Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

DSCN5522

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Читати далі

Advertisements

Only in dying life… Прощавайте, пані Урсуло

22 січня 2018-го на 89 році життя від нас пішла видатна фантастка Урсула Ле Ґуїн.

ursula-k-le-guin

Для літератури, і то не лише фантастичної, – це правдешній кінець епохи. Для відданих читачів – зокрема і мене – дуже болісна втрата.

Мені навіть складно перерахувати усі “вперше”, пов’язані з книжками пані Урсули.

Мій десятий день народження, серед подарунків – двостороння книжечка з підлітковим фентезі від Северо-Запада. З одного боку – хлопці-попаданці Джея Вільямса, з іншого – чарівний світ численних островів, моря і магії. “Чарівник Земномор’я” – це одна з перших фентезі-книжок, що трапилися на моєму читацькому шляху. І абсолютно точно – перша книжка такого плану, де на обкладинці стояло жіноче ім’я. Власне, саме тому питання: “А чи можуть жінки писати прикольне фентезі?” – не переслідувало мене навіть у найтемніші й найнепевніші підліткові роки. Звісно, можуть, я точно знаю!

Минуло десь півтора роки і в гостях я побачила грубезний томик у суперобкладинці. Це сліпуче щастя: в історії про Геда є продовження! – словами не описати. Але книжечка була з підвивертом. Я почала читати “Гробниці Атуану” і збентежено відклала їх убік: а де ж про Геда? Оце було друге вперше, ще цінніше. Історія Архи-Тенар – моє перше фентезі, де героїнею була дівчина. Незвичайний світ, незвична фабула, якась дуже нова для мене героїня (і, можливо, перший досвід отакої сюжетної “герметики”). Уявлення про те, якими можуть бути пригодницькі книжки розвалилося і зібралося наново в геть іншій конфігурації. І якщо нині обирати десятку найважливіших для мене книжок – “Гробниці” точно увійдуть до їх числа.

Далі минали роки і… “Техану” я прочитала уже на початку 2000-х – і картина світу знову тріснула. “Техану“… сумна книжка, що вже дуже далеко пішла від героїко-магічних канонів. Там більше про безсилля, аніж про силу, більше про гнучкість, аніж про владу, більше про виживання, аніж про перемогу, більше про повсякдення, аніж про подвиги. Там більше про Тенар, аніж про Геда, і це правильно. І ще там дуже багато любові. Про те, що це було моє перше фентезі із виразно феміністичними мотивами можна вже навіть не говорити, правда?

Усе інше було потім. Я дочитала “Земномор’я” і дуже дивувалася тому, що і профеміністичні мотиви, і навіть очевидний колір шкіри Геда – це предмет для палких дискусій про “Злих бабів, які зіпсували хлоп’ятам улюблену дитячу книжку”. Я підступилася скраєчку до Хайнського циклу і не насмілилася взятися за “Лавінію“. Із захватом читала інтерв’ю та есеї і пообіцяла цьогоріч, у 2018-му, нарешті прочитати The Dispossessed. Раділа минулорічному Г’юґо і чомусь вважала, що пані Урсула житиме вічно. Але ні.

Дякую вам, пані чарівнице, за те, що створили дивовижні світи та головних героїв мого дитинства. Дякую за те, що навчили фантазувати, сміливо мріяти, вірити в себе і не сумніватися в тому, що “дівчинка зможе”. Дякую, що навчили літати.

Only in silence the word,
only in dark the light,
only in dying life:
bright the hawk’s flight on the empty sky.

Читацький 2017-й: статистика, автори, діаграми (та бонус про видавництва)

За кілька років писання звітних планів про читацький рік справді робочий формат я намацала лише минулого року. Тому на ньому й зупинюся: короткі тези, улюблені діаграмки, міні-резюме – ніби, все на місці і про все можна розповісти. Фух, вирушили.

ksenia_vaenn_full

(Факт номер нуль: у 2017 році я менше писала про книжки, але більше їх фотографувала. Результат – у безжальній дев’ятці найпопулярнішого в Інстаграмі.)

Факт номер один: у 2017 році мене заполонила неусвідомлена любов до гарненьких круглих чисел. Загалом прочиталося рівно стільки ж, скільки попереднього року – 175 книжок, але 2016-го планка була не там. А тут я просто-таки героїчно провалювала усі можливості прочитати “зайву” книжечку, хоча час і можливості були. І навіть географія читання піддалася цій магії нулів. На наступний рік я встановила межу на 150 (треба було 151, ач), але подивимося, як воно ще буде.

Факт номер 2 (уже згадувала неодноразово): сторонні челенджи – страшна штука. Заради того, щоби витягти Бінго від Якабу я свідомо завалила Книгоманію від Фабули і несвідомо – всі свої персональні читацькі плани. 31 грудня вже пообіцяла виправитися, але це буде непросто зробити – тому, що найпростіше уже зробила, попереду цукерочки, і то переважно англомовні.

Факт номер 3: українському книжковому ринку таки очевидно покращало. Як це визначила я? Елементарно, у мене суттєво побільшало україномовних книжок серед прочитаного. От справді суттєво, уже на кілька людей із середнім темпом читання книжок (мені ще ні, ну але у мене “смаки дуже специфічні”). Українські видання – це 95 книжок. Я – молодець? Ні, українські видавці молодці! (Наскільки молодці – там внизу є чартик та діаграма.) А що у нас з іншими мовами? Порив 2016-го, коли серед прочитаного знайшлася одненька книжка білоруською, повторити не вийшло, мови лише три. Але все одне є сюрпризи. Російською я прочитала 38 книжок. А планку у 40 книжок собі ставила на англійську. Взяла. Кінець кінцем, враховуючи всі графічні романи та коміксові омнібуси, вийшло 42 книжки. Ксеню, запам’ятай цю мить: ти прочитала англійською більше, ніж російською. Фанфааааари!

Читати далі

Читацький 2016-й. Статистика, автори та найцікавіші книжки

Пишучи відгук на першу прочитану книжку 2017 року (на ГудРідз, якшошо), я подумала, що якось це негарно виходить – треба ж зі звітами за попередній період відстрілятися! Тому сьогодні день діаграмок та інших статистичних збочень. Плюс список найчитаніших авторів та найприкольніших книжок минулого року.

Отже факт номер один: 2016-й рік був найменш книжковим за попередні п’ять чи навіть шість років – лише 175 повністю прочитаних томисьок. Серед них було кілька окремих коротких оповідань, кілька дитячих книжок з картинками і добрячий оберемок коміксів (омнібусів переважно, окремі зшитки я не рахувала). Було й товстезне – але знову ж таки, рекордсменкою є всього лиш “Світила” – 800 сторінок тобто. Малувато якось.

Факт номер два: щодо гендеру авторів – то вони переважно були авторками. Тут нічого нового.

gender-16

Читати далі

Мої перші українські книжки

Побачила, як Фейсбуком (Ладо, привіт!) гуляє флешмоб #ДеньУкраїнськоїПисемностіТаМовиНаближається, присвячений україномовним книжкам, які мали найбільший вплив на ніжні дитячі мізки. Опиратися ностальгії було не сила, але щоб не загубилося, вирішила повісити базову версію тут.

Отже – покаянний мемуар. У моєму дитинстві книжок українською… майже не було. Російськомовне місто та болгаромовне село, етнічно-строката родина із дефолтною “мовою міжнаціонального спілкування”, але головне – у мої три рочки наша родина переїхала туди, де з книжками взагалі було доволі сутужно. У продажу, комунальна бібліотека була нічогенька – принаймні, дитяча її секція. Тому з трьох моїх улюблених книжок українською дві – малюкові, що залишилися в діда та бабуні, і лише третя – спеціальний подарунок для вже трохи свідомої мене.

Перша з цих книжок – знана готична версія “Івасика-Телесика” з отакою ілюстрацією на обкладинці.

telesyk_08

З нею пов’язаний досвід майже екзистенційний. Здається, під час чергового читання саме я збагнула, що казки, які мені розповідають, і “книжечки” – можуть бути одними й тими самими текстами. З віршиками було зрозуміло: їх точно за книжкою читали, а от з казками то було не очевидно. Ну й кріпі-ілюстрації тренували дитячу уяву та нерви. Пам’ятаєте, яка там хтонічна Змієвідьма?

Читати далі

У самого білого моря. “Поміж сірих сутінків”

“А наступною книжкою можна почитати американський підлітковий роман про сталінські репресії”. Еее? Сталінські репресії – гаразд, такого читалося багато. Але підліткове? Американське? Еее?

А воно таке є. У 2011 році рок-музична продюсерка Рута Шепетіс опублікувала дебютний роман. Так, підлітковий – це зараз перспективна ніша. Але його п’ятнадцятирічна героїня Ліна живе у Каунасі 1941 року. Не дуже довго живе, треба сказати. Ні-ні, жодного постмодерну чи містики, головна героїня не помре на перших сторінках. Просто затишний будиночок у Каунасі та мрії про літню школу з живопису швидко підуть в історію. “Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите!”. Так, Руту Шепетіс прославив підлітковий роман про депортацію литовців.

dscn1014

Шматок глевкуватого литовського хліба на фото важить 69 грамів. Добова пайка в алтайському трудовому таборі, за даними письменниці, складала 100 грамів.

(Неліричний відступ: мені сьогодні сказали, що я є майже професійною читачкою художньої літератури “про концтабори” – мовляв, можу робити доповіді про відбиток історичної пам’яті в сучасних перекладених текстах. Нууу… Може, й так. Я не знаю, чому ці книжки обирають мене – я від них уже ховаюся і ніколи не шукаю “щось таке” навмисно. Але більшість отої читаної художки все ж таки стосується Європи та таборів нацистських. Тоді як в романі Рути Шепетіс йдеться про життєві обставини, про які особисто мені читати важче, бо – упс! особисте. Уже не одноразово згадувала і згадуватиму, що моя бабуня народилася на сонячній Амурщині, бо 1930 року отакі “Збирайтеся швидко!” постукали в двері дому, що так і не став її. Те, про що і як пише Шепетіс, дещо схоже на стримані (і, схоже, внутрішньо цензуровані) оповідки, на яких я зростала. Хіба що “в куркулів” режим був трохи м’якший. Хоча депортованих героїв американської авторки теж ніхто за “колючку” не заганяв. Який в тому сенс, коли навколо – нічого).

Отже життя обдарованої юної художниці Ліни та її родини назавжди змінилося 14 червня 1941 року. Людей, дібраних за незрозумілим принципом, – жінок різного віку, малих дітей, старих – повантажили у теплушки для скоту та повезли… кудись. Перше кудись знаходилося на Алтаї, де знесилені люди мали сапати державні буряки. І це ще не найгірший варіант. Бо минув майже рік, і концепція змінилася.

Читати далі

Чорний птах у сірому місті. “Дети ворона. 1938 год”

За збігом обставин читати у день Депортації книжку про репресії – це дивний виверт долі, на які така щедра до мене ноосфера. А от прочитала б швидше ісландський детектив – взагалі б на 15 травня мені ця книжка припала. І було б ще страшніше, бо там йдеться якраз про 1938 рік. А, про головне забула. Це дитяча книжка. Казка.

28180859

Якщо судити за присвятою, то російська журналістка Юлія Яковлева загорнула в магічно-реалістичний флер життєвий досвід своїх старших родичів і вирішила написати пенталогію повістей: про те, як велося дітям в Ленінграді до, під час та одразу після Другої світової. Перша з них вже видана, інші – на черзі і, сподіваюся, все ж таки з’являться, бо концепція вийшла цікава. Зрештою, це популярний жанр – розповісти дитям про попередні часи так, щоби їм було зрозуміліше. А це таки дитяча книжка, а не доросла книжка про дітей в екстремальних історичних умовах.

У березні 1938 року першокласник Шурка випадково помічає дивний поїзд, який у закритих вагонах везе не скотину, а людей. “Це, мабуть, шпигуни”, – кажуть Шурці дорослі. Шпигуни, ворожі агенти, вони скрізь – оно той дядько, що запропонував хлопчику ескімо (в їхньому дворі ще ніхто не куштував нове модне морозиво!) за так – імовірно, також шпигун. І, здається, і тато теж шпигун, бо не могли за ним прийти вночі просто так, правильно? Але мама й найменший братик також зникли… Вони шпигуни? Як так сталося, чому вони на це пішли? А головне – куди забирає людей Чорний Ворон?

Читати далі

Time and Place Book Tag: моя ностільгійна сімка

Замість того, щоб написати пости про: шикарну “міфопоетичну” книжку; книжку про жіночий концтабір; комікс Сари Андерсен; серіал про канадських “героїнь тилу”, серіал про андроїдів і здається, було там ще щось… Із задоволенням приєднуюся до теґ-флешмобу: згадати обставини – час/місце/таке всяке – читання певних книжок. Нашвидкуруч у мене таких назбиралося сім пунктів, хоча це більше за сім книжок.

DSCN0203

В хронологічному порядку.

Спогад №1: мені дев’ять, на дворі літо 1993-го, нещодавно скінчилося навчання. До Палани того року не встигли завезти грамоти, тому привітання із відмінним закінченням другого класу я отримала у книжечці. Це був нарніанський “Зоряний мандрівник“/”Покоритель Зари” в пухнасто-паперовій обкладинці. Здається, я його вже читала (я тоді прочитала всю Нарнію в якомусь дикому порядку “Як в бібліотеці розшукала, так і прочитала”), але тоді взялася перечитувати, а заразом – перевіряла, чи справді можна читати білими ночами. Можна, але довелося розсувати штори, і страшенно боялася, що чи то батьки зайдуть до кімнати, чи молодший брат прокинеться. Тому дочитувала вже вранці – як чемна дівчинка.

Читати далі

Самотність. Дощ. Коти. Босфор. “Новий рік у Стамбулі”

Не можу сказати, чи люблю тревелоги, просто тому, що, мабуть, надто мало їх читаю. У споконвічній боротьбі нонфікшену зі злом з худлом останнє завжди переможе. А ще й, цитуючи фейсбучик: “Найскладніше під час читання тревелогів про місця, де вже була, – витрусити з голови _свою_ версію”. Тому почитати книжку Галини Пагутяк про коротку стамбульську подорож було цікаво, але – водночас – моторошно. І це майбутнє моторошно я добряче недооцінювала.

26104289

Традиційним тревелогом “Ура, побігли!” цей “Новий рік у Стамбулі“, власне, не є. Ні, в тоненький книжці є Стамбул, і там його чимало. Але це незвичне, незатишне, чуже місце, в яке оповідачка не встигає “вписатися” (та й не сказати, що того хоче). Тож маємо місто як тло і щільний потік тривожної свідомості, що малює на тому тлі сірі дощові візерунки. З певної точки зору, це форсовано некомфортний для читання текст. Почувалася, ніби мене силоміць запхали в чужу голову, я там забилася в якийсь дальній куточок, мені незатишно й незручно (в етикетному значенні цього слова), але варто лишень чемно випасти на лірично-героїчну хвилю і зробити вигляд, ніби все нормально, як сувора реальність однією-двома фразами знову виштовхує під софіти тієї чужої свідомості – “Нє-нє, сонечко, не сховаєшся, тут все про справжніх людей!”.

Отже: щиро, до зніяковіння правдиво, депресивно. Не в сенсі навіювання поганого настрою, а буквально – маємо тут ще й метафоризовану, звісно, але вкрай конкретну й переконливо чесну розповідь про депресію, якою вона є в немолодої й небагатої жінки-письменниці. Ну, можна узагальнити до “людини творчої професії” , але тут відверто проговорюється немейнстримний (як на нашу літературу) досвід.

Та все ж найцінніше, мабуть, – це можливість поглянути на знайомі місця чужими очима. Очима людини з нетаким досвідом, інакшими проблемами (які часом роблять дивний фінт і перетворюються на загальнозрозумілі), здатністю робити незвичні узагальнення (ага, і виштовхувати читачку-мене із зони комфорту палюче безапеляційними судженням-батогами, від яких можна печивком вдавитися) та бачити поезію не там, де очікуєш її знайти. Я вже не кажу, наскільки… корисно чи шо?.. спостерігати за плинністю поняття Інакшості в цій документальній повісті. Текст-калейдоскоп, потруси – і вже склалася інша картинка відчуження: туристичного-соціального-родинного-політичного-культурного-позакультурного-етнічного-нейро(не)типового-творчого-економічного-якоюсь мірою навіть екологічного – коротше кажучи, обирайте на свій смак і розсуд. Няшно-затишним (хоча тут є котики!) “Новий рік у Стамбулі” жодним чином не назвеш. Але це було корисно-цікаво. Пішла думати, бо є про що. Заразом – це чудовий привид перетрусити в голові “свій” Стамбул – сонячний, солоний, просякнутий запахом бубличків та зів’ялих троянд, галасливий, яскравий і такий, куди хочеться повернутися у будь-яку мить. Але Босфор в ньому також є.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Листопад-2012

 

Як прорости історією. Нотатки на полях “Мабуть Естер”

Відколи роман Каті Петровської Vielleicht Esther прогримів на пів-Європи ще до повної публікації, можна було б не сумніватися в тому, що українською його ось-ось перекладуть. “Ось-ось” трохи забарилося, але куди ж тут подінешся. “Мусимо відверто визнати, що тема Бабиного Яру, яка тривалий час вважалася у нас абсолютно табуїзованою, й досі не отримала ще належного висвітлення ні в науковій, ні в художній літературі”, – визнає Петро Рихло у післямові до роману. То добре, що хоч хтось написав це за нас?

Але з цим “за нас” вийшло цікаво. На мій подив, заявлена родинна історія про Голокост (а такого, нехай в перекладах, вже довелося прочитати багацько) на ділі виявилася ще й розповіддю про болісне віднайдення ідентичності – крізь лакуни, через опір середовища, не-завжди-розуміння близьких, непевність власного уявлення про _належну_ світобудову – і воно виявилося таке “Про мене”, що просто дрижаки беруть.

Радше історіографічний, аніж історичний, роман, родинна сага в багатьох частинах клаптиках, нелінійна оповідь із безліччю алюзій, складним синтаксисом та кучугурами вставних речень, через які перечіпається нетренована уява… І за всім оцим – шалений потік незвичних імен, незнайомих людей, чиїхось родичів та чужих мерців.

Одного дня переді мною раптом постали мої родичі – ті, з глибокого минулого. Вони мурмотіли свої благі вісті мовами, що звучали знайомо, і я подумала, ну от, з ними родинне дерево враз розквітне, я заповню прогалини, зцілю почуття втрати, але вони стовпилися переді мною тісною юрбою, без лиць, без історії, як світлячки, що освітлюють невеличку пляму перед собою, кілька вулиць чи подій, але не самих себе.

Інженери, вчителі глухонімих дітей, майже-оперна співачка, сільськогосподарник-тваринник (один-однісінький!) та його троянди, численні Геллери та Леві, діти війни та тієї ж війни старі, померлі, замордовані та ті, що вижили – коловорот фактів, спогадів, здогадок про чуже життя…

(затягує кудись глибоко й не дає дихати, аж поки починаєш підгрібати до себе щось своє, вибудовувати власні мури, міркувати, а куди б оце прилаштувати ту цеглинку, який сенс має отой камінчик, хто кому сват та брат, як мій прадід з Леонтія перетворився на Леоніда, чому інші пра-пра-прабаба та дід все життя розмовляли різними мовами, і жодне з них не вивчило інакшої, а хто був батьком того старшого двоюрідного брата моє ще одної баби, того, що разом із її рідним братом померли малими у Голодомор, а чи правда, що сестра діда під час війни вмерла від страху, а не від чогось гіршого, а що саме сталося з братами мого ще одного прадіда, бо всі казали “А розкуркулили старого діда з усіма його синами”, а скільки було ж тих синів, і хто і як прожив життя, бо якось напевно прожив, бо бабуся точно (точно ж?) навідувала двоюрідних сестер… тільки незчуєшся як родинне дерево обернулося корчем і впевнено затягує тебе мене на дно…)

… в якому Катя Петровська вже покопирсалася, поназбирувалася всякого й розповіла, що змогла.

Може, я мало читаю, але якось ще не траплявся текст, який настільки просто й чесно оповідає про спроби збудувати себе на пострадянському згарищі ідентичностей. Катя Петровська пояснює німецькому читачеві, що це таке – вирости “радянською людиною” (тм). Але ця тема ой яка незайва й для читача українського.

(А я ніби майже на покоління молодша від авторки, й СРСРу, вважай, не нюхала, і життя проживаю геть інакше, але чужі коливання та поштовхи виявилися пекуче знайомими, подібні в дрібничках, в інтелігентському узагальненні, у ввічливому замовчанні, у витісненні національного в царину кулінарного, в обережному запихуванні буквальної материної мови – mother language – в дальню шухляду “бо хіба жІ вже дітям знадобиться?..”)

Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, в плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?

Нехай історія вже роздала усім карти, ці карти ще можна перетасувати, запам’ятати, оцінити козирі, врахувати розклади, придивитися – й рушити в той бік, де берег виглядає… ближчим? гостиннішим? ріднішим? своїм? Що для цього потрібно й наскільки тут важить пам’ять?

… мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, та я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися, був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках.

(Язык, дім, забравен бряг… це боляче – проростати історією, яку не те, щоб справді добре знаєш, дозволити майже незнайомому родинному дереву рости крізь тебе)

аж надто коли те дерево рясно заливалося кров’ю. Те, що зробила в “Мабуть Естер” Катя Петровська, може зрезонувати так дивно, що вже важко оцінити літературний бік справи. Але з тим тут все теж цікаво. Не знаю, чи це справді найцікавіша книжка цього Форуму, але в моєму читанні – один з найкращих романів власної п’ятирічки.

Книжки, що їх бракувало колись. “Мій дідусь був черешнею”

Називати моє дитинство якось надто “книжково-голодним” несправедливо: батьки робили все можливе й неможливе (як на кінець вісімдесятих та початок дев’яностих) – крім іншого, з шести років привчали мене користуватися бібліотеками ) Та все одне – можливості не відповідали моїм апетитам. Щоправда, потім я ще наздоганяла те, що пройшло повз мене, із Мєлкім. А вже дорослою почала гортати певні пласти дитячої літератури свідомо – просто для самоосвіти (а подеколи – й заради “наглочитання”). Приємно те, що майже ніколи мені не муляє: “Аааааааааа, чому цієї книжки мені не трапилося колись!”. Але й таке буває.

До таких рідкісних випадків однозначно відноситься свіжовидана “Старим Левом” “Мій дідусь був черешнею” Анджели Нанетті, російськомовна версія якої кілька років тому була хітом Лайвліба. Це проста та приємна повість про хлопчика Тоніно, його старших родичів, домашніх тварин, різницю між життям у місті та на селі і велику черешню. А ще – про дорослішання. У тій його частині, що про плинність часу та не-вічність людей.

Навіть не уявляю, як такий текст сприймають (сучасні) діти. Але багато років тому мені він точно б став у пригоді. Один з моїх дідусів помер, коли мені було сім – і це не стало для мене психологічною травмою, від якої мене старанно захищали батьки. Там взагалі була дуже дивна історія, коли мені майже два місяці брехали: “Дідусеві стало трохи зле, нам треба поїхати у село, але нічого страшного…” – хоча (ну так вийшло) розмову про його смерть я почула від старших у ту саму ж ніч і сприйняла це як… належне? Принаймні я знала, що таке смерть (“це коли людина перестає бути _тут_, а її порожнє тіло закопують в землю, бо вона ним вже не користується”), знала, що старші люди помирають, і знала, що смерть – це назавжди. Звідки? Не знаю. Але спроби батьків відкрити мені правду звучали дивно. А мені було ніяково, і я не знала, як пояснити мамі, що я все розумію, мені дуже сумно, я шкодую, що ніколи більше не побачу дідуся, але ж так має бути, правда?

От “Черешня” тоді б дуже допомогла розділити це “має бути”, переконатися у власній адекватності, бо якоїсь миті _моя_ реальність почала конфліктувати з _дорослою_, а це дуже незатишне відчуття. Але тоді цю книжку ще навіть не було написано, то довелося виховувати дорослих самій ) Зараз я розумію, чому саме батьки ходили такими манівцями. А ще починаю заздрити тій собі, якою колись була. Усе ж таки оте дитяче розуміння незворотності і нормальності смерті – дуже цінна штука, яка стрімко спливає із часом. Ну, таке життя. А книжка – дуже хороша: із виразним світом, живими персонажами і просто потрясними ілюстраціями. Трохи погортати – можна тут. “Внутрішнім” дітям – раджу бадьоро, справжнім – на розсуд батьків.

Кулінарна автобіографія. Запах дитинства

Мила сьогодні купу перцю на “попекти”, вдихнула глибоко – і загубилася.

Звичайнісінький місцевий білий перець – моя маленька машинка часу. Прямим наводженням: у сільське літо десь так 20-річної витримки. Спрацьовує бездоганно.

***

Насправді сакральність: прийшло літо – будемо пекти перець – вже суттєво покоцана реальністю. Ми вже другу зиму чудово зимуємо на турецькій капії. Вона ж бо, щиро кажучи, й універсальніша, і банально смачніша. Але декілька разів на сезон зробити _це_ треба: взяти та й попекти “звичайний” перець. А натюрель – нечищеним, без солі, без олії. Якщо потім зварити ще томатну підливу – буде точно як на селі їли. Але я – мала манкуртка – і тут нехтую канони )

***

А загалом в дитинстві чужа перцева _незацікавленість_ мене шокувала. Одне з головних відкриттів дитинства: мамо, мамо, вони (Інші) перець готувати не вміють! Нуашо, більшість наших знайомих його або сирим в салат різали, або закривали на зиму якесь нєчто, яке звали “лєчо”, або (найпросунутіші, як мені тоді здавалося) могли підрізати у борщ. Всьо! Те, що про манджі питати марно, я швидко зрозуміла. Але щире нерозуміння у відповідь на моє не менш щире: “Ну а пекти!” – в мою десяти-дванадцятилітню голову вкладалося геть погано. Згодом звикла, аж потім і перець пробився у повсякденне меню “ширнармас”.

***

Залізла на болгарську вікі. Вона преться від того, що звичний для радянських країв перець називають “болгарським” :Р

Кулінарна автобіографія. Улюблена риба часів камчатського дитинства

Днями отримала категоричну рекомендацію піднажати на білкове їдло. Оскільки м’ясо мене останніми роками не пре, почала фантазувати про регулярне вживання морської риби. Зараз це словосполучення для мене розшифровується однозначно: риба=лососеві (тільки вони, ззззараза, подорожчали). Уже більш як 20 років минуло із повернення з Камчатки, а я так і не призвичаїлася до думки, що біла риба – це гарно й смачно, а не “ну якщо нічого пристойного не світить…”. А найцікавіше те, що малою я мала геть інші симпатії. Тоді моєю улюбленою рибкою була оця красуня:

Image

Далекосхідна навага (а англійською – шафранова тріска – Saffron cod). Попри своє тріскове похождення – надзвичайно смачна штука, яку переважно смажили у клярі (ну звісно, якщо так готувати лососей – і готували ж! – то тріска переможе).  І, як з’ясувалося дюже корисна та малокалорійна. А в рунеті думки розходяться: одни вважають найкращою тріскою (ага-ага), інші пхекають та нагадують про алергонебезпеку. З останнім, правда ж, не все гарно. Мабуть, це в мене був перший свідомий досвід а-ля “У їжі можуть бути спецефекти” – від наваги пухли та свербіли губи. Але в тому був свій фан!

Их, кортить перевірити: а чи справді вона така класне, чи то в мене відблиски золотого дитинства затьмарюють свідомість. А фіг – не торгують у нас таким.

і про солодкі дитячі спогади

Передивляючись СтопФейк зачепилася оком про новину про начебто перепродаж “гуманітарних” американських пайків.
І пропала. Спати-їсти-не-можу-як-хочу американський армійський пайок і пофіг, хто і як його продає.
І я серйозна, як стадо носорогів.

Геть не пригадую, чи я вже про розповідала, чи нє (бо могла, тоді – перепрошую), але американські армійськи пайки – це така штука, яка тундру-мене познайомила з:

* іжею, яку варять гріють просто в пакетах
* крекерами
* сублімованими фруктами-ягодами (додати у нєчто води та отримати полуниці – уявляєте, що це для дитини Півночі? :Р)
* емемдемсами
* жуйками-подушечками
* зубочистками та деякими іншими збоченнями.

Було то влітку 1993, ми збиралися повертатися до України, і батьки набрали тих пайків в дорогу. Звідки на Камчатці вони взялися – я не знаю, там тоді було багато цікавого, може, й справді гуманітарну допомогу перепродавали. Але ніби казали, що то після Бурі в пустелі “зайве” прилаштовують.

Найцікавіше те, що я пригадую отакі навколо технічні штуки, але не пам’ятаю, що ж в тих пайках було _основною стравою_. Окрім того, що я нині можу ідентифікувати як чілі кон карне. Чи в мами спитати, може вона знає…

А що вам з їдла траплялося екзотичного у цікаві дев’яності?