Вікторіанське бінго-2016: перша трійця

Затягувати далі із розповіддю про мої тематично-хронологічні читання вже непристойно. Але початок марафону вийшов не настільки цікавим, як це здавалося в теорії, тому сьогодні я по верхах.

Першим мені випав квадратик “Книжка, опублікована між 1871 та 1880 роками“, і це вже було цікавим: довелося переворушити майже все, що хотілося прочитати, але жодної книжки такого віку не знайшла. У діло пішов запасний варіант – “Чорний Красень” Анни Сьюелл, який в дитинстві пройшов повз мене.

boocover

(NB: в цієї книжки є переклад українською. Але його видало “Свічадо“, і я… не ризикнула втемну витрачати гроші, бо мали вже трабли з їхніми кострубатими перекладами).

Оскільки навіть екранізації не дивилася, все, що я знала про цей твір: він про тяжку долю коника. Але чомусь вбачалося щось романтичне, а направду вийшов цілком соціальний роман про важку долю пролетаря. Ну й пофіг, що в пролетаря чотири ноги, менш значущим трудівником його то не робить!

Такий підхід британської письменниці 19 століття мене трішки шокував. У часи палкої механізації (в тому числі – “механізації” природи), позиція “Тварина-особистість, і заслуговує на повагу” – це звучить дуже круто.

Я видел, как бедствуют многие лошади в Лондоне. Происходило это в основном из-за людской черствости или недомыслия. Интересно, наступит когда-нибудь время, когда все до единого хозяева лошадей наконец поймут: если с нами как следует обращаться и думать о нашем здоровье, мы будем долго и хорошо работать.

Десь таке: нічого революційного, недайбоже, але фокус вже мігрує в бік захисту прав тварин.

А з літературної точки зору маємо доволі повчальний (проте також в межах, якщо порівнювати із іншими вікторіанськими дитячими творами) мелодраматичний роман виховання із незвичним на той момент героєм. Причому виховання відбувається в майже сучасному етичному ключі. З другою книжкою в цьому огляді ситуація трохи інакша.

Наступною жертвою жереба виявився пункт “Дитяча книжка“, і тут мені стало трохи незручно. Основна незручність полягала не лише в тому, що ідеальну книжку я вже прилаштувала в іншу категорію, але й в тому, що більшість книжок, які щиро вважала вікторіанськими, суто хронологічно такими не були. Довелося блукати манівцями. Але є з того зиск – навряд за інших обставин я б прочитала шкільну повість Ред’ярда Кіплінґа.

26136078

(NB: українське видання від “Навчальної книги – Богдан” не позбавлене деяких коректорських негараздів, але зроблено шикарно. Маємо й передмову, й примітки, й навіть ілюстрований щоденник одного з прототипів головних героїв на додачу)

Сталкі” фактично є збіркою оповідань – більш чи менш хронологічно організованих, яка розповідає про шкільні роки самого Кіплінґа та його найближчих друзів, що навчалися у закритій військовій школі. У передмові знаний кіплінґ-популяризатор Володимир Чернишенко так старанно повторював на всі лади: “Наша книжка справді хлопчача”, – що я вже думала організовувати собі попкорн. А нє, все в межах норми: звичайний собі текст про особливості хлоп’ячої соціалізації. Тест Бехдель, зрозуміло, не пройде: жінки, якщо й трапляються, здебільшого імен не мають, а функція у них – хлопам білизну випрати чи бутербродами їх нагодувати, але нічого надзвичайного я там не зустріла (ну був викладач, який вимагав в учасників театрального гуртку познімати сукні – “бо сором”, але він описується як ідіот). Текст цікавіший з колоніальної точки зору, але до того ще треба дочитати.

Отже кожне оповідання є апологією зухвалого (один з основних епітетів) бешкетування. Нє, ну з позиції дорослої людини тих малих бовдурів іноді хочеться придушити (ворнінг: є сцени знущання з тварин), але прямо скажу, “Республіка ШКІД” шокує переконливіше. Основні герої – прикольні, фонові (переважно із педагогічного корпусу) також незлецькі, але з моралькою в оповіданнях цікаво. Коливаючись в межах пристойності (персонажі всіляко підкреслюють, що в їхньому коледжі й близько немає тих содомів-гоморр, яку тогочасна модна література для підлітків приписувала школам-пансіонам), Кіплінґ вибудовує доволі цікавий етос. Його складовими є практично орієнтований інтелект, зухвалість та готовність нести відповідальність за наслідки тієї зухвалості. Чому це так настирливо постулюється, стає зрозумілим наприкінці.

У фінальному оповіданні йдеться про подальшу долю персонажів. І тут – тадам! – з’ясовується, що найбільш ефективними гвинтиками Імперії стають не сумирні/сумлінні служаки, а такі, як Сталкі – волюнтаристи з мізками та _правильним_ розумінням, яка мета виправдовує засоби (щоби з цього приводу там не вважало армійське командування). Логіка зрозуміла, й на такому ілюстративному матеріалі з нею важко сперечатися. Але мені здається, що зараз “Сталкі” краще читати, або меншим за героїв дітям – їм буде просто весело, а підтексти можуть залишитися незчитаними; або вже не найменшим підліткам – і до того ж підготовленим, бо є там слизькі моменти, включно із очікуваним расистським тягарем.

Ну й третя на сьогодні книжка, на щастя, відповідає умові “Художня книжка, дія якої відбувається протягом Вікторіанської епохи“, хоча написана вона була у другій половині 20 століття. Ну дуже вже хотілося прочитати її в межах бінго. Йдеться про “Широке Саргасове море” – умовний приквел до “Джейн Ейр“.

481558

(NB: не втрималася, й позичила обкладинку в іншого видання, в мого вона страшнюча)

Історію про те, як красуня Антуанетта перетворилася на жаску Берту, знаю давненько й навіть дивилася останню екранізацію – 2006 року. Я не є каноністкою-пуристкою, тому сама по собі ідея здалася дуже класною. Тим більше, хто б іще міг переповісти цю історію наново, як чи не головна британська креолка першої половини минулого століття -Джин Різ із Домініки, що знала, як це – змінити життя разом з кліматичною зоною.

Але реалізація гарної ідеї виявилася набагато слабшою за ту ідею. Уся ця невинна й невимушена готика оповіді від імені самої Антуанетти, якою починається роман, розбивається нафіг, коли центральним оповідачем стає безіменний в тексті містер Рочестер. Власне, непогано знаючи текст “Джейн Ейр“, мені було дуже цікаво, як саме письменниця замотивує його ставлення до дружини. Містер Р., звісно, класичний загадковий п*дюк (не стільки навіть характером, а просто він та Хіткліф є основними першодонорами цього макультурного образу), але не настільки погана людина, аби можна було б обійтися геть без пояснень. Проте з поясненнями у “Моря” не склалося. Герой – ніякий, і мотивація в нього ніяка, і ООС (out-of-character) там буяє рясним цвітом, і навіть чудова й переконлива атмосфера і ледь намічені цікаві конфлікти не затьмарюють оту ніякову ніякість

Сумно, бо матеріал дійсно прекрасний, і з нього можна було б зліпити справжню цукерочку. І тепер мені кортить, аби хтось зробив цій історії остаточний постмодернізм і переказав переказ:  цього разу з точки зору антуанеттиної няньки-відьми Кристофіни. Ось де справді потужний й чудово вмотивований образ сильної жінки, яка свідомо обирає самотність й незалежність, але зрізається на любові до доньки своєї… покровительки? подруги? коханки?

‘But I cannot go. He is my husband after all.’

She spat over her shoulder. ‘All women, all colours, nothing but fools. Three children I have. One living in this world, each one a different father, but no husband, I thank my God. I keep my money. I don’t give it to no worthless man.’

Уфф, важкенько було, наступного разу двійцями писатиму.

Advertisements

6 thoughts on “Вікторіанське бінго-2016: перша трійця

  1. Цікавий огляд) Чекала на твою розповідь про старт флешмобу)

    Але ці три книжки все ж швидше за все не читатиму:( Перші дві за настроєм трохи не те, а “море” ти розкритикувала… Можливо, “вкраду” собі щось інше з твоїх подальших оглядів у межах “Вікторіанського бінго”.

    Вподобано 1 особа

    • ну от серед дитячих книжок того часу є й цікавіші, це правда )
      далі буде ) наступний пункт – це Вілкі Коллінз, а оскільки його найвідоміші твори – “Жінка в білому” та “Місячний камінь” – я читала, то навіть не знаю. на що чекати. класики другого ешелону можуть дивувати

      Подобається

    • Насправді, замотивувати, чому не змогли можна було б без якихось надзусиль: підсипати містеру Р. снобської ксенофобії (цілком робочий варіант для британця його часів) чи якоїсь суто вікторіанської моральки, яка соромиться простих тілесних радощів. Ну й ностальгія, сум за звичним, різниця у вихованні, страх перед Чужим (коли Антуанетта Інша з кількох боків – і надто екзотична, і надто емоційна, і не зовсім англійка, і з мамою не все гаразд)… А вийшов загарбник посагу вульгаріс – ні пояснень, ні цілісного образу.

      зЗ іншого боку, для того, щоби повернутися на рейки сюжету “Джейн Ейр” можна було б дати їм кілька років щастя, а потім увімкнути мелодраму: вигадати причину для божевілля не так вже й важко. Але Різ йшлося про культурну прірву, тільки місточок через неї розбомбила вона непереконливо.

      Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s