Як я перестала читати класиків і дозволила собі не хвилюватися

Замість передмови. Книжкова мода – страшна річ. Спочатку у мене вся гудрідз-стрічка читала “Як писали класики“. А я терпіла, бо… бо сильно не всі автори, про яких ішлося у виданні, були цікаві, а хто цікавим таки був (або була) – то про тих багацько читалося і раніше. Потім вся стрічка взялася за “Як читати класиків” і захвату генерувала ще більше. А я терпіла, терпіла, аж потім дізналася, що є в кого книжку позичити, і зламалася. Коротким вердиктом вже ділилася в Телеграмі: хороша книжка, мені не сподобалася. Зараз буду пояснювати – чому.

DSCN8166

Про “Класиків”. Ростислав Семків написав симпатичну книжку про стратегію і тактики читання – такий розширений курс вправ “З чого починати, щоби не зомлівати перед полицями з модерністами”. NB: автор наполягає, що саме модернізм є вершинною літературою, Ксеня не сперечається, але сумно зітхає.

І цю симпатичну книжку вирізняє бадьорість викладу (а сучасному українському наукпопу цього часто не вистачає), наочність (постійні апеляції до досвіду читачів – а частіше навіть читачок), низка лайфхаків, численні переліки знакових творів або імен (Семків через кому згадав про Октавію Батлер*! їх вже можна колекціонувати – ці скромні ненав’язливі згадки про Батлер через кому) та чіткість запропонованої схеми опанування літературних глибин. Щоправда, коли лектор (а позиція автора в тексті тут наближується до жирафі, якій завжди видніше), наприклад, дбайливо прилаштовує фантастику гамузом на другий рівень складності, Ксеня косплеїть свою улюблену гіфочку.

Nathan-Fillion-reaction-gif

Тобто загалом воно цілком ок, але… Але деякі речі дратують. Дратує оця зверхня риторична позиція (між нонфікшеном в стилістиці “Аааааа, мене пре, так хочу поділитися класним” і “Чекайте, мишки, зара поділюся істинним способом  стати їжачками” є певна різниця). Піддратовують деякі стилістичні рішення (а ще демонстративне використовування фемінітивів поряд зі спірними жартиками на адресу дівчат-читачок). Змушують трішки ніяковіти надто широкі жести задля красного слівця класу “Оце зараз класно узагальнив чувак!”. Воно здебільшого дрібні блощиці, навроді Westworld – це серіал про “закамуфльованих під людей кіборгів” (meh, біомехи та кіборги – все ж таки не тотожні поняття), але іноді викликають напади фінського сорому (NB: приблизно отам, де “троє провідних американських фантастів того часу” – Хайнлайн, Кларк** та Азімов – Ксеня починає дихати в пакетик). Але все це плюс-мінус об’єктивні моменти. Для мене ж головною проблемою стало суб’єктивне нерозуміння: “А чому мені про все це розповідають оцим тоном строгого, але доброго батечка?”. Чесна відповідь ховалася довго, аж до 162 сторінки. На цій сторінці було отаке речення:

Читати далі

Advertisements

Літературна кухня. Флуден за мотивами The Sisters of the Winter Wood

Полювання за англомовним фентезі (можна, звичайно, й фантастикою – але таке трапляється значно рідше) зі слов’янськими фольклорними мотивами – some kind of guilty pleasure. Але іноді воно приносить несподівані трофеї. Отак я взялася читати підліткове фентезі про Молдову початку ХХ століття та єврейсько-українську родину перевертнів – і відкрила для себе незвіданий світ єврейської випічки. І треба сказати, що пошуки годящого флудену були значно захопливіші за читання самої книжки.

Мама спекла флуден та запарила чай з трояндових пелюсток.

Окей, чай з трояндових пелюсток. А що таке флуден?

DSCN8153

Про флуден, здається, знали всі, окрім мене. Принаймні, українська Вікі – точно. А ще вона розповіла, що існує дві школи думки: флуден як святковий пиріг-торт з кількома шарами начинки та флуден як рулет (варіант на повсякдень тобто). Торт – це якось занадто, зате я за все життя не спекла жодного рулету. Чим не виклик?

Подальше гугління відкрило страшне: двобоєм торт vs рулет розбіжності між школами думки не завершуються. По-перше, є проблема начинки, бо вона існує у версії по-багатому і по-звичайному. По-багатому – це зібрати в домі все смачне, залити склянкою-двома меду і підварити. “Нє, злипнеться”, – вирішила я. А серед варіантів по-звичайному чомусь зачарував варіант начинки, основою якої складають крихти. Звичайні кришені булочки, які змішують уже з чимось солодшим і липучим. О, отаке і буду робити. Тільки ще треба тісто обрати.

Читати далі

Фанатська радість. Паперова лялька Фріда Кало

Схоже, жовтень може стати місяцем повернення до активного блогування, а заразом – часткового оновлення рубрик блогу. Он, у минулому пості повернулися “Книжкові теревені“, у планах – створення нової щомісячної рубрики (нічого подібного тут ще не було, принаймні – на постійній основі) і ще треба подумати, чи відроджувати “Двічі по п’ять“, чи вигадати щось інше для регулярних книжкових добірок. А нині от презентую ідею, яку нормально реалізувати треба було ще давно. Від сьогодні і час від часу “Фанатська радість” – це про типовий фанстафф у його друкованій версії. Листівки, закладинки, розмальовки з портретами книжкових героїв, путівники вигаданими світами і мапи неіснуючих міст – оце от усе. Але, як ми уже домовилися із Телеграм-аудиторією, перший випуск ФР буде присвячено паперовій ляльці. І то дуже особливій.

Замість преамбули: в дитинстві я шаленіла від всього, що можна вирізати. Усі серветки були порізані на “сніжинки”, з усіх журналів вирізалися намальовані/сфотографовані предмети, якими можна було укомплектувати паперові будинки-в-зошитах, усі коробки переклеювалися на ті ж таки будиночки (допоки я не прочитала “Навколо світу за 80 днів” – відтоді кожна коробка з-під взуття слугувала основою для пароплавів), коротше кажучи, я була форменною Загрозою-З-Ножицями-В-Руках, поки в єдиному кіоску Союздруку в маленькому камчатському містечку не з’явилися в продажу вони. Вони – це американські паперові ляльки. Тепер я розумію, що нічого аж такого надзвичайного в них не було – просто листи А3 з цупкого паперу, де була надрукована одна лялька та пачечка нарядів для неї. Але у порівнянні з радянськими паперовими ляльками… Ні, порівнювати їх просто не можна було. “Американки” були дорослими дівчатами, а не стилізованими дитячими фігурками, з ретельно промальованими обличчями та неймовірно деталізованими сукнями-костюмами. Доля всіх моїх кишенькових грошей була вирішена на місяці наперед. І я досі страшенно шкодую, що пакет з цими ляльками загубився під час повернення до України.

Минуло майже двадцять років і тільки тоді мені зустрілося щось таке, що затьмарило оті сумно-солодкі дитячі спогади. Я вешталася Амазоном і відкрила для себе світ американських “книжкових” паперових ляльок – численних брошурок з ляльковими фігурками і костюмами. Герої та героїні книжок або фільмів, довгі серії з історії костюму, “географічні” серії – такі ляльки вже ближче до дорослих артбуків, аніж до дитячої забавки. І от одну подібну паперову ляльку мені пощастило вполювати в Будапешті. У Національній художній галереї тривала виставка “Фрідаманія” і тамтешня сувенірна крамничка готова була радувати фанатів на всі гроші. І якійсь геніальній людині прийшла в голову світла думка закупити для крамнички партію паперових ляльок каліфорнійського видавництва. От він, мій скарб.

DSCN8068

Навіть для середньої “артової” паперової ляльки цей проект зроблено дуже круто і з увагою до деталей.

Читати далі

Книжкові теревені: блогерське життя та фінансовий аспект

Минув місяць з гаком, відколи дочитала “Американу” Чимаманди Нґозі Адічі, а мене все не полишає бажання про неї поговорити. Причому поговорити не про книжку взагалі, хоча це розкішний великий роман виховання про двох молодих нігерійців із нижнього та верхнього середнього класу – тільки дівчина поїхала легально вчитися до США і прийшла до успіху там, а хлопець нелегалив у Великій Британії і до ще більшого успіху дошкандибав уже після депортації додому. А про один маленький аспект. Отой американський успіх головної героїні – це не тільки гарна робота в піар-галузі, що дозволила їй за кілька років купити квартиру, і не принстонська стипендія. Це те, що вона змогла покинути роботу і отримала ту ж таки стипендію, завдячуючи одному фактору – створила дуже успішний блог.

Життя топ-блогерки, як його змальовує Адічі, це форменний космос. Іфемелу цілком традиційна “текстовичка”, але працює з дражливою тематикою расових стереотипів. Фактично це лайфстайл-блог, писаний з точки зору африканки, для якої багато що і в “чорно-білій” Америці було чужим, незрозумілим, неприйнятним. Тож де взялася популярність – зрозуміло. Але ж там не тільки про популярність.

Блог пішов у люди і вже розгубив молочні зуби – це навперемінку дивувало її, тішило, перевершувало будь-які очікування. Кількість читачів – тисячі по всьому світу! – зростала так швидко, що вона уникала статистичних звітів, бо не бажала знати, скільки людей клікнули на її тексти цього дня – це просто лякало. Але також захоплювало. Коли вона побачила, що її дописи перепостив інший сайт, її аж переповнила гордість, але навіть тоді вона ще не уявляла, куди це може завести, не плекала жодних серйозних амбіцій. Надходили емейли від читачів, котрі хотіли би підтримати блог. Підтримати. Це наче ще більше відособило блог, підкреслило його окремішність, перетворило на щось, що може розквітнути чи ні, з її допомогою чи самостійно. Тож вона поширила лінк на свій пейпел-рахунок. Гроші почали надходити, багато маленьких сум і одна така велика, що коли вона її побачила, то видала якийсь незнаний досі звук – щось середнє між зойком і видихом. Така сума з’являлася на рахунку кожного місяця, анонімно, регулярно, як зарплата, і кожного разу коли гроші надходили, Іфемелу почувалася збентеженою, немов вона знайшла щось дуже цінне на вулиці і вирішила залишити собі.

О, так! Я хочу поговорити про гроші.

Питання: “За яких обставин люди готові платити за контент, коли схема не передбачає віддавання грошей наперед?” – мене останнім часом неабияк цікавить. Найпростішою є відповідь “У нас – ніяк, ми ж не американці!”. Відповідь цілком справедлива: сильно менше грошей, менше звички платити за контент в принципі, менше способів робити це легко й невимушено. Просто для статистики: будь ласка, підніміть руки ті, хто користується лікпеївськими donate-інструментами (до прикладу, воно прикручено до Читомо). І на предмет платити, і на предмет отримувати. Бо кожного разу, коли я до нього придивляюся зі суто теоретичним інтересом (ні, я ще не настільки замріялася, щоби сподіватися на монетизацію свого блогу), неочевидність роботи відштовхує на раз. Не Флаттр, не інші подібні сервіси, і взагалі – труба, дим, оце от усе. Ну але навіть якщо відволіктися від схеми доставки грошей (он інші некомерційні проекти – наприклад, Світ фентезі – просто сайд-банери з номером приватівської картки вивішують), за яких умов ми готові ділитися грошима там, де це не є обов’язковим?

ko-fi

Ko-fi.com – один із сервісів фінансової мікропідтримки творців

Читати далі

Слідами Форуму: сонячний Львів, привітні білки і стосик книжок

Цього року ми виїхали на Букфорум завчасно – хотіли ще зустрітися з друзями, що на рік виїжджають з України. І якось уже так одразу повелося, що це став тиждень розслабленого відпочинку і приємних зустрічей, а не інтенсивного фестивалення. І тоді, коли Форум урочисто відкривався, я якраз налагоджувала плідні (для однієї сторони) зв’язки з білками Стрийського парку.

DSCN7814

Ні-ні, на Форум ми, звичайно, дійшли: у четвер зробили основні закупи (а потім кожного дня ходили, як на роботу, до стенду НК-Богдан, бо брат видивлявся певну новинку “з диваном”), у п’ятницю-суботу тусили в режимі захід-поїсти-захід-поїсти. Сходили на чергову презентацію коміксових новинок DC+Vertigo (це вже тягне на традицію), на дискусію про екранізації sf&f, на презентації творів Володимира Арєнєва та “Лазаруса” Світлани Тараторіної. NB: хоч на чомусь з Воттсом з усіх нас був лише один агент (не я). Натомість інші після того мимохідь взяли участь в найвеселішому розвіртуаленні останніх років. Потому була няшна камінопаті (брат на них спеціалізується – ото пощастило людині з  хатою), а потім була неділя, коли я вже застудилася і проґавила всі можливі можливості. Зате книжечки лишилися. Осьо my precious. Кухонний Стіл Продакшн представляє!

DSCN8036

Читати далі

Будапешт книжковий. Супермаркет Libri

Як порєдна букблогерка (і хронічна букоголічка) в будь-яких мандрах я не можу спокійно пройти повз місця, де продають книжки. Будапешт виключенням не став. І проблема “Де я – а де космічна угорська мова?”, само собою, ані зупинити нас, ані обмежити в бажанні купити-хоч-щось не змогла. Тим паче, що всерйоз оминути книгарню було би завданням практично непідйомним: серед можливих варіантів житла я навмання обрала апартаменти в будинку з двома книгарнями (а якщо рахувати суміжну будівлю – то й з усіма трьома). Та й у районі книжкових місць було навіть більше, ніж достатньо. І, пересилюючи передфорумне обломінго, розкажу найближчим часом про два з них – типовий книжковий супермаркет та атмосферну кав’ярню з букіністикою.

Отже в нашому та сусідньому будинку (вулиця Ракоці 12-14, якщо комусь стане в пригоді) пліч-о-пліч розмістилися три великі книжкові крамниці – Libri, Bookline та Lira. Найбільш вражаюча з них “Ліра” (але є імовірність, що на мою думку вплинуло те, що там шаф з англомовними книжками найбільше – і саме там я не купила трилогію Нори Джемісін, досі серце кров’ю спливає), найбільш залюднена “Буклайн”, де багато людей купували канцелярку, найбільш фотогенічна – “Лібрі”. От про останню буде трохи докладніше.

Вулиця Ракоці є одним з “кордонів” історичного Єврейського кварталу Будапешта, доволі серйозною як на центр автомагістраллю і в усіх сенсах дуже зручною локацією для проживання (три плювки до центру, поблизу кілька станцій метро, численні місця на поїсти та асортимент невеличких і більшеньких крамниць із харчами) – окрім одного моменту, але про нього якось іншим разом. А ще вона дуже цікава в архітектурному плані. Тут дбайливо відреставровані будівлі стоять поряд із занедбаними, тут “кремові торти” імперського періоду мирно співіснують із конструктивістськими, а подекуди майже бруталістськими будівлями, тут треба стерегтися, щоби в одному провулку тобі на голову не впав шмат штукатурки, а в іншому можна залипнути просто на відбиток навколишньої пишноти у вітрині. Оце от якраз вітрина “Лібрі” – і заразом ландшафт.

DSCN7155

Читати далі

Майже детектив. Як я шукала скони в книжках про міс Марпл

2018-й читацький рік крім усього іншого буде роком читання про міс Марпл. Я й раніше зустрічалася з цією героїнею пані Аґати, але давно і не дуже виразно. А тут завдяки ошатним яскравим книжечкам від КСД тимчасово відмовилася від амбітного плану “Крісті треба читати тільки в оригіналі”. Тож на кінець літа уже маю три книжки прочитані, а ще одна намагається проштовхатися між іншими “Читатиму негайно”.

Спрощений рецепт детективів про міс Марпл: цікаві сюжети+звична затишність. Та обов’язковим елементом цього затишку є постійні й наполегливі згадки про чаювання (в половині випадків за тих чаювань когось отруюють, але це вже неуникні ризики, що ж поробиш). І в цих чаювань є бічний ефект – вони стимулюють кулінарні амбіції. Ще коли я взимку читала “Поїзд о 4:50 з Педдінгтона” мені закортіло спекти скони. Але зважилася на це лише зараз. І коли зважилася, то зрозуміла дивовижне: в Аґати Крісті сконів нема! У детективах про міс Марпл, де кількість чаювань на сотню сторінок перевищує середньобританські показники, немає класичної файв-о-клок випічки! Як таке взагалі може бути?

Читати далі

#ПісляАрсеналу. Скромні покупки та цікаві відкриття

Книжковий Арсенал-2018 мене щиро лякав ще на етапі підготовки. Так багато нових книжок, так багато подій, так багато планів – і так мало сил після дводенного марафону на КомікКоні. Що ж робити, з цим треба щось рішать!

Рішення №1 – болісне: йти лише на один день. Серед варіантів планів було: відпроситися з роботи на ранок четверга, прийти ввечері після роботи у п’ятницю, прийти у неділю, але опція “Суботи вистачить” перемогла. І на ділі перемогла з розгромним рахунком, бо в ту суботу вийшла з території Арсеналу десь так в районі 20:30.

Рішення №2 – авантюрне: не планувати жодних відвідин івентів. Насправді, це рішення вимушене. Ні, навіть не так. Це рішення травматичне, бо програма навіть на один день викликала у мене запаморочення й легеньку панічну атаку: “Як таке розпланувати, і як люди всюди встигають, АААА?”. Не знаю, як люди, я вирішила, що – ніяк. Тому розставила в умі позначки, о котрій годині в якій з локацій можна знайти когось знайомого – і за цим планом вибудовувала маршрути. Ну, поки двіжуха не перемістилася на двір і там успішно осіла. В результаті так і не виловила декого з тих, з ким попередньо забивалися обов’язково побачитись, зате зустріла багатьох інших (і суттєво, дуже суттєво розширила коло навколокнижкових знайомств). Аж так це було несподівано, але дуже весело.

Рішення №3 – “дієтичне”: а ще я заздалегідь вирішила, що не купуватиму багато книжок. Принаймні, не купуватиму на самому Арсеналі. І це було правильно. Ідея рознести видавництва за напрямками і більш зручне розташування стендів цього року – це зер ґут. Суботні натовпи, скупчення навколо стендів, де відбувається щось цікаве, і ота епічна черга за автографами Шовковського – це “Та ну, я пішла витрачати гроші на другий поверх!”. Кінець кінцем сталося дивовижне – я купувала книжки за списком, відступила від нього лише в одному випадку (та й те – дуже умовно) і практично не підходила до стендів видавництв, в яких не збиралася щось купувати от прямо зараз. З одного боку, це профдеформація, бо уважно відстежую новинки і наперед знаю, в кого що цікавеньке можна купити. З іншого боку, малих видавців треба було помоніторити, оце вже щонайменш тактична помилка. NB на майбутнє: от з такою метою треба йти не у вихідний, у вихідний це робити боляче. Буде наука на майбутнє. А, і результати.

Результат теоретичний: зрозуміла, що для мене внутрішня суперечка “Арсенал – це про купити книжки” та “Арсенал це про послухати/побачити прикольних людей” уже закінчилася. Арсенал – це про людей та івенти. Книжки – таке, приємний бонус. Але, як подумати, це проблема масштабів битви слона із китом. Цікаво буде спостерігати, яка складова переможе – ринкова чи культуртрегерна.

Результат практичний: всьо, всьо, показую!

DSCN5638

Читати далі

Графічна пауза. Найкрасивіша книжка на світі

Зазвичай “Графічна пауза” була такою спеціальною рубрикою, де можна нав’язливо рекламувати графічні романи і комікси. Але буває, буває, що находить нестримна жага розповісти про “щось інше”, ґрунтуючись на ілюстраціях. Із сюжетними книжками робити таке у більшості випадків трохи ніяково (це не те саме, що зізнаватися в прочитанні книжки через шикарну обкладинку, але щось до того близьке). А з не-сюжетними… Така не-сюжетна книжка мені зустрілася чи не вперше. Але тут так і задумано, що художня довершеність – це головна складова. І це не мистецьке видання в “музейному” сенсі слова. Хоча… wait… І мистецьке, і музейне – просто в трохи незвичному ракурсі.

DSCN5522

Тож якщо мене зараз спитати, що за книжка є найкрасивішою на світі, я довго не міркуватиму. “Ботанікум“! “Ботанікум” від Кейти Скотт і Кесі Вілліс – фантастично чудова книжка, гортаючи яку мені хотілося плакати

З двох причин. По-перше, це неймовірно красиво. Ок, припустимо, я – фанатка ботанічної ілюстрації, тобто є людиною упередженою. Але… це ж правда захмарно прекрасно! По-друге, ця книжка викликає бентежно заздрісний розпач. Чому, чому в моєму середньошкільному дитинстві не було такої прекрасної книжки, а була “Біологія для шостого класу” Морозюк? Причому в моєму шостому класі був ще якийсь спрощений радянський підручник, а отой біленький монстр з маком на обкладинці наздогнав уже у восьмому, коли проганяли програму для “районки” з біології. Believe me, прочитати перше видання підручника Морозюк (з усіма респектами до “першого вітчизняного шкільного підручника з ботаніки”) з його переускладеною лексикою та манерою викладу, ніби то для дуже замотивованих студентів, а не для школярів, за два дні – це нефігова психологічна травма. Ні, в “Ботанікумі” теж розповідають про вайї з архегоніями, але роблять це повільно, охайно та старанно повторюючи “людськими словами”. Професорка Кесі Вілліс – завідувачка науково-дослідницького управління в К’ю – свою частину справи зробила круто. Статті тут поділяються на дві частини: перша – дуже загальний вступ до теми, друга – уточнення специфіки, що йдуть “додатком” до ілюстрації. І от складні технічні моменти та більшість специфічних термінів ідуть якраз в тих “додатках”, а їх можна читати, а можна і нє. Можна й взагалі не читати, а картинки роздивлятися, вони ще крутіші. Зараз покажу.

Читати далі

Чи є життя без читацьких челенджів? Літній виклик від Goodreads

Майже півроку тому я впевнено відповіла на це питання, а тепер готова почервоніти, забрати відповідь назад і сховати її якнайдалі. Бо була пообіцяла у 2018-му читати лише давно наплановане і не встрягати в жодні додаткові читацькі виклики формату “Прочитай три книжки з жовтогарячою обкладинкою”, але…

Кілька місяців жила собі спокійно, але у травні завершився #VaennsМораторій і… моє повсякденне читання почало шалено буксувати. Нє, я читаю, я читаю оте бажане і давно наплановане, включно з тимчасово відкладеними американськими книжками, але… Але раптом стало не вистачати чогось дивного і шаленого, спонтанного та божевільного. То я трішки помикалася і вирішила спокуситися на симпатичний літній челендж. Тільки на своїх умовах.

Читати далі

Літературна кухня. Сливовий пиріг з “Життя за життям”

Моя любов до британської літератури вічна й нескінченна і має багато проявів. Один з них – любов цупити з британських книжок рецепти. Прям-прям рецепти там нечасто зустрічаються (і не всі британські письменниці – Джоан Гаррис), але сконструювати щось за мотивами – завжди приємний челендж. Одна з таких “викличних” книжок для мене – “Життя за життям” Кейт Аткінсон.

У цьому романі не лише багато живуть (буквально, головна героїня проживає своє життя знову, знову і знову), але й багато їдять. У тому числі солодкого. Можу помилитися, але здається, я ще ніде не зустрічала такої концентрації актів шарлоткопоїдання, як в оцій книжці. А коли герої відволікаються від яблук, вони перемикаються на сливи. Пироги, пудинги, пироги, пудинги… Challenge accepted, спробую зробити сливовий пиріг в британському стилі!

Завдання виявилося не настільки елементарним, як обіцяє ідіома. Шукати автентичні кулінарні книжки мені було ліньки, варіант “Спокуситися на класичний рецепт з “Нью-Йорк Таймз”(є така легенда газетної кулінарії) здавався надто простим, а гугління сучасними кулінарними блогами запропонував два шляхи. Перший  – as easy as a pie в найгіршому варіанті: візьміть заморожену заготовку під коржик, змастіть сливовим джемом – такого штибу. Другий шлях: звичайний сливовий пиріг – це нудно, давайте спечемо шикарний французький тарт зі сливами та вимоченим у коньяку мигдалем? ні? ну, добре, давайте спечемо отой класичний німецький сливовий торт із назвою, що ви її ніколи не вимовите?

Ні, будемо пекти щось наближене до первинних варіантів. Щось типу того, що мені хотілося спробувати, знайшлося в цікавому американському фудблозі  Smitten Kitchen, але пропатчені елементи (цедра, апельсиновий сік, поєднання в начинні слив та яблук) я звідти викреслила. Нам потрібен сливовий пиріг. Простий сливовий пиріг. Хоча ні, є один моментик.

They had planned on somewhere swanky but ended up in a British Restaurant and dined on roast beef and plum pie and custard. The plums were tinned, of course. They enjoyed all of it though.

“Сливи були консервовані, але їм все одне сподобалося”. Сливи були консервовані. Сливи були консервовані. Сливове повидло – варіант для слабаків. Підемо шукати консервовані сливи!

DSCN4684

Читати далі

Гарячий сезон майорить на горизонті. Перший вішлист цієї весни

Минає березень, за вікном сніг та мінус сім, а в мене раптово відросли лапки. Себто несподіваний блок на написання притомних книжковідгуків. Воно, звісно, причини очевидні: погода, авітаміноз та дуже складний період на роботі (цей, на щастя, вже майже позаду). Ну, але треба якось цей блок знімати, тому сьогодні почну з мотиваційних картинок. У цій ролі – обкладинки прийдешніх книжок. У повітрі вже повіяло Арсеналом, анонси стають все цікавішими, тому за місяць назбиралося всякого: і такого, що випадково пропустила, і такого, що переоцінила, і вирішила – “Так, мені воно треба”, і такого, що так кортить прочитати якнайшвидше, що воно вже, чесно кажучи, в передзамовленнях мотиляється.

А це у нас…

  • нова Ліян Моріарті. Тут дивно склалося: я собі спокійно прочитала минулої осені “Велику маленьку брехню“. Захопливо, атмосферно, симпатично – гарне відпочинкове читання з мораллю та уроками з побутової психології. Потім за два-три тижні натрапила на “Таємницю мого чоловіка“. Вердикт приблизно той самий,  а заразом звернула увагу, що письменниця оперує сталим набором сюжетних і (а це навіть важливіше) персонажних кубиків. І от поки  неквапливо вирішувала, що це – стабільність стилю чи вторинність, КМ-Букс запустили в передпродаж “Три бажання“. Міркування знесло миттю – наступного дня замовлення наче само себе оформило, сидимо тепер… чекаємо. Оце і є магія направду цікавого читання (дочекалася).

731940_1_original

  • а ще є гаряча шотландська новинка, яку цієї зими масово читала моя ГудРідз-стрічка. Як ідейний лемінг людина, яка любить складати власну думку про популярні новинки, я вже чесно зібралася читати про “Елеанор Оліфант” англійською. Аж раптом КСД здивували анонсом. Ну ок. Тільки вихід книжки вже кілька разів відкладали, я ж квартальний анонс оформити не можу (теж дочекалася, уже є пост про книжку)!

47742_76470

Читати далі

Write Like A Girl!

Як завжди цього дня. Зі святом, сестри! Пишіть, читайте, боріться, живіть своє життя,  а не те, що від вас чекають.

c0fa8b5b6c5158d996d4aec108e33bcf--literature-quotes-author-quotes

Плакатик (с) Раяна Шеффілда. У нього багато прикольних.

Свято поруч. Мій перший букбокс – і це Bookowina

Цього року мої день-народженні подарунки виявилися трішечки нестандартними. Поки що жодної ляльки. І книжки стосиками ще теж ніхто не дарував. Але без нового читання не залишуся, бо серед основних подарунків знайшлася березнева коробочка від “Буковини”. Мімімі, мій перший букбокс ever!

DSCN4603

Насправді, я нечасто отримую геть несподівані подарунки (і не можу себе назвати фанаткою абсолютної спонтанності як концепції – радше навпаки), але це той випадок, коли сюрприз поводиться чемно. Обіцяли книжки і вино – маємо книжки і вино. Ідеальне жеж поєднання!

Читати далі

Блогодайджест: дискусія про супергероїнь, інтерв’ю та барбі моєї мрії

Наближається весна і приносить із собою бажання наводити лад у хаті (точно нездорове!) і в блозі (а оце вже щось). Тому вирішила згадати практику збирання сторонніх інфоприводів у дайджести. Читачі Фейсбук-сторінки та Телеграм-каналу все це вже бачили, але і в блозі скирдувати посилання не зайве, а то потім шукай їх… То що трапилося протягом останніх двох місяців зими?

У середині січня трапилася презентація “Скляного меча” із супутньою дискусією. Мій відгук на книжку отут, а про дискусію (та яка там дискусія! – приємна і весела розмова із прекрасними людьми), організовану Нашим Форматом, можна прочитати у блозі видавництва.

Тизер:

Наразі Мара — головна героїня книжки — уже встигла наробити безліч помилок, пошкодувати про них, кілька разів майже все запороти, втратити близьких та геть заплутатись із тим, що з натяжкою можна назвати особистим життям. Втім, як зауважує Ксенія, їй помилки Мари певною мірою імпонують. Мара, пояснює блогерка, поступовоеволюціонує від особистих потреб — врятувати друга, допомогти сестрі, батькам тощо — до якогось умовно загального блага — рятувати багряних, які вже століттями відіграють роль слуг для срібних та гарматного м’яса в їхніх війнах з іншими країнами. Це краще, ніж починати із суспільних інтересів і закінчувати особистими. Хоча деякі вчинки Мари все ж бісили, як говорить Ксенія, «під час читання періодично доводилося відкладати книжку й говорити собі спокійно, Ксеня, згадай себе у 17–18 років». Тобто те, що Авеярд вдалося безсумнівно, так це написати дівчину-підлітка — з усіма її тарганами, зривами й метаннями туди-сюди.

До речі, про цей блог – він дуже цікавий (майже загітувати мене прочитати двійко книжок з економіки – я ще тримаюся, але сили вже не ті) – це неймовірно круто, повірте). А його ведуча Наталка Шнир пише класні відгуки на книжки у ФБ. І вона ж змусила мене вдатися до складних екзистенційних роздумів – запросила долучитися до кола учасників рубрики “Книжкові люди”. Мда, як на людину з журналістською освітою та майже 15-річним професійним досвідом я й не уявляла, що інтерв’ю це так… стрьомно складно. Результат вийшов цікавий – от дійсно дізналася про себе та блог дещо нове, а треба було просто подивитися на нас іншими очима.

Тизер:

Є в мене ще мрія-мрія — книжкова серія фантастичних та фентезійних текстів, написаних жінкам. Від класичних текстів, але з фокусом на ультрасучасні — написані протягом останніх 5–10 років. Плюс навколишній мерчандайз, плюс дотичний лекторій, плюс тематичний нонфікшн — можна було б зробити дуже круто.

А ще до інтерв’ю пішла фотосесія, яку знімала моя улюблена фотографиня Оля Ліцкевич, тому за посиланням не лише багато літерок про мене, а ще й трохи прикольних фото:

Читати далі