Лімб на одну персону. “Поки я не впала”

Before I Fall Лорен Олівер я збиралася прочитати давно. Чи то коли вона вийшла, чи то коли з’явився російський переклад… Але так і не зібралася, аж потім підлітковий бестселер екранізували, а КМ-Букс на честь екранізації (чи кінообкладинка ні на що не натякає?) видали український переклад. “Мабуть, знак”, – подумала я і понеслася читати. Прочитала. Вийшло приблизно, як з мем-картинками “Що ви очікували – що ви побачили”. Ні, я отримала рівно те, що очікувала. Але трохи не так і не таке, на що розраховувала.

DSCN3404

Життя Саманти – ідеальне. Вона та її подружки – найпопулярніші дівчата в школі, вона не має проблем ані в сім’ї, ані з навчанням, вона зустрічається із майбутнім Королем випускного і розраховує вступити до пристойного коледжу. І все б нічого, якби похід на вечірку до Дня Святого Валентина Купідона не завершився автокатастрофою, в якій Сем загинула. А наступного ранку прокинулася, але це був ранок попереднього дня. За кілька перезавантажень героїня встигає пройти класичний шлях заперечення-агресія-торг-депресія-прийняття, передивитися ідеали та життєві принципи, помітити людей, що знаходяться за межами її звичного кола, і дійти до оптимістичної думки: “Здається, треба виправити ВСЕ”. Тільки, по-перше, це “все” не обов’язково очевидне, по-друге – виправляти також можна по-різному.

Так от, якщо говорити про очікуване та отримане, то очікувала я від “Поки я не впала” гібридизації Mean Girls та “Дня бабака” з кривавим трилер-елементом. Рівно такою книжка і є, хіба що кривавий елемент направду виявився дуже помірно кривавим, а трилером там пахне лише в кількох епізодах (проте виразно. треба відзначити).

Від “Дня бабака” книжці Лорен Олівер у спадок дісталася концепція та реакція героїні на концепцію. Сем також спочатку не вірить в реальність того, що з нею відбувається, потім губить береги, але радше рано, аніж пізно, повертається до реальності і намагається ефективно діяти в заданих обставинах.

Від Mean Girls та подібних підліткових ромкомів в романі практично все інше – школа, шкільна ієрархія, красуні також плачуть, bitches не конче отримують все – ну і далі за текстом. Варто лишень уявити якийсь базовий сценарій до фільму такого жанру – і є непогана імовірність, що в “Поки я не впала” він вписується трохи менше, ніж повністю. Варто уявити другий чи третій стандартний сценарій – скажімо, драматичніший або з більш виразним соціальним елементом – упс, тут він також є. Бідолашна Саманта має можливість пережити майже всі наявні жанрові штампи – і під час читання подеколи здається, що авторка це і не планувала маскувати. Нууу… З постмодерної точки зору там є кілька крутих моментів. А от те, що прикінцева версія позбулася декількох обов’язкових елементів, а натомість дбайливо сховала до кишеньки інші – то не дуже ґут. Особливо там, де “Призові хлопці – то всьо фігня, треба вдивлятися уважніше в сором’язливих няшечок”. Нє, з педагогічної точки зору, може, все й правильно. Але трохи боооорінґ!

От педагогічний елемент – це один з моментів, що я їх не чекала. Тобто, сучасний американський янґ-адалт – то доволі морально-чутливий літературний напрямок, але Олівер, з одного боку, дуже чітко, голосно, не соромлячись проголошує етичні максими, а з іншого – не вмочує в них з головою. Тобто, героїню вмочує, в неї роль така, а от читачам вона дозволяє робити висновки вже на прикладі дій Саманти. Письменниця взагалі багато показує, але не розказує, і за ці кілька Семових днів (їх сім – надто зав’язано на символіку, аби вважатися чесним спойлером) в часопросторі роману прямо чи натяками згадується чималенько соціально-психологічних проблем сучасних підлітків: булінг, розлади харчування, зґвалтування знайомцем, зловживання алкоголем, ризиковані розваги (і це не про траву покурити), проблеми з батьками, проблеми з вчителями, класичне “не варто плутати зорі із їхнім відображенням” – багато всякого. Дещо подається так влобно, що стає трохи ніяково, а от інше – на таких півтонах, що хочеться зняти уявного капелюха.

Одна з цих “півтонових” тем – це дружба. Божечки, ця жінка написала про дружбу патентованих шкільних сучок, де ніби все має крутитися навколо статусу, зовнішності та інших подібних цяцьок, так, що кортить бігти за бейглами і везти їх подружкам, бо хто, як не я. До речі, де в Києві можна купити пристойні бейгли, не знаєте? І це не лакована ідеальна дружба, це спілка поранених.

Ми не говоримо про це. Ми не говоримо про те, що ніколи не сидимо вдома в Елоді після п’ятої вечора, бо тоді її мама прийде додому – п’яна. Ми не говоримо про те, що Еллі ніколи не з’їсть понад четверть того, що на її тарілці, хоча вона й помішана на кулінарії й дивиться кулінарні передачі.

Ми не говоримо про жарт, який роками переслідував мене в коридорах, на уроках і в автобусі, пробирався в мої сни: “І червона вона, й соковита, та гірка вона все літо. Хто це? Сем Кінгстон!” І ми точно не говоримо про те, що цей жарт вигадала Ліндсі.

Гарний друг зберігає твої секрети. Найкращий друг допомагає тобі зберігати власні секрети.

Але поранені дівчатка вирішили боротися в отакий специфічний спосіб – вперед і вгору, хто не сховався – сам собі винен. Я маю знайомих, які свого часу із шкільних низів по головах видерлися нагору – це залишає свій відбиток, а надто коли уже доросла людина уповні усвідомлює, що вона робила і заради чого. Власне, седмиця Сем дає дівчині можливість не лише виправити помилки (ооо, це прикольні моменти, коли дівча починає гарячково фігачити фігню, що нікому не допоможе – але це логічна фігня, яка точно має спати на думку такій героїні в таких обставинах). Дівчинка, якій судилося померти у 17, встигає подорослішати. Іноді це дорослішання вимальовується надто широкими рухами, але за цим процесом дуже цікаво спостерігати. А ще цікавіше ловити себе на плеканні паростків поваги до вигаданої американською письменницею оторви.

Як це можливо, думаю я, так сильно змінитися і не бути в змозі нічого змінити? Це найгірше відчуття з усіх – відчуття безнадійної безвиході, і я розумію, що моє питання до Елоді – це питання, яке мучило мене весь цей час. У чому сенс? Якщо я мертва, якщо я не можу нічого змінити… У чому сенс?

Welcome to the real world, baby, що ж тут ще скажеш… Ні-ні, Саманта свій шмат сенсу буття знайде і скінчиться книжка по-своєму оптимістично… І я навіть погоджуюся, що це нічогенький, годний, сенс. Але те, що ця підкреслено типова підліткова книжечка змусить всерйоз про цей сенс замислюватися – ні, такого я від неї також не чекала. “Отаке”.

PS: а ще тепер є ненульова вірогідність, що я дивитимуся екранізацію. Ну, правда, цікаво, зберегли найкраще з тексту чи потонули в кліше-океані. А то трейлер не дуже підбадьорливий.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s