Столичні дівулі та втрачений рай. “Файні товсті дівки, йо!”

Канікулярна проза – це приблизно така ж сама спокуса, як і святочне читання –  втілення мрії про комфортне читання, затишне, атмосферне і гарантовано приємне. Проте не все comfort reading однаково корисне. Бо, як передати куті меду або недодати родзинок, в кращому випадку смак може вийти дивним, в гіршому – він намарно роздражнить спраглі певних вражень “роти”. Я, маючи легку читацьку залежність від сезонного читання, до не дуже приємних сюрпризів ніби завжди готова. Але бувають випадки, коли страшенно хотілося вірити в краще.

Не можу сказати, що серія “Книжка про мене” від Фонтану Казок стабільно мене радувала (та це в будь-якому випадку надто сміливе узагальнення, книжок з неї донедавна прочитала лише дві), але, по-перше, до неї справді потрапляють ретельно дібрані тексти, по-друге – тамтешні книжки мають стабільно чудове оформлення. То пройти повз симпатичну назву “Файні товсті дівки, йо!“, ліричну обкладинку та обіцянку подарувати приємну та веселу повість про карпатські канікули, я не змогла.

DSCN3153

Чи пасують одне до одного літні наїдки та літнє читання? Не завжди.

Зоряну та Мілану – двох “майже-тринадцятирічних” київських школярок батьки підступно засилають до Зоряниної двоюрідної бабці на Закарпаття. Канікули в Ясіні мали б бути нестерпними: друзі на морі, душу нема, годують чимось дивним, мобільний інтернет ледь тягне, кавалери (одна штука) лишилися в місті, та й робити в тих краях нема чого – хіба курей ганяти та в горах гуляти. Стривайте, гори ж! Так, все правильно, нас чекають двісті сторінок про те, як навколишня краса та розлита в повітрі магія пом’якшують черстві серця столичних гость, аж поки дівчатка не вилюдніють. Краса та магія тут беззаперечні. От з іншим – не дуже.

Пам’ятка собі на майбутнє: Ксеню, якщо в анотації є фраза “І тут ґламурність мусить пройти випробування Справжністю!” до неї треба ставитися максимально уважно. З випробуваннями, правда, тут не дуже, та й повноцінного батлу Ґламурність v Справжність в книжці не відбулося, бо першій, бідосі шансів не дали. А от хибні дихотомії справді є однією з найяскравіших проблем цього тексту.

Я довго думала, як треба розповідати про текст, що в теорії мав все, щоби мені сподобатися, а натомість місцями навіював позіхання, а іншими – відверто бісив, тому зрештою вирішила зробити, як в дитинстві: розділити аркушик на дві частинки, і вперед – виписувати “за” та “проти”. Отак і спробую.

“За” що мені хотілося ніжно лоскотати обкладинку цього приємно зробленого видання:

  • за Карпати – вони тут справді гарні, виразні, пахучі, впізнавані і просто дивовижні. Дитяча (а “Файні дівки” – повість настільки ранньо-підліткова, що справді радше дитяча, ну то й що, що про перше кохання) книжка з гарними пейзажними замальовками – то звір доволі рідкісний, його треба любити та няшити.
  • за легесенький натяк на магічний реалізм. Нічого надприродного в повісті не відбувається, але дівчатка повсякчасно спостерігають за дрібними побутовими чудесами і вважають їхню пророчицю бабу Катрю мольфаркою (NB: гарно, до речі, реалізований момент, бо дорослим людям переважно зрозуміло, що більшість див не з неба падали, а є плодом досвіду та праці цілком конкретної людини).
  • за шикарну сцену бурі в горах, написану динамічно, яскраво й переконливо, аж хочеться собі кудись сховатися від уявного дощу.
  • за нагадування про призабутий колорит сільських канікул. Він там дещо гіперболізований і навмисно спрощений (ну йой! літній душ навіть в моєї баби був, а це, перепрошую, Приазов’я, до того ж та його частина, де “гірки води”, тобто незавозної нормальної води у нас на селі немає від слова “ну нема!”), але, мабуть, повинен відкрити міським дітям новий світ у дещо наглянсованому (ну, як забути про душ та павука в туалеті), але симпатичному світлі.
  • за гарні ілюстрації.

З тим, проти чого повставав мій читацько-життєвий досвід дещо складніше, адже тут ідеться про не завжди очевидні речі. Ну от буквально: поскаржилася близький людині на момент, що він мене дуже виморозив, отримала відповідь “Та лааано!”. Нууу, вважатимемо, що я зла і я проти:

  • “проти” нерівномірно-факультативного сюжету. Зрозуміло, що та ж таки канікулярна проза якогось карколомного сюжету не потребує (а в хороших руках – взагалі не потребує наскрізного сюжету). А от “Файних дівок” трохи трусить, то фабула там, як намисто: зелена намистинка (Карпати), рожева намистинка (дівоче буття), зелена, зелена, рожева, рожева, рожева, зелена, зелена, БАЦ! нам потрібен екшен! Оці екшенові врізи можуть бути вдалими – з бурею, про яку я згадувала, все вийшло прикольно й доладно – а може бути й нє. Навіщо був потрібен квест “Сходити в церкву в незвичному одязі”, я так і не збагнула (зате протягом одного розділу поговорили про релігійність – трохи зненацька, але нехай). А от ніяке завершення квесту “Замість дискотеки йдемо на єврейське кладовище” – а оце вже було боляче, я тут зібралася фотографувати сторінки на подарунок друзям, які з тими кладовищами працювали, та виявилося, що нема чого фотографувати.
  • проти методів вибудови отої самої дихотомії “Справжнє життя проти ґламурного животіння”. Бо там і перше, і друге змальовано доволі стереотипно: дієти, косметика, модний одяг (фасони описуються, бренди вказуються, аж Софі Кінселу згадала незлим тихим словом), ґаджети, міські розваги – а з іншого флангу роси, квіти, повітря, Справжня Людська Іжа, тепло, радість, щирість…  От, їжа, їжа – це той момент, що викликав у мене реакцію: “Ну ви ж це несерйозно, правда?”. Мами дівчат схиблені на дієтах. Я була думала, що зараз у нас тут підключать цілком феміністське питання про “опиратися навіяним глянцем б’юті практикам” (мама однієї з дівчаток якраз редакторка модного журналу), але ні, всі дієти обговорюються через призму “шкідливо/нешкідливо” (хоча є моментик з фетшеймінгом), і як чоловіки страждають від парових котлет, а діти нормальної їжі й не куштували. Спойлер: під кінець книжки малі тріскатимуть закарпатські наїдки (закарпатські, це важливо!), що аж лящатиме. Неспойлер: а подається це під соусом перемоги Справжнього (і, очевидно, здорового глузду). Тільки Справжнє перемагає неконвенційними методами.

Хліб був дивовижним. Зверху – хрумка скоринка, а всередині м’який і такий добрий! Так приємно було його щипати пучками пальців! І хихотіти при цьому: “Наші мами впали б на місці, якби побачили, що ми жуємо свіжий хліб! “Він же шкідливий для підшлункової”, – передражнювали дівчата своїх мам та їхнього гастроентеролога (…).

Тема етичності змушених дієт для дітей справді цікава, підлітковий бунт – це святе, але спадкова схильність до панкреатиту заважає роздивитися слово “лопата”, після якого тут треба сміятися. Вийшло таке типове I am too old for this shit, що я й не очікувала.

  • проте стереотипізація тут стосується не лише ґламуру чи протиставлення істинно народного їдла журнально-здоровому. Вона торкнулася… приблизно всього. З одного боку, видно, що “Файні товсті дівки, йо!” мали на меті показати таке життя, “щоб сучасна дитина себе впізнала”. Але-1: маркерів реалій тут стільки, що аж голова крутиться, якоїсь миті вони починають наполегливо нагадувати про знамениті андруховичеві низки однорідних, хоча й виходять за межі одного речення. Що цікаво, деякі реалії сором’язливо замовчуються, наприклад, дівчатка активно користуються безіменною соціальною мережею (оскільки це точно не Інста – той прямим текстом згадується – то вийшло… завбачливо). Але-2: ще є дражливе питання, наскільки солодко-рожеві подробиці з життя дівчат з київського верхнього середнього класу є типовими і “рідними”… З іншого боку, типізація – засіб гарний, але ціль у нього місцями погана. Ну десь так вона втілюється:

Незабаром дійшли місцини, де влаштували пікнік. Яка ж затишна галявина! Чоловіки заходилися збирати хмиз на багаття, а дівчата розстилали ковдри в затінку та величезну білу церату, яка мала б правити для всіх за стола.

Так-так, гендерні стереотипи, вікові, соціальні – шукайте і знайдете. А от тест Бехдель, завдяки фабулі, пробігає швидко, шо є, те є.

  • також спротив викликає фактична відсутність конфлікту (і проблем! нема тут проблем, більших за випрані із синькою яскраві футболки та подряпані коліна), що не дала нормально розвинути характери. Вони намічені (особливо у випадку із Зоряною), але проявитися їм нема де. Ну камон, це зіслання на село, проти якого Зорянка повстає на словах, але нічого з тим не робить, конфлікт? Чи кілька розділів, коли натякалося, що подружки можуть закохатися в одного хлопчика? Виховний ефект ніби є – вилюдніли ж кралечки, вареники з підсмажкою їсти почали, але типове для жанру закінчення формату “І повернулися вони до міста” не заглушує питання: “І шо?”.
  • ну і останнє “проти”, чесно скажу, специфічне. Воно про ілюстрації, що самі по собі чудові, але не дуже пасують до цього конкретного тексту: надто ніжні, тут би, може, щось енергійніше пасувало, і дівчатка на багатьох здаються максимум 8-9-річними. Але можна списати на те, що це погляд мрійливої Мілани – то й нехай.

От і виходить, що як текст про Карпати – “залік”. Як повість про сучасних дівчат – “ну не знаю”, їм видніше. Як відголосок непозбувно бентежної традиції ліпити із села рай на противагу безблагодатному місту – “та скільки ж можна”! Починаю мріяти про підлітковий текст, де сільська дитина приїде на канікули до великого міста і залишиться неушкодженою класно й цікаво там зависатиме. Хоча, мабуть, тут покоління не те, а якщо і те – то це вже могла, недайбогине, вийти проблемна проза про соціальне розшарування чи ще щось надміру близьке до незолотавої реальності. Якраз, коли думала про книжечку, натрапила на інтерв’ю із Аудгільд Сульберґ:

– Багато підліткових книжок сфокусовані на особливих персонажах, т. зв. білих воронах. Деякі діти мені казали: «Я хочу книгу про звичайну дитину, я вписуюся в середовище, у мене все добре». Яка має бути пропорція книг, що зосереджені на виняткових ситуаціях, і тих, котрі «про звичайних»?
– Ви праві, є чимало літератури про інакших дітей, підданих булінгу чи, навпаки, «супергероїв» . Як ось моя книжка – це дуже класична історія про дівчинку, яку цькують, та про її супротив.
Спершу невдачі, а відтак зростання. «Невдахи», що перемогли. Діти люблять такі оповіді, бо завжди в них можуть упізнати себе. Думаю, це дуже природно для дітей і дорослих ототожнювати себе із «невдахами».
Я згодна, що й про звичайних дітей має бути більше історій. Та якщо мовити про «звичайні» історії» – часто хочеться «чогось більшого». Я би відчула, що там не досить драматизму, конфлікту. У дитячих книжках мусить бути конфлікт. Треба відчувати, що щось на кону, щось має відбутися. Тому «невдаху» як персонажа обрати легше.

Ну от книжка Тетяни Стрижевської – про звичайних дітей. Та чи звичайних?

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s