Почати спочатку. Striking Out (1-й сезон)

Бажання паралельно з “Грою престолів” дивитися категоричну “не-Гру престолів” змушує шукати щось таке, таке… Якесь інакше, причому щоб це були не “Даррелли“, які теж закінчуються. Пошуки чогось спокійного, мирного й помірно драматичного – а ще бажано британського – завели мене на незнайому землю. Я чи не вперше сіла дивитися ірландський серіал.

Striking Out (або по-нашому – “Виключення“, в сенсі процесу) це такий собі адвокатський процедурал з родинно-романтичними цінностями. Вірніше, трохи не так: первісна романтика закінчується десь так на 5-6 хвилині першого епізоду, коли молода юристка Тара Рафферті робить невдалий сюрприз своєму нареченому. Якби Тара не повернулася з дівич-вечора завчасно – не спіймала би би свого Еріка в ліжку з колегою. Не засмутила би маму скасованим весіллям. Не втратила кількох подруг-колег разом із роботою – продовжувати працювати поряд з колишнім нареченим для неї нестерпно, а син головного партнера точно не збирався звільняти зрадженій коханій простір для маневру. Отже купа “не” – і життя Тари летить шкереберть.

Що у нас там окрім романтики? Родина? Родин багато, вони різні – Тару перемикає, і колишня спеціалістка з корпоративного права стає повіреною у сімейних тяжбах. Власне, кожна серія – це окрема справа, тут все, як завжди. А! Адвокатство! І з цим непросто. Тара – соліситор, а це означає, що їй не тільки треба шукати десь принципово нових клієнтів, вирішувати проблеми свого спонтанного асистента з умовною судимістю, обживатися в занюханому офісі в приміщенні колишнього заводу металоконструкцій (вхід через кав’ярню – несолідно, зате свіжа кава завше поряд), а ще й підлаштовуватися під блискучого баристера Вінсента – старшого чоловіка з купою своїх проблем і непростим характером. І як тут починати нове життя? Тарі якось вдається.

Плюси цього невеличкого серіальцю (чотири серії в першому сезоні, що я його вже переглянула, та шість – в другому) доволі очевидні:

Вісник екранізацій. Весняний вішлист у трейлерах (+1 тизер)

Березень вийшов дуже кіношно-серіальним – я дивилася нетипово багато всякого різного, зробила випуск Вісника екранізацій, а тепер настав час нечастої, але традиційної добірки трейлерів. Цього разу вони як на підбір – усі екранізації читаних книжок (про деякі я кілька років тому писала відгуки), але в усіх – крім одного, зрозуміло, пункту – мінімальні шанси опинитися на українських екранах. А шкода, на деякі з цих фільмів я чекаю давно. А, ну ок, ще там є один серіалець.

/Барабанний бій/ по-перше, днями виходить в світовий прокат кіноверсія The Aftermath Рідіана Брука (пост-відгук на книжку) – роман про британську родину та німецьку родину. Про окупантів та окупованих. Про Гамбург, зруйнований бомбардуваннями союзників, перші етапи денацифікації, несприйняття Іншого та заборонене кохання.

Вісник екранізацій. The Little Stranger (2018)

Минулої весни я нарешті прочитала черговий роман Сари Вотерс і тоді ж дізналася про те, що наближається екранізація. Ооо, я чекала на це кіно, але не стала дивитися його одразу. І правильно зробила, для сезону осінь-зима це було б трохи занадто.

“Маленький незнайомець” наперед приваблював шикарним акторським складом та нетерплячим очікуванням: як же вони змогли це екранізувати? Роман для екранізації непростий – це готична драма про черговий етап занепаду старої аристократії, який показано очима молодого амбітного лікаря, якому ще макітриться в голові від дитячих спогадів про блиск місцевих джентрі. А що від тих спогадів лишилися, властиво, тільки спогади – то вже інше діло. Доктора Фарадея такі дрібниці не бентежать. Іншим не настільки пощастило.

Якось молодого терапевта запрошують до маєтку колишніх хазяїв селища – юна служниця трохи прихворіла, так незручно, перепрошуємо, докторе. Нічого-нічого, відповідає гість, він давно мріяв знову опинитися у Гандредз-Голлі – величному маєтку, де його мати колись працювала покоївкою і він сам одного разу побував на літньому святі. Але від колишньої пишноти лишилися самі друзки: податки з’їли більшу частину сімейних статків, молодий спадкоємець для бізнесування не придатний – повернувся з війни скаліченим в усіх сенсах, та й природної клепки до того не мав, тож всі проблеми готовий вирішувати розпродажем родинних ланів під типову забудову. Його старша сестра неприкаяно совається, бо і її активне життя завершилося разом з війною, коли їй довелося повернутися до дому з допоміжної служби, а вдома робити нема чого. Але мамá воліла би того всього не помічати, це ж так незручно, знаєте! Проте є речі,  котрі не помічати складніше, аніж шпалери, що відстають від стіни, чи надщерблені келихи. З мешканцями занепалого маєтку щось не те. В такому, знаєте, незручному сенсі слова. Або щось дуже-дуже не те із самим будинком. Але про це доктор Фарадей і чути нічого не хоче!

Смутна й невесела історія любові одного молодика до чужого дому – для екранізації дуже цікавий матеріал. Тут вам і психологічна драма, і море соціальної проблематики, і дрібочка сатири і кілька відер цілком класичного розливу готики – мені от найбільше Шерідан Ле Фаню з праотців/праматерів згадувався, він умів створити схожу задушливо-липучу атмосферу зачаєного… ні, не жаху, біди й зіпсутості, докорінної неправильності того, що відбувається. З нюансуванням там, правда, могли би бути проблеми, але такі актори, невже не подужають? Актори старалися. Біда там із режисурою, сценарієм та (схоже) монтажем. Але спочатку про плюси:

Дари моря. Tidelands (1 сезон)

Здається, у нас тут намітився патерн: як тільки я збираюся розповісти про серіал, що не є екранізацією, він обов’язково буде про русалок. Минулого літа йшлося про американську “Сирену“. А цієї зими я грілася австралійським Tidelands.

Одна із зимових Нетфлікс-новинок на перший погляд нагадує стопіццот інших янгадалтових урбан-фентезі: молода головна героїня після довгої відсутності повертається до рідного містечка, і спочатку дізнається, що там коїться якась чортівня, а потім – що вона трішки цей… не людина. Оскільки натякають на це із самого початку, а остаточно стає все зрозуміло під кінець другої серії, тому офіційний НЕДОСПОЛЕР: Калліопа (для друзів Кел) – напіврусалка, вона дуже сильна й спритна, може дихати під водою, віддавати накази таким тоном, що жодна людина перед нею не встоїть, а ще – сексуально приваблива. Дуже сексуально приваблива – це одна з ключових конкурентних переваг “побережників”. А, так, сюрприз-сюрприз – таких гібридів, як вона, в околицях аж на цільну комуну назбиралося, і править нею безжальна і прекрасна Адріель Катберт.

Янг-адалт і янг-адалт (просто героїні трішки за двадцять), фентезі і фентезі, що могло тут такого дивного статися? А приблизно все. Tidelands з першої серії знищує майже всі надії на няшність (за неї тут відповідає кілька героїв і більшість з них… не щастить більшості з них, коротше кажучи) і урочисто проголошує: у нас тут все серйозно! От приблизно так само, як в Стівена Кінга. Правда-правда, зуб око даємо! Тож мила красуня Кел повертається не зі школи-пансіону, а з в’язниці, де відсиділа десяточку, головним бізнесом в містечку (і сімейним бізнесом родини Кел) є наркоторгівля, побережники цю наркоту постачають в обмін на страшенні гроші, які Адріель проти волі свого народу витрачає на якісь незрозумілі глиняні друзки, а корумповані копи все це діло прикривають перед федералами. І у всіх свої резони.

Вісник екранізацій. Ordeal by Innocence (2018)

Минулого року КСД дуже вчасно видав “Випробування невинуватістю” якраз під новеньку телеекранізацію. Я до цього проекту придивлялася давно, тому не дивно, що міні-серіал наздогнав мене раніше за книжку. Але воно й логічно: книжки читаються не виключно заради сюжету (хм, це ж наче детектив…), а от фільми… Для фільмів сюжет – штука важлива.

От тільки так вийшло, що для Ordeal by Innocence 2018 року сюжет найголовнішим не є. Тут розгромно перемагає стилістика. А сюжет… Ні, з ним також все гаразд – літоснова зобов’язує. І дивитися цей мінісеріал було прикольно. Перша серія: “А це точно Аґата Крісті?”. Друга серія: “Аааа, вже щось знайоме проглядає…”. Третя серія: “Воу-воу, Аґата Крісті на стероїдах! Мені подобається! Давайте ще! Як це – більше нема?”.

Середина 1950-х – ідеальна британська версія. Характерні для епохи ознаки занепаду вищого класу родини Арґайл ще не торкнулися: маєток на місці, гроші на місці, щастя… З щастям сутужніше. А капітальна катастрофа з тим щастям стається на Різдво 1954 року, коли матір сімейства – благодійницю, меценатку та рятувальницю сиріт – Рейчел Арґайл криваво, несподівано й безпідставно вбиває молодший син. Минає півтора роки, життя продовжується, згорьований (насправді, ні) вдівець вирішив знову сходити під вінець, діти потроху оговтуються від трагедії (насправді, ні), а паршиву вівцю “вдало” вбили у в’язничній бійці ще до того, як судовий процес стартував. Чи, може, тут теж – “Насправді ні?”. Бо за кілька днів до весілля на порозі з’являється дуже підозрілий молодик, який запевняє: він є свідком того, що Джек ніяк не міг вбити свою матір.

Така сюжетна затравка могла обіцяти все, що завгодно: від повільного класичного детективу до жорстокої сімейної драми. У цій версії з матеріалу вийшов натуральний психологічний трилер з напівсюрними акцентами і таки відчутним присмаком південної готики, на яку ще трейлер натякав. Це було незвично, доволі неприємно, але по-своєму круто.

Вісник екранізацій. Ladies in Black

Що ми зазвичай дивимося протягом зимових свят? Моя версія: окремі серії “Тома і Джеррі“, Love Actually, Hogfather. Цього року ще з випередження графіку переглянули першого “Гаррі Поттера“, у планах є дещо з британських мінісеріалів, але… Але хочеться більше, більше тематичного. Нещодавно таке тематичне знайшло мене саме. Днями ми подивилися цілком традиційне філґуд різдвяне кіно – таке, де всі конфлікти вирішуються в якнайкращий спосіб, всі бажання збуваються і всі героїні зустрічають своє щастя. Але від інших цей фільм відрізняє одна маленька дрібничка – там нема снігу. Різдво є, а снігу нема. Кіно просто австралійське.

Грудень 1959 року, Сідней, дорогий універмаг готується до сезонних розпродажів і до відділу коктейльних суконь приходить працювати “тимчасова дівчина”. Шістнадцятирічна Ліса виділяється поміж своїх колег: вона багато читає, сподівається вступити до університету і хоче стати не вчителькою, а поеткою. Чи, може, актрисою. Хоча, можна й сумістити. Старші працівниці трохи дивуються такому юному завзяттю, але в кожної з них свої проблеми: Пет мріє про дитину, але стосунки з чоловіком з не зрозумілої для неї причини не клеяться, Фей завзято ходить на побачення та “контингент” її не влаштовує – якісь не принцові всі ті хлопці, некультурні, руки, як то в кіно заведено, не цілують і взагалі. А сусіднім відділом – дорогих дизайнерських суконь – керує загадкова Маґда, про яку інші зневажливо кажуть: “А, вона з цих“, – і Магда теж має свою мрію.

Свіжий австралійський фільм Ladies in Black – екранізація локально відомого роману Мадлен Сент-Джон. Це така перевіднайдена майже класика – Сент-Джон свого часу (а це між іншим аж друга половина 1990-х) стала першою австралійською письменницею, яка потрапила у шортлист Букера. Проте на той час вона вже майже тридцять років жила у Великій Британії, і про австралійське життя йшлося лише в її дебютному романі – “Жінки в чорному“. Книжка ця була, відверто кажучи, на Зеленому континенті призабута, аж кілька років тому за її мотивами поставили мюзикл, а тепер от зняли екранізацію. Фільм прогримів, отримав кілька австралійських кінопремій, книжку почали активно перевидавати під адаптованою під кінопотреби назвою – роман фактично отримав друге життя. І тепер я дуже хочу його прочитати, бо  визначення “комедія вдач” та коло тем, якого торкається письменниця (і більшість з яких для неї є або автобіографічними, або безпосередньо торкалися її родини), змушують підозрювати, що першоджерело може бути значно ближчим до сатири, аніж солодко-ласкаве різдвяне кіно. Але фільм справді вийшов дуже приємним і дуже красивим – і це дійсно хороший варіант для оптимістичного святкового перегляду. Тим паче, що він має кілька родзинок.

Гаряча вісімнадцятка. Найцікавіше, що я дивилася цього року

2018 рік нас ще не покинув, отже підбивати книжкові підсумки поки що ранувато. А от глядацькі можна спробувати: я ще маю деякі плани на відвідини кінотеатрів в цьому році (а ще – на деякі серіальні новинки), але нехай вже. Хороший був рік, усе цікаве свіженьке в топ-18 не вмістилося. Так, у цьому списку буде саме свіжина – кіноновинки 2018 року (або ті фільми 2017-го, що у нас пішли в прокат пізніше, їх кілька таких є), нові серіали та найяскравіші, як на мій смак, серіальні повернення. З повернень і  почнемо.

Серіальні продовження

Мідж багато не буває. Другий сезон Marvelous Mrs. Maisel – це свято, феєрія і петарди на кожному кроці. Мідж знову смалить напалмом, але й другий план не пасе задніх. Що сподобалося: Джоела стало менше, у мами Роуз і менеджерки С’юзі прорізався бекграунд, Мідж почала непростий шлях не лише до комедійної кар’єри, але й до “Check Your Privileges” (їй не завадить). А ще, здається, я починаю розуміти стендап, це не той результат, на який розразховувала.

Знову проблеми. Корморан Страйк та Робін Еллакот повернулися на дві серії, щоб переказати “Кар’єру зла“. Продовжую вважати, що формат в 3 серії детективам мами Ро пасував більше, але що вже поробиш. Що сподобалося: динаміка між персонажами, спроба делікатно розповісти про трагедію Робін, а ще Метт Кінг, який уже капітально вжився в образ підстаркуватого панк-рокера.

Об’єднання заради майбутнього. The Expanse – це такий дивовижний випадок, коли кожен наступний сезон – кращий за попередній. Перший – кіберпанк-нуар, другий – космоопера з війнушкою, третій – космоопера з контактом та розширенням горизонтів. Що сподобалося: історія стала стрункішою і краще зрежисованою, спрямилася мотивація фракцій, красиво запаралелили різні сюжетні лінії. А ще побільшало (та поширшало) цікавих персонажок. Каміна Драммер – моя богиня на цей сезон.

Кіно-Барбі 2018 року: як не луснути від жадібності

Наче ще ранувато підводити підсумки року, але є сфера, де уже якраз час. Ляльковий рік майже завершився, усі нові анонси стосуватимуться релізів 2019-го, тож час передивитися, чим нас виробники радували цьогоріч. Маттели мене радували однозначно. Після кількох неврожайних років, коли, здавалося, весь запал пішов на оновлення ігрових лінійок, колекційні ляльки останнього сезону нарешті повернулися в діапазон від “О, а непогано” до “Вмираю як хочу!”. Найвизначнішою барбі-подією року для мене лишається лінійка Inspiring Women (це та, звідки моя барбі-Фріда), а от найцікавішою тенденцією – лавина кіношних ляльок. Нетипова (принаймні, відколи завершився випуск лялькових версій героїв “Сутінків“) щедрість американського виробника частково пояснюється відновленням співпраці з Діснеєм, але там ще багато прикольних проектів. Традиційно хочу собі майже все. Дещо – хочу шалено.А встигла купити тільки одну барбі з усього цього багатства. З неї і почну.

У 2018 році вийшли або ось-ось вийдуть:

* барбі-Лара Крофт (подивитися на неї ближче можна в моєму огляді)

Вісник екранізацій. A Discovery of Witches (1-й сезон)

Восени мені завжди хочеться читати й дивитися щось чарівне. І, якщо з читанням зазвичай не виникає жодних проблем, то з “дивитися” трапляються сезони сумної дієти. Тому потенційне видиво вишукую завчасно й потім з нетерпінням чекаю-чекаю-чекаю. Цього року я отак чекала на британську серіальну екранізацію “Трилогії всіх святих” Дебори Гаркнесс.

Ні, самі книжки я не читала, хоча на початку 2010-х перші два томи видав КСД і – зненацька – аж одразу українською. Якось оминула увагою та й на той момент сюжет “Заборонене кохання до вампіра” викликав… складні почуття (окей, Ксеню, час бути чесною – хто тоді прочитав дев’ять томів “True Blood”? отож-бо). Але відтоді мода на вампірів трохи вщухла, фентезійних серіалів маємо небагато, пристойних фентезійний серіалів ще менше, а тут за роботу взялися британці, знімають в Оксфорді, а за головного героя вампіра у них Метью Ґуд. Ні, встояти тут би не вийшло. Я й не намагалася.

Коротенко про сюжет: спадкова відьма Даяна Бішоп – сквиб не успадкувала від предків жодних магічних талантів, але дуже цікавиться історією – і історією магії зокрема. Вона – науковиця, яка вивчає алхіміків єлизаветинських часів, провідна спеціалістка з теми, “наймолодша людина, яка колись отримувала теньюр у Йєлі” (тут я заплакала, а це ж перші сцени першого епізоду). Молода жінка повертається до Оксфорда, щоби попрацювати над наступною книжкою. Для цього їй потрібен певний манускрипт, і вона його отримує. Проблема в тому, що зачакловану книжку ніхто не бачив вже протягом століть. А вона, за легендами, містить пояснення, як саме колись відьми створили вампірі і – отже – як їх можна знищити. І тепер за Даяною полюють всі – відьми, вампіри, Конгрегація (всенелюдський орган співуправління), хіба що демони не полюють, вони тут взагалі нереальні няшки. Ну, а близьке знайомство з Метью Клермоном – вампіром-біохимиком, який вивчає причини послаблення крові вампірів (молодші покоління вже не можуть перетворювати людей на собі подібних) та виродження відьомських талантів – швидко стає дуже близьким. А далі – все як годиться: пристрасне кохання, таємниці, інтриги і приховані таланти.

Перші епізоди “Сповіді відьом” (не дуже подобається цей варіант, але це офіційний книжковий переклад, то нехай буде) у мене викликали шалений захват і несміливу віру в майбутнє. Правильно, що несміливу, бо під останні епізоди сезон вже розгубив і темп, і чарівливість свіжості. І все ж таки на загальному тлі – це цілком пристойний телевізійний продукт, який підсолодив мені половину осені. Ну, і як годиться – про плюси і мінуси.

Вісник екранізацій. The Bookshop (2017)

Я дуже довго підступалася до творчості британської письменниці Пенелопи Фіцджеральд, і от лише на початку цього року прочитала один з її романів. Обирала поміж варіантів по-книгоманському – взялася за “Книгарню“. І тоді ж, коли почала читати, дізналася, що в цієї книжки є свіжа екранізація. За режисерку і сценаристку там відома каталонка Ісабель Койшет, фільм отримав три “Гойї” (за фільм, режисуру та адаптований сценарій), каст казковий, трейлер – дуже привабливий, треба-треба-треба дивитися. І якось воно відклалося на багато місяців, аж от нарешті подивилася. Враження лишилися трохи суперечливі: наче все добре, все як має бути, але хробачок точить – щось таки трішечки не так.

Сюжет The Bookshop (тут ані авторка, ані творці екранізації не мудрували) вкладається в двійко речень. А можна навіть одне: вдова зі скромними статками місіс Флоренс Грін вирішує відкрити першу книгарню в курортному містечку, але містечко тому не дуже зраділо. Щоправда, поза цим єдиним реченням залишиться багацько прекрасного: меланхолійна атмосфера містечка, яке навіть у туристичний сезон не сказати що оживає, складні ієрархічні структури англійської глибинки, труднощі організації малого бізнесу в інертному середовищі, а головне – сліпуче сяйво мрії і віри в свою зірку. Усе це є в книжці і все це акуратно переїхало до фільму. Але дорогою змінилися деякі акценти. Ну але спочатку про хороше.

З чим тут точно все добре?

Лего-фігурки. Спецвипуск на честь “Гаррі Поттера”

Нещодавно минуло одне свято (день народження Гаррі Поттера), наближається інше – прем’єра другої частини “Фантастичних звірів“, і навколо з’являється все більше всякого, що нагадує про світ Мами Ро. Виявилося, що Лего теж не збирається стояти осторонь. Вони освіжили поттерівську лінійку конструкторів – це передбачувано. А от що здивувало й порадувало дуже сильно, то це спеціальна поттерівсько-звіряча серія мініфігурок. Оце так сюрприз!

У такому випадку, звісно, хочу-хочу-хочу всіх! Але дівчаток мені знову не додали. Цього разу з 22 фігурок жіночих персонажів лише 6. І це у нас:

• Герміона

Вабливі й зубасті. Siren (1-й сезон)

“Вісник екранізацій” взяв тимчасову відпустку (не траплялися мені останніми тижнями екранізації), але є щось неправильне в тому, щоби розповідати лише про книжки та ляльок. Тим більше, що в червні один невеличкий серіал певною мірою замінив мені книжку. Пам’ятаєте, в літньому челенджі від ГудРідз на червень було завдання “Книжка про рибалок або риболовлю”? Прочитати я нічого такого не прочитала. Натомість подивилася 10 серій про майже оте саме.

Маленьке американське містечко Брістоль-Коув, що на західному узбережжі, живе з промислового вилову риби та (в найкращі часи) з туризму. Тутешні мешканці призначили своє місто “Русалковою столицею світу”. Треба ж людям мати зиск з легенди про те, як один з батьків-засновників привіз собі жінку з моря (спойлер: скінчилося все погано). Тому нині хтось заробляє на траулерах, хтось – на сувенірах, а молодий морський біолог (за сумісництвом – блудний син місцевого багатія і праправнук того самого батька-засновника) Бен та його дівчина Медді рятують великих морських ссавців. Але одного разу в тенета шхуни друзів Бена потрапляє дуже незвичний морський ссавець. Імовірну русалку швиденько вивозять у невідомому напрямку військові, а заразом прихоплюють із собою пораненого рибалку. Тільки друзі бідолашного Кріса його ще шукатимуть. І русалку шукатимуть – її сестра, що здатна перекидатися на людину.

Перший десятисерійний сезон “Сирени” – це типова американська телепродукція другого ешелону класу “Недорого, але видно, що старалися”. Коли я тільки подивилася трейлер, по подумала, що матимемо урбан-фентезі (ну, або містику, то як справа піде) із соціальною проблематикою “Таємниці маленького містечка”. Натомість, Siren – це екологічна фантастика (тверда НФ там і повз не пробігала, але періодично герої намагаються щось там для себе прояснити) про зіткнення двох світів з типовими для піджанру конфліктами. Один – “зла воєнщина”, готова заради подоби вигоди винищувати рідкісні види, проти шляхетних вчених. Другий – цікавіший – крутиться навколо зіткнення з Іншим. І хоча в обох випадках в другій половині сезону серіал вирулює на надто добре змащені рейки жанрових штампів, те, як тут вирішена проблема контакту з невідомим, зроблено цікаво.

Що прикольного в “Сирені“:

Tomb Raider Barbie: панянка з льодорубом

Останні два роки моє лялькове колекціонування перебувало у стані “Пацієнт радше мертвий”: колекція оновлювалася мінімально і переважно за рахунок цікавих ігрових релізів. Я старанно збирала лінійку Фешіоністас з різними типами тіл (таки зібрала ще наприкінці минулого року, показувати?) і призабула про колекційні релізи. З двох причин. Одна – очевидна – курс гривня-долар. Інша – ну от якось не було у 2017-му таких ляльок середньої цінової категорії, що вмерти й не жити. 2018-й в цьому сенсі щедріший, таких барбі буде. Одна з найнайбажаніших зараз до мене їде,  а сьогодні покажу попередню спонтанну покупку. Ніколи не думала, що мені знадобиться лялькова версія Лари Крофт, але я сходила на фільм, придивилася до ляльки, натрапила на неї на Амазоні в момент знижки… І завєртє…

Tomb Raider Barbie – це типова лялька за кіноліцензією: порівняно недорога, належить до найтиражнішого колекційного типу (Black Label), зате – як останнім часом водиться – має портретний молд. Так, цю панянку ліпили з Алісії Вікандер.

Вісник екранізацій. Новий вішлист у трейлерах

Попередній проект – ділитися пачечками цікавих трейлерів екранізацій кожні три місяці – чомусь спрацював не дуже добре. Власне… трейлерів не назбиралося. “Але ідея ж була непогана”, – переконувала я себе і вирішила час від часу все одне ділитися дражнилками до майбутніх фільмів. У компанії чекати веселіше!

У сьогоднішній добірці – трохи фільмів та трохи мінісеріалів. Є такий, що його вже можна подивитися, є кілька гарячих літніх новинок і є екранізація, на яку я чекаю вже кілька років. З неї і почнемо.

Мені трохи важко уявити собі екранізацію епістолярного роману, де суттєву частину шарму складала різна стилістика листів та невідповідність “листяних” очікуванням реальності, але… “Гернсійський клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння” знімали симпатичні люди, а знялися у фільмі люди ще симпатичніші. Подивимося, як воно буде. А, і коротко: це книжка про ретроспективний погляд на німецьку окупацію островів Ла-Маншу під час Другої світової війни – історичний факт, що його навіть не всі британці завжди беруть до уваги.

Вісник екранізацій. The Breadwinner

Оскарівські перегляди здорової людини – це системно дивитися основних претендентів, як це робить моя близька подруга. Оскарівські перегляди по-нашому – абсолютно випадково подивитися на тижні _перед_ двох номінантів і дуже дивуватися такому збігу. Минулого тижня ми отак переглянули два пункти з оскарівського меню повнометражних мультфільмів. Один з них – переможна стрічка “Коко” – справді чудовий мульт. Але розповісти хочеться про інший. І хоча я не планувала включати до “Вісника екранізацій” кіноверсії книжок, що їх сама не читала, але в цьому випадку не можу стриматися. Спроби знайти першоджерело – повість Дебори Елліс – наразі лишаються марними, а не написати про “Годувальницю” просто неможливо.

Мама Парвани – письменниця, тато – вчитель, у неї є старша сестра і молодший братик та дім, в якому царюють любов і творчість. А от за межами дому все не настільки райдужно, бо Парвана дорослішає в місті, яке до дівчат ставиться вороже – в Кабулі, в якому панує Талібан. Одного дня батька Парвани заарештовують і родина опиняється на межі голоду: жодна жінка не має права вийти на вулицю (не кажучи вже про працювати чи хоча б купити їжі) без супроводу чоловіка. Малюк Закі заледве навчився ходити, спроба пані Фатіми визволити чоловіка завершилася невдачею, тому єдиний шлях – написати до родичів і пообіцяти видати старшеньку Сораю за когось із кузенів – аби лишень родину вивезли за межі міста. Та в Парвани інші плани. Одного дня вона перевдягається в речі, що лишилися по старшому братові і пірнає в незнайомий світ – страшний, ворожий, але значно ширший за той, що вона знала досі. Заради блага родини Парвана перетворюється на Аатіша, отримуючи разом з іменем тягар відповідальності за сім’ю і дрібочку незнаної свободи.

Це може здатися дивним, але у першу чергу The Breadwinner привернув мою увагу не сюжетом і проблематикою, а іменем авторки. Цей мульт зробила команда під керівництвом Нори Тумі – співрежисерки The Secret of Kells та аніматорки Song of the Sea. Щоби не робила ця людина – я готова бігти й дивитися. А тут ще й: “Ого, це про афганську дівчинку і життя під Талібаном? Оце так бінго!”.