Чи є життя після війни? “Руїни бога”

(Якби життя було ідеальним і правильним (а воно таким не є) тут мало би бути три-чотири абзаци, в яких я по-блогерському сумлінно розповідаю, хто така британська письменниця Кейт Аткінсон і чим крута її проза. Але є речі, що пручаються спробам огорнути їх дбайливо дібраною аргументацією. Серед них – любов. Я люблю прозу Кейт Аткінсон. Люблю за ідеї і теми, які вона не боїться озвучувати. За форми, з якими вона не боїться експериментувати. За увагу до Жіночого Питання (тм), нехай навіть коли ця увага іронічна. За стиль. За специфічну й дуже британську постмодерність. За безжалісну чесність і певну злостивість. За те, що вона з тих письменниць, в текстах яких навіть найяскравіші й найспекулятивніші емоції йдуть з голови, ретельно пояснюються і вкорінені отам, в тому епізоді 150 сторінок тому. За те, що (перепрошую за цей кінематографічний відступ) її тексти – це фільми Кристофера Нолана в літерках: холоднуваті, технічні, складені із чітко окреслених кубиків, що складаються в певну й переконливу картину світу, яку можна розмітати одним порухом – і почати відбудовувати наново. Але насправді просто люблю. І “Руїни бога” не збільшили цю любов (куди вже більше), а вкотре нагадали, чому вона саме така).

DSCN3548

“Життя і смерть – випадковість, це я вже засвоїла”.

Дуже хочеться вірити, що в “Руїн бога” – парного роману до “Життя за життям”, в який майже півтора року тому я намертво закохалася з перших трьох сторінок, – буде блискуче життя в україномовній версії – з презентаціями (одна вже в активі, сама бачила), численними рецензіями і високими місцями в рейтингах продажів. Хочеться вірити із суто егоїстичних міркувань. По-перше, бо так Аткінсон у нас видаватимуть ще. По-друге, бо, сподіваючись на численні добре написані відгуки, свій я можу написати отак – фрагментарно і не про сюжет.

Сюжет тут як такий вкладається у відповідь на одне питання: “Яким є життя у молодих ветеранів війни?” – що для України пекельно актуальне. У “Житті за життям” Урсула Тодд переживала нескінченну кількість ітерацій одного й того ж самого життя, що минало в декораціях Великої війни, Інтербелуму, Бліцу. У “Руїнах бога” Тедді Тодд живе своє однісіньке. Життя маминого мазунчика. Життя поета-невдахи. Життя пілота бомбардувальника. Життя шкільного вчителя, журналіста, не дуже успішного батька, золотого діда, зразкового пенсіонера і просто хорошої людини. Доброї.

Після – потім-бо виявилося, що “після” на Тедді таки чекало, він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Але, оскільки Аткінсон – це Аткінсон, тут головне не “що?”, а “як?”.

“Як?” для Тедді – життя, що спалахнуло в найвищий точці.

Він змирився з тим, що загине на війні, аж раптом війна скінчилася і настав наступний день, і наступний, і наступний. Якась частка його єства так і не змирилася з тим, що в нього є майбутнє.

Європейська література дуже ретельно проговорила проблеми “втраченого покоління” по Першій світовій війні. З Другою світовою складніше: наші хлопці, що перемогли нацизм вогнем і залізом, мали включатися у відбудову зруйнованої частини світу, а не рефлексувати собі там щось. Кейт Аткінсон вважає, що про досвід хлопців, яких в юності навчили вправно вбивати і нічому іншому, а потім звеліли йти собі з богом – говорити треба навіть зараз. І важко з нею не погодитися. Особливо в Україні, де на непроговорені травми ДСВ наклалася уже нинішня війна, що навчила жовту пресу розшифровувати абревіатуру ПТСР.

(Та треба сказати, що з ПТСР у Тедді у письменниця не сягає висот і глибин. Їй йдеться трохи про інше. Не лише про травми, але про їхнє загоєння. Про конфігурацію шрамів. Про спадковий стрес та проблеми міжпоколінневого спілкування, коли перші про війну зайвого не скажуть, другі – роблять вигляд, що їх це не обходить, треті – шукають, як достукатися до перших і других, і щастить, коли ще є до кого стукати).

“Як?” для навколишнього світу – це мій улюблений аспект цього роману. Уже знайомий вдовж і впоперек світ Тоддів, що невпинно, але іноді непомітно трансформується під впливом обставин. Тут Аткінсон дала собі волю, перековуючи персонажів під потреби моменту, іронізуючи над святістю концепції гоум-фронту, ненав’язливо показуючи не лише те, чим війна є для різних людей різних прошарків, ідеологій та… (ну, гаразд, трохи пафосу у розповіді про такий текст не завадить) життєвих цілей. Хоча, в “Життя за життям” цього більше. “Руїни бога” підступніші – вони показують, чим для різних людей є мир після війни. А він таки різний. І дуже не завжди рівно цінний.

Якщо винести війну за дужки (а це, слід визнати, колосальна біла пляма), то з ним ніколи й не було нічого цікавого.

(Життя, що спалахує зірочкою, лишає масний попіл, що старанно удобрює житті й житті наступних поколінь. Це жорстоко, але це так, і один з лейтмотивів роману: “А воно було цього варте?”. З одного боку, буквально, бо Аткінсон доволі обережно, але наполегливо сколупує кірочки з давно підгнилих ран. “Наше діло, звісно, праве”, але. Суттєвий внесок асів-бомбардувальників у перемогу – вбивство сотень тисяч мирних жителів, і з цим фактом треба було (а чому “було”?) навчитися жити не лише самим асам. Ну, а не буквально в романі препарується тема життів, закручених навколо однієї точки, вийти за межі якої не усіх є сили і не у кожного – бажання).

Окреме цікавезне “як?” роману – це стосунки внутрішньої реальності з часом. У “Руїнах бога” нелінійність оповіді сягає щонайменш сорокового левела, і часопростір стрибає зайчиком між війною та не-війною, від якої іноді хочеться сховатися знову у війну (але мир – це щастя і цінність, добре повоєнне життя Тедді це має підтвердити). Як художній засіб оте “Але все це було у майбутньому” працює шикарно, це не розрізана на шмати фабула, перемішана абияк, а дуже складне плетиво, в якому все основне закладається на перших сторінках, а подальші лише поглиблюють та розширюють цей комплект “спойлерів”. Та читати це було доволі непросто. Не технічно, нерви тут робить те, як штормить усю систему координат.

(Формально “Руїни бога” значно простіші за “Життя за життям“, але ця позірна простота бентежить і змушує понавигадувати собі чогось зверху. Ну, так, фабулу пропустили крізь м’ясорубку, і лінійність взяла відпустку за свій рахунок, але ж цього замало, правильно? Все не може бути _так_ просто, вірно? І то мене постійно переслідувало відчуття, що, на відміну від Урсули, яка проживала свої життя послідовно, Тедді своє єдине жив повсякчасно і одномоментно. Тут треба сказати, що ганяла я це враження всіма доступними ментальними ганчірками (дарма ганяла, там на трохи інше треба було звертати увагу), а воно вперто поверталося на поріг. Чому ганяла? Ну, по-перше, бо це якось несправедливо до “молодшого” тексту – витягувати його на рівень “старшого” силоміць. По-друге, це було б надто по-воннегутівськи, а “Бойню” і так в тексті згадали незлим тихим. Інтертекстуальність рулить, ну, не до такої ж міри! Чи до такої? По-третє, бо така інтерпретація занадто підважує і назву, і перший з епіграфів).

З “підважує” я погарячкувала, бо не підважує, а робить знущальницьки точними. Пам’ятаєте хітове кіно “Прибуття” за Тедом Чаном? Тамтешня концепція часу,  заполірована деякими доповненнями (зокрема з буддистської філософії),  сприкрювала мені настрій до форменної боягузливої істерики. Це страшно – жити все своє життя водночас. Це прекрасно – жити все своє життя водночас, бо в  такий спосіб можна досягти безсмертя тут і зараз. Постати богом з руїн. Якщо на те є сили і бажання. А ще сміливість. У Тедді вона була.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s