Скарби книжкової шафи. “Чайний канон”

Зазвичай в рубриці Скарби книжкової шафи я розповідаю про цікаві історичні, етнографічні чи культурологічні дослідження (переважно з жіночої історії). Але сьогодні в ній, здається, вперше дебютує першоджерело – класичний текст, що його вивчають історики, етнографи, культурологи, літературознавці і просто дрібні фанати, як ото я. А ще це буде найстарша книжка в моїй блогопрактиці (хіба що зберуся писати про класичну поезію – насправді, ні, оце вже навряд) – VIII століття як-не-як.

DSCN9326

Чайний канон” Лу Юя – це перший в історії людства трактат, присвячений одному з найпоширеніших у світі напоїв. Сама по собі книжка – абсолютний мастхев для чайоманів, оскільки вона дозволяє скласти уявлення про те, чим чай був для людей сивої давнини, як складалися чайні традиції і що лежить в основі чайної церемонії, коли люди вирішили, що чаєм можна лікувати хвороби і що вони думали про його смак. Але навіть зважаючи на таку культурну значущість цього тексту, чесно зізнаюся, я не чекала, що колись побачу його українською. Проте нещодавно створене сходознавче видавництво Сафран зробило нам такий несподіваний подарунок – не “просто” “Чайний канон“, а ще й ошатному ілюстрованому та багато коментованому виданні.

DSCN9301

Канон” – це науково-популярний нонфікшен свого часу. Лу Юй докладно інструктує своїх читачів про те, в яких місцевостях росте найкращий чай, де шукати правильну воду (оці поради про воду виявилися неймовірно корисними для нащадків, хоча для нинішнього ока вони очевидні – з річок набирати подалі від селищ), які використовувати інструменти, як заварювати чай, як пити чай і чому радіти. Читання цієї книжки водночас викликає і захват, і зачудування. З однієї сторони – от жеж воно, рідне й знайоме! На моменті: “Юечжоуська порцеляна має барву зеленого нефриту, тому чай у ній має зелений колір” – я ледь не стрибала від радощів, бо якраз перед тим перекладала шмат тексту про селадонову кераміку кольору нефриту. З іншого боку, за неповні півтори тисячі років багато що змінилося. За часів Лу Юя чай не запарювали, як оце нині (сучасна китайська чайна церемонія – порівняно свіже надбання), а варили у казанах – з сіллю та приправами. Та й сам по собі чай на нинішні гроші був ближчим до пуерів – його зберігали пресованим у млинці і перед кожним вживанням розтирали.

Читати далі

Тижнева готовність. Останній вішлист до Арсеналу

До головної київської книжкової події лишився рівно тиждень і, здається, я вже перейшла в overexcited-mod. Плани на два (більше, боюся, не витримаю) фестивальні дні гігантські, плани на книжкові закупівлі… Омммм. Я знову докладатиму всіх можливих зусиль, щоби стриматися, дещо планую замовити заздалегідь чи після того, але… Таки ом. І зрештою, подивитися ж можна, правда?

То що новенького і дуже мені потрібного анонсували з минулого вішлистового випуску?

Наприклад, книжечку есеїв різних жінок про те, чим для них є фемінізм. Судячи за змістом, організована книжка цікава. А що там, власне, зі змістом, перепрошую за каламбур, – ще подивимося.

feministky_ne_nosyat_rozhevogo_cover

Або ще один роман Алі Сміт, а Алі Сміт після “Як бути двома” має у мене необмежений кредит довіри.

FB677031Y_Hotel-World_Obl_3D-260x389

Або збірку кримсько-татарської прози (зміст до якої знайти так і не вдалося).

krymskyi_inzhyr_00

Або ще багато чого:

Читати далі

Почати спочатку. Striking Out (1-й сезон)

Бажання паралельно з “Грою престолів” дивитися категоричну “не-Гру престолів” змушує шукати щось таке, таке… Якесь інакше, причому щоб це були не “Даррелли“, які теж закінчуються. Пошуки чогось спокійного, мирного й помірно драматичного – а ще бажано британського – завели мене на незнайому землю. Я чи не вперше сіла дивитися ірландський серіал.

MV5BM2EzZWQ2ZDYtMTg2Ni00MGQ1LTg3MzMtNDcwYjNiNjA4YWQwXkEyXkFqcGdeQXVyMjExMjk0ODk@._V1_SY1000_CR0,0,712,1000_AL_

Striking Out (або по-нашому – “Виключення“, в сенсі процесу) це такий собі адвокатський процедурал з родинно-романтичними цінностями. Вірніше, трохи не так: первісна романтика закінчується десь так на 5-6 хвилині першого епізоду, коли молода юристка Тара Рафферті робить невдалий сюрприз своєму нареченому. Якби Тара не повернулася з дівич-вечора завчасно – не спіймала би би свого Еріка в ліжку з колегою. Не засмутила би маму скасованим весіллям. Не втратила кількох подруг-колег разом із роботою – продовжувати працювати поряд з колишнім нареченим для неї нестерпно, а син головного партнера точно не збирався звільняти зрадженій коханій простір для маневру. Отже купа “не” – і життя Тари летить шкереберть.

Що у нас там окрім романтики? Родина? Родин багато, вони різні – Тару перемикає, і колишня спеціалістка з корпоративного права стає повіреною у сімейних тяжбах. Власне, кожна серія – це окрема справа, тут все, як завжди. А! Адвокатство! І з цим непросто. Тара – соліситор, а це означає, що їй не тільки треба шукати десь принципово нових клієнтів, вирішувати проблеми свого спонтанного асистента з умовною судимістю, обживатися в занюханому офісі в приміщенні колишнього заводу металоконструкцій (вхід через кав’ярню – несолідно, зате свіжа кава завше поряд), а ще й підлаштовуватися під блискучого баристера Вінсента – старшого чоловіка з купою своїх проблем і непростим характером. І як тут починати нове життя? Тарі якось вдається.

Плюси цього невеличкого серіальцю (чотири серії в першому сезоні, що я його вже переглянула, та шість – в другому) доволі очевидні:

Читати далі

The Beauty and the Issues. The Kiss Quotient

Після нещодавньої апології чик-літу та гострого передозування фентезі мене остаточно потягнуло на “щось інакше”. Цього разу в ролі інакшого виступив цілком собі класичного формату любовний роман. NB: різниця між цими жанрами насправді проста, чик-літ – це про стосунки героїні зі світом, включно з романтичними, любовний роман – переважно про романтичні стосунки. Але геть чисто про “просто романтику” читати було не дуже цікаво, тому жертвою  нездорової уваги став один з наймодніших любовних романів сезону-2018 на американському книжковому ринку. Яскравий дебют, стрімка слава, гарні рецензії, обіцянка доточити до трилогії (друга книжка от прямо нині вийшла), продані права на екранізацію, амазонівська “Книжка року” в своєму жанрі та серйозні позиції в списках бестселерів. Що ж це за книжка така? Стара добра “Кралечка“, що їй зробили гендер-світч та додали психотерапевтичної достовірності.

The Kiss Quotient Гелен Хвон атакує одразу на багатьох фронтах. Беремо класичний мотив “Красуні і Чудовиська”, перемішуємо так, щоби красивими і лячними здавалися і героїня, і герой, щедро всипаємо дозу тієї самої “Кралечки“, вмикаємо блендер, додаємо трохи соціалки і багато сімейних цінностей – вуаля, наш ультра-сучасний любовний роман готовий.

Стелла – розумна, гарна, талановита, багата, успішна і взагалі – взірець всіх чеснот, але є одне “але” – вона має аутичний розлад. Майкл – гарний, розумний, талановитий, бідний, не дуже успішний, зате ідеальний син, але є одне “але” – сплачувати рахунки йому допомагає праця на ескорт-агенцію. А оскільки хлопець не практикує повторні зустрічі, тож на виході – це чистої води проституція. Життя Стелли підпорядковане ретельно налаштованій рутині, вона більш ніж успішна в професійній сфері, але мама каже “Треба онуків”, а зі стосунками у Стелли ніяк. Чому? Бо в ліжку не вправна – вирішує дівчина і наймає професіонала. Вам цей шаблон щось нагадує? Єп! Ромкоми про погано соціалізованих айтішників-мільйонерів (строго кажучи, Стелла – економетристка, яка пише програми  маркетингових моделей) – тільки навпаки. А що у нас з Майклом? А він дизайнер-початківець, красень, ніжний і відповідальний старший син у багатодітній міжрасовій родини, а за сумісництвом – мішок з daddy issues, що не дають йому будувати здорові стосунки, а от сексу за гроші дуже навіть сприяють. І що з того вийде? Звичайно ж любов до гробівця! Але спочатку героям треба буде докласти багато зусиль, перетравити кілька драматичних непорозумінь і напрацювати правила добросусідства для своїх тарганів.

Читати далі

Вода, улун, ассам та інші вічні цінності. “Чайна книжка”

Мала проза – якщо її взагалі читаєш – завойовує серця по-різному. Одні оповідання хапають за горло ідеально сконцентрованим сюжетом. Інші – гарно темперованою ідеєю. Треті – атмосферою, де “що” не так важливо, а головне – “як”. А мені нещодавно трапилася збірка, головна “зброя” якої – її наскрізна тема. Акуратно вписана в кожен текст, чітко структурована та така, що сама по собі, у відриві від власне сюжетів-ідей-атмосфери конкретних оповідань, апелює до читацького досвіду. Звучить трохи химерно? А це просто про чай – в усіх сенсах цього слова і напою.

img_0231

Чайна книжка” Олександри Орлової – це… так, книжка про чай. Вірніше, це збірка з 18 (переважно художніх) текстів, де в кожному чайна тема є або рушієм сюжету, або колоритною деталлю, чи навіть головною цінністю певного тексту. Серед цих оповідань є відверто казкові, є крихітні побутові замальовки, є невеличкі есеї, є мелодраматичні міні-сюжетки формату “Чекайте в наступному номері глянцю”, є кілька драматургійно й структурно складніших новел. Об’єднує їх те, що в кожному тексті й текстику розповідається про якийсь вид чаю: від давно знайомих “зелений з жасмином” або каркаде і до вишуканих улунів із обов’язковими для англоманів зупинками на станціях “ассам” і “лапсан”. Тексти ці і змістовно, і стилістично дуже різні й різноцінні, і вся конструкція тримається на живій “чайній” нитці. А вона аж бринить. А ще шелестить тіпсами, шумить вітром в соснах, булькотить, хлюпає і парує.

Як завше, спочатку про збіркові особливості “взагалі”:

Читати далі

Літературна кухня. Марокканська курка за мотивами подорожей Яблонської

Софія Яблонська лишається головною “постмейкеркою” цієї весни. У Вандрівнику про неї писали, пост-цитатник про марокканських жінок робила, а тепер час поділитися ще одним спадком читання “Чару Марока“. Я нарешті зважилася приготувати щось а-ля марокканське. Без маминої допомоги, може, не ризикнула б.

Перебуваючи в Марокко, українська мандрівниця не лише багаторазово пила чай, а часом ще й обідала й вечеряла. Отак вона змальовує гостину у берберів:

По чаю з’явилася смажена курка, по курці – баранина, по баранині – кус-кус, по кус-кусі… і т.д. Все було наготовано на наше прийняття так, начеб він віддавна чекав і сподівався нашого приїзду.

Баранина в моєму випадку – не варіант, виходить, лишається курка та кус-кус. Ну ок. Непевна пам’ять стверджувала, що курка по-марокканському=апельсини+м’ята. Нестримне гугління швидко довело, що все не так однозначно, але з усіх можливих варіантів я обрала-таки той, де були присутні апельсини та м’ята.

DSCN9249

Читати далі

Тер’єр чи інший журналіст? “Добре в ліжку”

Кілька романів Сесілії Агерн, кілька книжок Софі Кінселли, перший том “Шопоголіка“, перший роман про Бріджит Джонс, а тепер от Віват видає дебютний роман Дженніфер Вайнер… Здається, український книжковий ринок вже майже готовий до дискусій про те, що на ринку англомовному звуть чик-літ – не минуло і двадцяти з гаком років. У повітрі забриніло “Let’s fight!”.

Коротко про піджанр: “ціпочкова література” – доволі презирливий термін, в затінку якого наприкінці 1990-х викристалізувався прошарок книжок про і для молодих жінок. На відміну від більш традиційних любовних романів, ці твори не аж так зосереджувалися на романтичних стосунках (хоча й приділяли їм чималу частину “ефіру”), вони також розповідали про кар’єрні перспективи чи їхню відсутність для 25-35-річних, про стосунки молодих жінок з батьками, сіблінгами, дітьми, подругами, колегами – ну і ніде правди діти, ще й брендами. Специфічний наратив (часто – іронічний), стандартизована схема побудови сюжету і майже обов’язковий щасливий фінал добряче зіпсували репутацію юного літературного піджанру. Майже одразу після народження він отримав тавро “Солодкої жуйки для яппі в спідницях”. Частина авторок вже тоді, на межі ХХ та ХХІ століть, відреагували в дусі: “Ви таке кажете, наче трохи розважитися – це погано”. Інші зосередилися на позиції “Все не так просто” і рушили розширювати ще не стійкі жанрові межі, тримаючи в руках транспаранти з цілком собі (про)феміністичними гаслами.

Коротко про авторку: Дженніфер Вайнер від початку належала до групи “розширювачок” жанрових меж. Майже тридцятирічна журналістка з проблемами в особистому житті написала роман про майже тридцятирічну журналістку з проблемами в особистому житті? Шансів уникнути ярличка “чик-літ” у неї просто не було. Але є кілька “але”. Перше – Вайнер із самого початку наполягала на тому, що хоче писати і пише про суто жіночий досвід – і це нормально. Друге – коло проблематики уже її дебютного роману “Добре в ліжку” було суттєво ширшим за “Яку спідницю вдягти на вечірку?”, “Як підсидіти колегу?” або “Як відбити хлопця в молодшої сестри?”. І це має свій ефект: книжки американської авторки є радше терапевтичними, аніж релаксаційними.

img_0190

Коротко про книжку: Кендес Шапіро – успішна журналістка, письменниця-початківиця, власниця щурячого тер’єра Ніфкіна, симпатичної маленької машинки і купи психологічних проблем. Батько пішов з дому, коли вона була підлітком, мати під шістдесятку з’ясувала, що вона – лесбійка (нестрашно) і здибалася з на двадцять років молодшою неприємною жінкою (вже страшніше), яка влаштувала майстерню в колишній спальні Кенні (а оце вже капець!); у дівчині непрості стосунки з деякими колегами, дуже погані – з власним тілом і вже ніякі – з колишнім хлопцем. Але краще б вони лишалися ніякими. Бо Брюс знайшов нову роботу – колумністом “про секс” в популярному глянці. І одного неприємного ранку Кенні потрапив на очі есей “Як тяжко любити повну дівчину, коли вона сама себе не любить” з купою інтимних подробиць. Плюнути й розтерти на це “Трахаю і плачу” дівчина, зрозуміло, не змогла. Але обурення швидко переросло у відчай: цей хоча б любив, а як жити далі, якщо Кенні більше ніхто й ніколи не полюбить? Тер’єра ж зарахувати не можна?

Читати далі

Змії серед нас. The True Queen

В ідеальному світі цей допис мав би починатися словами: “На другий роман Цзень Чо ми чекали майже чотири роки”. Але я – читачка-слоупок, і перший роман Цзень Чо читала всього лиш минулого року. Тож очікування було не аж таким тривалим, та й налаштуватися на пряме продовження Sorcerer to the Crown я не встигла. Навпаки, звістка про те, що у другому томі сюжет забезпечить більше, більше орієнтальних мотивів, тільки радувала. Непокоїло інше: а як там буде з персонажами, з динамікою, із загальним настроєм? З частиною пунктів все гаразд. А от з дечим все ще трішки біда.

Загадковий острів Янда-Баїк лихоманить: британці все пильніше придивляються до ласого шматка малайських земель, яким керують богопротивні відьми. Що у самій Британії жінки вже можуть офіційно практикувати магію, політиків і дипломатів не цікавить. Але не тільки британці непокоять тутешню наймогутнішу чаклунку. Злий шторм був виніс на пляж двох дівчат. Шакті і Муна – двійнята, а ще вони прокляті. Сором’язлива й відповідальна Муна позбавлена будь-яких магічних здібностей, у що складно повірити, зважаючи на рідкісне обдарування її сестри. А нахабна й різка Шакті… просто поступово розчиняється в повітрі. Спроби відшукати автора нетипового закляття вказують на Англію. Ту саму Англію, головною чародійкою якої нині є зухвала Прунелла Вітт. Саме вона – перша жінка, яка отримала посох Королівського Чарівника та насмілилася заснувати Академію, де дівчат навчають магії, а не притлумленню здібностей до неї – може допомогти. Має допомогти. Якщо інші біди не завадять. Війна з Францією триває, чарівники-ретрогради з радістю знесли би Прунеллу з її посади, а тут ще й Королева фей готова оголосити британцям війну, бо ті начебто вкрали найдорожчий її талісман, що містить силу Істинної королеви – переможеної спадкоємиці чарівного трону. І все б може обійшлося, якби дорогою  через Чарокрай до Англії Муна не загубила би Шакті. А тепер про зважені вчинки не йдеться – рятувати сестру вона готова в будь-який спосіб. Навіть якщо для цього треба обманювати Прунеллу Вітт, кидати виклик повелительці іншого світу чи викрасти декого у драконів.

Читати далі

Географія читання-2019. Перші три місяці

Виборча лихоманка вплинула не лише на те, що останніми днями я майже не читаю. Я ще й не пишу, причому особливо цинічно: геть забула, що це ж перший квартал минув і треба ділитися географією читання. Хвалитися, правда, нема чим. От взагалі. Десятка країн, всі до сліз очевидні.

My Reading List’s Travel Map

My Reading List has been to: Australia, Canada, Germany, Ireland, Malaysia, Spain, Sweden, Ukraine, United Kingdom, United States.
Get your own travel map from Matador Network.

Читати далі

Вісник екранізацій. Весняний вішлист у трейлерах (+1 тизер)

Березень вийшов дуже кіношно-серіальним – я дивилася нетипово багато всякого різного, зробила випуск Вісника екранізацій, а тепер настав час нечастої, але традиційної добірки трейлерів. Цього разу вони як на підбір – усі екранізації читаних книжок (про деякі я кілька років тому писала відгуки), але в усіх – крім одного, зрозуміло, пункту – мінімальні шанси опинитися на українських екранах. А шкода, на деякі з цих фільмів я чекаю давно. А, ну ок, ще там є один серіалець.

/Барабанний бій/ по-перше, днями виходить в світовий прокат кіноверсія The Aftermath Рідіана Брука (пост-відгук на книжку) – роман про британську родину та німецьку родину. Про окупантів та окупованих. Про Гамбург, зруйнований бомбардуваннями союзників, перші етапи денацифікації, несприйняття Іншого та заборонене кохання.

Читати далі

Цитатник. Софія Яблонська про жінок, яких зустріла в Марокко

Варто було прочитати “Чар Марока” – перший з тревелогів Софії Яблонської, і стало очевидно, що одна з ключових героїнь мого читацького року знайшлася на самому початку. Яблонська – чудова. Вона безпосередня мало не по-дитячому (власне, на момент подорожі до Марокко їй неповні 22), а проте дуже спостережлива, відкрита новому досвіду, доброзичлива й оптимістична. А ще антиколоніально налаштована (і постійно знущається із французької зарозумілості), мінімально орієнтально ангажована (не без замилування “звичаями, близькими до природи”, але у порівнянні з багатьома європейськими мандрівниками – просто-таки зразок адекватності) та з цілком собі профеміністичною картиною світу. На відміну від багатьох туристів вона щиро цікавиться повсякденним життям марокканців, розрізняє арабські й берберські звичаї та всіляко співчуває спалахам боротьби проти Франції. На відміну від багатьох подорожан-чоловіків вона цікавиться життям жінок. Причому не в режимі “Мммм, гарем!”, хоча подивитися гарем ізсередини дуже прагне, а із співчуттям та інтересом до того, як влаштоване жіноче життя в умовах очевидних обмежень.

DSCN8947

Ще треба сказати, що на ці обмеження мандрівниця дивиться без філософського спокою, а радше із тихим: “Чужі монастирі не обговорюємо”. При цьому вона завжди готова допомогти своїм знайомицям: де можна – пропонує подарунки або дає поради, де не можна – категорично відмовляється від пропозиції нагородити її чужою дружиною. І протягом всієї подорожі вона лише двічі несхвально відгукується про жінок. В одному випадку йдеться про пихату американську туристку. В іншому… О, про інший випадок треба докладніше розповісти. Але не лише про нього. Тож, трішки про жінок Марракеша очима Софії Яблонської.

Читати далі

У повітрі віє Арсеналом. Перший вішлист цієї весни

Спочатку я думала скласти цей пост до дня народження – це ж так логічно. Але здалося, що книжок виходить замало. Потім вирішила зачекати з вішлистом до середини березня. Правильно, знову здалося, що книжок виходить замало. Згодом ухвалила була відкласти до кінця березня, аж кинулася – ще трішки і книжок буде забагато. Астрологи оголосили два місяці до Арсеналу, не інакше.

То що будемо полювати найближчим часом? Усяке-дуже-різне:

  • наприклад, “гуцульський детектив”. Не знаю, яке воно, але на ВСЛ покладаю сподівання

tini_cover

  • або збірка “письменницьких” есеїв Кларісе Ліспектор – завжди було цікаво зазирати до творчих майстерень модерністів і постмодерністів

Lispector_copy

  • або графічний роман про домашнє насилля

51649281_1004054623128671_7107144029803905024_n

Читати далі

Вісник екранізацій. The Little Stranger (2018)

Минулої весни я нарешті прочитала черговий роман Сари Вотерс і тоді ж дізналася про те, що наближається екранізація. Ооо, я чекала на це кіно, але не стала дивитися його одразу. І правильно зробила, для сезону осінь-зима це було б трохи занадто.

Маленький незнайомець” наперед приваблював шикарним акторським складом та нетерплячим очікуванням: як же вони змогли це екранізувати? Роман для екранізації непростий – це готична драма про черговий етап занепаду старої аристократії, який показано очима молодого амбітного лікаря, якому ще макітриться в голові від дитячих спогадів про блиск місцевих джентрі. А що від тих спогадів лишилися, властиво, тільки спогади – то вже інше діло. Доктора Фарадея такі дрібниці не бентежать. Іншим не настільки пощастило.

MV5BYmQ0M2EyY2ItYzk5Mi00N2E3LWFlMTktYTUyYzlhZGY2NDc4XkEyXkFqcGdeQXVyMzY0MTE3NzU@._V1_SY1000_CR0,0,1333,1000_AL_

Якось молодого терапевта запрошують до маєтку колишніх хазяїв селища – юна служниця трохи прихворіла, так незручно, перепрошуємо, докторе. Нічого-нічого, відповідає гість, він давно мріяв знову опинитися у Гандредз-Голлі – величному маєтку, де його мати колись працювала покоївкою і він сам одного разу побував на літньому святі. Але від колишньої пишноти лишилися самі друзки: податки з’їли більшу частину сімейних статків, молодий спадкоємець для бізнесування не придатний – повернувся з війни скаліченим в усіх сенсах, та й природної клепки до того не мав, тож всі проблеми готовий вирішувати розпродажем родинних ланів під типову забудову. Його старша сестра неприкаяно совається, бо і її активне життя завершилося разом з війною, коли їй довелося повернутися до дому з допоміжної служби, а вдома робити нема чого. Але мамá воліла би того всього не помічати, це ж так незручно, знаєте! Проте є речі,  котрі не помічати складніше, аніж шпалери, що відстають від стіни, чи надщерблені келихи. З мешканцями занепалого маєтку щось не те. В такому, знаєте, незручному сенсі слова. Або щось дуже-дуже не те із самим будинком. Але про це доктор Фарадей і чути нічого не хоче!

Смутна й невесела історія любові одного молодика до чужого дому – для екранізації дуже цікавий матеріал. Тут вам і психологічна драма, і море соціальної проблематики, і дрібочка сатири і кілька відер цілком класичного розливу готики – мені от найбільше Шерідан Ле Фаню з праотців/праматерів згадувався, він умів створити схожу задушливо-липучу атмосферу зачаєного… ні, не жаху, біди й зіпсутості, докорінної неправильності того, що відбувається. З нюансуванням там, правда, могли би бути проблеми, але такі актори, невже не подужають? Актори старалися. Біда там із режисурою, сценарієм та (схоже) монтажем. Але спочатку про плюси:

Читати далі

Тінь в саду чи тінь всередині? The Night Tiger

Говорячи про фентезі, я вже якось згадувала, що останнім часом, коли мені хочеться почитати “щось екзотичне”, у перегонах впевнено перемагають книжки про Схід. Іноді Близький, але переважно читацькі захцянки чвалом несуться кудись далеко-далеко. Внутрішній голос на це каже: “Фе, як орієнтально-передбачувано”, – і кривить уявний ніс. А я згадую, як таким саме чином років десять тому запоєм читала латиноамериканських письменниць і письменників, і вважаю трохи дивну звичку черговим етапом читацького розвитку. Проблема одна – “орієнтальних” книжок українською виходить небагато, то доводиться якось викручуватися.

Про малазійську письменницю китайського походження Янзце Чу, яка нині живе й пише у Штатах, я абсолютно випадково дізналася кілька років тому. Ну, як випадково… Насправді – закохалася в обкладинку її дебютного роману. “Наречену привида” тоді примудрилася вихопити в паперовій версії і дуже тому тішилася. Як і самій книжці – сумній історії про буддистське потойбіччя, дивні китайські традиції та дівчину, якій не поталанило. А оскільки фінал там був такий, що давав надію на продовження, зізнання письменниці: так, я пишу другий роман, ні, він буде про інших героїв і в інший час – не дуже порадувало. Та що робити, довелося чекати. От і дочекалися нарешті. Час дійсно інший, зв’язка з попередньою книжкою тоненька, як шовкова ниточка, але це все одно було дуже цікаво, хоча й геть про інакше. Ну, як інакше… Насправді, теж про варіанти посмертного існування. Тільки цього разу йдеться не про фентезі, а радше про елементи магічного реалізму, а ще другий роман – багатофігурніший та багатший проблематикою.

У Малайї 1930-х років вирує життя, а у випадку з деякими героями – вирує аж з особливим цинізмом. Чжи* Лінь змушена підробляти платною танцюристкою в дансінгу, щоб сплатити маджонгові борги матері – до жорстокого вітчима з такими проханнями краще не потикатися. Життя дівчини, яка мріяла вивчитися на медсестру чи хоча б учительку, і без того зіпсоване, але підібрати засушений палець-талісман, що його загубив один з відвідувачів, було геть поганою ідеєю… Її зведений брат Сінь повертається з навчання (на медика, авжеж, для хлопців цей шлях відкрито) у Сингапурі якимось дивним та нашорошеним – схоже, в нього теж є якісь приховані проблеми. А інші герої раді були б свої проблеми сховати значно глибше за тривоги Чжи Лінь та Сіня. Хірург колоніальної лікарні Вільям Актон прокидається ночами від жахіть: його коханку роздер тигр, паталогоанатом вважає цю смерть підозрілою, і є людина, яка готова шантажувати білого пана схильного тихцем тягатися по місцевих жінках. Але найгірше в цій ситуації почувається новий служник Актона маленький Жень. Хлопчик знає, хто може полювати у хащах, і він має лише 49 днів на те, щоби впокоїти примарного тигра-перевертня. А для цього йому треба відновити особливу чутливість до надприродного, яку він втратив після смерті свого близнюка Ї, розшукати п’яту людину з їхнього “комплекту” і ще, бажано, вижити.

Читати далі

Більше ретелінгів богам ретелінгів. “ДЕREЗА”

Це сталося! В Україні з’явилася своя антологія оповідань-ретелінгів! Алілуя, сльози, хусточки. А тепер до діла.

У 2016-му фензін “Світ Фентезі” оголосив конкурс міні-ретелінгів, за результатами якого планувалося видати тематичну збірку. По тому минуло майже три роки, і от нарешті збірку тримаємо в руках. Оскільки я від самого початку стежила за проектом (так, три роки тому я вже була трохи схиблена на цьому ділі), то сказати, що чекала на цю книжку – це якось невдало сформулювати. Чекала дуже сильно. І чого дочекалася?

DSCN8857

Дисклеймер: ретелінги – перекази відомих сюжетів – жанр доволі підступний, бо насправді він не має виразних меж. Але переказані оповідки можна поділити на дві великі групи. Перша – тексти, які спираються виключно на сюжет-персонажів-якісь промовисті деталі першоджерела. Друга – тексти, яким важить жанр та стилістика того першоджерела. Особливого значення це набуває тоді, коли йдеться про перекази казок, адже там за сюжетом ховається своєрідна логіка і дуже чітка структура. Так от, казкових ретелінгів, які чесно відвойовують собі місце в другій групі, насправді не дуже багато. Це не добре й не погано, просто така особливість роботи з матеріалом: одна справа позичити дещо з інструментів постмодернізму, інше – гратися на практиці із засобами та поняттями (пост)структуралізму. Я ретелінги люблю всякі, але до таких, де казка попри вивертання й переосмислення лишається казкою, маю особливий сентимент.

Збірка “ДЕREЗА” – це 16 ретелінгів казок і майже всі вони – чесна перша група. Окей, є кілька, що не дуже чесна, там казкове першоджерело ще треба розколупати і спитати: нащо? тобто окрім очевидного – щоб умовам конкурсу відповідало (знову ж таки, це не робить текст поганим, це просто робить його невиразним ретелінгом). Частина казок – “загальносвітова” класика, є й питомо українські сюжети. Генеральним спонсором конкурсу виступила “Попелюшка“, але “Русалонька” теж доклалася нівроку. Зараз ще спробую трішки за загальні тенденції поговорити, а під кінець традиційно топчик топну.

Читати далі