У казковій обгортці. Briar Rose

Може, то осінь в усьому винна, але закон парних книжок мене вже лякає. Ніби, й намагаюся уникати відвертих “комплектів”, а вони все одне лізуть і лізуть, лізуть і лізуть (ой, майже цитата з Камю вийшла), не питаючись мого дозволу. От і вчора, дочитуючи чергову книжку, раптом усвідомила, що рівно про те саме читала за тиждень до того. Але, як водиться, написане не так.

Парними книжками цього разу стали “Відлуння” Лариси Денисенко та Briar Rose Джейн Йолен. Обидві книжки присвячені намаганням онучок розібратися з минулим: в першому випадку – діда, в другому – баби. Героїня Лариси Денисенко – молода німкеня Марта майже випадково взнає, що її дід не загинув десь під Житомиром під час Другої світової, а не дуже мирно сконав у німецький божевільні в поважному віці 94 років. Марта розгортає справжнє полювання на минуле, паралельно отримуючи обов’язкову порцію Жіночого Щастя (тм). І, хоча темою роману є спільне життя з непроговореними травмами і кризами ідентичності, на ділі українська письменниця більше уваги приділяє сьогоденню та демонстрації неструнких лав цікавих фрикуватих персонажів. А от американка “чесно” будує сюжет навколо домашньої загадки. Після смерті бабці її героїня Бекка усвідомлює, що ніхто в родині не знає, ким була покійниця. Більше того, ніхто навіть не може напевно сказати, як її звали і коли вона опинилася в Америці. Сама старенька під кінець лише марила казкою, яку десятиліттями оповідала трьом внучкам. Казку про принцесу та замок, оповиті магічним сном. “Я була принцесою! – наполягала вона. – Обіцяй, що знайдеш замок! Обіцяй, що знайдеш принца!” Бекка присяглася, Бекка знайшла.

3416423

Серед тих книжок з номінаційного пулу Міфопоетичної премії, що я вже встигла прочитати, – “Спляча Красуня” є найреалістичнішою. Власне, магії як такої в ній немає. Але казка є, це правда. Невеликий за обсягом роман Джейн Йолен належить до того підвиду ретелінгів, що допомагають знайти ознаки вічних сюжетів в звичайному людському житті. Хоча… Життя бабусі Джемми таким лише прикидалося.

Колись не дуже давно в американському селі (фермерській комуні, якщо точніше) зростали три сестрички – Шана, Сильвія та Бекка. І були в них мама, тато, а ще – бабуся Джемма, що знала багато казок, але завжди воліла розповідати лише одну. Ту, де в короля та королеви народилася довгоочікувана донечка. Ту, де зла фея в чорному вбранні зі срібними орлами прокляла весь замок, захований серед шипів. Ту, де поцілунок принца розбудив лише Сплячу Красуню, а всі інші залишилися спати вічним сном. Ця моторошна версія казки не в усьому збігалася з каноном, на що з переляканими риданнями вказували друзі малих сестер. “А наша бабуня розказує так!”. А ще бабуня наполягала, що все у цій казці – чистісінька правда!

Зі структурного боку книжка сплетена з трьох ліній оповідей. Одна з них – це повторювані оповідки Джемми, яка повільно для читачів, але вдесятитисячне для своїх онук розповідає добре знану казку з лячними акцентами. Другою лінією є історія Бекки – наймолодшої сестри-мрійниці, до якої надто поблажливо ставляться в родині. Лише Бекка, що проводила з бабусею найбільше часу в роки повільного згасання розуму, готова повірити, що за проханням “Знайди замок!” ховається більше, аніж загострення маразму. У цьому розрізі Briar Rose є чесною і доволі неприємною розповіддю про те, що люди насправді не дуже хочуть знати правду (перепрошую за пафосний каламбур). “Наша бабуня ніколи не розповідала про минуле” – ну й нічого. “Наша бабуня мала приїхати до Америки ще до початку Війни!” – хіба ж може бути інакше? “У нашої бабуні навіть номеру на руці не було!” – і це неодмінно щось там гарантує. Бажання Бекки препарувати минуле, копирсатися в забутих документах розбиває скляний замок спокою поважної середньокласової родини із єврейським корінням.

Читати написану ще наприкінці 1980-х книжку, присвячену пошукам коренів, тим цікавіше, коли знаєш людей, які тут і зараз допомагають заокеанським клієнтам знайти хоч щось. Романній Бецці було простіше – війна ще не настільки відгула, аби вже живих свідків не лишилося, а вона все ж таки журналістка, то ж має певні корисні навички роботи з іформацією та інформантами. З іншого боку, романній Бецці було складніше, бо “Шукати Замок” вона поїхала до все ще соціалістичної Польщі. Оця частина сюжету – окрема цукерочка. На пункті: “Ми вам знайшли гіда, привезете їй кілька пар джинсів 12 розміру”, – я аж розчулилася! Сама героїня розуміє, що її спроба вдихнути життя в стару казку збоку має дуже дивний вигляд. Але вона пообіцяла. І серед сірого забуття, що його дбайливо плекають місцеві жителі (важко їх за це судити, бо ще важче уявити, як можна жити з тим, що вони підняли собі на спини) Бекка знайде і замок, і принца.

І, так, третя сюжетна лінія маленького роману – це ретроспектива тих подій, які чи то навмисно, чи то волею хворобливої свідомості, що не змогла в інший спосіб зжитися із жахливими споминами, перетворилися на казку. Якщо чесно, ритмічно цей шмат тексту мені пішов доволі погано. Знаю, що це круто, коли оповіді під точку зору різних персонажів інтонаційно, лексично, граматично різняться. І стилістично Джейн Йолен це робить переконливо. Але у порівнянні із заколисуючими мотивами бабусиних переповідок і спокійним та багатим на діалоги звітом про пошуки Бекки – сухувата та неймовірно щільна сповідь очевидця давніх подій змушує зщулитися й забажати, щоби воно скінчилося якнайшвидше! Навіть не думаю, що це випадковість. Зрештою, не всі казки мають отримати щасливе закінчення. А, з іншого боку, і не-щасливим більшість з них не є. Але кожна людина, яка шукає правду, спочатку повинна чесно собі зізнатися: чи справді вона хоче знайти те, з чим потім доведеться жити. “Спляча Красуня” дає доволі недвозначну відповідь: треба, бо не знаючи коренів, не впізнаєш і листя. Але це шлях Бекки, що його навіть її сім’я не розділяє. Читачам тут простіше – кожне може визначитися “в теорії”. Бо… не думаю, що це приємно проживати на практиці.

PS: Briar Rose отримала свою Міфопоетичну премію у 1993 році. Ця книжка входить в проект The Fairy Tale Series, що був однією з перших спроб системно працювати з ретелінгами. Більше того, укладачка серії – відома письменниця та дуже відома редакторка Террі Віндлінг – у передмові докладно пояснює, чим цікаві перекази казок і чому вони з колегами взялися за це дивне діло (з посиланнями на класиків та цитатами з Толкіна, все по-дорослому). Зараз, коли рясні луки тих ретелінгів (переважно, янґ-адалтових) вкривають sf&f “землю” ген-ген до небокраю, читання такої апології викликає складні сентиментальні почуття. Люди, можна сказати, цілий жанр викохали, але ще того не знають…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s