“Аліса” та її мерці

Як і багато хто з тих, що несамовито кидається на всі перекладені новинки, із прозою німкені Юдіт Германн я познайомилася чи не десять років тому. У 2007-му “Фоліо” видало другу за номером збірку з її прозового доробку – “Нічого, крім привидів”. Ну збірка й збірка, от тільки одне з тамтешніх оповідань міцно врізалося в пам’ять: короткий текст про меланхолію перебування в Тромсе, яке за масштабом впритул наблизилося до відвідин Лімбу. Але це особисте: з усіх кліматично-географічних особливостей життя в якихось місцинах полярна ніч лякає мене чи не найбільше… Так про що я? А! Про те, що перекладена ще у 2013 році чергова книжка Германн – цього разу повість, хоча все ж таки в новелах, дошкандибала до мене лише оце зараз.

tempora_new_001

Анотація до “Аліси” була поблажливою і обіцяла, що ця книжечка є “оптимістичнішою й світлішою за попередні”. З огляду на анонс сюжету:

“Аліса” – книга відомої німецької письменниці Юдіт Германн – це текст про життя, яке слід пристосовувати до усвідомлення чиєїсь смерті, щоб розібратися у собі, згадати все важливе і, зрештою, збагнути, що життя триває.

– повірити в це було складно. От тільки повість, яка починається реченням: “Але Міха не помер”, – і в кожній своїй главі презентує чиюсь загибель, і справді виявилася не настільки болісним читанням, яким могла би стати.

Аліса – звичайна жінка під сорок, про яку ми нічого напевно не дізнаємося. Крім того, що навколо неї помирають люди. Ні, Аліса – не серійна вбивця, не янгол смерті і навіть не провидиця, просто звичайна жінка, з якою трапляються звичайні речі. Усі люди смертні: хтось (за класиком) раптово, хтось – повільно й тяжко, а хтось вже сорок років спочиває на цвинтарі та комусь цей факт не дає спати спокійно. От і Аліса вчиться жити поряд із чужою смертю, проживати й переживати її.

Попри непросту тему й розмаїття тригерів ця маленька книжка, може, й не оптимістична, але справді світла. Нейтральність Аліси як героїні ніби нишком пропонує вдягнути на себе її ролі, порівняти з власним досвідом, влаштувати собі умоглядну репетицію “А як воно, коли отак”. І водночас Юдіт Германн розчісує цю страшну для сучасної людини тему, сплітає з неї косу-змійку й зав’язує кільцем. Смерть навколо нас, смерті не уникнути, смерть болюча, але нормальна. Миттєвому сприйняттю цього вічного мотиву моя читацька уява шалено опиралася. Але письменниця заходить з різних боків, пропонує різні сценарії, звертає увагу на різні емоції й почуття – і якоїсь миті майже переконує. В “Алісі” смерть не просто обов’язкова, вічна й плинна. Вона ще й якась проста й така побутова, що в чомусь – по-блюзнірськи затишна.

Спершу вона думала, що це нечувано, говорити з Ріхардом про його власний похорон, але замість цього все вийшло дуже природно. Нічого нечуваного. Ріхард сказав, що йому би хотілося, аби труну несли друзі, а не гробарі. Щоб не було священника, цитат, а якби на дворі була хороша погода, то це було би чудово. Марґарет записувала все у записник. Кому слід подзвонити, хто має прийти і щоб ні про кого не забути. Їжа на поминках, канапки зі сливовим варенням, котлети і пиво.

– Так ми і зробимо – пообіцяла Марґарет. – Так ми і зробимо, Ріхарде, це буде дуже гарний похорон.

“Отаке”. І якоїсь мірою ця повість є вправою не лише з емпатії, а й з просвітлення. Мені до справжніх глибин наших висот тут далеко, але я вдячна Юдіт Германн за таке емоційне “тренування”.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s