Три жінки і граблі. “Гордієві жінки”

Цього разу потяг до розширення читацьких горизонтів підсунув мені найсвіжіших з романів постійної КСД-авторки Жанни Куяви. Ну як “підсунув” – не змогла пройти повз обкладинку з маками, так буде чесніше. А оскільки анотація натякала на сімейну сагу із таємницями та катарсисами, невмируща надія на цікаве читання сказала: “Беремо!”. Читання, до речі, справді було цікавим – але радше з дослідницьких міркувань.

26256502

Отже десь під Києвом – на майже-хуторі побіля невеличкого селища живуть три сестри – Софія, Лія та Мія. Софія вже заміжня, Лія – майже, Мія себе ще не знайшла, але кожне з сестер не дуже вправно орієнтується у власному житті, бо мали травматичне виховання й до того самостійного життя не те, щоб справді пристосовані. Їхня мати-співачка між гастролями завозила малечу на виховання своїм батькам і завіювалася далі. Вже й мати померла, й дід з бабою, а жінки продовжують жити під ментальним гнітом тих самих родинних таємниць та “грабель”, що їх на кожному кроці порозкидав дід-тиран.

Гордієві жінки” мають доволі цікавий сюжет, вельми густу й автентичну атмосферу сільського життя та добряче зайвих рюшечок: філософські трюїстичні міркування, які можна сміливо оминати, місцями зайві стилістичні ігри в “текст в тексті”, тягучі діалоги, з яких радісно вихлюпуються самоповтори… Та й якщо чесно, суто жанрово – це лише ескіз сімейної саги, бо богиня з машини вибовкує всі таємниці жужмом наприкінці роману, і вони навіть не встигають суттєво вплинути на сюжет. Зате з функцією: показати, що й у наших селах такі клозети зі скелетами, шо ух! – тут все чудово.

Але попри певні негаразди й фабульну мелодраматичність “Гордієві жінки” чіпляють основною темою. Якщо спростити, вийде щось навроді: чи (або ж як?) можна оговтатися після виховання відвертим абьюзером. Відповіді та стратегії там… як на мій смак, нелінійні й спірні (наприклад, укотре згадала, чому мені так важко зрозуміти християнську практику).

Софія, хоч дивилася на нього, та перед очима побачила свого завше невдоволеного, сердитого й водночас нещасного у своїй слабкості й некерованості власними емоціями діда Гордія, якого часто ненавиділа, та частіше любила. Зокрема, й тому, що любити погану чи, правильніше, зіпсовану власним життям людину, нелегко, зате вельми важливо й корисно для душі.

Але самим лише ретельним проговоренням цього абьюзу – і тим паче, що йдеться не лише про очевидне “бив, б’є і битиме”, а ще й про менш хрестоматійне емоційне насилля (і з елементами економічного – просто-таки не текст, а художній додаток до підручника) – і неодноразовим підкресленням ненормальності того, що відбувалося з дівчатами в дитинстві, “Гордієві жінки” справді цінні. Ну і як бонус можна сприймати окремі моменти, що звертаються до ненайпопулярніших в нашому маскульті тем: нутряної ксенофобії, відповідальності перед дітьми, демонстративної релігійності, яка не обов’язково корелює з моральністю. І специфічно жіночий досвід тут прохоплюється цікаво, хоча й не без рожево-романтичних виблисків. По-своєму корисне читання як на жанр та формат. Хоча сюжетно-ідейне коло: маємо двох мудаків на всенький роман, дядько – мудак, бо мати погано виховала і з коханням не пощастило, а мати його – людина-мудак, бо такою від природи є – це, я б сказала, ой.

Ну й трохи цитаток.

Про ксенофобію.

Тоді, коли Лії було п’ятнадцять, хтось добряче постарався й засіяв у голови таких, як вона, поняття, що є отакі, як ти, а є не такі, тож з ними тобі не по дорозі; що є свої, а є чужі, дарма що живеш під одним небом, в одній країні, в одному навіть будинку. І ніхто ні поважати ту інакшість не навчив, ні приймати. Все, що є «не таким», того для нас просто нема, – вічне неписане правило старших Маковіїв.

Баба Устя завше уникала розмов про етнічних кримчан, а хлопець, якого Мія із сестрами зустріла в Криму, був саме кримським татарином. Як і місцевий Айдер, що жив по сусідству з мамою-вчителькою. Хоч і «розумний хлопчик», хоч і «вихований» та «культурний» – лише так про нього відгукувалися вчителі, зокрема й Устина Костянтинівна та Гордій Васильович, – однак вони вперто називали його Андрієм і дружити з ним внучкам було «небажано». Як, щоправда, з будь-якими іншими хлопчиками, бо «ще рано».

Про жіночу “користь”:

– І що ж це таке, що може замінити чоловікові весь домашній комфорт? – відвела очі: він стояв зовсім поруч.
– Щаслива й задоволена дружина, – відповів, відпустивши Лію. – Шкода тільки, що жіноче щастя часто залежить від диванів, картин, пральних машин, посудомийок, духовок і мікрохвильовок.
– Вона ж не для себе старається, – Лія не змогла зрозуміти, до чого її співрозмовник веде.
– А для кого?
– Для дітей, наприклад.
– Добре, якщо для дітей. Хоча дітям теж найбільше від усього потрібна щаслива й задоволена мама.
– Жінка, яка пере вручну або не має на чому зготувати їсти…
– Речі заполонили наш світ, наші сім’ї, наш побут, наше життя, – перебив Лію Віктор.

А це окрема дивина – проговорюється через другорядну героїню, з якою одна з головних не в усьому погоджується, та прозвучало все одне несподіванкою.

– Я би будущим мамонькам дозволи на батьківство видавала, – мовила напрочуд грамотно і по– українськи. – Готова до матєрінства? Рожай. Нє готова – валяй, готовся. Будеш годувать дитину? Підписуй такі-то докумєнти. Не будеш? Валяй, готовся. Зачєм тобі дитина? Я би даже таке питала! Случайно вийшло? Валяй на аборт, убивай дитину, і хай тебе совєсть всю жизню мучить за то, шо до дєторождєнія халатно относишся. Хочеш дитину? Дуже-дуже хочеш дитину? Так би я їх всіх питала! За здоров’я дитини отвічатимеш? За її науку отвічатимеш? За її одежу й кормлєніє отвічатимеш? – її вказівний палець вигнувся дужкою від настирних постукувань по столі. – Сама – здорова? Сама – не нєрвна? Сама – не п’янствуєш? Сама – не гуляєш? Жити де маєш? Подпісуй документи – валяй, рожай. Іначє нільзя. Я, може, й плохіє вєщі щас кажу, но шото дєлать нада, так продовжаться не може, Лія Павловна. Дєтєй нельзя на світ виводити на мучєніє. Вони того нє заслуживают, – скривилася, заплакала. – А сколько їх таких! – покрутила головою. – Сколько їх таких у бєдних бабушек, а сколько по дєтскіх домах, ілі даже по каналізаціях живе… Развє можна такоє тєрпєть? Не живут еті дєткі, а мучаться. Хотя на муку только бєзоствєтствєнні нігодяї заслуживають, тє, шо з дєтєй іздіваются, що бросають їх і не люблять! Рожають, а любити не люблять, – зашморгала носом. – Отих би я наказувала больше всєго, тих, шо дєтєй своїх родних нє люблять.

Лія, дивлячись на суху й нещасну жінку, піймалася, що багато в чому з нею погоджується, що материнство – це дуже відповідальна справа, і народжувати тільки тому, що хочеться свою власну маленьку людинку, що хочеться нюхати її, люляти й бавитися з нею, – це ще не привід, аби зважуватися на вагітність. Діти ростуть, стають схожими на тебе, переймають від тебе твою мову, твої вчинки, твою поведінку, успадковують вади й хвороби, принципи й цінності. Яка ти, майбутня мамо? Чи оглядалася ти на себе, коли вирішувала створити нову людину, подібну до себе? Чи бачила, чиї гени їй передаєш? Чиїх вона буде, ти зважувала? Як їй із цим житиметься, розмірковувала?

Отак мимоволі й замислюєшся про те, що саме можна вкладати в масліт. Мені б більше хисту, можна було б експериментувати із крипто-феміністичними любовними романами. Шкода, руки не з того місця ростуть.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s