У самого білого моря. “Поміж сірих сутінків”

“А наступною книжкою можна почитати американський підлітковий роман про сталінські репресії”. Еее? Сталінські репресії – гаразд, такого читалося багато. Але підліткове? Американське? Еее?

А воно таке є. У 2011 році рок-музична продюсерка Рута Шепетіс опублікувала дебютний роман. Так, підлітковий – це зараз перспективна ніша. Але його п’ятнадцятирічна героїня Ліна живе у Каунасі 1941 року. Не дуже довго живе, треба сказати. Ні-ні, жодного постмодерну чи містики, головна героїня не помре на перших сторінках. Просто затишний будиночок у Каунасі та мрії про літню школу з живопису швидко підуть в історію. “Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите!”. Так, Руту Шепетіс прославив підлітковий роман про депортацію литовців.

dscn1014

Шматок глевкуватого литовського хліба на фото важить 69 грамів. Добова пайка в алтайському трудовому таборі, за даними письменниці, складала 100 грамів.

(Неліричний відступ: мені сьогодні сказали, що я є майже професійною читачкою художньої літератури “про концтабори” – мовляв, можу робити доповіді про відбиток історичної пам’яті в сучасних перекладених текстах. Нууу… Може, й так. Я не знаю, чому ці книжки обирають мене – я від них уже ховаюся і ніколи не шукаю “щось таке” навмисно. Але більшість отої читаної художки все ж таки стосується Європи та таборів нацистських. Тоді як в романі Рути Шепетіс йдеться про життєві обставини, про які особисто мені читати важче, бо – упс! особисте. Уже не одноразово згадувала і згадуватиму, що моя бабуня народилася на сонячній Амурщині, бо 1930 року отакі “Збирайтеся швидко!” постукали в двері дому, що так і не став її. Те, про що і як пише Шепетіс, дещо схоже на стримані (і, схоже, внутрішньо цензуровані) оповідки, на яких я зростала. Хіба що “в куркулів” режим був трохи м’якший. Хоча депортованих героїв американської авторки теж ніхто за “колючку” не заганяв. Який в тому сенс, коли навколо – нічого).

Отже життя обдарованої юної художниці Ліни та її родини назавжди змінилося 14 червня 1941 року. Людей, дібраних за незрозумілим принципом, – жінок різного віку, малих дітей, старих – повантажили у теплушки для скоту та повезли… кудись. Перше кудись знаходилося на Алтаї, де знесилені люди мали сапати державні буряки. І це ще не найгірший варіант. Бо минув майже рік, і концепція змінилася.

Я намагалася вловити закономірність. Як нас добирали до майбутнього перевезення? Закономірності я не бачила. Психологія сталінського терору, схоже, полягала в тому, щоб ніхто не знав, чого чекати далі.

Далі було. Якщо перші дві третини роману присвячені повільній адаптації людської психіки до нелюдських умов, у першу чергу, психологічних: заслання ні за що, вимоги підписатися під зізнанням, що вартуватиме вироку у 25 років, погрози, знущання, підштовхування до колаборації – то остання виходить на межі відвертого сурвайвал-горору. Це не спойлер, про те йдеться в анотації: після тривалого перебування на Алтайщині, родину Вілкасів переводять до іншого табору. Такого, що його ще не існує – самі будуватимете. На березі моря Лаптєвих – у світі крижаного холоду та нескінченних сірих відблисків полярної ночі.

Як розказати підліткам з багатої країни, що далеку війну бачили лише по телевізору, про обставини, в яких людей винищували навіть не з якоїсь надзвичайної люті, а просто тому, що їхнє життя раптом розгубило будь-яку цінність? Табори, які описує Рута Шепетіс, не є концентраційними в звичному розумінні. Такі собі… трудові. Відпрацював день на користь радянського господарства, отримав якусь пайку – і живи собі, як хочеш. А що умови такі, що навряд чи виживеш – ну ой. Не пощастило. Тому письменниця наполегливо пересипає основну оповідь постійними флешбеками про колишнє нормальне життя, всіляко підкреслюючи ненормальність того, що відбувається в тексті, хоча це ніби і так очевидно. Подекуди ці вставки справді додають розповіді гостроти, але іноді вони збивають ритм і тому дратують.

Окрім певної “влобності” і схильності проговорювати найпростіші речі, майже не залишаючи шансів півтонам, _підлітковість_ тексту видає і проблематика роману, і фокус. По-перше, Рута Шепетіс не просто описує зовсім юну дівчину, але й виразно апелює до досвіду її однолітків. Тому в тексті знаходиться місце і для криз дорослішання, і для першого кохання, і навіть для побіжної згадки про місячні – яких все одне нема через недоїдання. Як роман про вчорашню дитину в недитячих умовах – “Поміж сірих сутінків” є цікавим. Але іноді сум брав, бо у дорослих персонажів банально яскравіші історії, які так і залишилися за кадром.

І друга особливість – це те, як сфокусована оповідь. Шепетіс багато і відверто пише про смерть – але найбільш старанно розписує смерті дитячі або материнські. Є в тексті згадки про насилля (наприклад, Ліна, зрозуміло, боїться зґвалтування), та цю проблему авторка вирішує у спосіб, який можна було б назвати win-win, якби не йшлося про настільки жахливі речі. Якщо коротко: одна з жінок у таборі “добровільно” стала повією, і тему можливих ризиків для інших письменниця з полегшенням закрила. Ні, бідолаху всі жаліють, з нею навіть розмовляти не припинили (!), а через головну героїню знову і знову підкреслюється, наскільки аморальним є примус до такого “вибору”, але “осадочек” від цього сюжету залишається неприємний. Хоча… важко сказати, як про такий аспект розповісти по-іншому. Ще одна потенційно цікава тема, яка майже повністю випадає з фокусу – це політика. Нє, геть без відголосків не обійшлося, але підкреслена необізнаність героїні, по-перше, допомагає не занурюватися в глибини, по-друге, підтримує конфлікт на притчевому рівні: добро проти зла, деталі – зайві. Між іншим, нормальні люди і серед “совєцьких” тут є. А це вже в плюс.

У цілому ж Рута Шепетіс написала роман про те, як людину-піщинку намагаються перемолоти жорна системи. Тією чи іншою мірою статистами тут виступають всі герої, включно з Ліною. Практично жодне з них не має простору для маневрів, і багато хто відмовляється борсатися навіть у своєму “секторі” безжального моря історії. Здається, це і мало бути основною думкою – будь, як жабка, перебирай лапками щодуху, щоби там не було – але в сюжеті переміг Бог із машини. Цілком історичний, до речі, що трохи пом’якшує раптовість фіналу. Аж цікаво, як цей момент покажуть в майбутній екранізації – помірно по-голівудському, яке воно є, чи круто по-голівудському – як, в принципі, можна зробити…

Так, екранізація вже в процесі – причому кооперативна: США+Литва – і ролі другого плану виконують здебільшого литовські актори. “Поміж сірих сутінків” не лише зробив доньку литовського біженця Руту Шепетіс відомою письменницею, цей роман справді актуалізував тему сталінських репресій проти народів Балтики в тій частини англомовного середовища, де цього дивно було б очікувати. Чимало відгуків на ГудРідз починаються з плюс-мінус стандартного: “А от ви знали? От і не знала/знав, а тим не менш!..” (готова скласти списочок для потенційних підліткових бестселерів на українському матеріалі – але хто ж їх писати буде). Ну, і як із захопленням доповідає Вікі – Шепетіс стала першою з американських янґ-адалт-письменниць, що виступила перед Європарламентом. Було про що поговорити…

Поміж сірих сутінків” – симпатична, хоча й дійсно дуже підліткова книжка. Місцями вона аж надто драматургічно проста, місцями – аж надто відверто витискує емоцію, а в інших випадках – навпаки, сумно підморгує читачеві, якій добре орієнтується в тематиці.

– Він каже, щоб одяг залишили тут: його оброблять від вошей, – переклала мама.

Почувся якийсь дивний запах – чи то від нашої групи, чи з лазні. Скрикнув старий – уже в приміщенні.

(Якщо хтось подумав про те, що і я, – ні-ні, справді просто лазня). А от переклад – несимпатичний. Не епіка формату сканів з Ферранте, а просто – могли б перекладати тонше і редагувати краще. Місцями він синтаксично кострубатий, крізь граматичні форми проглядає іноді англійська, але частіше – російська (ні, перекладу російською я не бачила), а що стосується лексики, то це той випадок, коли у двобої СУМа з Кримським перший перемагає всуху. Таке. Читати можна, але уявний червоний олівець заспокоївся лише під останню третину – коли там довгоочікуваний саспенс попер, і стало якось не до формулювань. Тим не менш, хотілося б почитати і пізніші романи Рути Шепетіс. Серед них є і присвячений останньому рейсу “Вільгельма Густлоффа” – ще одне вітання радянській історії Другої світової війни.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s