“Метафори і пам’ять”, новий їдіш і літературний канон, юдаїзм і фемінізм

З огляду на мою улюблену листівку до 8 березня, коли, як не сьогодні, розповісти про цікаву та цілком тематичну книжку – збірку літературознавчих, мовно-політичних та про-жіночих есеїв американської письменниці Сінтії Озік.

DSC_1481

Тюльпани тут символізують все ще актуальну суфражистську весну, а не красу та ніжність, якшошо

За “Метафорами і пам’яттю“, виданими “Дух і Літера” ще у 2014 році довелося трохи пополювати. Але вчитувалася я в неї ще довше. Готова повірити, що структура організації збірки – це такий тест імені Умберто-Перші-Сто-Сторінок-Імені-Рози-Еко. На першому ж тексті – лонгриді про поетику Т.С. Еліота я зламалася майже на рік. І справа пішла лиш тоді, коли дозволила собі не читати цей есей. З іншими все було набагато веселіше.

Сеанс самоцитування трохи непритомного відгуку з ГудРідз:

Метафори і пам'ять. Вибрані есеїМетафори і пам’ять. Вибрані есеї by Cynthia Ozick

My rating: 4 of 5 stars

Це було космічно.

Нє, ті есеї наприкінці, що за фемінізм – там все звично й зрозуміло: з чимось погоджуюсь, з чимось не погоджуюсь, а десь навіть можна сльозу пустити, бо, холєра, років за тридцять ніц не змінилося. (От, до речі, чого страшно не вистачає цьому виданню – ну, окрім коректора, що нормально розділяє слова пробілами – так це датування конкретних текстів, бо воно не завжди очевидне).

Зате юдейсько-літературознавчі тексти… Чудову й чітку картинку мого поняттєвого апарату розтрощили вдрузки, перемішали, віддали скалки і сказали: “Давай складай слово “Вічність”, ось тобі зразок. Літер не знаєш? Ну кого це має хвилювати?”. Хворобливо-логічний екскурс у чужу ментальність? ага, щаз, тут радше йдеться про етику з естетикою – цінний самий по собі. А коли він ще й навалюється згори з таким полемічним запалом – враження справляє незабутнє.

І я все ще вкриваюся холодним потом, згадуючи окремі моменти навроді: “Найвищі прояви романістики ХІХ стор. були юдейськими”, – але шмати поняттєвого апарату прилаштовую на місце вже трохи за іншою схемою.

Це справді було дуже круто. Відверто скажу, погляд доньки бронкських євреїв на творчість ретельно дібраних авторів (переважно) єврейського ж походження місцями змушував мене не думати про білу мавпу не згадувати анекдот про “А давайте я вам про блощиць розкажу?” – і це був незвичний досвід, після якого хочеться бігти й перечитувати кілька книжок водночас, бо “Треба перерозуміти наново!”. Дещо сприймаєш, як належне (чи то навіть – давно омріяну істину), з іншим можна сперечатися до спазму горла. Але всі тексти дуже цікаві (хоча нє, про той, де за Еліота – нічого сказати не можу).

Що ж це за тексти?

Тут є про:

  • екзистенційну кризу в творчості Генрі Джеймса;
  • екзистеційно-кризові результати вибору Ісаком Бабелем “не тієї” мови;
  • місце й роль Шолом-Алейхема у створенні літератури на їдіш (та його нечуваний екзист гаразд, просто оптимізм);
  • трішки про Бруно Шульца та його Дрогобич;
  • трохи більше про Аґнона і небезпеки первісної поезії;
  • значно більше про юдейсько-культурні підвалини літературознавчого розуміння поезії Гарольдом Блумом;
  • містицизм Зінґера та світоглядний злам, спричинений істориком Ґершомом Шолемом;
  • потужний текст про маскультурну трансформацію образу Анни Франк;
  • письменницьке шахрайство та складнощі отримання на “дозвіл писати”.

А також з української точки зору одними з найцікавіших, імовірно, можна назвати ті тексти, що стосуються проблеми (само)ідентифікації юдейсько-культурних письменників та можливості створення літературного канону мовами вигнання (англійською на теренах США – в першу чергу). “До нового їдішу” добряче струшує щось у мізках, і, здається, цей текст, що не має прямого стосунку до наших реалій, похитнув мою позицію щодо улюбленої теми фейсбучних суперечок – можливості існування російськомовної української літератури.

Але ще ж у збірці є низка суто феміністських есеїв! Одні – загальні міркування про конструкти “жіночості”, очікування та реалії. Інші містять в собі цілком конкретну полеміку із концепцією специфічно жіночої літератури (тут знову почало прохоплюватися “Але ж!”): “Доки частина жінок – і частина жінок-письменниць – наполягає на окремішності свого досвіду і психології, їхній фемінізм нерозвинений”, – якесь таке воно є.

Ну а те, що стосується навкололітературної академії другої половини 20 століття, змушує нервово гикати ще й досі.

“Думаю, можу з чистим сумлінням сказати, що я ніколи – наголошу, ніколи – не бачила рецензії на написані жінкою роман чи особливо вірші, які не містили б згадки про стать авторки та її імовірні наслідки. Яєчникова теорія літератури захопила все суспільство, а не лише першокурсників чи послужливих аспірантів: зустрічаємо її в усіх часописах, навіть найбільш інтелектуальних”.

Аж тут:

“(…) ці стереотипи кумедні, адже вони гнучкі та крихкі, як іграшки. Колекція стереотипів приречена на суперечливість. Скажімо, моя блискуча студентка-інженерка назвала Фланнері О’Коннор “сентиментальною”, бо перебувала під впливом однієї половини роздвоєної традиції. Традиція включає два застарілі жіночі образи. Перший: жінки сентиментальні, неточні, ірраціональні, надміру емоційні, нетерплячі, нестримно мінливі, примхливі, імпульсивні, ненадійні, не здатні до точних наук, не схильні до практичності, небезпечно неуважні тощо. Цей образ завжди протиставляють чоловікам – несентиментальним, точним, раціональним, стриманим, терплячим, наполегливим, з добрим розумінням техніки, фінансово надійний, готовим виконувати обіцянки, не схильним до імпульсивності і порожніх мрій. Перший образ пояснює, чому жінки ніколи не очолювали імперії, індустрії чи армії. Втім стереотип стверджує, що жінки не здатні не лише до практичних занять, а й до винаходів: скажімо, вони не пристосовані до поезії, бо (вступає другий образ) вони передовсім прагматичні, розважливі, несентиментальні, позбавлені уяви та смаку до пригод, приземлені, консервативні, наділені здоровим глуздом, не спонтанні, терпляче-наполегливі, а отже, створені для виконання механічних завдань, які не вимагатимуть фантазії. Іншими словами, у жіноцтва або забагато мрій, або взагалі їх немає. Вони або надто емоційні, або недостатньо емоційні. Вони або надто спонтанні, або недостатньо спонтанні. Вони надто чутливі (і тому не можуть стати президентками General Motors), або недостатньо чутливі (й тому ніколи не напишуть “Короля Ліра”)”.

Ну й щоб не було так сумно.

group3_leadership_corporate_officers_440x448_barra

Оце Мері Барра – СЕО та голова правління General Motors, яка обійняла свою посаду на початку 2015 року.

Щось у світі зрушується. І _свою_ “Королеву Ліру” ми дочекаємося, я вірю.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s