Життя – це біль та інші відкриття. “З Елеанор Оліфант усе гаразд”

Якщо замислитися, то читання бестселерів – це дуже захоплива лотерея. Хорошою чи поганою є книжка, яку купили сотні тисяч читачів – то питання середнього ступеню суттєвості. Найцікавіше у загальноприйнятих книжкових хітах – це корпус очікувань, і справджених, і не дуже. Тобто те, що від цієї популярної книжки читачі зазвичай отримують. Або не отримують – це теж варіант.

З черговим бестселером у мене вийшло прикольно. “Мила, добра, життєствердна, весела книжка”. Нууу… Таке. “Драматична та гуманістична”. Уже трохи цікавіше. “Про сучасну молоду шотландку”. О! “Про сучасну молоду шотландку з проблемами, що вона їх рішуче вирішує”. Так-так-так. “Відгуки гарні”. Окей. “Вийде українською!”. Все, переконали, продано!

DSCN4854

І продали заздалегідь. Я чекала “З Елеанор Оліфант усе гаразд“, відтягувала замовлення в КСД, підхопилася читати майже одразу, як отримала, читала в маршрутці, за їжею, під ковдрою… Але чи треба казати, що якоїсь миті спіймала себе на тому, що дивлюся в одну крапку (в кінці речення) і тихенько, але затято матюкаюся. Просто щоби не ридати. Не допомогло. На наступній сторінці мила, добра, життєствердна і весела книжка розірвала мене на сто тисяч зажурених бурозубок. І такого ефекту я вже не чекала.

Ні-ні-ні, анотації не брехали. Книжка шотландки Ґейл Ханімен направду оповідає про життя-буття молодої жінки, що вкладається в межі трикутника “Робота-телевізор-горілка”. І одного дня Елеанор дійсно підхоплюється змінювати… ну, спочатку не спосіб життя, а себе, аби досягти омріяної мети – неквапливого завоювання уваги призового мужика – радше гарного, аніж талановитого місцевого музиканта. Щоби складовим стандартного чик-літу не було самотньо, в книжці ще є трішечки дрібних офісних чвар, трішки гламуру, несподівані зустрічі, що змінюють життя, і не менш несподівана дружба, яка певною мірою це життя рятує. А от що рятує “Елеанор Оліфант” від шаблонності стандартної романтичної комедії, то це фігура головної героїні. А з Елеанор тут все дуже непросто.

У випадку з “Елеанор Оліфант” синдром бестселерних очікувань лупить по голові з такою силою ще й тому, що деякі анотації (включно з тією, що йде до українського видання) не уповні готують читацькі нерви до того, що нерви отримують. Рекламка “Як “Бріджит Джонс“, тільки дещо драматичніше”, як з’ясувалося, має стояти на трьох слонах. Це книжка про соціально дезадаптовану людину – раз. З непідйомним багажем витіснених психологічних травм – два. З хронічною депресією, що однієї чудової миті зривається в штопор суїцидального загострення – три. І всі три слони стоять на черепасі непробивної, лункої і дзвінкої, самотності. Фух. А отепер поговоримо про веселий та життєствердний бестселер.

Якщо подумати, то Ґейл Ханімен зробила не конче оригінальну, але доволі круту штуку: вона схопилася за жанровий шаблон і ретельно відтворила його, вносячи лише одну корективу, що насправді змінює геть усе. Вона таки дійсно написала літературний аналог ромкому, але зробила його героїнею нейронетипову людину. Не дуже свіжа ідея? Загалом, так. Але, по-перше, нейронетипова людина тут молода жінка, що дозволяє зосередитися на “іншому боці” проблематики. Тим більше, авторка собі ні в чому не відмовляє, і вустами Елеанор прямим текстом говорить про деякі специфічні аспекти жіночої соціалізації: від наслідків виховання “істинної леді” до міркувань про нелогічність повсякчасного носіння взуття на високих підборах. По-друге – багато важить і сам прямий текст. Письменниця не просто змальовує архетипову дивачку в режимі “Життя – біль”, вона пропонує зазирнути в середину її голови, здригнутися, збридитися, облитися холодним потом, але все ж таки спробувати зрозуміти, чому Елеанор чинить, каже, думає саме так. І це цінно. Щоправда, у певних межах.

А от певні межі нагадують про себе при будь-якій спробі виокремити ключову цільову аудиторію тексту. Нейронетиповість своєї героїні Ґейл Ханімен описує настільки ретельно, що це межує з маніпулятивними техніками, а іноді – так і взагалі на них дуже скидається. Здається, розлога перша частина роману нікому не дасть шансів не зрозуміти два прості месиджи: “Елеанор – не така, як всі” та “Але вона все одне – жива людина з людськими емоційними потребами”.

Ідея проста, але надміру старанне виконання додає деяким епізодам чи то ненавмисного, чи то цілком свідомого шарж-ефекту. Імовірно, це зроблено для того, щоби ну вже всіх пройняло, всі зрозуміли, всі усвідомили. І ще раз. І ще. Ефектно і, мабуть, ефективно в тих випадках, коли: “О, а про це я ніколи не думала”. Ну, але для людей, які ту ж таки соціальну дезадаптованість можуть побачити в дзеркалі, книжка уже може не здатися аж такою зворушливо веселою. З веселістю тут взагалі проблеми, я от слова “лопата”, після якого треба сміятися, на трьох сотнях сторінок так не знайшла, але почуття гумору – субстанція нестабільна, буває. Зрештою, письменниця відволікається від опису дуже нестандартного досвіду і перемикається на більш поширений. Ну, як поширений…

Поширений, як депресія. У той момент, коли сюжет роману сягає очікуваної точки, а героїню накриває неприємна, але також очікувана криза, логіка оповіді робить невеличкий пірует. Роман креслить умовну риску під тим, “Як буває”, і зосереджується на тому “Як має бути”. На перші дві третини “Елеанор Оліфант” – це роман про проблеми та неефективність їх ігнорування. На останню третину – гімн успішній психотерапії. З огляду на те, яка соцмережева реакція спіткала флешмоб про обличчя депресії, “Елеанор Оліфант” є корисним і дуже актуальним текстом. Особливо для українських читачів, бо у нас тут поле незоране. От тільки є кілька “але”.

Перше “але” – роман все ж таки про сучасну Британію, а там і депресія як хвороба, і сама концепція звернення по медичну допомогу в таких випадках уже менш стигматизовані, ніж тут у нас (я вже не кажу про те, що сюжетний поворот “Оплачуваний лікарняний на два місяці плюс безкоштовна якісна терапія” будить банальну заздрість).

Друге “але” також викликане оцією “аудиторною” непевністю. З одного боку, це може бути продовженням сеансу “У світі тварин” педагогічного прийому “Дивіться, які в людей бувають проблеми, ставтеся до людей більш чуйно!”.

З іншого, нема де правди діти, блага звістка про ефективну терапію цілком логічно може бути адресована людям, які цієї терапії потребують. Тут тільки є маленька проблемка, що зветься “Особистий катарсис героїні не обов’язково має довести до катарсису читачів”. Те, як Ґейл Ханімен форсує Інакшість Елеонор на початку роману, в принципі, може стояти (і стоїть) на заваді читацькому ототожненню себе з героїнею. Відповідно, працює емпатія чи ні – то вже діло хазяйське. Зате умовну “депресивну” частину письменниця пише з не меншим, а, можливо, й більшим завзяттям і знанням справи. Воно, звичайно, +40 до правдоподібності та +80 до переконливості, але блін. Обережно, на цьому краю мапи можуть водитися тригери. Ні, не так, тут точно водяться тригери. Великі, жирні й кусючі. Добре, що Елеанор від них втекла.

Попри те, що на “З Елеанор Оліфант усе гаразд” можна було б небезпідставно ліпити дисклеймер “Обережно, є ризик ретравматизації чутливих читачів”, вона є, є тим, що обіцяють анотації. Це справді по-своєму мила і романтична книжка про те, чому варто одного дня чесно подивитися на своє життя і навіщо його змінювати. А ще про те, що трагедії в минулому не повинні імперативно визначати майбутнє. І про те, що самотність можна подолати, а цінність дружби не варто недооцінювати. І навіть про те, яку роль у нашому житті грає соціальна прийнятність (поведінки, мовлення, одягу – підставити потрібне) і в якій мірі з цим можна/треба погоджуватися (спойлер: шлях Елеанор до конвенційної жіночності – це окремий цікавезний підсюжет). І про червоний светр, жовті тюльпани та чорну кішку, названу на честь горілки. Але це значно болючіша мила книжка, ніж я очікувала. І, ну… не весела вона, не весела! Зате справді цікава – оцього вже не відібрати.


PS про українське видання. З точки зору дизайну та поліграфії воно дуже симпатичне. З точки зору коректури – огріхи є, але їх помірна кількість. З точки зору перекладу та редагування… Сам по собі переклад не “Ой!”, але й н позбавлений проблем, в тому числі – того, що стосується альтернативного потрактування реалії: від нетрадиційних версій власних назв до деяких фактологічних ляпів. Проте мій улюблений ляп такий красномовний, що, як у випадку з “Несказаним, – натякає на можливість варіантів.

Захеканий, він обережно поклав обидва пакунки в коридорі, не запитуючи про це, і почав скидати куртку, сопучи, ніби морська свинка, яку викинуло на берег. Куріння вбиває.

Під кінець абзацу мій світ став червоним. Які нелюди образили морську свинку? Навіщо вони кидали її на берег? Коли в голові трохи розвиднілося, зринула проста думка: може, це недолуго переклали sea swine? Морська свиня сюди цілком годиться. Пішла пошукати: аж ні, в оригіналі там прямим текстом porpoise. Найпрямішим перекладом була би фоцена, але фоцена – стилістично невдалий варіант. На відміну від народної морської свині. І щось мене змушує підозрювати, що бідолашний дельфін перетворився на ще нещаснішу морську свинку не з вини перекладачки. “Отаке”. І свинку шкода.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s