Найкращі британські романісти – жінки? (переклад)

Днями на сайті ВВС були опубліковані результати опитування критиків, які визначали найкращі британські романи.

На прохання публіки, я спробувала нашвидкуруч перекласти одну з дотичних статей. Hephzibah Anderson намагається з’ясувати: як так вийшло, що перші три сходинки в топ-100 посіли книжки, написані жінками.

p03b2xxk

“Найпотужнішими британськими романістами є жінки. Принаймні такі результати демонструє організоване ВBC Culture опитування критиків, метою якого було сформувати сотню найвизначніших британських романів. Перше місце в ній посів “Мідлмарч” Джордж Еліот, слідом за яким йдуть “На маяк” та “Місіс Деловей” Вірджинії Вулф. Також місця у першій десятці обійняли “Джейн Ейр” Шарлотти Бронте, “Буремний перевал” Емілі Бронте та “Франкенштейн” Мері Шеллі, лишаючи місце для маневру тільки двом письменникам-чоловікам – Чарлзові Діккенсу з “Великими сподіваннями“, “Холодним домом” та “Девідом Коперфільдом” і Вільямові Теккерею із “Ярмарком суєти“.

Придивіться ближче, і ви побачите, що написані жінками книжки складають добру половину верхньої двадцятки в цьому списку. Перегляньте сотню повністю, і виявиться, що кількість таких книжок наближується до сорока відсотків. І то притому, що частина улюбленців наших критиків – це тексти, перевірені часом, вони написані тоді, коли пробитися до друку жінці вартувало набагато більших зусиль та відваги, аніж її брату. (Так, “Мідлмарч” посів першу сходинку, але не забувайте, що Мері Енн Еванс вважала за необхідне публікуватися під чоловічим іменем). Майже третина романів із сотні була видрукована у 18-19 століттях, і ще 22 пункти побачили світ до 1950 року.

Лише 13 романів було створено протягом нинішнього сторіччя, і більшість з них написали жінки. Два з трьох найсвіжіших (всі вони вийшли у 2012-му) текстів належать жінкам: “There but  for the” Алі Сміт та “NW” Зеді Сміт (третім пунктом є романи Едварда Сент-Обіна про Патрика Мелроуза). Жінками також є двоє з трьох найширше представлених в сотні авторів-сучасників: разом з Аланом Голлінгерстом Зеді Сміт та Джанет Вінтерсон зробили внесок з двох книжок (насправді, двома книжками представлений також Казуо Ішігуро, а Вінтерсон потрапила в список навіть тричі, – vaenn). А який саме автор перемагає у змаганні “Найбільша кількість романів, що потрапили у список”? І знову ж таки йдеться про жіночу перевагу, бо це Вірджинія Вулф та Джейн Остен разом з Чарлзом Діккенсом утворили клуб “По чотири романи від кожного”.

Жінки зверху

Такі результати різко вирізняються поміж іншими подібними опитуваннями, що відбулися протягом останнього десятиліття. Коли ВВС провела Big Read у 2003-му, шукаючи найулюбленіший роман Британії, у топ-10 увійшли лише чотири книжки жіночого авторства. У 2008 році Times взялася визначати 50 великих британських письменників з 1945 року. Яким був її присуд? Лише чверть з цієї п’ятдесятки склали жінки. У 2014-му Telegraph назвала свою двадцятку найкращих британських та ірландських романів усіх часів. Жіночі імена в тому списку траплялися 8 разів – це вже краще, але все одне менше від 50%, до того ж, на жаль, про тенденцію поки що не йдеться.

Раніше цьогоріч, коли та ж сама газета запропонувала інший список – “Сто романів, які кожен має прочитати”, – жінки-письменниці зайняли лише три сходинки у верхній десятці, а сумні результати загального заліку складали 19 зі 100. Тим часом головний літературний оглядач The Observer Роберт МакКрам присвятив два роки складанню свого власного вичерпного списку із сотні найкращих романів, написаних англійською. Коли в серпні він оприлюднив гарячу десятку, в неї потрапили лише чотири жінки. А загалом лише кожен п’ятий пункт з тих, що він вибрав, є “жіночою” книжкою.

Так чим же вирізняється опитування, проведене BBC Culture’s? Почнемо з того, що воно було сфокусоване виключно на британській, а не на міжнародній англомовній літературі. Іншою особливістю було те, що критики не мали часових обмежень, й могли пропонувати будь-що: від опублікованого у 1719 році “Робінзона Крузо” Даніеля Дефо, який вважається першим англомовним романом, до робіт, видрукованих в цьому десятилітті. Але навіть ці особливості не дають пояснення, чому саме наш список містить більше книжок, написаних жінками. Бо, наприклад, та ж Америка має блискучу традицію жіночого письма, або ж від 1945 року (межа, яку обирала для свого рейтингу Times) жінки мали набагато більше можливостей для письменницької самореалізації ніж у будь-які попередні часи…

Ні, ключовою відмінністю між опитуванням BBC Culture та іншими подібними рейтингами є те, що участь в ньому брали виключно не-британські критики. Обрані більш чи менш пропорційно з огляду на стать, ці критики походили з інших країн, включаючи США, Канаду, Австралію, Данію та Індію.

Призери наперед

Сукупний погляд зовні підкреслює кілька важливих аспектів нашої літературної культури. Наприклад, одним з тих, що мають враховуватися, є масштаби міжнародного впливу ключових британських премій, які надають певним романам широкого розголосу та укріплюють авторські репутаційні позиції. Так, з тих романів 21 століття, що увійшли в список, “Маленький острів” Андреа Леві отримав премію Baileys Women’s Prize for Fiction (раніше відому як премію Orange Prize), а дебютні для Зеді Сміт “Білі зуби“між усім іншим взяли Costa Novel Award (яка тоді звалася Whitbread). “Лінія краси” Голлінгерста,”Вулфголл” Гіларі Мантел та “Відчуття закінчення” Джуліана Барнса перемагали в перегонах за Букерівську премію, тоді як “Спокута” Іена Мак’Юена, “Маленький незнайомець” Сари Вотерс та “Брик-Лейн” Моніки Алі потрапляли в її шорт-листи.

Найвизначнішим є те, що для іноземців британський літературний ландшафт є набагато більш “жіночним”, ніж для нас самих. Чому це так? На щастя, розмаїття написаних жінками книжок, що потрапили до сотні, заважає вдаватися до широких узагальнень. Бо там є й феміністська класика “Золотий нотатник” Дорис Лессінг, майже антикварні “Чудові жінки” Барбари Пім, а також книжки, які просто заслуговують на більшу увагу – як “Спадщина” Сибіл Бедфорд. Я верещала від радощів, коли побачила на 71 місці “Старий бруд” Джейн Ґардам – це одне з найкращих літературних втілень розвитку ідеї британськості протягом останніх 100 років – від буркотливого початку до елегічного кінця.

Також цілком імовірно, що те, що традиційна критика зве “жіночим письмом”, більше цікавить іноземних читачів. Фокус на побутовому та обмежене коло проблем? Усе це можна закинути художній літературі, що концентрується на таких універсальних темах, як людські стосунки, діти, глибинні драми внутрішнього життя.

Також нам не треба забувати, що критиків просили назвати найвизначніші британські романи, а не просто великі романи, написані вихідцями з Острову. Чи може таке бути, що якраз ті аспекти, які корелюють із жіночим досвідом (скажімо, схильність вважати себе невдахою), особливо резонують з тими рисами британського характеру, що складають певну квінтесенцію британськості, яку й шукають зарубіжні читачі? Правдоподібним поясненням може бути й те, що проблеми багатьох поколінь письменниць, яких спіткала доля подвійних аутсайдерів (і через їхню стать, і через потяг до творчої реалізації), стають близькими та зрозумілими для всіх інакших – в тому числі, іноземців.

Але цілком можливо, що найпростіша відповідь на наше питання полягає в тому, що критики, до яких ми звернулися, просто не є британцями. Бо не лише опитування стверджують, що нашими найкращими письменниками є чоловіки. Попри значні зусилля американських видавців, наприклад, у Paris Review чи New York Times Books Review, виправити гендерний дисбаланс при виборі книжок для оглядів та рецензентів для їх написання, такі ЗМІ як London Review of Books продовжують пасти задніх.

Минулого року з’ясувалося, що авторами 82 відсотків текстів опублікованих у LRB протягом його існування (а це не лише рецензії на книжки) були чоловіки. Тим, хто живе в “літературному” Лондоні, має здаватися, що всі палко обожнюють Іена Мак’юена, Салмана Рушді та Казуо Ішігуро, хоча в нашій сотні кожен з цих авторів представлений одним романом (“Спокутою“, “Опівнічними дітьми” та “Не відпускай мене(це помилка, у списку також є “Залишок дня”, – vaenn) відповідно). І це все ж кращий результат, ніж у Мартіна Еміса, книжки якого в список не потрапили (тоді як його батечко Кінґслі долучився зі своїм п’яним дебютом “Щасливчик Джим“). Також в списку немає іншої зірки – Вілла Селфа.

Чим суб’єктивнішими є списки, тим більшу увагу вони привертають – особливо, коли йдеться про таку парафію, як романи. Але як би воно не було, це опитування проілюструвало те, про що Вірджинія Вулф намагалася розповісти нам у “Власному просторі” ще 80 років тому: проблема полягає не в тому, що жінки-письменниці не здатні писати потужні й значущі твори, які визначаються оригінальністю, інтелектуальною вагою та залишають по собі емоційний резонанс. Проблема в тому, що літературний істеблішмент і досі неохоче визнає ці досягнення”.

 

Фух, переклад смислів місцями йшов важко. Спірні моменти рекомендую порівнювати з оригіналом, я могла суттєво спростити думку (британські літературні та кінокритики заслуговують на окреме коло пекла).

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s