Лего-фігурки: 17-та серія, трішки бетменоманії та одна велика мрія

Днями подумала, що я цьогоріч заборгувала собі вже 5 лего-фігурок, і тут збагнула, що майже півроку не писала про міні-фіги! Мені соромно. Особливо, зважаючи, що від останнього запису минуло вже дві серії: один спецвипуск і одна регулярна.

Оця 17-та серія – це просто якесь свято стандарту. Персонажок все ще 5 з 16, і всі вони… доволі очевидні. Де, де оригінальність?

Цього разу маємо:

шеф

  • шеф-кухарку, симпатичну, але нічого особливого;

інстр

  • інструкторку з танців – таки справді 1980-ті в моді;

вет

  • ветеринарку – не вперше, але кроличок дуже няшний;

Читати далі

Ботсванські цінності. The No. 1 Ladies’ Detective Agency (1-й сезон – він же останній)

Іноді повсякденні дива реалізуються себе у весело-несподіваний спосіб. Кілька тижнів тому ми переглянули екранізацію “Ніде в Африці“: дуже красивий зняли фільм, але сюжетні акценти там розставлені інакше, аніж в романі. І по тому аж припекло подивитися ще щось про Африку, щоби не надто драматичне і не надто артхаусне. І тоді я згадала про цикл детективів Александра МакКол Сміта і почала захоплено фантазувати вголос, який би з цих книжечок гарний зняли б серіал, як руки з правильного місця ростуть. Аж раптом п’ятихвилинний фонтан-панегірик всох на півслові – я здогадалася відкрити ІМДб.

Короткий зміст наступних п’яти хвилин можна скоротити до”АААА, він існує!” (радісні танці навколо комп’ютера залишимо за кадром). Так, він існує. Ще у 2008-му ВВС показали двогодинний пілот, що його зрежисував Ентоні Мінґелла, а наступного року – 6 серій першого сезону, який, на жаль, залишився останнім. Але за, що вже є – велика подяка.

mv5bmtizntk3njc5mv5bml5banbnxkftztcwnzi4nzqymg-_v1_

Жіноча детективна агенція №1” – це цикл “затишних детективів”, що на сьогодні складається з 17 книжок, перша з яких була написана ще у 1998 році, а наразі остання – ото лише 2016-го. Я читала лише першу з них, але точно читатиму далі. І саме на ній загалом базується сюжет пілоту. Поважна ботсванська леді – мма* Прешес Рамотсве втрачає батька, скотопромисловця середньої руки. Усіх своїх корів небіжчик лишає непутящій доньці – диви яка, розлучена та ще й інтереси має якісь дуже дивні. Грошей від продажу мма Рамотсве вистачає на те, щоби втілити в життя давню мрію. Вона переїздить до столиці та відкриває там детективну агенцію. Першу жіночу детективну агенцію в Габороне!

Цей міні-серіал – справжній подарунок для тих, хто любить детективи, але втомився від темних кольорів, засилля маніяків та психованих геніїв. Тут маємо золотаво-сепійну картинку, симпатичних, хоча й трохи пришелепкуватих, персонажів та дуже побутові розслідування: невірні чоловіки та дружини, проблемні діти, дрібні пограбування і лише подеколи – зникнення людей. Звучить нуднувато? Якоюсь мірою так, але автори створили дуже цілісний світ, в якому те, що відбувається на тлі та за рогом, не менш важливе за, власне, розслідування. Тим не менш, попри всю няшність та затишність,  ЖДА лишається соціально чутливим текстом – тут і про боротьбу із забобонами йдеться, і про корупцію різного роду (включно з медичною), і про домашнє насилля, і про скляну стелю, і в принципі – дуже багато про місце та роль емансипованої жінки в традиційному суспільстві… Але я вже почала говорити про плюси, але забула, що треба дотриматися звичної схеми.

Читати далі

Діти проти Чогось. Stranger Things (1 сезон)

Отак тижнями збираєшся чемно написати про купу передивленого серіального в хронологічному порядку, а сідаєш розповідати про найсвіжіші враження. Негарно якось, а шо поробиш.

Отже, якщо хтось читав мій відгук на “Елеанор і Парк” і раптом думав собі: “А було б круто, якби таке ж, але без ґудзиків такого акценту на коханні!” – то радісно повідомляю. що таке є! Ну як таке… Про вісімдесяті, про “не таких”, про дітей-гіків з коміксами, роком у навушниках та настільними іграми, про перші кохання (трохи), про сімейні непорозуміння, дещо про домашнє насилля та проблемне виховання. Тільки тут все набагато дивніше.

stranger-things-title-card

Як всюди пишуть про головну літню новинку від Neflix, Stranger Things – це подарунок фанатам маскульту вісімдесятих у восьмисерійному форматі. Упізнавані герої, знайомі до болю сюжетні повороти, переспівані мізансцени та репліки – усе дуже передбачуване та майже абсолютно прекрасне. Не серіалець, а різдвяна панчоха: тут у нас Кінг (багато-багато-багато Кінга, більше, ніж в деяких екранізаціях творів Короля), тут – Карпентер, там – трохи Діна Кунца, тут – щось від навіть старших бойовичків (на епізоді-омажі до чи то “Рембо“, чи то “Коммандо” плакала від захвату навіть я- людина, якій байдуже на “Бойовики нашого відеосалонного дитинства”), і навіть по тодішнім ромкомам пробіглися, не кажучи вже про шкільну класику а-ля “Сніданковий клуб”. І головне – зроблено все з такою любов’ю, що ця підкреслена заштампованість не бісить (гаразд, мене не бісить, за всіх не скажу), а радує, як перший сніг.

У маленькому-сіренькому містечку серед індіанських полів живе собі четверо десь так дванадцятирічних друзяк. Живуть непогано, гікують потроху, а що в школі круті чіпляються – то закони жанру не оминути. І все було б нічого, тільки після однієї задовгої сесії у D&D один з хлопчаків не повернувся додому. Мати Вілла в істериці, шериф-алкоголік в легкій прострації, а друзі – в ніфіга-не-легкій ажитації. Адже Вілла точно забрало Щось. Щось живе у кар’єрі? Чи в дивному “Інституті”, який охороняють військові? Чи, може, Щось не належить до нашого світу,  а виходить сюди лише полювати? Стоп, а звідки тут з’явилася неговірка мала дівчинка? Невже вона теж Щось, просто іншого ґатунку?

Читати далі

Комікси у плоті. Пластиковій і барбячій

Кілька тижнів тому мені дорікнули: “Давно нічого про ляльок не було!”. І тут на хвилі новин з головного Комік-Кону планети вирішила терміново виправити ситуацію. Тому найближчими днями можна буде чекати на огляд фантастичних барбі-ляльок, а сьогодні буде день коміксів.

Для початку треба сказати, що Маттел вже багато років співпрацює із DC Comics (імовірно, це й пояснює, що жодної власної комікс-барбі я не маю). Але стрункої генеральної лінії не існує. Час від часу просто з’являються нові ляльки: суто коміксові; на честь та в маркетингову підтримку нової екранізації; або ж на згадку про добрі старі часи. Через це кілька персонажів з’являються знову і знову, лише зрідка вивільнюючи місце для щось хоч трохи незвичного. Ще й з різним ефектом: частина комікс-ляльок – це відвертий мас-маркет, частина – ексклюзиви (зокрема випущені якраз під SDCC), а щось – хаотично ігрове. Тож люди, які беруться збирати цю тему – відчайдухи й герої, бо це доволі складно.

Енівей, кілька випусків були справді крутими. Наприклад, цьогорічний ексклюзив для Сан-Дієго – Диво-Жінка у “розширеній версії”.

DGW44_c_16_490

Окрім обмеженого спецнакладу, існує і варіант “для всіх”. Ну, якщо його повернули до продажу, бо першу хвилю тиражу розкупили дуже швидко (я навіть облизнутися не встигла).

sf6

Також під новий фільм випустили ще й портретних Супермена та Бетмена, крім того – Диво-Жінка у барбячій версії існує, щонайменш, у ще трьох варіантах, які реально знайти на вторинному ринку. Але все це – разом із іншими героїнями – буде під катом.

Читати далі

Королівською милостю. Перша австралійська лікарня для жінок

Як я і казала, пишучи про “смачні” книжки, худло – бездонне джерело неочікуваних знань. Протягом місяця з гаком знічев’я дізналася про полоцьку архітектуру, початок суфражистського руху в Новій Зеландії, культурні особливості народу хімба і купу всякого іншого. А вчора на мене з детектива вистрибнули відомості про історію медичної системи Австралії. Було це так:

– Расскажите мне, – попросила Фрина, – как появилась эта больница для женщин. Ее построили на пожертвования старой королевы?

– Это удивительная история, Фрина. Такое могло случиться только в молодой стране. Две женщины-врача основали практику здесь, в Мельбурне, но высшее медицинское начальство, будучи тогда таким же закоснелым и консервативным, как и сегодня, не разрешило им отравлять стерильный воздух больниц. Медсестры – да. Врачи женского пола – нет. Поэтому они основали больницу в здании уэльской церкви – единственном помещении, которое смогли получить. С тех пор я стала теплее относиться к уэльсцам. В больнице был всего один кран с водой, один стерилизатор и – очень скоро – гораздо больше пациентов, чем туда помещалось. Женщины спали на полу, каждый час принимали роды. Но им нужен был не просто родильный дом – они подали прошение об организации больницы. Разумеется, парламент отказал им в финансировании. Поэтому они послали прошение королеве, и все женщины Виктории собрали для нее по шиллингу. И тогда старая королева (благослови ее Господь!) дала им разрешение и право именоваться больницей королевы Виктории. К сожалению, это здание выстроено из рук вон плохо. Через несколько лет мы переедем в новое, а этот приют снесем до последнего камня. Раньше здесь была школа для гувернанток.

Йєп, водевільні та хворобливо зациклені на лахах детективчики про міс Фрайні Фішер – першооснова одного з моїх найулюбленіших серіалів – має цілком виразний про-жіночий, а то і про-фем характер, який успадкувала і екранізація. І нехай цей характер себе проявляє в таких не дуже елегантних програмних вставках, користь з того добряча. А й справді, чому не розповідати про емансипацію або ж патріархатну експлуатацію жінок через невагомо легке чтиво? Це теж канал для отримання інформації.

Так от, про Queen Victoria Hospital.

front-of-building

Це не та будівля, про яку йдеться вище, це Мельбурнський шпиталь на Лонсдейл-стрит, побудований у 1912 році, куди “Королева Вікторія” перебралася лише у 1946-му. Згодом сама лікарня знову переїхала, а тут базується Жіночий фонд імені королеви Вікторії – ширша за функціями організація, яка виросла з первинної ініціативи.

Коротенько: так, дійсно, ідея про появу спеціальної лікарні для жінок з’явилася у 1896 році. Гроші на її організацію збиралися – от несподіванка! – також серед жінок через так званий “Шилінговий фонд”. Перші кілька років лікарки справді працювали в режимі клініки при церкві, але проблема розширення стояла дуже гостро. Паралельно засновниці зверталися за підтримкою до Її Величності. Її Величність була не проти: з нагоди її нещодавно минулого 75-го ювілею лікарні надали підтримку та високе ім’я. У 1899 році “Королева Вікторія” переїхала у більш придатне для роботи приміщення і запрацювала на повну силу. Це була одна з трьох перших лікарень у світі, що працювали в режимі “Жінки для жінок”: жінки заснували, жінки керували, жінки працювали. Головною метою була надання лікування та підтримки (в тому числі – педіатричного нагляду за немовлятами) бідним жінкам, до інтересів і потреб яких лікарі-чоловіки на той момент могли поставитися скептично.

Лікарок-засновниць, до речі, було не дві (вони, мабуть, з таким навантаженням і не впоралися б), а одинадцять. Але, схоже, що в уривку йдеться про сестер Стоун. Ініціаторкою та двигуном створення “Королеви Вікторії” була Емма Констанс Стоун – перша жінка, що практикувала медицину в Австралії. Вивчитися в Мельбурні змоги в неї не було (а ця проблема доволі гостро стояла навіть тоді, коли зняли офіційні обмеження – навіть в 1950-60 роках), отримувала освіту вона в Пенсильванії, де вже був спеціалізований жіночий медичний коледж, а ступінь MD – у Торонто. Працювати почала у Лондоні, але згодом повернулася з Британії на батьківщину, і у 1890 році (у віці 34 років) стала першою жінкою в штаті Вікторія, що зареєструвала медичну практику. Майже одразу до неї долучилася її сестра Клара, яка у 1891 році все ж таки стала однією з двох перших “медичних” випускниць Мельбурнського університету. Перша зустріч Жіночої медичної спілки імені королеви Вікторії відбулася у 1895 році, головувала на ній тоді Клара Стоун. А далі все відомо – пошук однодумиць та запуск ідеї. Наступного року робота вже кипіла та булькала, хоча й офіційним відкриттям лікарні вважається 1899 рік. На жаль, Констанс Стоун недовго раділа своєму успіхові. Вона померла у 1902 році у свої сорок п’ять – туберкульоз тоді був безжальним. З часом донька Констанс – Бронвен – також стала лікаркою. Клара ж залишалася почесною головою лікарні до 1919 року, після чого пішла на “пенсію” – приватно практикувати. На відміну від старшої сестри вона прожила дуже довге життя, і померла у віці 97 років у 1957.

63693

Австралійська марка “Сто років жіноцтва в медичній практиці”. Знайомтеся, Констанс Стоун.

А під катом ще одна цитатка з роману.

Читати далі

Графічна пауза. Музи прерафаелітів у телевимірі

Учора було дуже круто, але слова після цього погано підкорюються. Тому, сподіваймося на дружні репортажі, і я все ще завинила щонайменш 5 постів про книжки. Але сьогодні пропоную подивитися на картинки. Вірніше, на картини та скріншоти.

Днями я планую коротко розповісти про три історичні міні-серіали. А сьогодні буде свого роду тизер – зібрання ілюстративних матеріалів до одного з них. Це “Романтики-відчайдухи” – бібісішна фантазія на тему сексуального життя та творчості прерафаелітів першого покоління. Про специфічну концепцію та образи самих художників буде в анонсованому матеріалі, а тут – про “навколишнє жіноцтво”.

Знову ж таки, ота концепція призвела до того, що єдиною мінімально автономною жіночою сюжетною лінією на всі шість серій стала демонстрація потягу Ліззі Сіддал до малювання та її перших успіхів. На мій великий подив, про відому в майбутньому поетесу Крістіну Росетті (а це все ж сестра головного героя!) автори не прохоплюються жодним словом. Тим не менш, героїнь у серіалі багато – матеріал змушує – і деякі образи доволі цікаві, хоча й не вільні від стеореотипізації.

(Маленьке зізнання: я люблю роботи братства. І тому чи не найцікавіше для мене було подивитися, яких саме акторок обрали на роль жінок, чиї обличчя загальновідомі. Ні, я не перебільшую популярність британського живопису 19 століття – просто ці сюжети розповзлися такою кількістю книжкових обкладинок, шо ой. Пам’ятаєте зелені покетбуки від російської Азбука-Классика?)

Почну з найвідомішої фігури та однієї з найвідоміших картин. З “Офелії” Мілле, для якої позувала Елізабет Сіддал – подруга, учениця, муза та під кінець життя – дружина Данте Габріеля Росетті.

john_everett_millais_-_ophelia_-_google_art_project

А це серіальний епізод із Емі Менсон.

p01ghnch

Читати далі

Графічна пауза. Годинка для фан-сервісу

Як вчинити, коли мозок діагностує нестачу Outlander-stuff в організмі? Стратегія притомної людини: “Ксеню, у тебе ще половина першого сезону не переглянута, а там ще другий… І, зрештою, можна взятися за “Барабани осені“. Стратегія людини, в якої якась клавіша залипла: “Аааааа, кажуть є комікс!”. Є, є комікс.

7517343

Отже, комікс. Ідея показати події першої книжки з точки зору іншого героя – йдеться, зрозуміло, про Джеймі, не буду розводитися з інтригами – така проста й елегантна, що хочеться плакати від нападу няшності. Бо стільки всього можна показати, що ух! І це я вже не кажу про те, що графічний роман писала сама Діана Гейблдон, художник – в’єтнамець Hoang Nguyen – там теж доволі модний, та й в принципі цікаво глянути на досеріальне графічне рішення. Плюс, згадуючи регулярно спливаючу у фейсбук-стрічці дискусію про “Право дівчаток на фан-сервіс у коміксах”, хотілося вже подивитися в той бік, де почісування ментального черевця читачок/глядачок гарантоване маркетингом.

І, мушу сказати, що все, про що йшлося абзацом вище, у “Вигнанці” є. Але воно не настільки радує, як того хотілося.

Читати далі

Лего-фігурки: скучили за Діснеєм?

Чергова серія міні-фігів, як то двічі було із лего-Сімпсонами, не є черговою. Адже цього разу виробники також скинули на голови колекціонерів мультиплікаційний десант. Тільки цього разу він не жовтий. Щось скрєпи тріщать.

Серія для міні-фігів нехарактерна не лише дизайном, а ще і збільшеною кількістю (18 фігурок проти звичних 16) та тяжінням до парних персонажів (але, на жаль, не всі вони такі). А от із жіночим питанням усе традиційно: 6 з 18, тобто вперто менше половини.

Але шанс здобути декого з улюблених героїв у лего-форматі все одне спокушає. Тільки що там із героїнями?

Читати далі

Мати-героїня та її звіринець. The Durrells (1-й сезон)

Як ніжний, самовідданий і чуйний Ной, мама сміливо вела свій ковчег із кумедними нащадками крізь бурхливе житейське море, завжди готова до бунту, раз у раз долаючи фінансові мілини, ніколи не певна того, що команда схвалить її дії, і завжди готова нести відповідальність за будь-які неполадки на кораблі. Неймовірно, що мама знаходила сили переносити це плавання, проте вона його переносила і навіть залишалась при здоровому розумі. Як твердить мій брат Ларрі, і не без рації, ми можемо пишатися тим, як ми виховали нашу маму; всім нам вона робить честь, їй вдалося досягти тієї щасливої Нірвани, де ніщо вже не приголомшує і не дивує.

Джеральд Даррелл.

Хвилинка зізнань: зазвичай це стається раніше, але я завжди була трохи пригальмованою істотою. Відколи мені виповнилося 13 – я люблю Джеральда Даррелла. Люблю кумедне хлопчисько, зухвалого парубійка з над-ідеями, поважне світило та зірку бібісішних телеекранів сімдесятих, і навіть підстаркуватого алкоголіка-соціофоба також люблю. Та ця любов не затьмарює розум. І коли думаю про вшанування пам’яті, то мені не лише хочеться відвідати Джерсі (хоча, направду, дуже-дуже хочеться), але й розшукати пам’ятник, під який треба покласти оберемок квітів. Пам’ятник Луїзі Даррелл – героїчній жінці, що виростила той дітинець-звіринець і не придушила жодне зі своїх обдарованих та намаханих нащадків. Не знаю, чи існує він у фізичному вимірі, але в телевізійному вже точно є.

(… тут лишився вереск захоплення, непридатний до артикулювання)

mv5bzwm2mwyzmdktzme4mi00owfmltgzyzitywq0ntu3yznmzgfhxkeyxkfqcgdeqxvyntezmzqznzq-_v1__sx1089_sy534_

Так, мені йдеться про “Дарреллів“, перший сезон яких цієї весни запустив британський ITV. І хоча каноністи бризкають отрутою, мені важко знайти для цієї шестисерійки інші слова окрім: “Це прекрасно!”. Це справді прекрасно, невимовно, неймовірно прекрасно, але все ж спробую стандартну схему з плюсами й мінусами.

Читати далі

Якби “Анжеліка” зіграла в престоли.Versailles (1й сезон)

Я повернулася до вишивання, а це означає ще одне: кількість переглянутих коротких серіалів в такі періоди зростає втроє-вчетверо. Причому серіали ці навмисно розмаїті. Той, про який хочу розповісти сьогодні, з костюмної братії, але – отака оригінальність – не вікторіанський і не про Середньовіччя.

Спільний продукт канадського та французького виробництва (знятий, між іншим англійською, що трохи збиває настрій) пішов модним шляхом “У нас теж є матеріал на “Гру престолів!” і взявся розповідати про становлення абсолютизму у Франції. Кров, інтриги, відверті еротичні сцени – ну все, як у дорослих. У центрі уваги – знана історія про те, як один “просто король” перетворився на Сонце. А метафорою змін в країні та розростання влади короля тут виступає поступове будівництво такого мегаломанськи прекрасного палацу, який годі було й уявити. Мадам та мсьє, дозвольте розказати вам про перший сезон “Версаля“.

VERSAILLES-fresque

Серіал стартував восени минулого року й, схоже, одразу розмахувався на щось велике. Це доволі дорогий проект, до того ж на такому матеріалі, який дозволяє добряче погулятися. Перша десятисерійка (алілуя, його таки справді подовжили!) вельми своєрідно переказує події 1667-1670 років. Ключові чекпойнти присутні, але у якийсь виразний історизм тут не граються. І це, як не дивно, один з вагомих плюсів. А до інших можна віднести:

Читати далі

Пастка на гуманність. “До зустрічі з тобою”

Мене вполював маркетингово вивірений маслітературний бестселер, і це було доволі весело!

Рівненьке-гладеньке “До зустрічі з тобою” ретельно розставляє гачечки, дозовано підпускає штампів (деконструюючи деякі, аби не було геть нудно), нанизує епізоди за логікою дорогої голлівудської мелодрами з дуже дорогими сценаристами, але робить це якось так невимушено, що мимоволі думаєш: “Ну вже яке виросло!”. Зрештою, такий підхід непринципово гірший за будь-який інший, а конфлікт “ТВОРЕЦЬ vs ремісник” мені неблизький. Тут інша потенційна проблема – придатна до емоційних спекуляцій тема-сльозодавка, але її Джоджо Мойєс вирішує в такий спосіб, що проковтнула, майже не мружачись, а в мене з таким великі трабли.

29541937

Сюжет в роману простий й легкий, як дві копійки: Лу-лузерку із вітром в голові майже випадково наймають як помічницю-доглядальницю до паралізованого екс-спортсмена-ектремала, екс-акули Сіті, і пункт “доволі приємний хлопець” в житті Вілла також позначений лейбою “екс”. А далі все, як годиться: він не такий ЗП, як хоче здаватися; вона не така ідіотка, як часто поводиться; безнадійне життя зненацька освітлюють сонячні зайчики сміху й любові – кількадесят “драматичних” ромкомів дозволяють з легкістю домалювати сюжетну схему й розцяцькувати її передбачуваними епізодами. Але є кілька “але”.

Приємною несподіванкою в Me Before You (от все ж таки оригінальна назва тонша), як на мій смак, є, по-перше, “Me”, а по-друге – “Before”. З одного боку, Луїза не така прозора, як багато героїнь жанру (межа чик-літу та сімейної мелодрами): в цієї дівчини є щось схоже на характер, а головне – більшість її дій, навіть безглуздих непогано замотивовані. І хоча трохи тисне на совість те, що життєва драма, яка спаскудила людині всю молодість, вирішується однією (!) терапевтичною бесідою, ця драма все ж таки існує і на щось-таки впливає, а не висить в повітрі мечем бідолаги Дамокла. З іншого, навколо головних героїв нема вакууму. Кількома епізодами, але доволі переконливо письменниця змальовує сонне туристичне містечко, в якому порядній дівчині, окрім як заміж, і вийти нема куди; життя сучасного пролетаріату (вікторіанські класики б плакали – сто п’ятдесят років минуло, а проблемі ті ж самі – як жити, якщо звільнять, як отримати освіту дорослій людині, чи є сенс вдосконалювати кваліфікацію, як забезпечувати комфорт єдиному годівникові, особливо, якщо це годувальниця і таке інше); трішки й саркастично – буття posh-класу, та й ще купу доволі цікавих подробиць, наприклад, про роботу британських центрів зайнятості…

Звісно ще є “You” і тут все… ні, не складно, але доволі цікаво. На початку книжки, коли вже стало зрозуміло, що це – в міру захопливе, хоча й передбачувано простеньке, читання, я із собою заклалася: якщо кінець буде солодко-романтичний – дві ГудРідз зірочки, трагічно-романтичний – три зірочки, життєво-правдоподібний – чотири зірочки (знаю, що дитинно, але це розважає). Аж потім сюжет вніс корективу, і довелося переглядати схему.

Формулювання “Пастка на гуманність” я в сабж винесла недаремно, адже останню третину книжки до стеження за фабулою додається ще один пласт сприйняття: внутрішня полеміка читачки із самою читачкою. Той фактор-коректива – право на евтаназію та ставлення до неї усіх більш чи менш зацікавлених осіб. І тут продумано, ретельно, сльозогінно письменниця довела читачці-мені, що є, є в цій парафії невідрефлексовані моменти. Це було боляче. I mean it. Складена про всяк випадок поведінкова схема почала питатися про можливі зміни, а одна колись дана обіцянка повисла мертвим, пардон, каменем на сумлінні. Це трохи не те, чого очікуєш від голлівудського штибу романтичної мелодрамки, але – дякую, то було корисно. Ну і якщо, розмазуючи “солодкі сльози” чи плюючись “Фу, примітивний тиск на емоцію!”, хтось також програє в голові сценарій, про який не хочеться думати наперед, ця книжка заробить ще один плюсик до карми. І не сказала б, що не відроблений.

А, ну й про Голлівуд. Під катом трейлер до екранізації. Здається, надто сонячний, але симпатичний.

Читати далі

Королеви чужих польотів

(Розширений репост з блоґової фейсбук-сторінки – спочатку туди написала, а потім зрозуміла, що шкода буде, як ФБ-стрічка зажує).

Знаю, що нічого не знаю.
Під різдвяний шоп-сезон цього року в США має вийти цікавезна книжка Hidden Figures by Margot Lee Shetterly, за мотивами якої вже приміряються знімати фільм – аби десь так за два роки Оскар не був so white гадаю.

Книжка більшою мірою про живі “комп’ютери” – математиків НАСА, що обчислювали траєкторії польотів – не всіх, звісно, а конкретну групу (проте таку, що працювала над важливими завданнями). Так, ці математики були чорними.
А ще вони були жінками.

Вільний вікі-переказ про роботу зірки цієї групи – Кетрін Джонсон:

“Вона розраховувала траєкторію для польоту Алана Шепарда у 1959 році. Також вона вираховувала вікно для його запуску в межах місії Меркурій у 1961-му. Вона рахувала навігаційні бекапи для астронавтів (на той випадок, якщо відмовить електроніка). У 1962 році, коли для розрахунку польоту Джона Гленна навколо Землі вже використовували комп’ютери, її офіційно скерували на верифікацію машинних розрахунків. У подальшому Джонсон сама працювала з комп’ютерами. (…) Вона розраховувала траєкторію для польоту на Місяць в межах місії Аполон-11 у 1969. (…) У 1970-му Джонсон працювала й на місії Аполон-13. Після того, як місія була достроково перервана, Джонсон прораховувала команди, за якими астронавтів повернули на Землю. Пізніше вона працювала з шатлами, Earth Resources Satellite і навіть над потенційними марсіанськими планами”.

Зараз Кетрін Джонсон 97 років, отака вона.

katherine-johnson

У книжці йтиметься й про героїнь пізніших поколінь – ту ж Крістін Дарден, що працювала вже у 1970-х, але, підозрюю, що історія перших польотів кінематографічніша. Отже головними героїнями фільму, скоріше за все, стануть Кетрін Джонсон, Дороті Вон – очільниця тієї групи, що прийшла працювати в майбутню НАСА ще в сорокових – та Мері Джексон. Перші плітки про каст натякають на золотий стандарт – Октавія Спенсер та Тараджі Хенсон (з обіцянками спробувати покликати ще й Віолу Дейвіс та Опру Вінфрі). Ну, почекаємо – подивимося – цілком собі Оскар-формат виходить.

“Отаке”.

Ну і щоб двічі не ставати, серед програмістів, що відповідали вже за код на Аполоні-11, чільне місце також посідає жінка – Марґарет Гамільтон. Але про неї я чула, і то неодноразово. Цікавими шляхами в маскульт та загальне відоме потрапляють відомості зі спеціалізованих сфер, егеж?

Світло й тінь. “Коли там була Марні”

Переддень місячного (“китайського”) Нового року ми відсвяткували не лише східними наїдками, але ще й порівняно свіже аніме подивилися. Як годиться, був це ще невпольований продукт Ghibli – Omoide no Mānī, про який я дізналася абсолютно випадково. Усе майже як завжди – дівчинка, море, чари, ретро-стилістика. Але робив його вже “младий поросль” Hiromasa Yonebayashi – той самий, що був режисером на “Позичайках“.

omiode_no_marnie_poster

У трохи невиразному сьогоденні небезпроблемну (бо прийомна та характер важкий) дванадцятирічну Анну відсилають до родичів в крихітне містечко на узбережжі – відновлювати підточене астмою здоров’я. Ідея Анні не дуже подобається, але там принаймні можна не ходити в школу, ігнорувати всіх тих неприємних людей, і лишень вештатися мальовничими околицями із скетчбуком та олівцями. Найцікавіша натура знайшлася швидко – колись розкішна, але зараз закинута садиба на тому березі лиману. Проте, коли Анна якось вийшла на берег ввечері – вона побачила світло, що блимає в башточці. А згодом познайомилася із білявою пустункою Марні – “Шшшш, нікому не кажи про нашу дружбу, це ж таємниця, правда?”.

М’яка та ненав’язливо фантасмагорична оповідь, в який важко іноді розрізнити сон та яв, повільно розгортає історію дівочої дружби та, водночас, примирення із собою та навколишньою дійсністю. Структурно “Коли тут була Марні” – типовий більдунгзроман (це, власне є адаптацією вже класичної британської книжки, написаної Джоан Робінсон). Жанрово – дуже приземлений магічний реалізм із фант’компонентом, який від початку й майже до самого кінця дозволяє захоплено будувати теорії. Що не так із закинутим будинком? До чого тут силосна вежа, якої бояться навколишні дітлахи? Чому Марні та її родина так дивно вдягнені? Чи правда це, що Анна може зустріти Марні лише у стані добряче зміненої свідомості і чому після їхніх прогулянок вона прокидається десь на узбіччі дороги?

(Прикольно те, що розмаїття інтерпретацій сидить в голові глядача. Я от зараз дочитую Fire and Hemlock Діани Вінн Джонс – це вільний переспів Там Ліна якшошо – тому під час перегляду наполегливо радила головній героїні: “Ти, дитинко, нічого там у них в домі не їж. І не пий також!”. А Л., що якраз читав Юнга, під лікоть буркотів про Тінь та пошук Самості).

Хоча на контрасті “світло-тінь” в мульті багато чого побудовано – сюжетно, в першу чергу (чорне життя Анни не таке вже й чорне, якщо подивитися з іншого боку), але й частково візуально. З цієї візуальної точки зору також йдеться про якесь свято контрастів: простенько вимальовані всі живі персонажі (включно із рибками та птахами) дещо бентежно поєднуються із ретельно виписаним майже акварельним і майже статичним другим планом. Воно трохи заважає сприйняттю: не раз і не двічі хотілося вимкнути героїв і просто милуватися пейзажами.

gallery-whenmarnie-8

А в цілому воно симпатичне, гарне, добре, із виразним, але пристойно дозованим педагогічним компонентом, – і дуже-дуже літнє. Ну і якщо порівнювати з іншим баченим-читаним – одна із найкращих розповідей про жіночу дружбу та вибудовування жіночих же родинних зв’язків з тих, що траплялися останнім часом.

Читати далі

Страшливіша за війну. Жінка, що керувала системою армійських медсестер у Штатах

Я тут днями пожувала першу серію дуже багатообіцяючого американського мінісеріальця Mercy Street. Йдеться там про 1862 рік, Громадянську війну та жінок, що працюють (або ж волонтерять) у шпиталі союзників. Сюжет має претензії на любовну мелодраму, але сетинг цікавий, персонажі (й особливо персонажки) також,  то будемо подивитися – а тоді вже докладніше напишу. Але про одне хочеться розповісти просто зараз.

Оупенінгова сцена там присвячена тому, як головна героїня з Північного боку – молода вдова трохи за тридцять проходить співбесіду перед дуже суворою літньою жінкою. Мері палко демонструє аболіціоністські погляди й потенційна начальниця – загадкова міс Дікс вирішує відправити свіже поповнення у філіал медсестринського пекла – шпиталь у нещодавно відбитій Александрії (Вірджинія), де емісарок міс Дікс ще немає. Свіже поповнення резонно перепитує, чи добре її там зустрінуть за таких умов. На що міс Дікс відповідає приблизно таке: Армійські лікарі не люблять жінок. І медсестер. І мене… Але якщо до вас не поставляться привітно, це означає, що небажаною є і я. А мені не подобається, коли до мене не ставляться привітно.

dix

Десь так і сталося: ніхто у шпиталі не був у захваті від появи нової медсестри, але, розчувши пароль “Я від міс Дікс”, тамтешні достойники перекошувались обличчями і відступали. Що ж це за міс Дікс така, що конфліктувати з нею бояться армійські лікарі з високими званнями? Пішла курити Вікіпедію. А там швидко з’ясувалося, що міс Доротея Лінд Дікс – дійсно була непересічною особистістю.

Короткий переказ ключових вікі-цікавинок під катом Читати далі

Привид як метафора. Spirited

В межах особистої програми саморозвитку “Та додивися ти вже початі серіали!” нарешті добила перший сезон вже підстаркуватого – 2010-11 рр – австралійського шоу.

Стартувало воно весело та з феєрверками, але під кінець сезону трохи здулося, чи то пак пішло розвиватися (як на мій смак) кудись не туди. Але скільки там того сезону – 8 серій лишень, а серед перших з них є дуже класні.

spirited

Отже наша “Одержима” починається з того, що якоїсь чудової сонячної днини С’юзі купує квартиру поблизу від свого стоматологічного кабінету, пакує дітей і рішуче йде від чоловіка-нарциса. Чоловік в шоці, діти в шоці, родичі й друзі в шоці… І С’юзі також в шоці, але з іншої причини (бо квартира таки натякає, що рішення спонтанним не було). Шок у С’юзі спричинив той факт, що стрес провокує галюцинації. Тільки галюцинація виявилася аж ніяк не мовчазною й дуже нав’язливою. Справді стресованій жінці не пощастило: вона придбала житло із привидом в довісок. Причому йдеться не про чемну сумну мертву дитинку чи “криваві плями” Кентервільського Ґоста. У проклятій квартирі оселився великий й жахливий Генрі Маллет – трохи підтоптана зірка британського панк-року, що зник без вісті 25 років тому. Проблємка в тому, що окрім С’юзі та сусідського кота Генрі ніхто не бачить. А головну героїню і без звички розмовляти з пусткою вже всі навколишні вважають за божевільну. Такий чоловік, такий будинок, така зразкова сім’я! Ну точно жіночка несповна розуму!

Така сюжетна зав’язка автоматично очолює список серіальних плюсів. Але також до них можна віднести:

  • живу-чудову-цікаву головну героїню, яка більш-менш схожа на нормальну жінку із нормальними (навіть коли вони паранормальні) проблеми – тобто, не аж настільки гламуризовану, як це буває в багатьох американських серіалах.

Читати далі