29 кусників літа. “Коли були ми…”

Минулого літа я жалілася на те, що навала дитячо-підліткової канікулярної прози жене щось трохи не туди: вона в дивний спосіб ідеалізує сільське літо, зловживає стереотипами і часто забуває додати або сюжету, або реалій з колоритом. Внутрішній запит на правильний градус ностальгії скінчився тим, що я сама собі організувала такий текст і на тому заспокоїлася. А варто було зачекати ще рочок – і концентровано ностальгічна книжка про літні канікули тих, хто був дитиною у дев’яності, таки з’явилася. Хіба ж не ура?

DSCN5834

Коли були ми… ” Любові Загоровської – це повість в новелках, що докладно, навіть якось статечно, розповідає про одне літо трьох одинадцятирічних друзів: Дарці, чиї батьки переїхали до міста, але зберегли хату в селі, і дівчинка там літує сама (тут я позеленіла від заздрощів, як перший огірок, але оцінила масштаб побутових незручностей – нє, спокусливо, але нє) та її сільських друзів Нуськи та Міська. А що діти, сучасною мовою кажучи, проактивні, шо капець, то літо в них було насичене та яскраве. З усіма маркерами недаремних канікул – пошуком скарбів та таємних ходів, походом на кладовище, космічними пригодами, вічним колообігом пустощі-покарання-страшна помста. Ну, і ще із збиранням колорадських жуків, сапанням городу, а у випадку Дарці – ще й з обов’язковими гамами на баяні – мати приїде їсти наготувати й неодмінно перевірить. Хоча так кортить зекономити сили на щось цікавіше!

Так що там з нашим “ура”? Видавництво Старого Лева позиціонує “Коли були ми…” як книжку для сімейного читання, в якій кожне знайде щось цікаве. “Роман “Коли були ми…” нагадає багатьом дорослим про те, якими вони були в дитинстві, а дітям відкриє таємниці, як росли, гралися та розважалися їхні батьки”, – широким жестом обіцяє анотація. І таки так: дорослим – ностальгія, дітям – пригоди. Але в різній пропорції і не завжди послідовно.

Як чимало інших текстів з нечітко визначеною чи надто широкою цільовою аудиторією, “Коли були ми…” очевидно розриває бажання бути водночас і з розумними, і з красивими. Авторка послідовно розповідає про гіркувато-солодке літо в 1990-ті – не забуваючи обов’язкові елементи (цінність фантиків-вкладишів з жуйок, культурна роль “Маріанни”, особлива роль базару), але й не передаючи куті меду, щоби не зробити текст геть незрозумілим для молодших читачів. Ну, і якщо чесно, де-не-де меду капітально не вистачає. З одного боку, сільське літо – дуже зручний матеріал для циклічно-позачасового змалювання. З іншого – від офіційно ностальгічного тексту, особливо, коли він умовно сюжетний, автоматично чекаєш більшої… Гаразд, не есеїстичності, це художній твір, але, мабуть, більшої рефлексії. А в цій повісті (не лежить в мене серце вважати це романом) ця рефлексія іноді несміливо стукає у віконце, але так і не стає на поріг:

Адже в селі на кожному городі ріс практично однаковісінький асортимент. Певно, людям просто подобався процес торгівлі, яка розпочиналася рано вдосвіта й закінчувалася надвечір розпиванням чогось міцного в сільській забігайлівці.

З дитячим “боком” тут теж не все рівномірно та благодатно. Спочатку сюжет “Коли були ми…” розповзається в різні боки, але згодою стискається і починає старанно намотувати кола “Бешкетування-покарання”. Тобто, як такого наскрізного сюжету тут просто нема. Є переказування веселих баєчок, в яких всі персонажі заздалегідь дбайливо розставлені на своїх місцях: трійця щось утне – цьоця Зося поскаржиться батькам-бабами, баби витягнуть лозиною, трійця придумає, як помститися злостивій сусідці – repeat. І, з огляду на умовність структури, новелова складова з легкістю перемагає романну , перетворюючи “Коли були ми…” на те затишне читання, за яке можна братися з будь-якої сторінки і будь-якої миті безболісно закривати книжечку. Для сімейного читання в режимі “Розділ-два перед сном” – варіант симпатичний. А от спроби прочитати підряд породжують незручні питання: “А, може б сюжетику? Мотивації? Пояснень? Нє? Ну, добре, якось обійдемося”.

Та попри сталі структурні проблеми, є моменти, в яких ця книжка стабільно радує. Радує не-вакуумним селом – простір навколо головних героїв живе і дихає.  Здавалося б, усього 160 сторінок, але під кінець всі старші родичі та знайомці малих розбишак уже як рідні, і можна з легкістю передбачити, як вони реагуватимуть на чергову каверзу. Радує (оце вже типова доросла радість) вервечкою посилань на класику: у першу чергу “Тореадорів“, але які тут милі привітаннячка Томові Сойєру! Але найбільше радує епічний двобій двох головних героїнь. Голіафа та Давида тут звуть цьоцею Зосею та Нуською, і вони фантастичні! Підступна сусідка – це хороший образ. Але Нуська… Нуська – це любов. Мені її такої не вистачало – “української Пеппі”, монструозної збитошниці, вірної подруги і по-своєму поетичної душі. Цілком придатний для дитячого споживання сучасний український текст, де нестримну фантазію, по-макіавеллівському вигадливий розум, холоднокровність, готовність до ризику та непохитну сміливість уособлює маленька дівчинка – оце вже точно однозначне ура! От би ще другу серію – і таку, щоби цього разу  гостросюжетну – і в світі запанує суцільна гармонія.

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s