Книжкові подорожі. Казковий Месабр Марини Соколян

Один з найсумніших моментів у читацький практиці – це коли в улюбленого автора чи авторки закінчуються ще не прочитані книжки. А коли вони закінчуються ну майже зненацька!, і наступної чекаєш рік, два, п’ять із ризиком взагалі не дочекатися – це вже особливе “задоволення”. У мене такий список “Ну що ж ви так!” доволі довгий, але одне з почесних місць у ньому посідає Марина Соколян.

Не буду переконувати себе, що серед її творів мені подобається геть усе (тим більше, дещо із ранніх я так і не… подужала), але є той майже-рік: від літа 2008 до весни 2009 років, коли я вишукувала книгарнями все на той момент доступне, був прекрасним. Бо породжував ясну віру у світле майбутнє української фентезійної літератури. Постмодернова забавка “Кодло“, при згадці про яке утаємничені прижмурювали очі (а я так і не розпитала знайомих могилянців, де там висоти глибин); кабалістично-конспірологічні “Сторонні в домі“; міфологічна й сонячна “Ковдра сновиди“; захопливий урбан-фентезі-сюжет в “Новендіалії” і збоченно-євангелічний “Херем“, який я щиро вважаю одним з найкращих сучасних українських творів, бо ну дуже моє… Після того були ще “Вежі та підземелля“, де розкішний світ був марно використаний на простеньку підліткову фабулу, ще й обірвану на жирній комі. Ну й – після кількох років очікування – “Серце гарпії“, цікаве структурно й жанрово, але надто шаблонне у типових сучукрлітових персонажах. А хочеться ж іще!

Та залишається лише запарити кави чи плеснути вина й гортати давно знайомі сторінки. Рівно це – правда, за допомогою додаткових картинок, – пропоную всім зробити сьогодні. Другий випуск “Книжкових подорожей” спробує за допомогою аматорських фоточок пофантазувати про дуже привабливо змальований Месабр із “Ковдри сновиди“.

Барт Антолій любив давнє місто Месабр, любив корисливо й зрадливо, щоразу залишаючи його заради столичних гонорарів і щоразу повертаючись заради його вузьких причалів та битої бруківки.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Жарт 🙂 Інші фото, більш тематичні, під катом.

Читати далі

Advertisements

Книжкові подорожі. Русалчине чаювання та танці із секвойями

Зима настільки погано на мене впливає, що голову не полишають якісь дивні фантазми. Один з них проявляється в нав’язливому роздивлянні фотографій красивих місцин. Тільки не рендомно красивих,  а таких, які я мрію колись відвідати, бо… Прочитала про них у книжці.

Упевнена, що такий список примарних Sehenswürdigkeiten в кожної людини довжелезний. У моєму переліку перший пункт з’явився, як мені було дев’ять, і йшлося про деякі місця в Ірландії. Я вже сумніваюся, що колись ця мрія справдиться, але подумала: а чого б оце не поподорожувати віртуально. Не знаю, чи вийде з “Книжкових подорожей” повноцінна блогова рубрика, чи вони залишаться авітамінозною забавкою на останні тижні зими, та сьогодні маємо перший випуск. Ні, не про Ірландію. Про Каліфорнію, оспівану в моєму улюбленому циклі урбан-фентезі.

Ідеться про Октобер Дей-серію, яку продовжує писати Шонан МакГвайр. Я вже в усі вуха про ці книжки дзеленчу, але, якщо хтось ще не чув, -це цикл фентезійних екшен-детективів про фейрі, що живуть між люди. Людська складова там мінімальна (більше йдеться про складні феодальні відносини), магічна система симпатична, герої прикольні (і головна героїня-одмінок – схожа на притомну “людину”), сюжети нормальні, а суттєво провисати серія почала лише під восьму-дев’яту книжку (але мене не полишають надії на те, що все виправиться). Що ще? Численні шекспірівські алюзії, приємний гумор і постмодерне прочитання класичних міфів – теж в однозначні плюси. А ще там з величезною любов’ю змальовані околиці Сан-Франциско. Про них картинки й подивимося.

Взагалі у книжках описується купа локацій, але капітально в душу западають дві зони з фейряцькими knowes. В одному живе японська русалка, в іншому колись була резиденція місцевого короля – Tuatha Dé Danann (за логікою локальної демонології – це “високі” ельфи із талантом до телепортації).

Перша локація – це знаменитий Japanese Tea Garden, що є частиною Golden Gate-парку. Вікі каже, що це найстарший публічний а-ля японський сад в Штатах – відкрито його було у 1894-му. Має два га площі, струмочки-місточки, чайний будиночок (зараз вони рекламують особливу сезонну пропозицію – удон), сад каменів і доволі відому статую Будди. І це все – як не рахувати рослин.

japanese_tea_garden2c_san_francisco

Фото Caroline Culler з Вікі.

Читати далі