Цитатник. Галина Пагутяк про життя та чуття юної заробітчанки

Бувають книжки, про які майже неможливо писати одразу, але й з часом – ненабагато легше. Із різних причин: щось нудне, щось настільки захопливе, що окрім сюжету там і розповісти нема про що, десь лейтмотив не вхопити, в інших випадках форма з легкістю забиває зміст, а малювати схеми – справа не завжди цікава… Та окрім очевидних випадків, до лав моїх “складнорозповідайок” часто потрапляють тексти, де якимсь незвичним чином поєднуються сенси із жанрами. Експерименти – це круто, але описувати їх – діло непросте.

DSCN1191

Лілі лише 23 роки, але останні п’ять з них саме вона фактично годує родину. Але, оскільки роботи в Бориславі немає, то годує родину Ліля з Італії. Заробітчанство – доля не для всіх, але думки непристосованої до нього дівчини ніхто й ніколи не питав. Та гарувати як проклятій іноді буває легше, аніж відпочивати. Бо під час нетривалої гостини вдома “каріатида” має час та можливість подумати. Ліля в депресії, Ліля зла, Ліля розгнівана і Ліля вже готова повірити, що саме її лють прикликає на напівпомерле місто апокаліптичні грози, за яких мертві стають ближчими до живих.

Офіційно “Гіркі землі” Галини Пагутяк є “містерією”, і це не той випадок, коли за пишним визначенням ховається “просто” фентезі чи містика (є така проблема в українських видавництв, коли speculative fiction називають як завгодно, аби лише не зганьбити поважні книжки дотичністю до “низьких жанрів”). Тобто містично-фентезійний компонент у книжці є, але організаційно – це дійсно містерія у її постмодерновій версії. Але також цей текст має нерв, і нерв цей абсолютно публіцистичний. І коли хитку змінену реальність просотує пафос, що і памфлет би не зганьбив, доволі тяжко скласти неперехняблений відгук. Я думала, думала і вирішила проілюструвати нерв. Хоча “містична” складова як метафора тут дуже крута.

З усіх українських авторів, кого мені доводилося читати, Галина Пагутяк – одна з найбільш “вкорінених” в ландшафт письменниць. Тому не дивно, що в її повісті проблема заробітчанства має не лише соціальний, а метафізичний вимір. Борислав у “Гірких землях” – це – власне – гірка земля: просякнута кров’ю і болем, не здатна родити та втримати своє хирляве потомство, що так і не навчилося пристосовуватися до карколомних життєвих змін, на які було багатим ХХ століття. Але й викопати себе під три чорти – теж не варіант, натякає нам сюжет, на чужій землі так просто й не приживешся, і ніхто не гарантує, що це правильний вибір. І бідолашну Лілю розриває між двома полюсами. Покинути не можна повернутися. Що є більшим гріхом: розвалюватися на шматки разом з містом, в якому вже майже нічого не жевріє, чи розвернутись і мовчки піти? Є й третій варіант: робити щось тут і зараз, але він практично за межами художньої реальності тексту. Песимізм чи ні, але “Гірки землі” люблять дуальності: молодість та старість, воля та рабство, життя та смерть… Можна було б ще сказати: чоловіче та жіноче – адже жінки тут працюють, а чоловіки – таке, гроші тринькають. Але ні. Лише жінки тут насправді жива рушійна сила. В усіх сенсах – добрих, поганих, нейтральних; жінки дають життя і (певною мірою) забирають, вони є рятівницями та злими геніями, але найчастіше – конкурентками та мучительками інших жінок. Дуже просто було б назвати світ “Гірких земель” матріархальним, спираючись на найбільш вульгарно-попсове визначення. І це було б помилкою.

Мами в Бориславі були наче грубі колоди, однакові що згори, що знизу. Вони били своїх доньок і ніколи не били синів. Задля того, щоб знайти зятя і відштовхнути доньок від себе, скинути з плечей той нестерпний тягар.

Для літературного аналізу в межах gender studies ця книжка є чудовим матеріалом, і тут є про що поговорити за чашкою чаю. Але я обіцяла ілюстрації. І ондечки вони.

Про “просту жіночу долю“:

Краще було би перетворитися на ящірку, залізти в гущавину, сховатись у норі, злитись кольором із землею. Та Бог створив її жінкою згідно зі своїм планом, жінкою в Бориславі, місті, куди вона змушена повертатись, бо більше немає куди, і навіть вважати це за щастя – повернутись додому, де за її гроші купили братові диплом, зробили євроремонт і далі потребують її грошей. Ліля дасть, Ліля купить, Ліля заплатить борг. Ліля – багата. Ліля – каріатида, яка тримає разом з іншими каріатидами небо над Бориславом.

Про трансформацію “начиння” гендерної ролі:

Маленька каріатида навіть уві сні має напружені руки, що переробили купу роботи, миючи сходи. вичищаючи унітази, зриваючи апельсини, міняючи чужу постіль, витираючи гори посуду, обіймаючи чужих чоловіків, яким не можна відмовити. Вона розучилася підгортати бульбу на городі, не навчилася варити голубці, пекти пляцок з яблук і квасити огірки, плести і вишивати. І від неї цього вже ніхто не вимагає. Вона тут, щоб відпочити і знову поїхати до Італії. Тоді повернутись і знову їхати, доки щось не зміниться. А що може змінитись? Це триватиме вічно.

Про втрачені можливості:

І бути кожен день при повному параді, бо ти дівка на виданні. Перш ніж оженитися, хлопець мусить поводити тебе по кафе, днях народження і шашликах. Тим мусиш піти пару разів за дружку, стати кумою, мати диплом або багато грошей. Певно, що Ліля це знала, але вона поїхала до Італії, будучи незаміжньою, і ці всі приписи її тепер не стосувались. Вона могла претендувати на італійця, або на такого самого, як вона, бідолаху-заробітчанина, бо тут жоден порядний хлопець не візьме її за себе, хоч би цьотка і тримала свого паскудного язика за зубами. А як навіть взяв би, то хіба з машиною і власною квартирою, та й то не гарантує сімейного щастя, бо кожен би піджартовував собі над таким чоловіком.

Про небезпеки:

Головне – не потрапити у бордель і не віддавати нікому паспорта. Але не ганьба, вважала цьотка, стати утриманкою якогось старого італійця й витягти з нього якнайбільше грошей, або навіть вийти за нього заміж. Тільки Лілю не влаштовував такий варіант.

Про перспективи:

Звідти, звідки вона приїхала, ніхто не повертається назовсім – тільки в труні. Повертаються ненадовго: на Різдво чи Великдень, на похорон чи весілля, аби посипати сіллю власні рани, помазати медом рани батьків і дітей, прикрасити штучними квітами, гіпсовими ангелами, гномами, буськами такі нестерпні для ока руїни.

Про коло насилля й несвободи:

Коли тут жінки стають матерями, вони перетворюються на фурій. Вони отримують абсолютну владу над своїми дітьми, і ладні навіть убити чужу дитину, щоб зробити добре власній. (…) Рабині? Ні, раб, який стає рабом з власної волі, не раб. Раби – їхні діти і чоловіки.

Про несвободу як таку:

Лілі сподобалися би будь-які зміни, що допровадили б її до вияву найбільшої для неї непокори: не повертатися до Італії, забути про Італію, видушити Італію з себе, як гнійник, щоб не струїв її, як струїв цьотку і тисячі інших невільниць, які стали невільницями на чужині тому, що були невільницями у себе вдома.

Моторошне враження? Воно таке. І хоча, знову таки, соціальна складова тут привід поговорити про несвободу, упослідженість та про історію, що пожирає сама себе, “Гірки землі” залишаються вельми болючим читанням. І, не сприйміть за спойлер, але катарсису не буде. З цим трохи краще в оповідань, що доповнюють авторку збірку. Отам трохи просвітів є.

 

Advertisements

2 thoughts on “Цитатник. Галина Пагутяк про життя та чуття юної заробітчанки

  1. Мені здається, ця тема дуже не проста. Насправді, таких книг, враховуючи сучасну кількість заробітчан виїхавших з Україні, потрібно більше. Оскільки абсолютно точно, відчуваю це по собі, існує певна прірва між емігрантами і тими хто залишився. І чим далі, тим більше це непорозуміння зростає. Багато хто в Україні вважає, що якщо ти виїхав за кордон, то обов’язков вже багатий, хоча це далеко не так. І навпаки, заробітчани не розуміють людей, які просто сидять і скаржаться на життя, замість того щоб встати і хоч щось зробити. Тому про це потрібно писати, а найголовніше читати. Добре, що перші книги вже з’явились. Сподіваюсь будуть ще. Дякую за цікавий, а головне відкритий огляд, дуже потрібної книги.

    Вподобано 1 особа

    • Дякую, я рада, якщо огляд був корисним.

      Щодо літератури про заробітчанство, то я б не сказала, що це замовчувана тема – це не такі вже поодинокі книжки, деякі мали солідний розголос (наприклад, “Мама по скайпу” – дитяча антологія про розділені сім’ї). Але цей розголос якийсь… не рівний за масштабом проблемі. І доволі локальний – більшість тих книжок виходили у західноукраїнських видавництвах і, очевидно, переважно там і продавалися. З одного боку, це зрозуміло – де населення мобільніше і частіше виїжджає за кордон працювати, там і пишуть/читають, але… Щось з цією ситуацією не те.

      Вподобано 1 особа

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s