Скарби книжкової шафи: “Українські жінки у горнилі модернізації”

Наприкінці минулого року я писала про монографіюЖінки в традиційній українській культурі” Оксани Кісь, мовляв, “такий матеріал би в руки маркетингово розкачаного видавництва навроді КСД – чисте ж золото, а не матеріал”. Минуло кілька місяців і (+25 до віщунських скілів) КСД анонсувало збірку статей з жіночої історії під редакцією Оксани Кісь. Бінго! – сказала я і побігла купувати, як тільки “Жінки” з’явилися у продажу.

І це правдешній скарб для домашньої бібліотеки, з якого хочеться ніжно здувати заблукалі порошинки та якнайхутчіш познайомити з тими небагатьма книжками-товаришками, що їх маю. Наукпоп з гендерних студій у нас не так вже й часто видають, а коли це ще й жіноча історія на українському матеріалі, то хочеться бігти й хапати, поки дають. І недаремно, треба сказати, вхопила – дуже вартісне вийшло читання. Хоча й нерівне.

DSCN3563

Дисклеймер: фахово рецензувати подібне видання мені не дозволяють ані підготовка, ані совість. До того ж в половині випадків довелося лізти би в методологічні хащі, а це жанр, що більше пасує довгим посиденькам за вже третьою чашкою чаю (ну є в домі історик, що ж поробиш), а не короткому відгуку. Тому я трохи розкажу про збірку крізь призму якраз “популярного” прочитання і поділюся своїм топ-5 розділів.

Здається, “Українські жінки у горнилі модернізації” ніде напряму не називаються збіркою статей (та й статті, як я вже казала, тут звуться розділами), хоча фактично якраз нею і є. Ну, окей. Не-збірка складається з 11 розділів, де репрезентуються різні аспекти жіночої історії з другої половини ХІХ і до середини ХХ ст. Жіноче життя в традиційному суспільстві (власне, витяг з тієї самої монографії); боротьба українок за освіту на теренах двох імперій; суспільна активність жіноцтва за часів Першої світової війни; роль та місце жінки у ранньорадянському дискурсі; політична боротьба галичанок у міжвоєнний період; жіночий досвід виживання у найстрашніших суспільно-політичних катастрофах 20 століття – Голодомор, Друга світова, ГУЛАГ – не-збірка охайно минає всі ключові віхи, що тільки можуть спати на думку, коли йдеться про певний історичний період. Робить вона це, правда, трохи нерівномірно, але на те є причини, зокрема – неоднаковість досвіду за умови проживання в різних країнах.

Одні розділи презентують універсальний досвід, інші – локальний, єдине, що цей другий варіант не завжди відбивається в заголовку. І стаття про Першу світову –  суто про галичанок, до того ж із високим порогом “заїзду” у контекст, це так, в порядку попередження. У будь-якому разі, з-за кожного розділу визирають тонни опрацьованого цікавезного матеріалу. Але форми він набув неоднакової.

До науковості не-збірки питань не виникає, а от “популярність” у неї, чесно кажучи, доволі умовна:

  • деякі формальні умови дбайливо збережені – посилань немає; у кожному розділі подаються просто “Списки для додаткового читання”; де це можливо – використано ілюстративний матеріал. Та й загалом саме видання зроблене дуже симпатично;
  • з текстами складніше. Не-збірка необов’язково має створювати враження моноліту (за такої кількості авторок – а їх тут дев’ять – цього досягти непросто), але у “Жінках” йдеться не лише про солідні стилістичні розбіжності, тут ще й розділи мають різний градус адаптації до непрофесійного прочитання. Одні розділи читаються мало не як художні тексти, інші потребують зосередженості, витривалості, а за умови читання в ліжку – ще й певної самопожертви. І, так, мені соромно в цьому зізнаватися, але на статті про політичну діяльність галичанок я засинала протягом двох вечорів при тому, що Мілена Рудницька – однозначно моя героїня!
  • оця нерівномірна адаптованість змушує дійти до висновку, що з орієнтацією на узагальнений образ середніх читачів у вакуумі, у не-збірки не склалося. Деякі розділи тут є чесним наукпопом, для комфортного читання інших мені іноді не вистачало підготовки, і то при тому, що і досвід читання наукових текстів маю, і гендерні студії мені не чужі, і МагістрантМогилянки регулярно переповідав семінари з науково-метолодогічного практикуму. Більше, більше адаптації богині адаптації!

Стилістичне розчісування, розрахунок на ширший (у тому числі – в регіональному сенсі слова) загал та наявність такої-сякої передмови, де б розказали про те, що таке “Жіночі історичні студії” і чого вони хочуть – дуже прикрасили б цю гарну майже в усіх відношеннях книжечку. Бо нині виходять, що ідея – супер, матеріал – чудово, виконання… Ну, не кожен птах долетить до середини будь-якого розділу. Але таке. Буду розказувати тепер про найулюбленіші.

Найулюбленіший розділ з точки зору рідер-френдлі-режиму: “Окуповані жінки: жіноче повсякдення у роки Другої світової війни” Олени Стяжкіної.

Це фантастика, будьте, як пані Олена! Розділ відкриває доволі детальна переповідка конкретного кейсу – процесу за звинуваченням в колаборації – драматична переповідка, з рівнем саспенсу, як в пристойному трилері. І потім на цю сюжетну нитку сама історична розвідка про стратегії виживання жінок на окупованих територіях лягає, як рідна і давно знайома. Плюс матеріал шикарний, такий, що не є на слуху офіційно, але повсякчасно згадується в обмовках старших родичок, до того ж до болю актуальний.

Найулюбленіший розділ з точки зору правильно вибудованого драматизму: “Голодомор крізь призму жіночого виживання” Оксани Кісь.

Ну, тут уже назва за себе говорить. Виважений науковий текст, що змушує агонізувати ті ділянки мозку, які відповідають за емпатію, – таке треба вміти робити, а пані Оксана вміє.

Найулюбленіші розділи-близнюки: “Емансипаційні ідеї vs консервативні практики: жінки у середовищі української інтелігенції Галичини зламу ХІХ-ХХ століть” Іванни Черчович та “Освіта жінок як форма емансипації: приклад Наддніпрянської України (середина ХІХ – початок ХХ століття)” Катерини Кобченко.

Оце приклад ідеальної синергії двох сусідніх розділів. Вони присвячені плюс-мінус одній тематиці, дуже чітко її проговорюють, користуючись схожими інструментами, і дозволяють читачам самостійно проводити обґрунтовані паралелі. Плюс я вкотре відкорегувала сюжет одного так і не написаного горор-оповідання. Дуже вже помічна інформація, а оповідання треба таки записати.

Найулюбленіший розділ з точки зору “Отак і треба робити”: “Українки-політв’язні в таборах ГУЛАГу: вижити означає перемогти” Оксани Кісь.

Не те, щоби розділ принципово виділявся між трьома, написаними Оксаною Кісь, просто він є чудовим прикладом, як можна чітко й елегантно структурувати гігантський обсяг матеріалу так, щоби складалося враження охайно оформленої вітрини, де все на місці, все ясно, все красиво. Наскільки я чула, цей розділ є тизером повновісної розвідки – хочу-хочу-хочу. Книжок з жіночої історії багато не буває.

Книжок з жіночої історії нам треба ще! Сподіваюся, “Українські жінки у горнилі модернізації” не просто знайдуть своїх читачок та читачів, а ще й потягнуть за собою інші випадання. Душа найбільше просить чогось з історії повсякденності чи культурної історії (жіночої само собою), але я, в принципі, згодна на все.

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s