _кіно_мюзиклу) всьо чьотко (щоправда, до вокалу Привида треба було звикнути), картинка красива. нічого всерйоз не дратує (окрім фльору ідіотизму неадекватно-переляканої наївності, що, на щастя, час від часу тікає з обличчя Крістіни)…

а ще там є Джерард Батлер, який після цього фільму може претендувати на місце в топ-10 улюблених муШШЫн-акторів (тм)
і Міранда Річардсон, якій я дюже симпатизую. о! щойно збагнула, що це ж вона – зла мачуха із Sleepy Hollow. тоді – дюже-дюже симпатизую

а чарівна сила мистецтва не в кіно… а в Angel of Music, яку я чомусь мугикаю під ніс увесь день…

одна проблема. Інфостору нема, де ж тепер все брати?..