Історичне #літо_читання №5. Романи про вікторіанське розлучення та охорону дівочої честі в Джазову епоху

“Во первых строках” цього запису мушу зізнатися: я задовбалась. Тобто добряче погарячкувала, коли зібралася за половину літа прочитати 16 історичних романів. Як з’ясувалося, тут у нас той випадок, коли якість перемагає кількість. Тобто жага дезертувати в бік інших жанрів стала настільки нестерпною, що масштаби експерименту треба швиденько скорочувати. Тим не менш, дещо я ще читатиму, та й про уже прочитане варто розповісти.

Цього разу у випуску два чимось схожі тексти. В обох випадках йдеться про межі дозволеного жінці. Щоправда, епохи різняться – глибоке вікторіанство та зоряна година флапперок.

boocover3

Запечатаний лист” Емми Донохью (доволі відомої ірландської письменниці, що давно переїхала до Канади та прославилася вже там на всі усюди “Кімнатою“, екранізація якої нещодавно збирала кінопремії) має привабливо-шокуючу анотацію. Ні, справжнього шок-контенту там нема. Там в іншому фішка: історія про бурхливе розлучення в середині 19 сторіччя, яка місцями здається відверто анахронічною, реальна. І майже всі герої книжки – історичні особи, через що читати про їхні юридичні негаразди трохи незручно.

Наприкінці літа 1864-го Емілі Фейтфул, що її друзі звуть Фідо, зустрічає давню подругу. Фідо трохи лякається примарі з минулого, але не може встояти перед спокусою оновити стосунки з Гелен, які колись суттєво вплинули на її долю. Проблема тільки в тому, що світська красуня має солідні родинні трабли: вона зраджує чоловіка і хотіла б, щоб подруга трохи посприяла її в цій клопіткій справі. І була б це історія про любовний чоторикутник екзотичної конфігурації, якби адмірал Кодринґтон не виявився людиною по-своєму принциповою. І тепер у Гелен попереду дуже неприємний судовий процес. А у Фідо – ще більш неприємна роль головного свідка захисту, яка може не лише зіпсувати їй репутацію, але й вщент розбити кар’єрні перспективи та поставити хрест на стосунках з першими феміністками.

За формою “Лист” є лінійним мелодраматичним детективом із цілим колективом ненадійних оповідачів. Брешуть там всі: умовно негативні персонажі – іншим, умовно позитивні – собі. Тим не менш, попри повільний темп та впізнавані сюжетні ходи, читати цей роман дуже цікаво. По-перше, судова драма в декораціях 19 століття – це круто. По-друге, Емма Донохью на повну скористалася матеріалом: тут і про лицемірство як основу порядної вікторіанської родини, і про дружбу з бенефітами (яких не чекає і не пропонує одна зі сторін), і про умовність панівних якоїсь миті моральних стандартів, і про тогочасне материнство, і про складне підґрунтя стосунків між жінками – скарб, а не книжечка, як про щось не розкаже. то принаймні пояснить де шукати. Наприклад, про юридичні колізії та довгий шлях до права на розлучення.

— Но должны же быть исключения! — взорвалась Хелен.
— Кое-какие исключения имеются, — с сомнением сказал Фью. — Любая мать, даже если ее измена доказана, может ходатайствовать об опекунстве или о разрешении видеться с детьми до достижения ими возраста шестнадцати лет… Но на практике суд отдает матери детей старше семи лет только в том случае, если ее репутация безупречна, а отец известен жестоким обращением, пьянством или… э-э… нездоровьем… вы понимаете, что я имею в виду, — смущенно сказал он. — А вот, например, поэта Шелли вынудили расстаться с детьми из-за его атеизма.
— Закон — тупой и жестокий истукан! — с возмущением прошипела Фидо.
Фью перевел на нее серьезный взгляд.
— Как только в парламенте начинают обсуждать это положение закона, мисс Фейтфул, раздается хор голосов в защиту священных прав отца, но большинство из нас подозревают, что истинная причина более прагматична. Существуют опасения, что если женщины смогут разводиться с мужьями, не боясь потерять своих детей, то количество разводов значительно увеличится.

А от для мене чи не найцікавішою темою був стосунок серед прото-суфражисток. Емілі Фейтфул, головна героїня роману, є однією з перших жінок-видавчинь, що організувала майже виключно жіноче видавництво, де друкувалися фем-журнали. Поряд з нею згадуються численні діячки британського жіночого руху середини 19 сторіччя. От тільки стосунки між ними важко вважати ідилічними. Якщо коротко – то все, як завжди у відносно мирні часи: неофіційна ієрархія, декларативне сестринство та прогнозована залежність від “Ото б чого зайвого не подумали!”. Про палкий про суфраж поки що не йдеться – поважні пані не часто думають про такий екстрим, як вибори, але завжди готові відмежуватися від сміливиць, що вдягають непристойні штані.

— Но раздаются призывы к тому, чтобы женщины занимали судейские должности, избирались в парламент, на государственные посты…
— Ну, если какие-то доводы доводить до абсурда… — Фидо взяла себя в руки. — Лично я думаю, что закон не должен препятствовать активному участию женщин в жизни общества. Впрочем, в этом ведь нет необходимости — трудно представить, чтобы профессиями, о которых вы упомянули, мечтали овладеть многие женщины. По своей природе мы преимущественно интересуемся более благородными областями деятельности: образованием, медициной и благотворительностью.

Страшенно цікаво, як буквально за одне покоління думки настільки змінилися, але про це Емма Донохью вже не пише. А шкода – із задоволенням би почитала щось в неї про кінець позаминулого сторіччя – мені подобається, як вона акцентує та крутить історією.

У другому романі теж є і реальні особи, і – колишні – суфражистки. Тільки американка Лора Моріарті зосереджується на іншому аспекті жіночих прав, хоча проблема розлучень її головну героїню якоїсь миті також хвилювала.

27152905

Іншого літа, у 1922 році, знуджена домогосподарка з Канзасу знаходить в собі сили рушити на пошук… ну, можна сказати, пригод. У родині одних з центральних стовпів місцевого товариства зростає нетипова донька – розумна, вродлива, талановита, але абсолютно некерована. Якраз з тих дівчат, за якими зацікавлено стежать всі пліткарки: коли ж, коли воно в подолі принесе? Але мати дівчини з якоїсь причини готова підтримати її артистичні мрії. Лу вступає на підготовчі курси до модної танцювальної школи в Нью-Йорку і потребує компаньонки, яка стежитиме за зухвалою п’ятнадцятирічкою замість матері, що готова з полегшенням звалити цей тягар на чужі плечі. А Кора не лише хоче вирватися з дому, який ось-ось і стане надто пустим, коли сини поїдуть до коледжу, але й щиро рветься у рідне місто, з якого вона колись поїхала у сирітському потязі. Кора сподівається витрусити правду про своє походження з неговірких черниць. Лу упевнена в своєму блискучому майбутньому, але також сподівається – до прикладу, нарешті скуштувати міцного алкоголю. Це ж Нью-Йорк, не може бути, що сухий закон там настільки ж поважають, як в їхніх краях!

У “Компаньонці” Лора Моріарті створила текст, який на початку здається оманливо простим, але потім набирає розмах родинної саги в мініатюрі. Перша (і більша) частина роману виразно гомонить раннім Капоте та іншими подібними текстами. Але несподіванка номер один – головна героїня тут не яскрава Лу, а її 36-річнеа компаньонка. Несподіванка номер два: Кора у письменниці чудова –  спокійна, іронічна, з непростим бекграундом, але неочікувано смілива, дуже розважлива, проте готова до нестандартних рішень. І розповідь про одне нью-йоркське літо несподівано перетворюється на доволі злий портрет першої половини 20 століття. Оповідачка безжальна до себе і епохи:

Кора была не против цветных. Она, например, очень любила Деллу, всегда хвалила ее стряпню и уборку. В прошлом году уговорила Алана поднять Делле жалованье, а когда та отпрашивалась побыть с детьми, всегда шла навстречу.

Но сидеть в театре рядом с цветными… такого Кора и помыслить не могла. В ее картине мира цветные, если только не занимались подстрекательством и коммунизмом, предпочитали кучковаться на балконе, а большинство и вообще не интересовалось театром.

– вона невблаганно фіксує вади, перетрушує стандарти та запекло бореться за те, що вважає правильним.

– Мне пора. – Кора встала. – Уиннифред, спасибо за бранч. Пообедать в прохладе было очень приятно. – Она выдавила улыбку, задвинула стул и пошла по сцене направо, к лестнице.
– Погоди, а петиция? – спохватилась Уиннифред.
Кора сошла по ступенькам, еле различая их в тусклом свете. Вот тебе и сбежала по-тихому. Ну что ж, немного честности не помешает.
– Нет. Я считаю, это хорошо, что аптеки выкладывают презервативы на витрины. – Кора сделала паузу, надевая перчатки. – Но за бранч все равно спасибо.

Непогано для людини, яка побудувала довге зручне життя, з дивовижною вправністю жонглюючи правдою та брехнею! Але однією своєю роллю Кора не задоволена більше, ніж іншими. Може, вона могла б бути вправнішою компаньонкою для Лу, за життям якої вона занепокоєно спостерігатиме все життя.

PS: Лу з роману – це Луїза Брукс, танцюристка, актриса, ікона свого покоління, яка під кінець життя написала одні з найцікавіших мемуарів про старий Голлівуд.

Louise-Brooks-physical-beauty-37709191-936-1391

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s