Двічі по п’ять. Темніша й моторошніша версія світу

Останнім часом я щось все більше згадую слова “готика” та “неоготика”. У зізнанні в любові до книжок Джоанн Гарріс згадувала, у пості про “Таємницю покинутого монастирязгадувала, одну книжку ледь прочитала і вже іншу купила… Думаю, слушна нині мить, щоби зробити “Двічі по п’ять” про неоготичні романи. Це, звісно, могло би бути двічі по тридцять, але поки що ділюся лише десяткою похмурих книжок – про старі будинки і ще старіші таємниці, про привидів та кровопивць, про вбивства та інші неподобства, про вади вікторіанства і не тільки – про все те моторошне й незбагненне, що нам подарувала олдскульна література жахів.

DSCN7772

Неоготику я люблю страшенно і обирати поміж варіантів обмежене число книжок дуже складно. Але спробую підібрати із цікавого/улюбленого.

35458733

П’ятірку прочитаного відкриває книжка, через яку я вчора ввечері забула про існування смартфона. “Мовчазні компаньйони” Сари Перселл – це концентрована неоготична історія про проклятий будинок та фамільних… ну, можна сказати, майже привидів. А ще про невдалий магічний ритуал двохсотрічної витримки. І про божевілля. І про сімейне насилля. І про дуже хороброго чорного котика. Але в першу чергу – про мовчазних компаньйонів – людські фігури-обманки, що у XVII столітті були дивної забавкою родом з Голландії, а в XIX-му перетворилися на несподівану небезпеку.

22864137

Другим пунктом в такому списку обов’язково має бути щось із книжок Сари Вотерс, бо у Сари Вотерс неоготичною є більша частина творчості. Але сьогодні перегони виграє оцей варіант – роман про одну добросерду жінку і одну дівчину-медіумку, яку перша героїня навідує у в’язниці. А краще би ні – це ж готика, бігме!

31372130

Третьою має бути одна з небагатьох чесних неоготичних книжок, перекладених українською. Про “Тринадцяту казку” багато хто чув, вона про молоду жінку, який випадає рідкісна удача – почути правдешню історію життя відомої письменниці. От тільки правда – це… гнучке поняття. І іноді – аж занадто небезпечне.

Читати далі

Advertisements

Янголи не те, чим здаються. “Таємниця покинутого монастиря”

Підвищені казкові потреби, про які я вже була згадувала, призвели до того, що протягом останніх тижнів я не читаю майже нічого, що не було би підлітковим фентезі (навіть якщо це фентезі прикидається кіберпанковою фантастикою). Результати в такого режиму трохи неоднозначні. Над деякими книжками я сумно зітхаю: “Шкода, що мені давно не п’ятнадцять, тоді, може, справді сподобалося”. А от інші – навпаки – виразно нагадують, як це – читати ледве не з ліхтариком, бо несила відірватися. Сьогодні розкажу якраз про таку книжку.

DSC_1093

Невдовзі після завершення Другої світової війни з неба над Польщею почали падати янголи. “Мають, мабуть, врятувати Польщу від безбожних комуністів” – вирішили люди і призвичаїлися до нової реальності, в якій крилатих гостей треба переховувати від чорних воронків. Минуло кілька років, і з одним з таких янголів зустрілася тринадцятирічна Ніна. Чарівна істота повідомила дівчині, що вона дуже хороша (сама Ніна в цьому, правда, трохи сумнівається) і має поїхати до маленького потаємного містечка та оселитися там у покинутому монастирі разом з групою інших підлітків. Отак десь починаються численні фентезійні твори про Обраних, і роман Анни Каньтох – не виключення. Тільки тут героям майже одразу повідомляють: янголи пильнують, діти, бо Обранець серед вас один. Ви поки тут походіть, порозважайтеся, літо ж надворі. А що посеред саду дивні мертві дерева ростуть, містяни ледь пригадують, що десь там поряд монастир існує, а у підвалі зачинене something nasty – то ви на те уваги не звертайте, все гаразд. Головне – вірте нам. Але Ніна – дівчинка розумна, спостережлива й не чужа фантазії. І їй однакового складно і не звертати увагу, і беззастережно вірити.

Ого. “Таємницю покинутого монастиря” мені порекламувала людина, чиєму смаку я довіряю, але я все одно не чекала, що підліткова книжка мені аж так сподобається. Ні-ні, вона не є якимсь ідеальним читанням (більше того, польська письменниця торкається кількох настільки дражливих тем, що їх можна сміливо зарахувати до болючих), але кілька моментів з легкістю завоювали мою перегодовану фентезятинкою прихильність.

Читати далі

Goodreads Choice Award-2018: мої книжки-фаворитки

Прийшов листопад, і з ним настала пора для мого улюбленого тоталізатора. Тоталізатор зветься “Угадай, наскільки відсотків твої симпатії збігаються зі смаками аудиторії ҐудРідз”. Як і попереднього року розказую, за кого я голосую у півфіналі. І як і попереднього року в більшості випадків маю симпатії авансового характеру (тобто видання зі списку “Дуже хочу прочитати!”), бо прочитати встигла лише декілька з книжок-номінанток (і сильно не за кожну варто проголосувати).

grca2018-skin

Поїхали?

Категорія “Художня проза”

34275212

Серед усіх варіантів, між якими очі розбігаються, перемогла історія про дружбу двох індійських дівчат.

Також можна було б проголосувати за нову книжку Ліян Моріарті або роман про, на перший погляд, ідеальний шлюб молодих і перспективних.

 

Читати далі

5 причин любити книжки Джоанн Гарріс

Я вже давненько збиралася відкрити нову рубрику, присвячену розповідям не про конкретні книжки, а про доробки улюблених письменниць загалом. З одного боку – буде законний привід фонтанувати прицільною любов’ю (а не так, як оце в мене з Аткінсон, про яку згадую всюди, де можна і не можна). З іншого – дуже корисно посидіти і подумати, чому людина, зациклена на книжковому розмаїтті, все ж таки схильна в когось читати все чи майже все. “Бо люблю” – надто проста відповідь. “Чому саме аж так люблю?” – оце питання цікавіше.

Для першого випуску обирала між двома письменницями, але у ФБ-голосуванні перемогла Джоанн Гарріс. Let it be.

DSCN8344

Британська письменниця Джоанн Гарріс на сьогодні встигла видати, здається, шістнадцять чи сімнадцять романів, кілька збірок оповідань і кілька нонфікшен-книжок про кулінарію. З усього її доробку українською виданий тільки найвідоміший (хто ж екранізацію з Джонні Деппом пропустить) роман “Шоколад“. Я з цих романів читала дванадцять і ще дві збірки оповідань. Не впевнена, що читатиму в Гарріс завжди і все, але щось на те ідеться. То чому аж так багато?

Причина перша – бо вони різні

Творчий шлях Джоанн Гарріс – це такі доволі веселі для сторонньої спостерігачки “американські гірки”. Перші два романи письменниці були типовою неоготикою (свого роду осучаснена версія “Кармілли” та магічно-реалістичне переосмислення історії категорично невдалого шлюбу Джона Раскіна) – доволі цікаві, стильні, але… Широка публіка не оцінила, і, схоже, у самої Гарріс щонайменш дебютне “Зле сім’я” по тому викликало складні почуття. Літературною зіркою письменницю зробив “Шоколад” та кілька подальших романів – книжки про життєві драми самотніх людей, присмачені пасторальними пейзажами (бажано французькими), побутовою магією та частими і спокусливими згадками про їжу. Але після вироблення фірмового стилю, пані Гарріс не стала сама себе в ньому консервувати. Вони трохи експериментувала із історичними романами, написала дві книжки підліткового фентезі, кілька трилерів (один так – цілком собі по-скандинавському гнітючий) та низку ретелінгів нордичної міфології – як романів, так і оповідань. З оповіданнями ще цікавіше, там можна знайти майже все – від feel-good історій про стареньких з богадільні до дуже неприємних горорів. Не все з цього рівноцінне з літературної точки зору, не все цікаве мені, але ну круто ж! Можна було б з чесним сумлінням штампувати “Шоколад-25” (це трилогія якшошо), але ні. При цьому не можна сказати, що авторські експерименти якісь дуже неочікувані. Нєнє, якщо придивитися, то там все логічно і передбачувано.

Читати далі

Ліс продовжує свій наступ. Казкові Румунія та Молдова заморських письменниць

Топос чарівного лісу продовжує свою переможну ходу янґ-адалтовим фентезі та моїм читацьким списком. Німецький ліс з гоблінами, “литовський” ліс з крижаними ельфами, китайський ліс з ліхтариками – більше-більше лісів всім богам літературних лісів! І що вони екзотичніші – то краще. До орієнтальних чарівних лісів я вже якось звикла. А от експансія англомовного підліткового фентезі в бік Центральної та Східної Європи поки що продовжує дивувати. Настільки дивувати, що не можу не ділитися. Про Spinning Silver (це те, де казкова Литва та крижані ельфи) вже двійко місяців тому розповідала, а нині розповім про дві інші книжки – в чомусь дуже схожі, а в іншому – неймовірно різні. Але обидві вони написані авторками з англомовних країн. Обидві є переказами відомих сюжетів. Історії в обох крутяться навколо сестринських стосунків. І в обох у ролі екзотики виступає Східна Європа. Тільки в одному випадку ця екзотика барвиста і приваблива, а в іншому – незбагненна, неприємна, а подеколи – ще й смертельно небезпечна.

13929

Роман австралійської фентезістки Джулієт Марільєр, судячи з усього (а ще – з післямови) виріс із великого захоплення природою Трансільванії і румунським фольклором. Власне, не лише румунським, адже у “Танцях древнього лісу” письменниця переповідає по-своєму кілька казок братів Грімм, починаючи із “Дванадцяти принцес, що танцюють“. Тільки “принцес” в її книжці лише п’ять і вони є дочками румунського купця, які знайшли спосіб щомісяця потрапляти до чарівного виміру ельфійських балів.

Читати далі

Цитатник. Оксана Овсіюк про побут киянок після окупації

Два Форуми знадобилися мені, щоби нарешті вполювати одне з потенційно найцікавіших нонфікшен-видань на українському ринку. Чому з найцікавіших? Бо цікавлюся “повсякденною” культурологією, історією побуту, а моя зацикленість на художніх текстах про життя в тилу за часів Другої світової війни – уже, здається, загальновідома. Тому пройти повз “Життя після окупації: побут киян 1043-45 рр.” Оксани Овсіюк було просто неможливо. “Мій” період, і ще й робота української історикині? Ааааа, хочу-хочу, давайте швидше!

DSCN8298

Про книжку загалом

Увага – дисклеймер: “Життя після окупації” – це монографія. От монографія-монографія – з історіографічним розділом, з переліком джерельних баз, з довгим списком літератури і посторінковими посиланнями. А ще – з ретельним аналізом тієї частини джерельних баз, що складають статистичні дані, отже там багато (і нуднувато) про цифри. Увага – дисклеймер-2: наукова коректність і відповідність етикету українських академічних текстів (з усіма характерними особливостями, навроді “також зазначимо”, “згадані категорії”, “таким чином” та розмаїттям пасивних конструкцій) не завадили прочитати книжку практично за день. По-перше, бо дуже цікаво. По-друге, бо поза обов’язковими елементами наукової пташиної мови, авторка має дуже приємний стиль.

(Я про це окремо пишу тому, що лежить он на полиці добряче почата книжка, яку просто не можу змусити себе читати далі попри дуже привабливу тему, бо там офіційно заявлений наукпоп насправді є мало адаптованим для загалу науковим текстом і читати його майже фізично боляче.)

“Сфера інтересів” цього видання – побут киян, яким він був після звільнення з-під окупації і до літа 1945 року. Період дуже цікавий, бо, здавалося, для мешканців найстрашніше лишилося позаду, але війна триває і попереду ще багато випробувань. Основні розділи присвячені легендарному квартирному питанню (включно з поясненнями як швидко і за яких обставин до Києва повертали блага цивілізації aka комунальні послуги) і принципам розподілу незруйнованого житла, організації харчування (як постачання продуктів, так від(роз)будови системи общєпіта) та відновлення забезпечення товарами повсякденного вжитку: від одягу до меблів. Читати все це дуже цікаво, робота направду класно структурована, а обсяги опрацьованої інформації змушують тремтіти від лячного захвату (друзі кажуть, що в київських архівах дуже холодно). Єдине, чого мені не вистачало – то це прямої мови, бо тема така, що воно аж напрошується. Трохи посилань на его-документи тут є, але не вони були основним джерелом, і розподілені цитати очевидців нерівномірно.

Читати далі

#ЗКнижкоюНавколоСвіту. Четвертий випуск – є півсотні країн!

Від попереднього звіту про перебіг маленького, але дуже гордого челенджу #ЗКнижкоюНавколоСвіту – читати книжки, дія в яких відбувається в усіх країнах світу, – минуло рівно сім місяців. І нарешті настав час похвалитися наступною десяткою “відвіданих” країн (насправді, їх вже раптово стало дванадцять, але дві поки що залишаться інкогніто). І вже є, на що подивитися, – очевидні варіанти закінчуються, починається доросла гра.

aroundtheworls-4

Читати далі

Графічна пауза. Затишний Пекін для маленької дівчинки

З дитячими коміксами у мене складається через раз. Більш традиційні – розважально-пригодницькі онгоїнгі – зазвичай заходять поганенько. Зрештою, вони й не для мене писані. А от межеві графічні романи, ті, що про дітей, але не тільки для дітей – оце вже інша справа. “Джейн, лисиця та я“, українська “Безхвоста” – отакі проекти я вперто вишукую. І іноді знаходяться неочікувані скарби.

38397804

Мій Пекін: Чотири історії про повсякденні дива” – це дитячий графічний роман, що його створив китайський художник Ніе Юн. Кожна з чотирьох історій переповідає котрусь із пригод дівчинки Ю’Ер та її дідуся. Читати цю книжку – наче подивитися коротенький “повсякденний” аніме-серіал, що привертає увагу, в першу чергу, сонячною й затишною атмосферою світу, де все має бути добре. Але є там і особливі цікавинки. Якісь із них очевидні, інші – ні.

Читати далі

Як я перестала читати класиків і дозволила собі не хвилюватися

Замість передмови. Книжкова мода – страшна річ. Спочатку у мене вся гудрідз-стрічка читала “Як писали класики“. А я терпіла, бо… бо сильно не всі автори, про яких ішлося у виданні, були цікаві, а хто цікавим таки був (або була) – то про тих багацько читалося і раніше. Потім вся стрічка взялася за “Як читати класиків” і захвату генерувала ще більше. А я терпіла, терпіла, аж потім дізналася, що є в кого книжку позичити, і зламалася. Коротким вердиктом вже ділилася в Телеграмі: хороша книжка, мені не сподобалася. Зараз буду пояснювати – чому.

DSCN8166

Про “Класиків”. Ростислав Семків написав симпатичну книжку про стратегію і тактики читання – такий розширений курс вправ “З чого починати, щоби не зомлівати перед полицями з модерністами”. NB: автор наполягає, що саме модернізм є вершинною літературою, Ксеня не сперечається, але сумно зітхає.

І цю симпатичну книжку вирізняє бадьорість викладу (а сучасному українському наукпопу цього часто не вистачає), наочність (постійні апеляції до досвіду читачів – а частіше навіть читачок), низка лайфхаків, численні переліки знакових творів або імен (Семків через кому згадав про Октавію Батлер*! їх вже можна колекціонувати – ці скромні ненав’язливі згадки про Батлер через кому) та чіткість запропонованої схеми опанування літературних глибин. Щоправда, коли лектор (а позиція автора в тексті тут наближується до жирафі, якій завжди видніше), наприклад, дбайливо прилаштовує фантастику гамузом на другий рівень складності, Ксеня косплеїть свою улюблену гіфочку.

Nathan-Fillion-reaction-gif

Тобто загалом воно цілком ок, але… Але деякі речі дратують. Дратує оця зверхня риторична позиція (між нонфікшеном в стилістиці “Аааааа, мене пре, так хочу поділитися класним” і “Чекайте, мишки, зара поділюся істинним способом  стати їжачками” є певна різниця). Піддратовують деякі стилістичні рішення (а ще демонстративне використовування фемінітивів поряд зі спірними жартиками на адресу дівчат-читачок). Змушують трішки ніяковіти надто широкі жести задля красного слівця класу “Оце зараз класно узагальнив чувак!”. Воно здебільшого дрібні блощиці, навроді Westworld – це серіал про “закамуфльованих під людей кіборгів” (meh, біомехи та кіборги – все ж таки не тотожні поняття), але іноді викликають напади фінського сорому (NB: приблизно отам, де “троє провідних американських фантастів того часу” – Хайнлайн, Кларк** та Азімов – Ксеня починає дихати в пакетик). Але все це плюс-мінус об’єктивні моменти. Для мене ж головною проблемою стало суб’єктивне нерозуміння: “А чому мені про все це розповідають оцим тоном строгого, але доброго батечка?”. Чесна відповідь ховалася довго, аж до 162 сторінки. На цій сторінці було отаке речення:

Читати далі

Літературна кухня. Флуден за мотивами The Sisters of the Winter Wood

Полювання за англомовним фентезі (можна, звичайно, й фантастикою – але таке трапляється значно рідше) зі слов’янськими фольклорними мотивами – some kind of guilty pleasure. Але іноді воно приносить несподівані трофеї. Отак я взялася читати підліткове фентезі про Молдову початку ХХ століття та єврейсько-українську родину перевертнів – і відкрила для себе незвіданий світ єврейської випічки. І треба сказати, що пошуки годящого флудену були значно захопливіші за читання самої книжки.

Мама спекла флуден та запарила чай з трояндових пелюсток.

Окей, чай з трояндових пелюсток. А що таке флуден?

DSCN8153

Про флуден, здається, знали всі, окрім мене. Принаймні, українська Вікі – точно. А ще вона розповіла, що існує дві школи думки: флуден як святковий пиріг-торт з кількома шарами начинки та флуден як рулет (варіант на повсякдень тобто). Торт – це якось занадто, зате я за все життя не спекла жодного рулету. Чим не виклик?

Подальше гугління відкрило страшне: двобоєм торт vs рулет розбіжності між школами думки не завершуються. По-перше, є проблема начинки, бо вона існує у версії по-багатому і по-звичайному. По-багатому – це зібрати в домі все смачне, залити склянкою-двома меду і підварити. “Нє, злипнеться”, – вирішила я. А серед варіантів по-звичайному чомусь зачарував варіант начинки, основою якої складають крихти. Звичайні кришені булочки, які змішують уже з чимось солодшим і липучим. О, отаке і буду робити. Тільки ще треба тісто обрати.

Читати далі

Вісник екранізацій. The Bookshop (2017)

Я дуже довго підступалася до творчості британської письменниці Пенелопи Фіцджеральд, і от лише на початку цього року прочитала один з її романів. Обирала поміж варіантів по-книгоманському – взялася за “Книгарню“. І тоді ж, коли почала читати, дізналася, що в цієї книжки є свіжа екранізація. За режисерку і сценаристку там відома каталонка Ісабель Койшет, фільм отримав три “Гойї” (за фільм, режисуру та адаптований сценарій), каст казковий, трейлер – дуже привабливий, треба-треба-треба дивитися. І якось воно відклалося на багато місяців, аж от нарешті подивилася. Враження лишилися трохи суперечливі: наче все добре, все як має бути, але хробачок точить – щось таки трішечки не так.

MV5BNDIzYjIyMGEtYzIyZS00OGY3LWI5ODYtN2M1YjAxOTA5OTgzXkEyXkFqcGdeQXVyMzI3MDEzMzM@._V1_

Сюжет The Bookshop (тут ані авторка, ані творці екранізації не мудрували) вкладається в двійко речень. А можна навіть одне: вдова зі скромними статками місіс Флоренс Грін вирішує відкрити першу книгарню в курортному містечку, але містечко тому не дуже зраділо. Щоправда, поза цим єдиним реченням залишиться багацько прекрасного: меланхолійна атмосфера містечка, яке навіть у туристичний сезон не сказати що оживає, складні ієрархічні структури англійської глибинки, труднощі організації малого бізнесу в інертному середовищі, а головне – сліпуче сяйво мрії і віри в свою зірку. Усе це є в книжці і все це акуратно переїхало до фільму. Але дорогою змінилися деякі акценти. Ну але спочатку про хороше.

З чим тут точно все добре?

Читати далі

Двічі по п’ять. Володарки слів

Коли майже два з половиною роки тому запускала рубрику Двічі по п’ять, мені здавалося, що таких добірок буде дуже багато: стільки книжок навколо, стільки тем, та по два випуски щомісяця можна робити! А то й по три! Не так сталося, як гадалося, і попередній випуск з’явився щось близько року тому. Але треба вже виправлятися. Бо книжок менше не стало, більше того – увагу все частіше привертають українські видання. А щоби підкреслити “тяглість поколінь”, сьогоднішня добірка є вітанням одній з найперших. Та звалася “Володарки пензлів” і зібрала книжки про жінок-художниць. А тепер розкажу про те, що читалося і що ще хочеться прочитати про жінок-письменниць.

З книжками про письменниць нині значно простіше, ніж з книжками про художниць. Мало не чверть і мейнстримної, і жанрової літератури, що потрапляє мені до рук, запускає сюжет десь приблизно так: “До містечка приїжджає молода письменниця і все закрути…”. Але в цій добірці буде трохи інакше: стос нечитаних книжок складається із (майже) біографічних романів, стос читаних – і з таких, де письменництво є радше контрапунктом, навколо якого крутиться сюжет, аніж головною темою.

DSCN7455

П’ятірку читаного відкриває компактний роман Елізабет Страут, який літав зі мною у відпустку. Я до того в американської письменниці читала тільки “Олівію Кіттеридж” та “Будь зі мною“, і треба сказати, що “Люсі Бартон” на них одночасно схожа і не схожа. Схожа тематикою – у центрі уваги соціальні та сімейні негаразди. Несхожа якраз підкресленою оповідною скупістю: подій як на повість (а за обсягом воно десь так близько і є), підтекстів – як на сімейну сагу. І про письменництво тут лише кілька влучних епізодів з “початку довгого шляху” – перші твори, письменницька майстерня, благословення старшої авторки – отак приблизно. Але разом з цим видно, як саме життєва драма переплавляється  у текст. І як цей перехід допомагає оцінити і зрозуміти те, що сталося насправді.

36636584

Другим пунктом іде дуже відома книжка, яка цікаво поєднується з попередньою. Певною мірою навіть можна сказати, що з Естер” з “Під скляним ковпаком” могла би вирости жінка, чимось схожа на Люсі Бартон. Ну, а крім усього іншого, роман Сильвії Плат – це про юну письменницю, яка от тільки-тільки шукає свій голос. Виходить в неї не завжди.

Читати далі

Нечисть по-київськи. “Лазарус”

Серед багатьох моїх читацьких забаганок неостаннє місце посідає регулярний плач: “Мені потрібно більше, більше урбан-фентезі!”. І, здається, от зараз його розчули милостиві видавничі боги. Спочатку АССА видала “Варту у Грі” Наталії Матолінець – екшеновий янґ-адалт про змагання між юними магами, що відбувається поміж впізнаваних львівських локацій. “О, – казала я тоді, – маємо місто як обов’язкове місце дії, це ґут. А так, щоби місто як значущий герой? Ну, будь ласочка!”. Ото сказала і сказала, не вперше ж говорила, і призабула. А дарма. Як виявилося, щастя вже було поруч. І на Форумі воно нарешті наздогнало.

DSCN8117

Літа Божого 1913 в головному місті Межі, Києві, вирують пристрасті й збираються хмари: політична ситуація нестабільна, економічна ситуація тримається купи завдяки постачанню найціннішого чарівного смаколику до царського столу, криміногенна ситуація… Та як тут без злого слова про неї написати, якщо клята нечисть вбила людського хлопчика! Щоправда, хлопчина був водяників вихованцем, але хто ж зна, що тій мерзоті в голову стрельне. І тепер слідчий з особливо важливих справ підполковник Олександр Петрович Тюрин має нашвидкуруч розслідувати гучну справу, щоби принести мир та спокій на київські пагорби. Спойлер: з миром та спокоєм доведеться зачекати. Особливо, самому Олександру Петровичу, життя якого ця випадкова зупинка змінить докорінно і всерйоз пов’яже з містом, до якого столичний гість ставився приблизно з тією ж теплотою, що й п’ятий прокуратор Іудеї до Єршалаїма.

Натуральне урбан-фентезі. Історичне. З пристойним детективним сюжетом. З яскравими героями. З чітко проговореною соціальною складовою. З тоннами літературних, історичних, культурологічних “пасхалок”. Про Київ. У цьому місці вже хочеться зупинитися, глибоко вдихнути і спитати тоном екзальтованої п’ятирічки: “А що, це НАПРАВДУ все-все-все мені?” Так, Ксеню, це все правда, воно існує, видихай. Он вона, книжечка, ніхто не забере. Хоча іноді страшно вночі спати лягати – мені отакі книжки, щоб “все й одразу”, раніше хіба снилися.

Читати далі

Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект

Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.

Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.

Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.

О, так! Я хочу поговорити про гроші.

Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?

ko-fi

Ko-fi.com – один із сервісів фінансової мікропідтримки творців

Читати далі

Girl Power юної авантюристки. “Щира шахрайка”

Серед усіх можливих варіацій на тему підліткової літератури найскладніші почуття у мене викликають янґ-адалтові трилери. Книжки про проблеми підліткового життя, підліткові любовні, пригодницькі, фантастичні, фентезійні романи – з цим всім жодних проблем. Підліткові горори? Тисячі їх. Історичні романи про героїв-підлітків? Уже складніше, але чому й ні. Підліткові детективи? Та можна й дитячі, Енід Блайтон вже скільки десятиліть тому гарантувала це. А з трилерами важче. Бо такі, де підлітки виступають жертвами, надто легко можуть перетвориться на жестячкове еспло про те, як катують вчорашніх дітей, – бо цих вчорашніх дітей дуже просто й зручно об’єктивізувати. Натомість трилери, де підлітки виступають еммм… найактивнішою стороною діла – це вже щось трохи занадто, це вже межує з незручними відкриттями, навроді жорстокості хлопчаків з “Володаря мух“, про це й думати зайвий раз якось нецейво… А тепер давайте трохи ускладнимо завдання. Оця жорстока й непередбачувана стихія… точно має бути хлопчаком?

Американська письменниця Емілі Локгарт відома у нас завдяки “Ми були брехунами” – підлітковому літньому трилеру, прищепленому до дерева родинної саги. В другій виданій українською книжці вона загалом зберігає рецепт попередньої. “Щира шахрайка” – це теж про літній відпочинок багатеньких підлітків із сімейними проблемами та їхню подругу з нижчого класу (так, цього разу це дівчина). І тут теж є простір для саспенсу та копирсання в тому, що ж сталося насправді. Але цього разу авторка йде далі. Вона не лише зосереджується на суб’єктності маргінальнішої з головних героїнь. Вона виписує їй карт-бланш – дитино, розважайся на повну. І дитина розважиться.

DSCN6547

Вісімнадцятилітня Джул переїжджає до Нью-Йорка і перебивається на дрібних роботах (іноді навіть не під своїм іменем). Обслуговуючи прийняття в дорогій приватній школі, вона випадково знайомиться із багатою жінкою, яка помилково вважає її за подругу своєї доньки. Імоджен трохи відбилася від рук і родини, і хтось має її переконати, що час повертатися із курортного раю-небуття додому. Чому б оце Джул це не зробити, в них же колись були такі гарні стосунки? А дійсно, чому? Джул звикла до думки, що дівчині в цьому житті треба за себе боротися в будь-який спосіб. І стати ідеальною подругою для багатої спадкоємиці – це ще й ненайгірше, що може чекати попереду. Найгірше буде значно-значно цікавішим.

Джул прочитала дві книги про сиріт, які Іммі поклала на нічний столик, і геть усе, що Іммі приносила їй. Вона запам’ятовувала винні та сирні етикетки, уривки з романів, рецепти. Вона була милою з Форрестом. Відчайдушною, але готовою догодити, феміністкою, але жіночною, сповненою гніву, але приязною, чітко виражала свої думки, але не занадто самовпевнено.

Читати далі