Історії про життя, навчання й медицину. “Бузькові вогники”

Мене не можна назвати спраглою до нонфікшену читачкою – я завше була любителькою вигаданих світів. Але все ж таки буває нонфікшен і нонфікшен: просто нехудожні книжки й такі книжки, які чіпляють темою. От нещодавно я оцінила, якою цікавинкою можуть бути суто побутові мемуари, які водночас є і “своїми”, і “Іншими” (але про це трохи нижче). І так захопилася, що, здається, наліпила рекордну цьогоріч кількість закладинок.

DSCN0310

Опублікована геть юним видавництвом “Круговерть” книжка є популярною не в наших світах варіацію на тему: а як у буремні часи велося звичайним людям (на прикладі однієї-двох особистостей). “Бузькові вогники” позиціонуються як повість, але якщо це й повість – то гранично документальна. Бо фактично це є вирослі з щоденників хронологічно обмежені дитинством та юністю мемуари галицької лікарки Мар’яни Ліщинської. Тобто карколомного сюжету тут, зрозуміло, нема (взагалі склалося враження, що зла доля двадцятого століття до сім’ї пані Мар’яни була доволі милостива), персонажі змальовуються охайно й ввічливо (живі ж люди), конфлікти дозовані… Але мемуарна частина тексту розкішна. Бо тут є:

а) маленька історія на тлі Великої. Перше двадцяти-з-чимось-річчя життя авторки припало на самий кінець сорокових-п’ятдесяті-шістдесяті. Тож маємо відголоски війни, брендове “розвінчання культу особистості”, хрущовські аграрні експерименти, Карибську кризу, Відлигу, Празьку весну – і все це минає природним фоном для життя звичайної дівчини. А до всього місце дії тут Галичина, що “призвичаюється” до дійсності Країни Рад. Тому в оповідь невимушено вплетені “перші москалі”, згадки про виселених сусідів, натяки на недолугість колективізації та інші “побутово-історичні” деталі. І це вкотре нагадує про непорозуміння між людьми, що _не цікавляться тою політикою_ і більш “новинно-ангажованими”. Та де там, політика завжди поряд.

“Весь світ завмер у передчутті страшного лиха. Нусько весь вільний час сидів коло радіоприймача, ловлячи “Голос Америки” і “Вільну Європу”, які ледь пробивалися до нас крізь шуми й тріск – тоді зарубіжні радіостанції нещадно глушили. Коли я запитала, що говорять, Нусько сказав:

– Напевно, буде війна.

Це було для мене страшним. Я всяку війну ненавиділа і боялася, а тут заносилося на ядерну, це взагалі мав бути кінець усім і всьому”.

б) окрім великих подій “Бузькові вогники” багаті на події маленькі. З точки зору змальовування побуту – як традиційного, так і модернізованого – це просто клондайк. По-перше, чимало сторінок присвячено обрядовій кулінарії, звичному господарювання й такому іншому, що потроху вимирає просто в нас на очах. По-друге, цікавезним є й сам злам звичок в середині століття. Тим більше, що на прикладі укладу окремої родини – побіжно, але все ж таки – показаний перехід від аграрно-орієнтованого побуту до “міського”. Мені це цікаво було читати, бо в родині аналогічний перехід відбувся порівняно нещодавно. А от моя мама бралася за книжку з якимсь майже компаративістським настроєм: “Оте у нас було так само, а оце – ні, а те – звідки в них взагалі взялося?”. І отут у нас виринає той мотив Інакшості, який навряд чи є запланованим. Страшне зізнання: Україна – велика й не така вже культурно монолітна країна, тому для східняків приазовських болгар звичаї та звички галичан є достоту Іншими. Тому й читати про те, як інші люди жили – й корисно, й захопливо (особливо, якщо враховувати, що над уніфікацією умов верхи працювали завзято).

(Я от, наприклад, не знала, що західноукраїнських студентів принципово відправляли “на картоплю” в інші регіони. А коли пані Мар’яна пише про свій досвід праці в колгоспі Миколаївської області, ледь сльозу не впустила на сторінку. Це було абсолютно неконтрольоване свідомістю відчуття: “Нарешті рідне!”)

“Якщо не брати до уваги згаданих ярів, поверхня в тій місцевості була цілком рівна і плоска. Дещо звеселяли її тільки розкидані по полях високі солом’яні скирти. Одного разу я вибралася на таку скирту і здивовано побачила, що знаходжуся в самому центрі велетенського плаского круга. Тоді згадала собі, що наші далекі предки також вважали Землю величезним млинцем. Я лягла горілиць і задивилася в глибоке небо, яке нагадувало величезний купол. В одному з листів додому я написала, що “тут дуже багато неба”.

в) і зрештою “Бузькові вогники” – це мемуари дівчинки, дівчини, молодої жінки. Якихось виразно про-фем виходів в тексті небагато, але поволі та доволі докладно авторка розповідає про дівоче виховання, про певні розбіжності між очікуваннями й реальністю, про домашню роботу та розподіл обов’язків, про етикетні моменти (в тому числі – в залицянні, але й в побудові дівчачої дружби). А от про деякі побутові дрібнички (до прикладу, суто дівочо-гігієнічні, про які, коли йдеться про ті часи, завжди цікаво читати) тут авторська увага оминає. Але “Вогники” загалом доволі цнотливий текст, то дещо залишається таємницею. Проте інше все ж таки цінне як свідоцтво очевидиці поступової зміни парадигм.

– То вони так залицяються до тебе, – пояснила вчителька. – А тобі це неприємно? Ти не хочеш, щоб вони так робили? Подумай, це ж означає, що ти їм подобаєшся!

Все ще схлипуючи, я потрясла головою, що ні, не хочу. На лиха мені було таких залицянь!

– Тоді тобі залишається тільки одне. Ти повинна битися з ними. Добре відлупцюєш одного, другого, вони й відчепляться.

г) ну й однією з головних тем документальної повісті є освіта. У тексті детально розповідається про шкільну освіту тих часів, позашкільну (переважно музичну), ну й ключове – не просто університетська освіта – а ще й медична. І вкотре можу сказати, що дізналася таку купу нового для себе, що й важко за один раз перетравити. До того ж знову треба не забувати про часи. Окрім суто педагогічних мотивів, в оповідь вплетені красномовні дрібнички: на хірургів вчаться хлопці, дружба з чорним студентом створює проблеми, вечори української пісні привертають зайву увагу, а що робити з тайняком ніхто напевно і не знає…

Світ дрібниць в “Бузькових вогниках” зачаровує настільки, що центральна “сюжетна” лінія з головної (ну, так ніби має бути) принади швидко перетворюється на канал, завдяки якому читачам показуються всі ці вельми цікаві картинки. Тому, коли текст логічно завершується заміжжям автобіографічної героїні, щаслива розв’язка лишає по собі присмак невдоволення. Усе це чудово, але розкажіть, як було далі. Ось воно! Виявилося, що я не читала не про “Що?”, а про “Як?”. Та із задоволенням почитала б і далі.

PS: оскільки видавництво – початківець на ринку, трохи про саме видання. Обкладинка симпатична, папір та шрифти звично-стандартні, блок зшитий дуже класно, корінець зорієнтований по-людськи, а не по-радянському; до редагування є питання – там не всіх блощиць виловили, ну й мовленнєві штуки іноді  прихоплюють увагу, але! тут є словничок діалектизмів! невичерпний, на собі перевірила, але ж є! Молодці. Гарна ідея і хороша робота. От би ще таких мемуарів побільше – і з різних куточків України.

Я вдячна видавництву Круговерть  за організовану ним можливість прочитати цю книжку.

Зберегти

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s