Вікторіанське бінго. Підліткова мелодрама з біганиною та абсолютна класика

Наступна порція книжок в межах мого маленького челенджу разом справляють Дуже Дивне Враження. Мене почало хитати між жанрами, тому за першу прочитану книжку травня відповідала Касандра Клер, а за першу червневу – Ґаррієт Бічер-Стоу.

17853607

За клітинку “Фантастика чи фентезі” я від початку планувала читати щось сучасне стилізоване. Але  замість того, щоби, як і збиралася, почитати щось англійською, пішла легким шляхом і подалася в бік перекладеної російською Касандри Клер. Фатальну помилку спричинило те, що “Місто кісток” виявилося не аж таким страшним, як здавалося. Але читати далі не стала з патріотичних міркувань (хай КСД продовжує серію), а умовний вікторіанський приквел виглядав спокусливо. Ой.

Усе, що я можу сказати: “Механічний янгол” – це поганий текст (із фіговеньким перекладом). У першу чергу – з технічної точки зору: він банально погано написаний, нитки звідти стирчать в непристойних позах. Сама по собі ідея виписати вікторіанське урбан-фентезі ще й у лондонських локаціях – правдешній цукерок. Елементи клок-панку також приємна штука. І навіть вся ця біганина з нефілімами-охоронцями від демонів – ну, чом би й ні. Але нелогічний сюжет, стандартизовані до нестями персонажі, влобний фан-сервіс, набридливий любовний трикутник і принципова меріс’юшність персонажів- підлітків… Нє-нє, не треба, краще не треба. Воно, може, й непогана можливість вимкнути мозок під час читання, але така ступінь нєзамутньонності просто дратує. Намагаюся згадати, через яке запаморочення я поставила цій штуці аж дві зірочки на ГудРідз… Здається, тому що там прикольний Маґнус Бейн, хоча його дуже мало. А, і ще кілька педагогічно корисних емансіпе-епізодів. Але воно того було не варте.

І з іншим пунктом – книжка американської письменниці – вийшло набагато спокійніше. В нашу шкільну програму “Хатина дядька Тома” не входила, тому от лише зараз уперше й прочитала. Краще б, дійсно, в дитинстві, – бо воно спрощено-прямолінійне (і на тлі сучасних _нам_ “аболіціоністських” історичних романів вигляда пласкуватим), зате з елементами пригод. Ну, але як вийшло – то вийшло.

b2a06e790400e82bcb87af257feedd3d

У випадку з “Хатиною…” також доволі невибагливу фабулу із класичними для літератури 19 століття прийомами а-ля “Ніщо так не прикрасить сюжет, як красива і доречна смерть позитивного персонажа” для мене затьмарило кілька моментів. По-перше, дуже душевне змалювання повсякденності: від їдла (божечки, де вони стільки курчат брали, щоб по кількаро на сніданки їсти!) до організації життєдіяльності великого будинку. NB: класики-чоловіки здебільшого такою деталізацією не страждають, тому додатково подякуємо тітоньці Ґарієтт.

По-друге, пані Бічер-Стоу робить приємні виїзди в різні жанри. Тут вам трішки екшен-елементів, низка великосвітських епізодів, романтика Фронтиру в квакер-варіації, чудовий епізод – сім’ячко для всієї Південної Готики як вона є, доволі збоченна версія більдунгзроману – таке розмаїття гарно йде, коли пригоди не конче цікаві.

По-третє, “Хатина…” є чудовим навчальним посібником, де просто в тексті докладно й чітко розбираються складові дегуманізації. Власне, воно для того й писалося, але спостерігати за аргументацією дуже круто, бо деякі пункти неочевидні. Ні, не з точки зору аргументації – важко повірити, що й це треба було проговорювати.

Деякі сентенції передбачувані.

— А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? — сухо запитала міс Офелія.

— Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони — нижча раса.

— То що ж, по-вашому, вони й душі не мають? — вже з обуренням спитала міс Офелія.

— Ні, чому ж, — позіхнувши, мовила Марі, — цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен-Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком — це нібито однаково, як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй відчувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, їй-право. І все ж Сен-Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву.

Тоді як інші – феєричні. Про Джорджа-винахідника:

— Та він же сам придумав он яку машину! — досить необачно докинув один робітник.

— Атож! Машину, що заощаджує працю, еге? Чого ж би ще від нього чекати! Тільки негр і міг до такого додуматись, будьте певні. Та вони самі тільки те й роблять, що заощаджують працю, всі як є. Ні, він тут не залишиться!

Вчетверте, хоча “іменний” персонаж тут дядечко Том, в романі справді багато жінок-героїнь, вони чудові – навіть типізовані образи опуклі в деталях, вони розмовляють між собою не лише про чоловіків. Ну просто свято якесь, як для тексту майже двохсотрічної витримки! Щоправда, найпоширеніша жіноча роль у світі Ґаррієт Бічер-Стоу – матір. Щаслива, нещаслива, добра, погана – але саме материнство в більшості випадків обумовлює жіночі сюжети. Я була подумала, що це заради наочності та жалісності, та нє – судячи за, “питомо жіноча ніжність”, “притаманна жінкам дбайливість” і такому іншому – це щось соціально-естетичне. Ну, кілька не-материнських персонажів все ж і тут є. Переважно це дівчатка, кілька олд-профешинал (куховарка Діна крутіша за всіх!) і одна вельми симпатична (так-так) стара діва. А от персонажок за типом сестер Гримке, на жаль, в романі нема. А шкода, така героїня тексти би прикрасила. Ну або можна було б розширити образ котроїсь з квакерок в бік політичного аболіціонізму. І тут не судилося.

Ані художньо, ані соціально бездоганною “Хатину дядька Тома” назвати не можна. Це агітаційний текст багатьма місцями. І агітаційний специфічно – Бічер-Стоу закидають і надмірний есенціалізм, і – водночас – своєрідно потрактовані теорії виховання, і спробу “говорити за всіх”, стереотипізуючи більшість чорних образів – а треба зважати що це все ж таки виразний погляд збоку (і незрідка – зверху), погляд релігійної освіченої білої людини з середнього класу, який часто дається взнаки. А ще привертає увагу те, що письменниця в одних випадках намагається достукатись до розуму читачів, щось пояснюючи, а в інших – змальовує зло, ну, практично як стихійне лихо – “Сховайтеся й перечекайте”. Один з цих останніх моментів – доволі спокійне ставлення до “самозародження” мулатів-квартеронів, яких в тексті овердофіга. Нє, коли йдеться про “Бідолашні матері народжують нових рабів” (прародителька героїні Тоні Морісон наявна) – це трагедія. “Він з нею ніколи не одружиться” – також трагедія, але до пункту “Ні, не одружиться” ставлення вже толерантніше трохи. А от історії “Він її купив і не зганьбив, а зробив з неї чесну жінку” – варіація нечастого щасливого кінця. Закон природи такий: “Білі чоловіки трахають красивих чорних жінок, а ті терплять, сподіваючись, що трапиться такий, що одружиться”.

Мати його належала до тих нещасних представниць своєї раси, яких сама врода прирікає на те, щоб слухняно коритися пристрастям своїх господарів і народжувати дітей, що ніколи не знатимуть батька.

– десь таке воно є, а той випадок, коли можна було б поламати паттерн, авторка свідомо зафейлила. Таке. Проте в цілому читання дуже корисне. Я вже не кажу, що це доволі нечастий випадок справді приємного й цікавого заповнення застарілих лакун. Ось за це я своє вікторіанське бінго люблю. Просто треба уважніше добирати не-класичні тексти.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s