Чужими словами. “Фанатка”

Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

DSCN3347.JPG

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

  • я вперше читала фанфік! І те, що це фанфік до вигаданої книжки, робить це по-своєму прекрасним. А сам фанфік… Ну слеш, ну купа алюзій до “Гаррі Поттера“, ну курс МТА на пальцях… Нє, фанфіку тут було забагато.
  • я вперше уважно читала аргументацію фікрайтерів і вперше до хрипу обговорювала її за вечірнім чаєм – було дуже повчально.
  • (похідна попередніх пунктів) здається, це вперше я читала художній текст про поневіряння власне Молодих Талановитих Авторок в ультра-сучасних умовах – із інтернетиком, фанатськими спільнотами, специфічними проблемами – з одного боку; курсами літмайстерності, майстер-класами, грантами-внутрішніми конкурсами-суперництвом-підсиджуванням ближньої своєї – з іншого. Було ще повчальніше, а дещо навіть таке рідне та впізнаване, шо ну його ой.
  • я не вперше читала в художньому тексті про те, як себе виховують діти нейронетипових батьків. Більше того, був момент, коли мені тексти про трагедію дітей, чиї батьки мають біполярний розлад, траплялися майже кожні півроку. Але у Рейнбоу Ровелл про цей досвід розповідається якось на диво… Побутово і не дуже драматично. “Тато класний, але тато особливий, і треба враховувати деякі речі” – це всьо. І це по-своєму круто. Не круто хіба що в тому, про що я вже казала – тема матері-єхидни розкрита поганенько, бо за подібних обставин ця “єхидність” була небезпідставною, але водночас – особливо гострою.

Про все інше ніби траплялося вже не раз – про “першокурсність”, про творчі злети і падіння, про те саме перше кохання, яке тут таке приємне і лагідне, що його кортить закатувати в банки та продавати взимку як джем, про конфлікти поколінь – але у “Фанатці” авторка розповідає про такі прості речі теж дуже просто, але цікаво. Настільки, що я із задоволенням почитала би її продовження. А ще краще не продовження – а, скажімо, історію того ж самого року з точки зору когось із інших персонажів. По-перше, бо в межах нинішньої у них майже не було можливості розкритися. По-друге, бо за Саймоном Сноу я би точно не шкодувала. Але тут уже нічого не поробиш – назва та сюжет зобов’язували. Та все ж дивитися, як Кет знаходить свої, власні, слова, поміж приємно-звичних чужих було захопливо.

PS про видання:

Поліграфічно, як майже завжди, усе добре. Переклад та редагування – прикольно. Чому я їх одним комплектом згадую? А просто звернула увагу, що інтонаційно та лексично “Фанатка” дуже подібна до “Не такої дівчини” Ліни Данем. Перекладачки в цих книжок різні, а от у графі “редактор” прізвище збігається, і це відчутно. В обох випадках йдеться про доволі гладкі тексти, де й із синонімією все нормально, і з ідіоматикою, але є кілька “але”. Синонімія дещо книжна – фанати “непозбувної бентеги” знайдуть кілька маловживаних слівець собі на радість. Ідіоматика місцями грішить надмірною адаптованістю. Не те, щоби я була принципово проти, але “Лель і Полель” – це було неочікувано! (А ще страшенно цікаво, що там було в оригіналі – Джек і Джил чи щось веселіше?) Є деякі спірні рішення, які стосуються передачі реалій. Вони там в асортименті, але одне мені просто виїдало очі. Сім’я Кет живе в Омасі в небагатому районі, де основні мешканці – вихідці із латиноамериканських (переважно мексиканських) родин. Відповідно, у сім’ї у дівчат прийнято їсти в навколишніх забігайлівках. Їсти текс-мекс. Разочок воно нічого. Вдруге – уже дивно. Але вдесяте я вже ледь не плакала над черговими бурітосами, такосами та начосами. Це вже десь так невдало закріпилося (зрештою, я й над “нефілімами” у Касандри Клер так само рюмсала) чи ступінь канонічності ще не така, аби не перебити тенденцію? Енівей, про мексиканську кухню у книжці згадується із такою любов’ю, що сама по собі вона однозначний плюс. І заїдати “Фанатку” насправді хотілося не абрикосами.

______

Я дуже вдячна видавництву Віват за організовану ним можливість прочитати цю книжку. Сподіваюся, що Рейнбоу Ровелл ще перекладатимуть.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s