Світ новий оцей. Station Eleven

Ті давні дні

Не дійсністю здаються, а сновиддям.

Та в пам’яті я дещо зберегла.

Зимові подорожі – річ прекрасна, але де в чому страшна. Залежність від погоди, необхідність тягати на собі кілька кілограмів одягу/взуття, вибудовування маршрутів з огляду на те, а де кожну годинку-півтори можна випити чаю – є трохи недоліків. Але серед них ніщо так ефективно не підгодовує параною, як вічнозелене: “Той чувак на мене чхнув! А раптом у нього грип, я не хочу грип!”. А тут іще ВООЗ майже кожного року знайде, чим порадувати. Веселі дні першої “каліфорнійської” зими для всього світу трохи призабулися, але кожного холодного сезону повертається улюблена гаряча тема: рано розслабилися, люди 21 століття, ви ще отримаєте свою “іспанку”, тільки наступного разу вона буде страшнішою!

І рівно оцій оптимістичній темі присвячено (пост)апокаліптичний роман канадської письменниці Емілі Сент-Джон Мандел. Уявіть собі надзвичайно вірулентний штам грипу: захмарна контагіозність, інкубаційній період в кілька годин, середня тривалість гострої фази – дві доби, смертність 99,9(9) відсотків. Тобто, власне “іспанку” в кубі, помножену на сучасні комунікації – міжконтинентальні перельоти, громадський транспорт та інші способи зібрати багато людей в одному приміщенні. Ласкаво просимо до “Станції Одинадцять” – книжки, де майже все людство вимирає на перших сторінках. А ті, що лишилися…

dscn1535

А ті, що лишилися, живуть серед уламків цивілізації маленькими комунами, що дуже сторожко ставляться до незнайомців. Хоча Мандел охоче вдається до флешбеків, в яких описує перші тижні та роки після Колапсу, вона не приділяє великої уваги руйнації світопорядку. Людей майже не лишилося, серед тих, хто вижив – забагато дітей та підлітків, підтримувати інфраструктуру нема кому, бензин, авіаційний гас, антибіотики та інші приємні залишки минулих часів скінчилися доволі швидко, в містах жити неможливо, а людей зі зброєю краще уникати, хоча, здається, більшість з них патрони вже використали, але арбалети та ножі ніхто не скасовував. Триває Двадцятий рік по Катастрофі, життя вже стало спокійнішим: найбільш буйні перебили одне одного, схильні до тоталітаризму (релігійного в тому числі) вже організували свої осередки, які інші оминають двадцять п’ятою стежкою, мисливці полюють, хлібороби вирощують, що виростять, оптимісти “перевинаходять” верстати для друку газет та поширюють чутки, що, ніби, десь ціле місто освітлює себе електрикою! І оцим атомізованим, небезпечним, але не сказати, що таким вже антиутопічним світом їздить “Мандрівна Симфонія” – трупа музикантів та акторів, що грають Бетховена та Шекспіра. Чому Шекспіра? А кого ж іще?

Шекспір був третьої дитиною в своїх батьків, але першим, хто пережив малі роки. Четверо з його братів-сестер померли дітьми. Cин Шекспіра Гемнет помер в одинадцять, а його близнючка лишилася жити. Епідемії змушували знову і знову зачиняти двері театрів, смерть ширилася землями. А тепер, у присмерках, які даремно розганяли свічки, в добу, коли електрика приходила і зникла, Тітанія знову повернулася до свого короля: “А місяць, владар вод, блідий од гніву, зволожує дощами все повітря, і люд застуда мучить та гостець”.

Ніщо не здатне знищити потяг людей до прекрасного, натякає нам письменниця, і “Мандрівна Симфонія” в романі одночасно уособлює Невмирущу Культуру та ілюструє особливості виживання порівняно малою групою. Уже лише за цей сукупний образ книжечку хочеться обійняти та й заплакати собі. Так, фактично “Станція Одинадцять” не є порядною постапокаліптикою – це радше притча, причому притча не про виживання, а про те, що саме можна вважати базовими потребами людини. І те, що Мандел ставить на Шекспіра, вирізняє її твір поміж сестер за жанром. З одного боку – родзинка та привід погратися в інтертекстуальність. З іншого – доволі нетрадиційний підхід та підтекст. Світ “Станції” майже помер, але все ж таки потроху одужає, і те, що символом одужання є культурні потреби, викликає у мене шалене замилування. Але не лише це. Світ “Станції” – він… гуманний в тому значенні, яке мені близьке. Ще разочок: землею пробігся апокаліпсис, а там все ще є люди, що заробляють на життя театральними виставами. Люди, які не впахують на землі, не мародерствують (гаразд, мародерствують, тобто обшукують будівлі шкіл, треба ж десь каніфоль знаходити), не грабують ближнього свого і не випльовують його кісточки – а ставлять Шекспіра. Головна героїня Кірстен приєднується до трупи тому, що до Колапсу вона була дитиною-з-реклами і не уявляє, що могла би робити щось інше. І на цьому моменті я заплакала вдруге, бо тут яскраво бахнуло не лише уявлення авторки про гуманізм, але й про гендерні ролі. Уявила собі написаний чоловіком “виживальницький” текст, де молоді жінки не кладуть живот на відродження людства, а професійно реалізуються у сфері, з якої немає практичної користі. Хм… А в тексті багато таких промовистих дрібничок. Наприклад, серед ознак населених пунктів, яких нормальним людям краще уникати, є характерна особливість: “Кажуть, у них там дванадцятирічні ходять вагітними, ну, точно хворі чуваки!”.

Іноді від цього не-чудесного нового світу беруть дрижаки, іноді – можна повірити, що все у них вийде, бо не такі вже люди і погані звірята… Але кінець кінцем побудову нового світоустрою не можна назвати ключовою темою роману. Ні, в ньому є красномовні епізоди і наскрізна квестова лінія з детективним елементом, але все це має допоміжний характер. Про найзначущий конфлікт герої прохоплюються між ділом та майже випадково: “А чи варто нам вчити наших дітей знанням про минуле? Навіщо їм показувати лептопи та айфони? Яка користь з малюнків літаків?”.

Оптимістка-Мандел ніби й нічого прямо не каже, але натякає гучно: варто, треба, обов’язково. Фантасмагорична історія коміксу, якого не існує, але в Крістен він є… Зворотня перемотка життя актора Артура Ліндера, що помер на сцені у День Перший, але не від грипу, і нікому вже нема діла до героя таблоїдів, коли не вулицях ТАКЕ… Хроніки виживання Аеропорту, де випадково зібралося кількасот здорових людей, які так і не сконтактували з носіями вірусу… “Станція Одинадцять” – це свого роду ретроспективна постапокаліптика, про апокаліптичну складову сюжету якої читачі дізнаються фрагментарно та сильно постфактум. Але для авторки Колишній світ є невід’ємною частиною Нового. Колапс не обнулив цивілізацію, люди не втратили культуру, і всі сюжетні рушниці, які розвісили за 10-15-20 років до пандемії, ще знайдуть свої мішені. Коло замкнеться, і “Мандрівна симфонія” знову рушить у путь – ставити “Сон літньої ночі” у липні, а “Гамлета” та “Короля Ліра” – у грудні. Новий світ можна звільнити від старого, але чи справді варто це робити? Розповідаючи про дороги з покришеного асфальту, про осмілілих оленів та занепад мегаполісів, Емілі Сент-Джон Мандел змушує гостро полюбити сьогодення. Хоча б на хвилиночку, незалежно від того, чи вдалий був день і чи не паскудно склалося життя в цілому. І не тому, що не можна жити без гарячої води з крану та без вай-фаю у смартфончику. А просто вай-фай та смартфон, кава з автомату і перельоти аеробусами, душ та електрична пічка з купою програм, порівняно чиста вода та яскраві хіпстерські шкарпетки – все це є суттєвими та не дуже складовими нинішнього світу. Світу, яким він є зараз, і завтра може зникнути. Поганий він чи хороший – це вже інша розмова. Бо іноді на перший план виходить те, що він є звичним. А це характеристика, яку легко недооцінити і ще легше – втратити.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s